2.2. Реалізація компетентнісного підходу у викладанні української мови

Теоретичні основи перебудови курсу української мови обґрунтовані у концепціях мовної освіти України, „Державному стандарті загальної середньої освіти. Українська мова”. Ці документи призначені для загальноосвітньої середньої школи, але настанови, що містяться в них, повною мірою стосуються і навчання української мови у педагогічних училищах і коледжах – вищих закладах освіти першого та другого рівнів акредитації.

Студенти повинні засвоювати мову не як суму лінгвістичних понять, граматичних і правописних правил, а як знаряддя самовираження і спілкування, адже граматико-правописне спрямування навчання української мови у педагогічних навчальних закладах, недостатня увага до розвитку мовлення призвели до їх низької мовленнєвої компетенції.

Основна мета вивчення української мови в педагогічному коледжі – це формування національно-мовної особистості майбутнього вчителя початкової ланки освіти з високим рівнем володіння державною мовою України.

Щоб забезпечити реалізацію нової освітньої мети і завдань навчання української мови як навчальної дисципліни та мови навчання, програмою визначено обов’язковий мінімум змісту освіти, що включає основні змістові лінії: лінгвістичну, комунікативну, культурологічну і діяльнісну, кожна з яких є відносно самостійним компонентом програми, хоч і органічно пов’язаним з іншим.

Лінгвістична змістова лінія визначає мовну систему, якою мають оволодіти студенти, щоб удосконалити та розвинути свою мовленнєву компетенцію.

Під час вивчення основ теорії української мови у майбутніх учителів формується чітке уявлення про сучасну українську мову як систему всіх її структурних рівнів. З цією метою необхідно знайомити студентів з деякими питаннями загального мовознавства, історії мови, діалектології, етимології тощо.

Поглиблення та розширення знань студентів про мову поєднуються із повторенням і систематизацією вивченого матеріалу. Систематизації лінгвістичних відомостей сприяє опрацювання їх за принципом від загального до конкретного, тобто структурна систематизація.

Засвоєння лінгвістичних відомостей має практичне спрямування: вони є засобом формування і вдосконалення умінь і навичок з фонетики й орфоепії, графіки й орфографії, лексики і фразеології, будови слова та словотвору, морфології, синтаксису та пунктуації, необхідних для практичної роботи вчителя початкових класів. Потрібно цілеспрямованіше вивчати правописні теми курсу, більше уваги приділяти питанням культури мовлення.

Комунікативна змістова лінія містить відомості про мовлення та перелік основних видів роботи. У процесі її опрацювання студенти формують комунікативну компетенцію – ознайомлюються із такими мовленнєвознавчими поняттями, як спілкування і мовлення, монолог і діалог, типи, стилі і жанри мовлення та ін.

Мовленнєві уміння традиційно формуються під час виконання різних видів роботи, основне місце серед яких займають перекази і твори, що проводяться у єдиній системі: від переказу до твору того самого типу і стилю мовлення. Перекази і твори слід розглядати як підготовчі вправи до оволодіння життєво необхідними жанрами мовлення – конспект, виступ на педагогічній раді, зборах, доповідь, реферат тощо.

Розвиток мовлення передбачає:

1. формування в студентів навичок монологічного та діалогічного мовлення;

б) засвоєння норм української літературної мови;

в) словникову (лексичну) роботу – збагачення словникового запасу студентів професійною лексикою, якою їм доведеться користуватися у майбутній діяльності; вживання власне українських слів та українських фразеологізмів; систематичну роботу над тлумаченням незнайомих і малознайомих слів, що містяться у текстах вправ тощо;

г) виконання стилістичних вправ на різних мовних рівнях – фонетичному, орфоепічному, лексико-фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному: стилістичний розбір, стилістичне редагування тексту, стилістичний експеримент;

д) роботу з культури мовлення.

Основним засобом реалізації виховного спрямування української мови як навчальної дисципліни є відповідні теми (значення мови в суспільному житті, її розвиток, місце серед мов світу, державність, лінгвоцид), а також мовленнєві взірці, тобто система текстів і усних висловлювань, що відображають історію України, культуру, звичаї, традиції українського народу, його ментальність. З метою здійснення національного виховання майбутніх педагогів, прилучення їх до української та світової культури у програмі виділено культурологічну змістову лінію.

Діяльнісна змістова лінія відображає структуру пізнавальної діяльності студента, оволодіння ним базовими мислительними операціями і реалізується через систему завдань і вправ комплексного характеру.

