Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
InfPr_456.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
705 Кб
Скачать
☆

Тема 6.

ПРАВОВІ РЕЖИМИ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

1. Поняття і правовий режим інформаційних ресурсів 2. Режим доступу до інформації: поняття і зміст 3. Основні принципи правового регулювання обігу інформації 4. Обмеження в розповсюдженні інформації

  1. 1. Поняття і правовий режим інформаційних ресурсів.

З огляду на нематеріальний характер інформації, однією із важ­ливих умов виникнення правових відносин щодо неї є встановлен­ня певної сукупності правил, що визначають правовий стату с кон­кретної інформації та її матеріальних носіїв. Так. останнім часом зна­чна увага приділяється питанням правового регулювання формуван­ня та функціонування інформаційних ресурсів, а сам цей термін по­чали широко використовувати в національному' законодавстві. Одне з перших тлумачень поняття "інформаційний ресурс" було запрова­джено нормами ч. 1 ст. 10 Закону' України "Про науково-технічну' інформацію", згідно з якою інформаційні ресу рси - це "суку пність довідково-інформаційних фондів з необхідним довідково-пошуковим апаратом і відповідними технічними засобами зберігання, обробки і передачі, що є у володінні, розпорядженні, користуванні державних органів і служб науково-технічної інформації, наукових і науково- технічних бібліотек, комерційних центрів, підприємств, установ і ор­ганізацій" 1S2.

Таким чином, було запроваджено комплесний підхід до поняття "інформаційний ресурс", згідно з яким останній складається з двох взаємопов'язаних елементів: безпосередньо інформації (су купність довідково-інформаційних фондів) та певна інформаційна система, що забезпечує користування цим ресу рсом (довідково-пошуковий апарат і технічні засобами зберігання, обробки і передачі).

Найбільш універсальне визначення інформаційного ре­сурсу міститься в Законі України "Про національну програму інформатизації"31. Згідно зі ст. 1 Закону, інформаційний ресурс це сукупність документів в інформаційних системах. Крім того, цією нормою визначаються основні види інформаційних систем, які забез­печують існування й доступ до інформаційних ресурсів, до яких на­лежать: бібліотеки, архіви. банки даних тощо.

На жаль, у національному законодавстві немає єдиного ви­значення правового режиму інформаційних ресурсів, а більшість нормативно-правових актів регулюють правові режими інформацій­них ресурсів в окремих інформаційних системах. Проте саме єдиний правовий режим може бути тією універсальною характеристикою, що об'єднує окремі документи в цілісну інформаційну систему.

Така концепція набула широкого визнання в науковій літерату ­рі. де вже достатньо давно використовується поняття правовий ре­жим інформаційних ресурсів. яким характеризується суку пність пра­вових норм, що pen-люють суспільні відносини щодо того чи іншого інформаційного ресурсу. "Правові норми в даному випадку встанов­люють обов'язкові вимоги, без яких інформаційний ресурс не мож­на включити до системи правових відносин і отримати повноцінні га­рантії в процесі взаємодії суб'єктів з приводу конкретних об'єктів да­ного ресурсу”32.

Для більш чіткого розуміння змісту й сутності поняття ..інфор­маційні ресурси" та їх правового режиму звернімося до підписано у рамках СНД Угоди "Про правовий режим інформаційних ресур­сів Прикордонних військ держав-членів Співдружності Незалежних Держав"33. Щоправда. Україна від підписання цієї угоди утрималась, а сама угода виражає переважно концептуальні положення правово­го регулювання інформаційних ресурсів, що застосовуються в зако­нодавстві Російської Федерації.

Ця угода (ст. 1) визначає інформаційні ресурси як оброблену у ви­значеному порядку сукупність документованої інформації в інфор­маційних системах. Відповідно сам документ - цс засіб документування, що містить у зафіксованому вигляді згідно зі встановленими формами і правилами інформацію, необхідну для реалізації інформа­ційних процесів.

Крім того, слід зважити ще на такі два важливих для розуміння змісту поняття інформаційні ресурси, визначення:

  • матеріальний носій інформації - матеріал із певними фізич­ними властивостями, який може бути використаний для запи­су і зберігання інформації;

документована інформація - зафіксована на матеріальному но­сії інформація з реквізитами, що дають змогу її ідентифіку вати.

