3. Планувальна організація рекреаційного району

Основною структурно-планувальною одиницею рекреаційного регіону є рекреаційний район, що включає значні території рекреаційних агломерацій, зон, рекреаційних комплексів і центрів, туристських трас, рекреаційних ресурсів, об'єднаних провідною функцією й соціально-економічним розвитком (мал. 2.13).

Рекреаційні райони, відрізняючись по функціональній (типологічній) ознаці, можуть бути поліфункціональними (курортні й туристські) і монофункціональними (тільки курортні або тільки туристські). При цьому можуть бути райони, у яких є й відпочинок, і туризм, але з перевагою однієї з функцій. Наприклад, Кавказько-Чорноморський район - курортний, тому що має 92 % лікувальних і 8 % туристських установ; Карпатський район - спортивно-туристський (41% лікувальних і 56 % туристських установ).

Планувальна структура рекреаційного району визначається видом природного й антропогенного ландшафту: приморський, у підніжжя гір; приморський рівнинний; по берегах рік, озер, водоймищ; на піщаних косах і островах; у гірських масивах; в урбанізованих утвореннях.

Приморські райони в підніжжя гір характеризуються насамперед наявністю й розміщенням пляжних ресурсів, можуть займати або тільки вузьку смугу уздовж берега моря, або включати й передгірну зону. Так, глибина рекреаційного освоєння району Південного берега Криму становить 1,5 км, район Південно-східного берега Криму поширюється й на передгір'я. Західний берег Криму являє собою приморську територію зі спокійним рівнинним рельєфом, глибина освоєння якого не обмежується.

Складність рельєфу приморсько-гірських територій обумовлює поясне зонування рекреаційних районів (мал. 2.14):

1-й пояс - прибережна смуга - основна рекреаційна територія приморського району;

2-й пояс - територія селитебно-рекреаційного освоєння, розміщення транспортних вузлів;

3-й пояс - територія промислового й сільськогосподарського освоєння;

4-й пояс - територія лісів, автономних гірничо-рекреаційних комплексів, туристських маршрутів;

5-й пояс - територія національних парків, природних заповідників, заказників, гірничо-туристських комплексів. Таке глибинно-поясне зонування забезпечує збереженість прибережного ландшафту: море - пляж - природне оточення.

Для прибережних і гірських територій рекреаційних районів велике значення має вертикальне зонування. Наприклад, у рекреаційному районі Південний берег Криму виділяють наступні зони: приморська - до 300 м над рівнем моря, що складається, у свою чергу, із прибережної - 100 -150 м над рівнем моря й передгірної - до 300 м; средньогірська - від 300 до 700 м над рівнем моря, покрита сосновими лісами з температурою повітря нижче, ніж у приморській зоні; гірська - вище 700 м над рівнем моря із ще більше низкою температурою повітря. Таке вертикальне зонування визначає зони для розміщення різних по функціях рекреаційних комплексів і для організації різноманітних видів туризму.

Планувальні структури гірських рекреаційних районів взаємозалежні з особливостями рельєфу: гірничо-долинний у вигляді ландшафтного амфітеатру (площадка в кільці схилів) або ландшафтного коридору (ущелини, русла рік із прилягаючими схилами); гірсько-схиловий у вигляді ландшафтних сходів (гірські схили різної крутості) або стрімчасті схили, покриті лісами або збезлісені. Цінність гірських рекреаційних районів полягає в їх круглорічному використанні: літо - для туризму й відпочинку; зима - для туризму й лижного спорту. Таким рекреаційним регіоном в Україні є Карпати із трьома рекреаційними районами: Прикарпатським, Закарпатським, Гірничо-Карпатським.

Планувальна організація рекреації в озерно-річкових районах обумовлена внутрішньою географічною структурою й зовнішньою конфігурацією акваторій:

1. Рекреаційний район у великого озера або великої судноплавної ріки розташовується на одному березі, залишаючи природною природу протилежного берега, планувальна структура району вирішується так само, як і для приморських районів.

2. Рекреаційний район, у якому озеро стає композиційним ядром.

3. Планувальна структура рекреаційного району на базі групи невеликих озер будується за принципом диференціації рекреаційних занять на кожному з озер (наприклад, водно-моторний спорт не слід сполучати з масовим купанням або катанням на веслових човнах).