Розвитку логічного мислення сприяють завдання на класифікацію, аналіз, зіставлення, порівняння та узагальнення мовних явищ, добір ілюстрацій до теоретичних положень, складання фрагментів та конспектів уроків, написання рецензій на підручники з мови тощо.

Необхідно виробити в майбутніх педагогів уміння самостійно працювати з підручниками, довідковою та методичною літературою – словниками (енциклопедичними і лінгвістичними), довідниками, методичними посібниками, педагогічною пресою тощо.

Ефективність викладання української мови у педагогічному коледжі зумовлена застосуванням поряд із традиційними навчальними заняттями (спарені уроки, практичне заняття, консультація) таких форм навчання, як лекція, семінарське заняття, залік, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів.

Методи і прийоми викладання слід спрямувати на забезпечення проблемно-пошукового типу навчання та досягнення його результативності.

Серед різних методів і прийомів особливе місце відводиться пояснювально-ілюстративному, евристичній бесіді з постановкою проблемних питань, спостереженню над мовою і мовленням, мовному аналізу, вправам, роботі з підручником, словниками, довідковою літературою, застосуванню програмованого навчання, використанню алгоритмів, тестів тощо.

Заняття з української мови варто проводити як уроки словесності. Вивчення мовних явищ має відбуватися на основі аналізу тексту в єдності змісту й форми. Це дає можливість здійснювати між предметні зв’язки з літературою, світовою та зарубіжною культурою, народознавством тощо.

Важливо забезпечувати тісний зв’язок курсу з навчанням української мови в початкових класах та шкільною педагогічною практикою, тобто надати навчальному процесу чіткої професійної спрямованості.

У пояснювальній записці до чинної програми („Програма з української мови для педагогічних коледжів І-ІІ рівня акредитації” ) чітко окреслені вміння з мови, які треба виробити у студентів, а шляхи, способи їх формування не передбачено, за винятком окремих порад. Сьогодення вимагає створення принципово нової системи навчання мови на основі інтеграції традиційних і інноваційних методів. Незважаючи на гнучке застосування методів навчання в педколеджі, різноманітність їх ураховується словесниками недостатньо. На нашу думку, потрібно врахувати компетентнісний підхід до визначення напрямів – способів взаємодії викладача і студента у процесі цілеспрямованої організації навчальної діяльності. Компетентнісний підхід до вивчення мов є досить новим, але у разі його успішної реалізації, є засобом забезпечення студентів корисними знаннями, необхідними для успішного досягнення цілей в реальних життєвих умовах.

Методи навчання мови – це об'єднана в одне ціле діяльність викладача і студента, спрямована на досягнення власне предметних цілей, пов'язаних з формуванням мовної, мовленнєвої, комунікативної компетентностей.

Якщо раніше в методику навчання мови переносили методи з дидактики, то в сучасних умовах навчальної діяльності приділяється увага методам, орієнтованим на навчання мови і розвиток мовлення студентів.

Так можна виділити методи, що відображають взаємодію викладача та студентів, спрямовану на засвоєння знань; методи, що спрямовані на формування навчально-мовних та орфографічно-пунктуаційних умінь; методи, що відображають спільну діяльність викладача і студента, спрямовану на організацію процесів сприйняття, відтворення і продукування студентами усного і писемного мовлення.

Зважаючи на специфіку власне предметних компетентностей, доцільно виділити три пріоритетні напрями використання методів навчання мови: мовний, мовленнєвий і комунікативний. Зазначимо, в організації процесу навчання, крім напрямів навчальної діяльності, існує дія, що є способом навчання-учіння.

Мовний напрям передбачає активне двопівкульне (чуттєво-логічне) сприймання, розуміння і відтворення навчально-предметної інформації, використання логічного й критичного мислення для оволодіння системою мовних знань (фонетичних, лексичних, граматичних, орфографічних, пунктуаційних, стилістичних) і норм та вироблення навчально-мовних, серед них і правописних, умінь, навичок. Завдяки використанню методів цього напряму розвивається лінгвістичний світогляд, пізнавальна самостійність, чуття мови, збагачується мовна пам'ять тощо.