Як уже зазначалося, правовий режим інформаційного ресурсу складається з правових норм, що визначають ключові правила, за яки­ми той чи той інформаційний ресурс може бу ти залучений в обіг ін­формації в суспільстві.

Такими нормами, є:

  1. право власності на інформацію, окремі документи та масиви до­кументів в інформаційних системах;

  2. порядок доку ментування інформації, надання документам юри­дичної сили та її підтвердження;

  3. категорії інформації відповідно до рівня доступу до неї;

  4. мста й порядок захисту інформації;

  5. права су б'єктів, що беруть участь в інформаційних відносинах щодо певного інформаційного ресурсу.

Право власності на інформацію в межах інформаційного ресурсу є складною категорією, адже в рамках одного інформаційного ресур­су може бути використана інформація, права на яку належать різним особам. Це стосується як окремих документів, так і конкретної інфор­мації (даних), що міститься в кожному з документів.

За Законом України "Про інформацію’486 (ст. 38). право власності на інформацію - цс врегульовані законом суспільні відносини з воло­діння. користування й розпорядження інформацією.

Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Вона може бути таким об'єктом права яку повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користу вання чи розпорядження.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

  1. створення інформації своїми силами і своїм коштом;

  2. договір на створення інформації;

  3. договір, що містить умови переходу права власності на інфор­мацію до іншої особи.

Важливим є також право власності на масиви документів в інфор­маційних системах, (ст. 40, 41 Закон}' України "Про інформацію").

Результатами інформаційної діяльності можу ть бути:

  • інформаційна продукція - матеріалізований результат інфор­маційної діяльності. призначений для задоволення інформацій­них потреб громадян, державних органів, підприємств, уста­нов і організацій;

  • інформаційна послуга - здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.

Таким чином, інформаційних ресурс загалом, як сукупність доку­ментів, також є об'єктом права власності, яке може відрізнятися від прав власності на окремі документи, що містяться в ньому.

Не менш важливим у правовому режимі інформаційного ресурсу є порядок документування інформації та інколи порядок надання до­кументам юридичної сили та її підтвердження. Порядок докумен­ту вання інформації визначає форму подання документа і вид фізич­ного носія, на якому його закріплено. Найбільш поширеними носія­ми доку ментів є паперові, магнітні та оптичні носії. Відповідно, до­ку менти можуть бути друковані, рукописні* аудіо, візу альні чи елек­тронні. На носії та форми подання документів встановлені певні тех­нічні стандарти. Порядок надання документам юридичної сили перед­бачає наявність у документі визначених законодавством обов язкових реквізитів, за якими можна визначити авторство, цілісність та досто­вірність документа.

Інформаційні ресурси поділяють залежно від категорії інформа­ції за доступом до неї. Ці категорії зумовлені режимом доступу до інформації та її матеріальних носіїв, що містяться в конкретному ін­формаційному ресурсі. За режимом досту пу до інформації інформа­ційні ресу рси поділяються на:

відкриті - інформаційні ресу рси загального користування, які створюються для задоволення інформаційних потреб суспіль­ства і право досту пу до яких мають будь-які фізичні або юри­дичні особи:

з обмеженим доступом - інформаційні ресурси, які викорис­товують органи публічної влади, підприємства, установи та ор­ганізації і їх посадові особи та працівники, відповідно до за­конодавства і з метою виконання обов'язків та завдань, відне­сених до їх компетенції.

З огляду на потребу у забезпеченні права власності на інформа­ційний ресурс та режими досту пу до інформації, що міститься в ін­формаційному ресурсі, визначають і мету і порядок захисту інфор­мації, що відображує діяльність, спрямовану на запобігання несанк­ціонованим діям щодо інформаційного ресурсу.

Для інформаційних ресурсів загального доступу основною метою захисту інформації є запобігання її блокуванню порушенню ціліснос­ті або знищенню інформації.

Для інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, крім зазна­ченого вище, важливим є запобігання витоку інформації, тобто не­санкціонованих дій, внаслідок яких інформація стає відомою чи до­ступною особам, що не мають права досту пу- до неї.