Розмаїтість природних умов обумовлює розходження прийомів планувальної організації рекреаційних районів (мал. 2.15), воно відбивається насамперед на взаємозв'язках селитебної і рекреаційної зон: лінійний характерний для приморських районів з рівнинним рельєфом (рекреаційні райони Приазов'я, Одеське узбережжя Чорного моря: Затока - Будакский лиман, Каролино-Бугаз, Великий Скадовськ, Велика Анапа); лінійно-глибинна типова для приморських районів зі складним рельєфом (рекреаційний район Південний берег Криму: Форос - Кастрополь - Голуба затока - Зоря - Понизовка); розчленовано-кущовий характерний для гірських районів зі сформованими транспортними зв'язками (райони Карпат: Межгорський, Свалявський, Раховський); компактний властивий районам локального типу, розташованим на рельєфі (район Ірпінь - Ворзель - Буча, курортна зона Пуща-Водица в пригороді Києва, район Кавказьких Мінеральних Вод).

Визначальним фактором раціональної планувальної організації рекреаційного району є функціональне зонування.

Функціональне зонування (мал. 2.16) рекреаційного району ґрунтується на диференціації території по загальному провідному функціональному напрямку розвитку району й передбачає внутрішню диференціацію виділених у районі рекреаційних зон по видах рекреаційної діяльності. Функціональне зонування повинне бути погоджене із принципами ландшафтного зонування (екологічного); принципами компактності об'ємно-планувальних структур (створенням рекреаційної агломерації на основі функціонального й просторового взаємозв'язку рекреаційних поселень, комплексів, ландшафтів, туристських трас і доріг, центрів і пунктів обслуговування); принципами розмаїтості за архітектурно-просторовою структурою й диференціації по функціональному профілі рекреаційних поселень; принципами динамічності й розвитку рекреаційної агломерації; принципами охорони естетичних цінних ландшафтів (відмова від розміщення рекреаційних об'єктів у таких природних місцевостях). До складу території рекреаційного району включають наступні функціональні зони: рекреаційну, селитебну, комунально-господарську; організованого й природного природного ландшафту, санітарно-захисні зони, зону транспортних комунікацій і пішохідних зв'язків. Рекреаційну зону зі сприятливими умовами для лікування, відпочинку й туризму ділять на наступні функціональні підзони: лікування (кліматичного, бальнеологічного, грязьового); відпочинку (тривалого, короткочасного); туризму (пізнавального, спортивного, альпінізму, спелеотуризму, полювання, рибальства й т.д. ); центрів обслуговування; рекреаційного природного ландшафту, охоронюваних ландшафтів; туристських об'єктів і маршрутів; внутрітранспортні й пішохідні зв'язки.

Селитебна зона включає наступні функціональні підзони: розселення постійного населення й обслуговуючого персоналу; комунального обслуговування; санітарно-захисну зону; транспортні зв'язки. Взаєморозміщення селитебної і рекреаційної зон визначається природними умовами. Територіально ці зони повинні бути розділені. Так, при коректуванні планувальної структури району Південного берега Криму населені пункти постійного населення розміщені вище дороги Ялта-Севастополь, чим досягається територіальне роз'єднання рекреаційної й селитебної зон.

Комунально-господарська зона рекреаційного району являє собою територію, на якій розміщаються всі комунальні й господарсько-виробничі підприємства. Вони являють собою єдину систему обслуговування для відпочиваючого й постійного населення рекреаційного району. Комунально-господарська зона повинна розміщатися за межами рекреаційної й селитебної зон, але поблизу транспортних магістралей, що забезпечують зручний зв'язок з рекреаційною, селитебною зонами й пунктами прибуття вантажів (морський або річковий порт, залізнична станція й т. д). Раціональна організація комунально-господарської зони визначає функціональне зонування її території на підзони: комунальні спорудження (пральня, котельня, баня, матеріальний склад, майстерні); автогосподарство (гаражі вантажних і легкових автомашин, станції технічного обслуговування, ремонтні майстерні, склади пального, склад запчастин, пожежні депо); інженерні спорудження (трансформаторна підстанція, водонапірна башта, станція перекачування, очисні спорудження); підсобне господарство (оранжереї, теплиці, парники, откормочні пункти, сховище лікувального бруду); промислова (фабрик-заготовочна, хлібозавод, завод безалкогольних напоїв, молокозавод, рибозавод); складська (склади продовольчих і промислових товарів, будівельних матеріалів, склади палива, відкриті складські площадки); адміністративна (адміністративний будинок, їдальня, магазини, майстерні побутового обслуговування); резервна територія для розширення комунально-господарської зони.