Мовленнєвий напрям – навчання вмінь і навичок в усіх видах мовленнєвої діяльності, розвиток культури мовлення, мовленнєвої творчості. Методи цього напряму пов'язані зі сприйманням/ розумінням стратегій, інтенцій мовця (автора тексту) та продукуванням висловлювання, а отже, стимулюють активну мовленнєву діяльність студентів, розвиток внутрішньої потреби дотримуватися змістової і мовної правильності мовлення (мовленнєві слухо-вимовні й акйцентно-інтонаційні навички, мовленнєві лексичні навички, мовленнєві граматичні, стилістичні навички), формують здатність до контролю, самоконтролю результатів мовленнєвої діяльності та ін.

Комунікативний напрям зорієнтований на засвоєння комунікативних стратегій, формування знань, умінь і навичок, що забезпечують здатність спланувати й ефективно реалізувати комунікативний напрям за допомогою вербальних і невербальних засобів. Реалізація цього напряму можлива лише з опорою на два попередні (мовний і мовленнєвий).

У пропонованій концепції системи методів навчання ми виходимо з таких принципових положень:

1. Вибір методів навчання в процесі проектувальної діяльності залежить передусім від розуміння суті поняття методу, цілей навчання і специфіки предмета та матеріалу, який вивчається. Отже, це має бути враховано і при підході до класифікації методів навчання мови.

2. Система методів навчання – сукупність взаємозумовлених значеннями і функціями способів спільної діяльності викладача і студента, спрямованих на досягнення поставлених навчально – виховних цілей.

3. Одні й ті ж способи взаємодії викладача і студента на заняття можуть виконувати роль методу або прийому. У цьому плані своєрідним ключем для розпізнавання названих понять є твердження В Бондаря: „ Якщо певний спосіб домінує на етапі руху від мети до до результату, а при цьому інші способи виконують супутню роль, вносячи свій вклад у розв'язання дидактичного завдання, тоді домінуючий спосіб і є методом як формою руху змісту, а супутній – прийомом. Це свідчить про те, що за певних умов одні способи можуть переходити в інші: методи – в прийоми, а прийоми – в методи навчання ” [3, с. 92].

4. Система методів, розроблена з урахуванням інтегрованого змістового і компетентнісного цільового підходу до навчання мови, є орієнтиром для проектувальної та організаційної діяльності мовника, оскільки має врахування особливостей предмета, його змісту і цілей забезпечує спеціалізацією методу навчання.

З огляду на сказане класифікація методів навчання-учіння мови на основі компетентнісного підходу з урахуванням специфіки змісту навчального предмета матиме практичне значення. За такого підходу методи навчання мови умовно можна поділити на три взаємопов'язані групи:

• методи формування мовної компетентності;

• методи формування мовленнєвої компетентності;

• методи формування комунікативної компетентності.

До методів першої групи, що максимально активізують пізнавальну діяльність, змінюють тип взаємостосунків між викладачем і студентами, можна віднести лінгвістичні ігри, складання узагальнюючих схем, мовнотематичні розповіді проблемного характеру, мовні завдання дослідницького характеру, пізнавальні задачі, роботу з мовними словниками.

Ігровий характер проведення занять – важливий чинник, що спонукає та підвищує активність студентів педколеджу. Привабливість для людини ігрової діяльності не викликає сумнівів. Очевидна, на думку П. І. Підкасистого, Ж. С. Хайдарова, „дидактична цінність цієї ознаки – змагання та змагальність спонукають до активної самостійної діяльності та мобілізують весь потенціал фізичних, інтелектуальних і душевних сил людини” [27, с. 74].

Лінгвістичні ігри можуть носити характер повторення і закріплення попередніх знань, бути підготовкою до наступного підсумкового модуля, тесту, контрольної роботи. Щоб зацікавити студентів лексичним багатством української мови, зародити в них любов і пошану до неї, не тільки як до державної, а як до однієї з наймелодійніших мов світу, варто проводити колективні лінгвістичні ігри. Пропонуємо використовувати ігровий характер проведення занять під час вивчення розділу „Морфологія”, звертаючи особливу уваги на стилістичне використання слів різних частин мови, а для попередження інтерференції під час вивчення української мови у колективну гру варто вводити завдання, яке буде полягати у зіставленні системи російської і української мов (переклад). "Переклад з однієї мови іншою, зокрема з російської українською, є одним із ефективних засобів збагачення лексики учнів, перенесення їх мовностилістичної вправності" [30,с. 45].