Залежно від мети захисту інформації визначають порядок її захис­ту, тобто заходи її правового, організаційного, технічного та крипто­графічного захисту.

Введення інформаційного ресурсу в обіг неможливе без установ­лення прав суб ектів, що беруть участь в інформаційних відноси­нах щодо даного інформаційного ресурсу. Такими суб'єктами, можу ть бути: власник інформації, власник інформаційного ресу рсу , адміні­стратор інформаційного ресурсу та користувач інформаційного ре­сурсу.

Власником інформації є особа, наділена правами володіння, ко­ристування та розпорядження інформацією, що залучено до інфор­маційного ресурсу. Він має право вживати певних заходів для реалі­зації та забезпечення своїх прав і законних інтересів, зокрема, укла­денням відповідних угод із власником інформаційного ресурсу, яки­ми визначаються права останнього щодо використання інформації та її розповсюдження.

Власник інформаційного ресурсу - це особа у власності якої є су­купність (зібрання) окремих документів та інформаційна система, що становлять інформаційний ресурс. Він визначає організаційні та ме­тодологічні принципи створення інформаційного ресу рсу', ухвалює рішення про залучення окремих відомостей і доку ментів до інформацінного ресурсу, опрацьовує їх. ідентифікує, класифікує, відповідає за зміст доку ментів, забезпечує їх зберігання і доступ до них, здійснює контроль за порядком користування інформаційним ресурсом та ін.

Адміністратор інформаційного ресурсу - це уповноважена влас­ником цього ресурсу' особа, яка здійснює супровід інформаційної сис­теми. що є основою інформаційного ресурсу: відповідає за його функ­ціонування. збереження даних і захист їх від ру йну вання, технічну підготовку доку ментів для внесення їх до інформаційного ресурсу; здійснює обслуговування, веде облік користу вачів інформаційного ресурсу та організовує контроль доступу до нього.

Користувач інформаційного ресурсу - будь-яка юридична або фі­зична особа, якій надано право доступу до інформаційного ресурсу. Користувач має право отримувати відомості й доку менти з інформа­ційного ресурсу та несе відповідальність за дотримання правил ко­ристування інформаційним ресу рсом і використання отриманої ін­формації.

  1. 2. Режим доступу до інформації: поняття і зміст.

Ще однією особливістю правового регулювання обігу інформа­ції є те. що залежно від типу інформації існу ють і відповідні, спе­цифічні правила поведінки при виконанні інформаційної діяльнос­ті. встановлені правовими нормами. Законом України “Про інформа­цію" (ст. 28) такі правила поведінки визначають як режими досту пу до інформації. Згідно з нормами цієї статті, "режим доступу до ін­формації це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання. поширення / зберігання інформації'^. За своїм значен­ням режим доступу є однією із головних юридичних характеристик інформації, адже ним визначаються конкретні групи правових норм, що застосовуються до тієї чи іншої документованої або оприлюдне­ної інформації.

За своєю су тністю режим досту пу до інформації є різновидом спеціальних правових режимів, які становлять ’‘сукупність правил, закріплених в юридичних нормах, які регулюють певну діяльність людей”34. Правові режими існу ють у межах багатьох галузей пра­ва Оскільки вже було зазначено, що захист інформації в цілях інформаційної безпеки здійснюється на основі імперативного методу пра­вового регулювання, то відповідні режими доступу до інформації за своїми характеристиками є найбільш близькими до адміністративно- правових режимів.

Особливою ознакою режиму досту пу до інформації є специфі­ка його об’єкта - правові відносини, що виникають з приводу отри­мання, збереження, використання та розповсюдж ення інформації. .

Головними характеристиками режиму доступу до інформації є: суб'єкт визначення досту пності цієї інформації:

  • коло суб'єктів, які мають досту п до цієї інформації; особливі вимоги і правила зберігання та поширення цієї ін­формації;

  • строк дії режиму.

Су б єктом визначення доступності інформації є особа, до ком­петенції якої належить вирішення питань щодо встановлення обме­жень на досту п до інформації та її матеріальних носіїв, а також на­данім права доступу до такої інформації.

