1. Фізіологічні основи поведінки

Різноманітні форми поведінки людини і тварин спрямовані на задоволення численних потреб, що лежать в основі індивідуального й видового гомеостазу. Кожна потреба пов’язана з відповідною мотивацією, яка визначається генетичною програмою та індивідуальним досвідом і виявляється вибірковим збудженням спеціалізованих мозкових структур. Прикладом простих біологічних мотивацій можуть бути мотиваційні стани голоду, спраги, страху, агресії, статевого потягу, тощо.

Поняття мотивації поведінки означає такий стан організму, який зумовлений потребою і спонукає живу істоту до дії, до активної поведінки за відсутності, як правило, зовнішніх подразнень.

Емоції. Реалізація мотивацій у цілеспрямованих актах поведінки, як правило, супроводжується емоційними реакціями. Емоції – це одна з форм відображення мозком об’єктивної дійсності, коли домінує суб’єктивний характер психічного процесу.

Природа емоцій. Єдиної точки зору на походження емоцій немає. Так, центральна теорія емоцій У. Кеннона говорить про наявність спеціальних емоціогенних структур мозку (центрів), пов’язаних із позитивними і негативними переживаннями. Експериментально доведено, що стимуляція різних структур лімбічної системи мозку й гіпоталамуса викликає у людини емоційні реакції.

Інформаційна теорія емоцій П.В. Симонова стверджує, що емоція – це відображення мозком сили потреби і ймовірності її задоволення в певний момент.

Більшість дослідників вважають, що терміном «емоція» позначають два різні, хоча й взаємопов’язані між собою процеси. Головним є суб’єктивний стан, що виникає під час емоції, – емоційне виснаження. Одночасно з’являються вісцеральні й соматичні зміни, супутні цьому суб’єктивному станові, які позначаються як емоційне виснаження.

Емоційне переживання виникає внаслідок збудження емоціогенних структур лімбічної системи і зумовлене певними нейрохімічними механізмами. Проте зв’язку між конкретними емоційним станом і рівнем якогось медіатору не виявлено.

Емоційне вираження відбивається насамперед на вегетативному рівні, коли змінюється частота скорочень серця і дихання, виникають розлади травлення, посилюється потовиділення тощо. Виникають також соматичні реакції: міміка, дрижання від страху, підстрибування від радості тощо.

2. Безумовні та умовні рефлекси.

  Вивчення діяльності нервової системи показало, що її відпо­віді на різні подразнення протікають за рефлекторним принципом. Приймання їжі, кліпання повік, вдих і видих — усе це рефлекси. Поняття «рефлекс» було введено французьким ученим Р. Декартом більше 300 років тому. Усі рефлекторні реакції орга­нізму на різні подразники І. П. Павлов розділив на дві групи: без­умовні і умовні рефлекси.

  Безумовні рефлекси — це природжені рефлекси, що переда­ються спадково, сформовані до моменту народження. Вони є ви­довими, відносно постійні, здійснюються за участю спинного моз­ку, стовбура і підкіркових ядер головного мозку. Ці рефлекси знаходяться під контролем кори головного мозку. Біологічна роль природжених рефлексів полягає в тому, що вони забезпечують існування в перші моменти після народження, а в подальшому житті є основою для вироблення умовних рефлексів. Сукупність складних послідовних, спадково обумовлених актів поведінки, характерних для осіб даного виду за певних умов, називається інстинктом (від лат. instinctus — спонукання). Наприклад, побу­дова стільників бджолами.

 

Рис. 1. Схема дуги безумовного (А) і утворення умовного (Б) рефлексів: А: 1 — шкіра із закінченням у ній доцентрового нерва (2)\ 3 — тіло доцентрового (чутливого) нейрона; 4 — проміжний нейрон; 5 — тіло відцентрового (рухового) нейрона, відросток якого (6) підходить до скелетного м'яза (7). Пунктирні лінії — поширення збудження від нижчих до вищих відділів ЦНС (а в, в) і кори мозку (г), Б: І — схема безумовного слиновидільного рефлексу; II — схема умовного звукового харчового рефлексу. Пунктирною лінією позначений тимчасовий зв'язок (8): 1 — язик; 2 — слинна залоза; 3 — харчовий центр довгастого мозку; 4 — харчовий центр кори; 5 — вухо; 6 — слуховий нерв; 7— слухова зона кори.

