10.Особливості літературної постаті г.Сковороди.

У колі проблем, що ними переймалися науковці ХХ ст., вагомого значення набуло дослідження сковородинівських віршів, зосібна циклу "Сад божественных пъсней". поетичну спадщину Сковороди ретельно студіювали: В.Ерн, Д.Багалій, П.Яременко, Т.Пачовський, Г.Сидоренко, Д.Чижевський, Д.Олянчин, І.Мірчук та багато інших. Дослідників насамперед цікавив тематичний розвій тих віршів, їхня стилістика та зв'язки з попередньою фольклорною і шкільною традицією. З огляду на формальну неподібність "Саду…" Сковороди до тогочасної поезії цей цикл називають "садом нової поетичної форми"[5] і зараховують до якісно нового типу школи, для якої прикметним є завершення періоду учнівства та перехід до "індивідуальної роботи людського духу"[6]. Натомість питання жанрової природи сковородинівських віршів розроблене недостатньо.

До проблеми жанру в поезії Григорія Сковороди безпосередньо зверталися також А.Музичка, Д.Чижевський, Т.Пачовський, П.Попов, Є.Кудрицький, Н.Корж (яка чи не вперше в літературознавстві проаналізувала жанрові особливості його латиномовної поезії) Ф.Луцька, О.Савчук, І.Іваньо, почасти П.Яременко, Ю.Барабаш, О.Мишанич, Б.Криса, К.Блек, Л.Ушкалов та ін. Більшість науковців схильна радше просто номінувати жанр певної поезії, ніж аналізувати особливості та з'ясовувати природу її форми. Тож цикл "Сад божественных пъсней" та решта поетичних спроб представлені духовними віршами, панегіриками, одами, псальмами, елегіями, епіграмами, медитаціями, епітафіями, кантами (гімнами), еподами, посланнями, проповідями, сповідями, сатирами, байками, фабулами, промовами, жартами, ідиліями, анекдотами тощо. На сьогодні в науці ще немає аналізу конкретних особливостей жанру тієї чи тієї поезії Сковороди: подибуємо надто стислі, деколи невиразні, а подекуди зовсім відмінні характеристики того самого твору, за виїмком хіба що десятої пісні "Саду…", почасти епіграм Г.Сковороди і перекладеної ним віршованої байки "Fabula de Haedo et lupo tibicine".

Найдокладніше розробленою в дослідженнях ХХ ст. є, либонь, жанрова форма сковородинівських байок. Саме твори цього жанру, зокрема "Басни Харьковскія", сковородинівський "етичний катехізм" (А.Ковалівський), дістали були найвище визнання перших дослідників, скажімо, Г.Данилевського, М.Петрова, І.Франка. До них також зверталися В.Маслович, Н.Маслович, В.Ерн, пізніше - М.Возняк, Д.Олянчин, Д.Багалій, однак здебільшого обмежувалися аналізом змісту байок або судженнями оціночного характеру. Першою спробою ґрунтовної студії над сковородинівськими байками можна вважати розвідку О.Грузинського (1927), що в ній, за словами автора, здійснено розгляд тих байок не з погляду форми, а з боку змісту, та завважено їхнє історичне й побутово-життєве значення.

У середині ХХ ст. низка науковців, як наприклад, А.Ніженець, П.Попов, Т.Пачовський, Г.Макарова, А.Брагінець та ін., розглядали мотиви звернення мисленника до жанру байки, питання про формальну різницю між двома циклами "Басней Харьковскіх", а також про місце Г.Сковороди в байкарській традиції України. Проблему сюжетної ориґінальності "Басней…", їхній поділ за тематич-ними групами, виклад "сили", питання про композицію сковородинівської байки, її символічну інтерпретацію і спорідненість із притчею ґрунтовно простудіювали такі вчені як В.Крекотень, В.Косяченко, І.Іваньо, М.Ласло-Куцюк, Д.Чопик та ін. Так, приміром, три останні з щойнозгаданих дослідників підтримують позицію І.Іваня стосовно відмінності між циклами "Басней Харьковскіх". За І.Іваньом, перший цикл позначений фабульним способом викладу моралі, що виражає, проґресивне стремління до жанрової автономії сковородинівської байки. Проте, вона передовсім виконує роль знаряддя філософічних розмірковувань, а позаяк жанрові рамці байки є затісними для думок Сковороди–любомудра, то він воліє вийти за них бодай за допомогою "сили". Натомість у п'ятнадцяти "баснях" другого циклу мисленник цілком свідомо протипоклав параболічний спосіб фабулярному і, таким чином, злегковажив особливостями байки як самостійної жанрової форми та повернувся до байки–прикладу, а саме в цьому науковці добачають реґресивний крок Сковороди як літератора.