Сучасне заняття немислиме без спонукання студентів до самостійних розумових дій в опануванні знань. Активізація мислення набуває особливої ваги, коли узагальнюються певні поняття, явища, закономірності. На заняттях з української мови у педколеджі доводиться вдаватися до узагальнення на різних етапах вивчення матеріалу. Ефективність тематичного узагальнення підвищується з використанням схем і таблиць. Схеми і таблиці будуть спонукати студентів до зв’язних розповідей про матеріал за певною граматичною темою. У процесі цих розповідей мовець вправляється у вживанні лінгвістичних термінів, тобто цей прийом допомагає запам’ятовувати терміни (без механічного повторення), дає змогу перевірити знання, вчить послідовно мислити. Таблиці і схеми містять проблемно-пошукові завдання – на порівняння, зіставлення, класифікацію, узагальнення мовного матеріалу. Спостереження показують, що використання схем і таблиць дає змогу подавати поняття в системі, показувати їх у взаємозв’язку, зіставляти. Системна подача понять сприяє глибокому їх усвідомленню. Важливо навчити студентів складати узагальнюючі опори для учнів початкової школи, оскільки професійна спрямованість є основною в професійній мотивації студентів впродовж всього терміну навчання.

Дослідна робота, що здійснюється на заняттях української мови вимагає постійної копіткої розумової праці студентів педколеджу, формування у них таких вольових якостей, як наполегливість, уміння подолати перешкоди, здатність до саморозвитку, внутрішнього прагнення до пізнання нового і більш повного виявлення і розвитку власних можливостей, а також потреби у визначенні власного “мовного обличчя”: переходу до абстрактно-логічного мислення, аргументовано доказових суджень, побудованих на основі різноманітних мовних (лексичних, фонетичних, граматичних) ресурсів. Мовні завдання дослідницького характеру формують у студентів основні навичок, які необхідні для подальшої самостійної роботи. Можна проводити дослідження з питань походження мови, виникнення і розвитку письма, взаємодії діалектів з літературною мовою, функціонування рідної мови поза межами Української держави.

Ефективний вплив на формування мовної компетентності мають завдання проблемного характеру. Якщо для розв’язання певного проблемного (пошукового) завдання не вистачає потрібних знань, виникає проблемна ситуація, в основі якої лежить суперечність між тим, що студенти знають, і тим, що вони повинні знати. Цю суперечність дидакти, зокрема М.О. Данилов, називають рушійною силою навчального процесу. Завдяки їй створюються умови для більш свідомого засвоєння предмета. Експерименти підтверджують, що в звичайному стані людина використовує свої можливості (фізичні та інтелектуальні) менше ніж на 10% [15]. В умовах проблемності змісту, творчого характеру та змагальності діяльності відбувається швидке, різке введення в дію резервів організму. На уроках мови у педколеджі викладачі застосовують як проблемні, так і пізнавальні завдання. Певна річ, проблемні завдання (і запитання) є складнішими, потребують часом коректного втручання викладача (переважно шляхом навідних запитань). Проблемні завдання відрізняються від пізнавальних, які спрямовані замість розв’язання мовної проблеми лише на активізацію пізнавальної діяльності студентів. Проблемні завдання можна запропонувати під час вивчення тем „Подвоєння букв”, „Правопис особових закінчень дієслів І та ІІ дієвідміни”, „Види додатків”, „Неузгоджені означення” та ін.

Робота зі словниками має місце на кожному занятті з української мови. Мотивуючи навчальну діяльність студентів, варто акцентувати на свідомому опануванні системи української мови, на потребі у з’ясуванні значення кожного незрозумілого слова. Обов’язковими та доступними для студентів на кожному занятті повинні бути тлумачний, орфоепічний, орфографічний словники.

Серед методів другої групи, які стимулюють активну мовленнєву діяльність студентів, розвиток внутрішньої потреби дотримуватися правильності мовлення, виділимо лінгвістичний аналіз тексту, мовні задачі, аналіз текстів щодо доречності вживання мовних засобів, роботу з навчально-пізнавальними джерелами.

Робота з розвитку мовлення студентів забезпечує тісний зв'язок лінгвістичної теорії з практикою і ґрунтується на опрацюванні текстів різних стилів і типів мовлення, на аналізі їх змісту, структури і мовних засобів.