   Проте безумовні рефлекси не можуть забезпечити пристосу­вання організму до зміни умов зовнішнього середовища. Такі пристосування здійснюються завдяки умовним рефлексам.

  Умовні рефлекси — це рефлекси, що набуваються протягом життя на базі безумовних рефлексів під впливом певних чинників зовнішнього середовища. Умовні рефлекси є індивідуальними: той або інший рефлекс може бути присутній у одних особин виду і відсутній у інших. При зміні умов зовнішнього середовища одні умовні рефлекси можуть зникати, а інші — виникати. Для вироб­лення умовних рефлексів не потрібен специфічний подразник. Вони виникають на будь-які умовні подразники. Для їх утворення повинні виконуватися три умови: 1) дія умовного подразника повинна обов'язково співпадати в часі з безумовним (у собаки ви­гляд і запах м'яса викликає слиновиділення, якщо показ його кілька разів поєднувався з їжею); 2) початок дії умовного подраз­ника повинен дещо передувати дії безумовного (для утворення у собаки умовного слиновидільного рефлексу на дзвінок потрібно, щоб він починав дзвонити за 5—30 с до подачі корму та якийсь час супроводжував їжу); 3) умовний подразник повинен неодно­разово підкріплюватися дією безумовного подразника.

  Механізм утворення умовного рефлексу полягає у встанов­ленні тимчасового зв'язку між двома вогнищами збудження в корі головного мозку, наприклад між центром зору і центром слиновиділення. Після декількох поєднань умовного і безумовно­го подразників тимчасовий зв'язок, виникаючий у результаті розповсюдження збудження в цих центрах, стає більш міцним. Завдяки наявності такого зв'язку дія одного умовного подразника без підкріплення безумовним викликає виникнення другого вог­нища збудження й у відповідь реакцію, відповідну безумовному рефлексу.

  Умовні рефлекси сприяють пристосуванню організму до умов зовнішнього середовища (досконалішому орієнтуванню в змінних умовах, уникненню небезпеки, усуненню шкідливих дій). З віком число умовних рефлексів зростає, і дорослий організм виявляєть­ся краще пристосованим до навколишнього середовища, ніж ди­тячий.

  Вироблені умовні рефлекси при зміні умов середовища мо­жуть втрачати своє значення і угасати в результаті гальмування. Гальмування — це процеси, які приводять до послаблення або припинення збудження в центральній нервовій системі. Розріз­няють зовнішнє і внутрішнє гальмування. Зовнішнє гальмування розвивається в результаті дії нового зовнішнього досить сильного подразника, який приводить до виникнення нового вогнища  збу­дження в корі. Це вогнище збудження викликає гальмування старого. Наприклад, вироблений у тварини умовний рефлекс (слиновиділення) на світло не виявляється при раптовому шумі. Внутрішнє гальмування розвивається поступово. Основною умо­вою його виникнення є відсутність підкріплення умовного подра­зника безумовним. Наприклад, якщо вироблений слиновидільний рефлекс на світло у тварини не підкріплювати годуванням, світло втратить значення умовного подразника і рефлекс поступово по­чне згасати і зникне, тобто руйнуватиметься тимчасовий зв'язок між двома центрами. У природних умовах так і відбувається: всі не підкріплювані умовні рефлекси гальмуються, а замість них утворюються нові. Наприклад, при пересиханні водоймища, з якого тварини пили воду, умовний подразник (вид струмка) не підкріплюватиметься безумовним (пиття води), умовний рефлекс загасне і тварини перестануть ходити сюди на водопій. Вони знайдуть нове джерело води, і виникне новий рефлекс замість втраченого. Згасання — один з видів внутрішнього гальмування.

Інший вид внутрішнього гальмування — диференціювання — полягає в наступному. Якщо один з умовних подразників підкрі­плювати безумовним, а інший, близький до нього, не підкріплю­вати (наприклад, удари метронома з частотою 60 разів на хвилину і 100 разів на хвилину), то умовно-рефлекторна реакція виникає тільки на підкріплюваний подразник. У результаті такого дифе­ренціювання тварина, що мешкає в складних умовах навколиш­нього середовища, з великого числа подразників зуміє виділити найважливіший. Якби не було внутрішнього гальмування, то ор­ганізм здійснював би багато біологічно недоцільних, зайвих реак­цій у відповідь на різні умовні подразники, що перестали підкріп­люватися безумовними.