Посутньої розробки в сковородинознавстві ХХ ст. дістала також проблема жанрової природи сковородинівського діалогу, цього вельми вподобаного мисленником жанру. Вона постала предметом окремих розділів монографій Ю.Лощиця, І.Іваня, Л.Ушкалова та О.Марченка, а також численних статей вітчизняних та зарубіжних авторів. Дослідники згодні з тезою, що саме діалогічна форма була найбільш придатною для вираження філософічних ідей Григорія Сковороди. У дослідженнях подекуди трапляються оцінки художньої або наукової вартості якогось із сковородинівських діалогів. Так, західні науковці, приміром, Ст. Шерер, Н.Пилипюк та ін. серед усього доробку мисленника надають перевагу "найвідомішому і, либонь, найліпшому" (Ж.Рюпп) діалогові – "Наркіссу", тоді як В.Ерн, Ф.Зеленогорський, І.Мірчук, П.Попов, Ю.Лощиць найбільш довершеними щодо форми і змісту вважали діалоги про душевний спокій, зосібна "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни" та "Алфавит, или букварь мира". За жанровими ознаками ті твори подібні до "сократичних" діалогів Платона, до кінічної діатриби, середньовічного катехізису, християнської літурґії, античного солілоквіума, Меніппової сатири, давніх "преній" тощо. Зазначене окреслення на значну міру стосується всіх сковородинівських діалогів, особливо – його пізніших праць, як-от "Брань архистратига Михаила…" та "Пря бъсу со Варсавою".

На відміну від діалогів Сковороди, його твори суто богословського характеру донині залишилися мало поміченими науковцями. Завваги щодо їхнього жанру є здебільшого принагідними та недостатньо арґументованими. Серед теологічних праць найважливіше значення надається "Начальной двери ко христіанскому добронравію", що в ній мисленник подає основи свого морального вчення. Цей трактат звернув на себе пильну увагу таких дослідників, як Д.Багалій, Ю.Лощиць, Ю.Шевельов, Г.Удод, Н.Пилипюк, котрі вважають його своєрідним вступом до всієї богословської науки нашого мисленника.

Релігійно анґажованими також виступають не лишень переклади Сковороди і його "переспіви" античних творів, а й т.зв. "точні" прозові переклади Цицерона та Плутарха. Між тим, перекладацька ділянка сковородинівської творчості є вивченою недостатньо, оскільки певна частина перекладів нашого мисленника, зокрема перекладена ним десята ода Горація, "сила" трагікомедії "Адельфи", трактати "Cato major seu de senectute" Цицерона та "De animi tranquilitate" Плутарха, лишалися неприступними широкому читацькому загалові аж до початку 60-х рр. ХХ ст.

Проте студії над діяльністю Г.Сковороди як перекладача розпочалися значно раніше. Ще в 20-ті роки з'явилися присвячені цій темі спеціальні розвідки С.Дложевського та М.Маслова, а трохи перегодом Д.Чижевський видав за межами України кілька статей, які стосувалися сковородинівських перекладів з Марка Муре та Сидронія Гозія. Перекладацькому доробку Сковороди приліляли увагу М.Петров, А.Музичка, П.Попов, Н.Корж, Є.Кудрицький, І.Іваньо, Д.Кирик, Й.Баглай та ін. На думку науковців, своєрідність перекладів нашого письменника полягає в намаганні не так відтворити ориґінал, як подати християнську інтерпретацію давнього взірця. Утім, дослідники наголошують на почутті "золотої мірноти" у Сковороди-перекладача, що не дозволяв собі зіпсувати власним тлумаченням сутність твору. Наявні також спроби оцінити роль Г.Сковороди як теоретика перекладу в старій Україні та його вплив на пізнішу традицію.

Цікавими виявилися погляди різних учених на той сковородинівський текст, що отримав умовну назву "Сон". Певний час сковородинознавці розглядали цей виривок як твір публіцистичного кшталту, як сатиричний памфлет на суспільний лад XVIII ст. Такого погляду дотримувався насамперед П.Попов, котрий оприлюднив і прокоментував сковородиновський "Сон", а також Л.Махновець, П.Шкуринов, О.Компан, Б.Деркач, М.Редько та ін. Протилежний погляд уперше висловив І.Іваньо, що добачив у тому тексті не що інше, як документований запис справжнього сновидіння. Сьогодні сковородинознавці здебільшого називають "Сон" фіксацією проявів несвідомого або ж відтворенням одного з містичних переживань мисленника. Таку думку свого часу висловлювали В.Ерн, П.Пелех, І.Мірчук, Д.Чижевський, Д.Олянчин, Ж.Рюпп, П.Паскаль. При всьому тому згаданий текст містить у собі деякі моменти, що переплітаються з прозовими та поетичними творами Сковороди, ба навіть із його листуванням.