Суб 'єкт, що має доступ до інформації\ - цс особа, якій надано право ознайомлення з матеріальними носіями інформації або їх ви­користання. Надання особі права доступу до інформації з обмеженим доступом зазвичай пов'язане із взяттям нею на себе зобов'язань щодо нерозголошення отриманої інформації.

Режим доступу до інформації означає певну сукупність правил, якими окреслено особливі вимоги і правила зберігання та поширення інформації. Ці правила визначають діяльність осіб, на яких покладена відповідальність за зберігання матеріальних носіїв інформації, уста­новлюють необхідність застосування певних правових, організацій­них. технічних та криптографічних засобів захисту інформації. Ці пра­вила також визначають порядок надання доступу до такої інформації.

Нарешті, більшість видів інформації з обмеженим доступом ма­ють визначений законодавством або власником інформації строк дії режиму обмеження доступу до інформації. Цей строк визначають, як правило, під час ухвалення рішення про обмеження доступу до ін­формації або її матеріальних носіїв. Після закінчення цього строку може бути прийняте рішення або про його поновлення, або про на­дання інформації статусу відкритої.

Режим доступу до інформації можна також розглядати в рамках правового режиму інформаційних ресурсів, як невід'ємну* складову останнього. Проте, саме режим доступу є універсальною характерис­тикою інформації, оскільки властивий будь-якій інформації, яку вве­дено в обіг.

Режим досту пу' до інформації не залежить від порядку докумен­тування та форми подання інформації.

Режимом доступу' до інформації визначаються права і обов'язки суб'єктів інформаційних відносин щодо отримання й поширення ін­формації.

Нарешті, установлення режиму обмеження доступу до інформа­ції тягне за собою застосування таких механізмів правового захисту інформації, як установлення юридичної відповідальності за несанк­ціоновані дії з такою інформацією.

Згідно із Законом України “Про інформацію" (ст. 28), за режимом доступу' інформація поділяється на відкриту' та з обмеженим досту­пом. Основними ознаками відкритої інформації є те. що дос ту п до неї надається будь-яким зацікавленим особам, а будь-яке обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється.

Закон (ст. 29) також передбачає способи забезпечення доступу до відкритої інформації:

  • систематична пу блікація її в офіційних дру кованих виданнях (бюлетенях, збірниках);

  • поширення її засобами масової комунікації; безпосереднє надання її зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну' і таємну (ст. ЗО Закону України 'Про інформацію").

Конфіденційна інформація - цс відомості, якими володіють, ко­ристуються або розпоряджаються окремі фізичні чи юридичні осо­би і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

••

До таємної належить інформація, що містить відомості, які ста­новлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголо­шення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Основними характеристиками таємної інформації є те. що: відне­сення її до категорії таємних відомостей, доступ до неї громадян, по­рядок обігу та захисту, порядок і терміни її оприлюднення визнача­ються законодавством.

Отже, основою класифікації інформації з обмеженим досту пом виступає су б 'єкт визначення доступності інформації.

Обмеження доступу до конфіденційної інформації належить до компетенції власника цієї інформації або особи, що має право розпо­ряджатися цією інформацією на законних підставах. Ці особи на влас­ний розсуд визначають як режим обмеження доступу до інформації так і суть цього режиму, зокрема, і потребу застосуванні засобів за­хисту інформації та визначенні порядку надання доступу до неї. За­конодавство ж встановлює права осіб на встановлення обмежень до­ступу до інформації, юридичну відповідальність за порушення та зло­вживання цим правом, категорії інформації, доступ до якої не може бути обмежений.

щ/

Обмеження доступу до таємної інформації встановлюється зако­нодавством у разі відповідності інформації певним критеріям. Засе­кречується інформація незалежно від бажання чи небажання її влас­ника, понад тс власник інформації зобов'язаний реалізовувати своє право власності на інформацію з у рахуванням встановлених законо­давством обмежень, а у разі їх порушення може бути позбавлений права власності на інформацію та її матеріальні носії. Рішснння про засекречу вання інформації ухвалюють уповноважені органи держав­ної влади, а зміст режиму доступу' до інформації, засоби її захисту та юридична відповідальність за порушення режиму визначаються за­конодавством.