Склад і місткість підприємств і споруджень змінюються залежно від функцій рекреаційної зони й конкретних умов обслуговування.

Зону комунально-господарського обслуговування відокремлюють від рекреаційної й селитебної зон зоною зелених насаджень - санітарно-захисною смугою шириною від 200 до 500 м залежно від рельєфу. Зелені насадження включаються в структуру всіх функціональних зон рекреаційного району; вони є підзоною організованого рекреаційного природного ландшафту.

Зона організованого рекреаційного природного ландшафту визначається трьома природними елементами: зеленими насадженнями; акваторіями і їхніми берегами; рельєфами. Зелені насадження, будучи засобом функціональної організації рекреаційної території, підвищують естетичні якості архітектурних рекреаційних комплексів, служать засобом санітарно-гігієнічного захисту й мікрокліматичного впливу. Зелені насадження позитивно впливають на іонізацію повітря; летучі речовини (фітонциди) деяких зелених насаджень зменшують мікробне забруднення повітря; у парках і садах знижують температуру повітря; озеленення є ефективним засобом боротьби із шумом, з вітровою й водяною ерозією ґрунту; сприяє зміцненню схилів і ярів, збереженню ґрунтової вологи. Зелені насадження по видах використання можуть бути загального, обмеженого й спеціального користування; по територіальному розміщенню - для рекреаційної, жилою, периферійної зони. У рекреаційній і селитебній зонах існують також зелені насадження загального користування: парки, сади, озеленені бульвари й сквери (так, у рекреаційній зоні Велика Ялта розташовуються Нікітський ботанічний сад; палацово-паркові комплекси: Алупкинський, Лівадійський; парки-пам'ятники садово-паркової архітектури: Массандровський, Місхорський, Симеізський); обмеженого користування: озеленені ділянки лікувальних і спортивних установ, шкіл; спеціального користування: санітарно-захисні й охоронні зони, насадження уздовж вулиць і доріг. Периферійні зелені зони можуть бути наступними: загального користування - у лісопарках, лугопарках, гідропарках, лісах; обмеженого користування - історичні, етнографічні, дендропарки, заповідники, природні парки; спеціального користування - градозахисні, охоронні насадження, плодові сади, виноградники. Ступінь озеленення різних функціональних зон неоднакова, %: рекреаційна - 70; селитебна - 60, комунально-господарська - 40.

Значну роль у загальній системі озеленення здобувають природні парки (мал. 2.17), що є насамперед об'єктами охоронюваної природи обмеженого рекреаційного користування.

Територію природного парку можна піддати внутрішньому зонуванню на підзони відповідно до режимів користування й охорони: підзони наукового призначення - заповідники, заказники; підзони рекреаційного користування - природного ландшафту, організованого ландшафту; агропаркова підзона; підзона пішохідно-транспортних зв'язків. У планувальній структурі природного парку підзони наукового призначення повинні розташовуватися в глибині парку, у найбільш важкодоступних місцях, тому що в заповідниках заборонені всі види природокористування, а в заказниках дозволені лише безмоторний і пішохідний туризм і заборонений будь-яке капітальне будівництво. Природний ландшафт підзона рекреаційного користування примикає безпосередньо до наукової зони, а по краях парку розміщаються селища, центри обслуговування, господарські території, утворюючи буферну зону. Підзона пішохідних і транспортних зв'язків складається з кільцевих або транзитних доріг, внутріпаркових доріг (основних, режимних, господарських), ландшафтно-маршрутних коридорів і туристсько-екскурсійних трас. Кільцева дорога забезпечує зв'язок між планувальними зонами рекреаційного району; основна паркова дорога проходить по найбільш мальовничих місцях природного парку й призначена для легкового транспорту й екскурсійних автобусів; режимна паркова дорога проходить через заповідні паркові зони з обмеженим рухом екскурсійних мікроавтобусів; господарська паркова дорога призначена для руху господарського транспорту, що забезпечує догляд за лісом. Туристсько-екскурсійні траси можуть забезпечуватися підвісними канатними дорогами при перетинанні важкодоступних або охоронюваних ділянок природного парку або вертикальних підйомників для доставки туристів до видових площадок або гірськолижних трас. Ландшафтно-маршрутні коридори визначають розташуванням унікальних природних об'єктів і історико-етнографічних ландшафтів.