Лінгвістичний аналіз тексту забезпечує комунікативний та функціонально-стилістичний підходи до навчання мови: аналізуючи текст, студенти засвоюють його комунікативні ознаки (роль у спілкуванні), стилістичну приналежність і функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну і мовленнєву компетенцію. Викладач-мовник у вищому навчальному закладі покликаний доносити до студентства ідеї, концепції, що пов’язані з поширенням функціонування нашої мови в суспільстві. Заняття з української мови мають плекати не тільки лінгвістичну грамотність, а й привчати до елементарної культури мовлення. Лінгвістичні аналізи текстів варто проводити під час вивчення будь-якого розділу, зокрема „Фонетика і фонологія”, „Лексикологія”, „Морфологія”, „Синтаксис”. Для лінгвістичного аналізу варто пропонувати студентам тексти глибокого ідейного спрямування, які емоційно вплинуть на особистість студента. Емоції, що виникають при цьому, активізують, спонукають студентів, ініціюють їх спрямованість на здійснення діяльності.

Аналіз текстів щодо доречності вживання мовних засобів розвиває увагу, спонукає до активної мислительної діяльності. Завдання на редагування, на формування навичок культури мовлення повинні бути обов’язковими на кожному уроці. Мають місце на заняттях індивідуально підготовлені завдання за посібниками Є.Д.Чак „Барви нашого слова”, „Мандрівка в Країну слова”, Б.Антоненко-Давидовича „Як ми говоримо”, Г.А.Олійника „Виразне читання” та ін.

У системі роботи з розвитку мовлення повинен бути ланцюг, що пов'язує мовленнєву дію з комунікативною діяльністю мовця, що сприяє навчанню мови як засобу спілкування.

Серед методів третьої групи ефективними вважаємо дискусії, моделювання комунікативних ситуацій, усні і письмові комунікативні завдання (аналітичного, проблемного, творчого характеру), комунікативні тренінги.

Диспути й дискусії створюють оптимальні умови для збагачення студентів навчальною інформацією, у запобіганні можливих помилкових тлумачень, вчать аргументувати, доводити, захищати власну думку, критично ставитись до чужих і власних суджень, сприяють створенню атмосфери доброзичливості, поваги до думок інших.

На формування комунікативної компетентності спрямоване створення мовленнєвих ситуацій. У мовленнєвій ситуації відбувається апробація зразків і моделей реального спілкування, формується мовленнєва поведінка студентів, мобілізується їхня увага та розвивається уява, пожвавлюється сам процес навчання, тобто проектується і реалізується, за І. Лернером, „ідеальне уявлення про можливу і належну норму діяльності для досягнення мети” [16]. Ці загальні характеристики ситуації як комунікативної вправи повною мірою стосуються і професійно орієнтованого навчання, оскільки через призму моделювання процесу спілкування у комунікативних ситуаціях можна відтворити багатогранний зміст майбутньої фахової діяльності студентів. Викладач повинен створювати такі навчальні ситуації, які, з одного боку, мають професійну значимість для студентів, задовольняють їх пізнавальний інтерес з фахового спрямування підготовки у вищому навчальному закладі, а з другого - дають змогу розкрити і реалізувати комунікативні здібності, необхідні в діяльності фахівців певної галузі, тобто їх вміння розпочати і вести бесіду, правильно висловити та аргументувати свої погляди на ту чи іншу проблему, дізнатися про думку співрозмовника, поцікавитися інформацією, уточнити факти або дані, попросити в чомусь допомогти чи запропонувати свою допомогу тощо. Прикладами комунікативних завдань можуть бути такі: розв’язати ділове питання по телефону, домовитись про зустріч, провести презентацію, спланувати виступ на батьківських зборах та ін.

Моделювання комунікативних ситуацій на заняттях з української мови як ефективний методичний прийом відповідає потребам дня, тому що дає змогу викладачеві забезпечити високу якість та ефективність навчальної діяльності, створити умови для отримання студентами ґрунтовних теоретичних і практичних знань у педколеджі. Беручи активну участь у розв’язанні комунікативних ситуацій, студенти опановують культуру ділового спілкування, проявляють себе як особистості, вчаться брати на себе відповідальність та переборювати труднощі.

Отже, на сучасному етапі виникла необхідність застосування компетентнісного підходу до мовної освіти. Заняття з української мови у педколеджі спрямовані на досягнення власне предметних цілей, пов'язаних з формуванням мовної, мовленнєвої, комунікативної компетентностей. Одним із шляхів оптимізації процесу навчання української мови на основі компетентнісного підходу є застосування активних методів навчання рідної мови, що сприяє якісному вдосконаленню мовної освіти. Запропоновані методи дозволяють створити атмосферу співробітництва, визначити студента рівноправним суб'єктом навчальної взаємодії, змістити акценти з домінування окремих форм і методів навчання на визнання переваги творчої ініціативи, самоаналізу, самооцінки, самопізнання, самовираження та самореалізації.