Законодавство установлює певні обмеження щодо дотримання режиму обмеження доступу до інформації з мірку вань суспільно­го блага. Так, згідно з ч. 11 ст. ЗО Закону України ' Про інформа­цію "інформація з обмеженим досту пом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою. тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громад­ськості знати цю інформацію переважає право її власника на її за­хист ”. Питання про відповідні умови для поширення інформації з обмеженим доступом без згоди її власника та звільнення від відпо­відальності осіб, що поширили цю інформацію, вирішуються в су­довому порядку.

  1. 3. Основні принципи правового регулювання

обігу інформації.

Проблеми застосу вання обмежень доступу та поширення інфор­мації можна цілком справедливо вважати найбільш давнім напрямом інформаційної безпеки держави. Від самого виникнення такого інсти­туту. як держава, почала поширюватися практика оголошення різних відомостей таємними та конфіденційними або встановлення обме­жень на їх вільне розповсюдження. Не втрачає актуальності ця про­блема і в наш час.

Для чіткого визначення правової природи подібних заборон і об­межень потрібно визначитися з основними принципами обігу інфор­мації в суспільстві, зу мовленого низкою чиннків.

По перше, цс природні фактори, тобто різні фізичні й фізіологіч­ні закони, які впливають на обіг інформації. До фізичних факторів на­приклад. належать: значення швидкості світла, якою обмежуються пе­редача даних за допомогою електронних засобів кому нікації; фізич­ні якості фізичних носіїв інформації, які зу мовлюють строк зберіган­ня інформації на цих носіях, можливість її зміни тощо. Діють також, фізіологічні закони, які характеризують властивості індивіда як но­сія інформації: рівень його інтелекту', який визначає можливості зби­рання і обробки інформації, його здатність до забування, чим окрес­люється строк, за який інформація може залишатися точною без збе­реження її на фізичних носіях, та ін.

Велике значення для обігу інформації в суспільстві мають суспіль­ні закони’, норми моралі та норми права. Саме ці норми визначають основні характеристики процесів, які прийнято називати інформацій­ними відносинами, ідо виникають між різними у часниками: фізични­ми та юридичними особами і державою. Інформаційні відносини - це '’процеси створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошу­ку. розповсюдження і споживання інформації” ш.

Інформаційні відносини, оскільки суб'єктами передачі інформа­ції в них виступають як індивіди, так і соціальні групи, безумовно, є різновидом суспільних відносин. У цьому разі актуальним є також загальне правило стосовно охорони державою найбільш важливих видів суспільних відносин, що набувають підвищеного суспільно­го значення. Тому держава встановлює відповідні правові норми, якими регламентуються права, обов'язки та правила поведінки їх учасників.

Отже, врегульованість певних видів інформаційних відносин пра­вовими нормами безпосередньо пов'язана із суспільним значенням конкретних видів інформації, щодо якої вони виникають. Ці правові норми регламентують насамперед параметри інформаційних проце­сів. за якими відбувається обіг інформації в людському суспільстві. Безумовно, що обіг різних видів інформації (зокрема, відкритої та з обмеженим досту пом) регулюється різними правовими нормами, які відповідають їхній специфіці. Залежно від виду інформації законо­давство передбачає наявність або відсутність тих чи інших обмежень чи заборон. Але схема " відкритої та закритої інформації" не може до кінця розкрити особливості існуючих в інформаційних правовідноси­нах обмежень і заборон. Наприклад, схема не розрізняє інформації, яка містить державну таємницю і доступ до якої може бути наданий лише обмеженому колу осіб, та інформацію, яка може бути передана будь-яким зацікавленим особам за відповідну винагороду (ноу-хау), при чому це може бути як передача копії цієї інформації, так і повна передача усіх прав на подібну інформацію.