Так, на території Кримського державного природного парку сконцентровані неповторні природні ландшафти гірського Криму: печерне місто Мангуп, Великий каньйон, гора Ай-Петрі, водоспад Учан-Су, печера "Мармурова", гора Чатир-Даг, з'єднані в транспортно-екскурсійне кільце з туристськими базами й притулками.

Зонування природних парків здійснюють по-різному залежно від природних умов, площі території, програми припустимого наукового, рекреаційного й господарського використання. Так, у Швейцарії парк складається з однієї заповідної зони; природний парк Японії має три зони (резерват, спеціальна, загальна); у Йеллоустонському національному парку США основну територію займає зона строгої охорони природи і є дві туристські зони (відвідувана й туристських установ).

У зону організованого природного ландшафту включають систему водних просторів: природні рекреаційні акваторії (моря, озера, ріки); штучні акваторії (водоймища, канали, відкриті плавальні басейни й т.д. ). Рекреаційні акваторії зонують по різних ознаках: по ступені благоустрою (обладнані й природні узбережжя); по видах відпочинку (активний і пасивний); по видах водного спорту (рибальство, катання на човнах - вітрильних, веслових, моторних; водні лижі; водні атракціони; стрибки у воду).

Важливим елементом рекреаційних акваторій є пляж (мал. 2.18).

Пляжі розрізняють по виду акваторій (морські, річкові, озерні, на штучних водоймах); по функціональному призначенню (спеціалізовані, загальні); по способі пристрою пляжу (природні, насипні, відкриті площадки). Для організації спеціалізованих пляжів (жіночих, чоловічих, дитячих, лікувальних) використають як природні пляжні ресурси, так і їхнє сполучення з відкритими площадками. Штучні насипні пляжі організують у тих випадках, коли недостатньо природних пляжних ресурсів (наприклад, у Криму у Форосі штучний насипний пляж; у Франції в зоні відпочинку Мурійон п'ять насипних пляжів, що розділяють пляжну територію на функціонально відособлені зони).

Лікувальні пляжі є кліматолікувальними установами, що мають відповідне устаткування й пристрої для прийняття сонячних і повітряних ванн у сполученні з купанням. У зв'язку з необхідністю забезпечення розмаїтості кліматолікувальних процедур виділяють наступні функціональні зони: купання, (солярій); режиму, що щадить (аеросолярій); медичного обслуговування (медпункт із душами, роздягальними, санвузлами); лікувальної фізкультури й спорту; зелених насаджень із доріжками й алеями для відпочинку, що є одночасно частиною загальної системи озеленення.

Із всіх природних факторів організованого рекреаційного ландшафту рельєф найбільше впливає на функціональне зонування, планувальне рішення рекреаційної й селитебної зон і транспортного зв'язку між ними. Принципові схеми транспортної комунікації залежно від рельєфу можуть бути лінійними, лінійно-глибинними, розчленовано-кущовими й компактними.

Транспортні комунікації являють собою групи зовнішніх і внутрішніх доріг:

• зовнішні магістральні дороги забезпечують зв'язок між районами й проходять в обхід певного рекреаційного району, утворюючи транспортні розв'язки із залізницями в різних рівнях;

• внутрішні дороги забезпечують зв'язок між функціональними зонами певного району, проходять в обхід рекреаційних комплексів, парків;

• внутрішні місцеві дороги забезпечують зв'язок між суспільним центром і рекреаційними комплексами, проходять усередині комплексу або парку;

• прогулянкові дороги для автомобілів (парквей) зв'язують рекреаційні й селитебні зони із природними парками, заповідниками, туристськими об'єктами, зонами масового відпочинку;

• туристські пішохідні дороги призначені для тривалих прогулянок, походів і подорожей по найбільш привабливих місцях, примикають до станцій вертикального транспорту;

• пішохідні алеї, набережні забезпечують пішохідні зв'язки усередині функціональних зон, між об'єктами й місцями відпочинку в радіусі доступності (пляжами, парками, центром обслуговування); проходять по територіях комплексів, парків, прибережній зоні; спеціальні пішохідні траси - теренкури - призначені для дозованої ходьби з лікувальною й оздоровчою метою; повинні вписуватися в рельєф місцевості.