1.2. Питання медіа-освіти юнеско та ради Європи

Важливу роль у становленні та розвитку медіаосвіти відіграло ЮНЕСКО. Вважається, що вперше термін «медіаосвіта» вжито 1973 року на спільному засіданні сектору інформації ЮНЕСКО та Міжнародної ради з кіно, телебачення та аудіовізуальної комунікації. Втім деякі науковці вказують, що першу навчальну програму з медіаосвіти розробив канадець М. Мак Люен 1959 року, а її активне застосування в навчально-виховному процесі розпочалося в 60-х роках ХХ ст. у Великій Британії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Попри те, що теорію та практику медіаосвіти в світі розробляють уже протягом тривалого часу, остаточної визначеності стосовно цього терміну ще немає.

На думку фахівців ЮНЕСКО, медіаосвіта — частина основних прав кожного громадянина будь-якої країни світу на свободу самовираження і права на інформацію та інструмент підтримки демократії. При цьому медіаосвіту вони рекомендують усім державам запровадити в свої національні навчальні плани, в систему додаткової, неформальної та «пожиттєвої» освіти. Тут особливо важлива думка про те, що медіаосвіта належить до основних прав людини й вона повинна мати пожиттєвий характер.

ЮНЕСКО пройшло чотири стадії формалізації концепції медіаосвіти.

Першою стадією була Грюнвальдська декларація 1982 року, яка виокремила галузь медіаграмотності, привернувши увагу до впливу медіа на освіту.

Другою — Тулузька конференція 1990 року, що сприяла систематизації та точнішому овизначенню галузі.

Третя стадія — Віденська конференція 1999 року — запропонувала новий погляд на медіаосвіту в контексті технологічних досягнень і нової ери комунікації, що стала результатом застосування цифрових технологій.

Четвертою стадією став семінар ЮНЕСКО в Севільї 2002 року, на якому адаптовано визначення галузі Віденської конференції. Семінар підкреслив потребу активно просувати програми в п’яти напрямках: 1) дослідження, 2) навчання (тренінги), 3) співпраці між школами, ЗМІ, неурядовим сектором і державними установами, 4) консолідації та просування громадського сектору та його співпраці з засобами масової інформації.

2007 року ЮНЕСКО прийняла Паризьку програму, що містила дванадцять рекомендацій з медіаосвіти, зокрема: інтегрувати медіаосвіту на начальному етапі підготовки педагогів, розвивати ефективні педагогічні методи, мобілізувати всіх зацікавлених осіб в освітній та соціальній сфері, практикувати пожиттєву медіаосвіту.

Європейський парламент ухвалив 2008 року резолюцію з медіаграмотності в світі цифрових технологій, в якій підкреслив, що медіаграмотність — базовий елемент політики в сфері споживання інформації, й вона має охоплювати всі категорії людей протягом усього їхнього життя, для того щоб допомогти їм практично та творчо використовувати медіа. Щодо медіаосвіти, то стверджується, що вона має стати компонентом формальної освіти, доступної всім учням, обов’язковою частиною навчальної програми на кожному ступені шкільного навчання. Європарламент рекомендував Єврокомісії внести в програму навчання вчителів обов’язкові модулі з медіаосвіти.

Причина актуальності медіаосвіти полягає в тому, що інформаційна революція та глобалізація зробили наше сприйняття світу значною мірою залежним від того, як його подають медіа. На жаль, останні належно не відреагували на зростання відповідальності: матеріали часто погано перевіряють, вони містять елементи маніпуляції та підтасувань. У цих умовах медіаосвіта — шлях до того, щоб людина дістала змогу самозахиститися від недобро- совісної медіаінформації.

У документах ЮНЕСКО вказано, що медіаосвіта — це навчання теорії та практичних умінь для опанування сучасних мас-медіа, розглядуваних як частина специфіч- ної, автономної галузі знань у педагогічній теорії та практиці. Її слід відрізняти від використання медіа як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань, таких як, наприклад, математика, фізика чи географія. Як бачимо, фахівці ЮНЕСКО чітко відділяють опанування медіа від їх використання як знаряддя у навчанні інших наук.

Згідно з напрацюваннями Віденської конференції, медіаосвіта — частина базових прав кожного громадянина в кожній країні світу на свободу висловлювання та на доступ до інформації; інструмент розбудови та дотримання демократії. Спостерігаючи невідповідності між сутністю та розвитком медіаосвіти в різних країнах світу, учасники секції «Освіта для медіа та цифрової доби» Віденської конференції рекомендували запровадження узгоджених навчальних курсів як у національних освітніх програмах, так і у вторинній, неформальній та самостійній освіті.

В Україні діють закони, які поклали початок розвитку медіаосвіти у вітчизняному освітньому просторі. Базовим з-поміж них у процесі медіаосвіти майбутніх фахівців соціально-педагогічної роботи є Закон України «Про інформацію», в рамках якого вивчається право на інформацію та правові основи інформаційної діяльності у нашій державі. Цим законом окреслено галузі, види, джерела інформації та режим доступу до неї, тобто ті базові знання, які повинні мати соціальні педагоги в сфері мас-медіа. Закон України «Про рекламу» визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, поширення і споживання реклами. Також у ньому визначено основні засади створення, функціонування й поширення соціальної реклами. Закон України «Про захист суспільної моралі» дає змогу соціальним педагогам ознайомитись із правовими основами захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їхньої свободи відповідно до Конституції України. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови функціонування телевізійного та радіомовлення, Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері [2]. У 2010 році Президією Національної академії педагогічних наук України схвалено Концепцію впровадження медіаосвіти в Україні (2010 – 2020 рр.).

Прийняття такого документа стало революційним кроком у сфері вітчизняної освіти. Оскільки вперше потреба в медіаосвіті була зафіксована на державному рівні. У Концепції обґрунтовано необхідність впровадження медіаосвіти, визначено основні терміни, окреслено мету і завдання, принципи медіаосвіти, представлено пріоритетні напрями розвитку вітчизняної системи медіаосвіти, виокремлено основні її форми, зокрема і для вищої школи. Згідно із цим документом, з 2014 року відбудеться розроблення й затвердження державних стандартів фахової підготовки медіапедагогів, що встановлюють вимоги до її змісту, обсягу та якості, започаткування масової підготовки медіапедагогів у вищих навчальних закладах і закладах післядипломної педагогічної освіти [6].

Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012 – 2021 роки серед першочергових завдань вітчизняної системи освіти, які стосуються медіаосвіти, вбачає наступні: оновлення законодавчo-нормативної бази системи освіти, адекватної вимогам часу; розвиток наукової та інноваційної діяльності в освіті; підвищення якості освіти на інноваційній основі та інформатизація освіти; удосконалення бібліотечного й інформаційно- ресурсного забезпечення освіти і науки [9]. Варто звернути увагу на те, що в цьому документі проголошено пріоритет визначення професій, спеціальностей та кваліфікацій з підготовки фахівців для сфери інформаційно-комунікаційних технологій.