І відкрита інформація може бути закритою для певного кола осіб. Цс наприклад, стосується заборони, відповідно до Положення 'Про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів"35, Національною Радою України з питань телебачення і ра­діомовлення демонстрації по телебаченню фільмів з елементами на­сильства та еротики до 22.00. Крім того, в рамках такої класифікації абсолютно ігнорується система авторських прав та права власності на інформацію, за яких інформація може бути відкритою для досту пу, але мати обмеження щодо розповсюдження або обробки.

Отже система правового регулювання обігу інформації складні­ша. ніж за режими доступу до інформації або правові режими інфор­маційних ресурсів, які є лише складовими цього регулювання. Осно­вою класифікації можуть бути методи правового регулювання, які за­стосовують в регулюванні суспільного обігу того чи іншого виду ін­формації. -диспозитивний та імперативний.

За диспозитивного методу умови обігу інформації. її використан­ня, розповсюдження, передачі прав на неї третім особам визначаються або власником цієї інформації особисто, або на основі договору з іншими зацікавленими особами. Хоча є нормативно-правове регу ­лювання обігу цієї інформації, в його межах передбачена відповідна свобода дії. наприклад, законодавство про авторські права, про пра­во інтелектуальної власності; законодавство, що охороняє інформа­цію про особисте життя (адже ці дані також можуть бути оприлюд­нені за згодою цієї особи) та ін.

Існує специфічний обіг інформації, який регулюється імператив­ним методом, тобто чіткими законодавчими приписами і нормами по­ведінки. скасування яких за згодою сторін неможлива. Це стосується, зокрема, встановлених законом прямих обмежень державної, службо­вої, лікарської, адвокатської таємниці, певних видів статистичної ін­формації. персональних та інших даних.

Застосування до обігу інформації диспозитивного регулювання не виключає одночасного існування певних імперативних заборон та обмежень, і навпаки.

Таким чином. два правових методи регулювання створюють три можливих види правового обігу інформації, відкритий, що регулюють­ся диспозитивним методом (виключно цивільно-правовими нормами); закритий, що регу люються імперативним методом (адміністративно- правовими нормами); і обмежений, до якого застосовуються обидва види правового регулювання (Рис 6.1). До цих методів також долу ­чається вільний обіг інформації, який безпосередньо правом не врегу ­льований, але щодо якого можуть виникати охоронні правовідносини у разі порушення певних заборон чи обмежень. Причому інформація, змінюючи свою суспільну* цінність, може переходити з одного виду обігу до іншого (зняття грифів "таємно'', або “для службового корис­тування”, закінчення строку дії авторських прав тощо).

Інформація)' відкритому обігу представлена всіма видами відкри­тої інформації, щодо доступу та розповсюдження якої немає жодних обмежень. Такою зокрема, є інформація: масова інформація, інфор­мація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, довідково-енциклопедична, соціологічна, екологічна, науково-технічна, відкрита статистична та інша інформа­ція необмеженого доступу.

Основними характеристиками відкритого обігу інформації є: відносини щодо даного виду інформації врегульовано зако­нодавством;

: Вільний обіг

(безпосереднє правове регулювання)

Рис 6.1. Види суспільного обігу інформації

кожен суб'єкт інформаційних відносин має право на доступ до цієї інформації або безоплатно, або за певну плату; обмеження встановлює виключно власник та виключно для за­безпечення власних інтересів;

інформаційна продукція може вільно розповсюджуватися у будь-який спосіб.

До інформації в закритому обігу, як уже зазначалося, нале­жить таємна і конфіденційна інформація, яка містить державну таємницю, конфіденційні дані про особу, конфіденційну інфор­мацію, що перебуває у власності держави, комерційну таємни­цю. банківську таємницю, лікарську таємницю, адвокатську та­ємницю, таємницю слідства та судочинства, таємницю страху­вання і таємницю вчинення нотаріальних дій, іншу передбачену законом таємницю.

Закритий обіг інформації має такі основні характеристики:

  • інформація вилучена з вільного обігу на підставі закону: законодавство надає інформації статусу конфіденційної або таємної:

  • власник інформації здійснює заходи щодо її захисту*:

  • надання такої інформації третім особам або допу ск до неї мож­ливий лише у разі проведення певної процедури.

отримання такої інформації пов'язане, як правило, із виконан­ням службових або професійних обов'язків.

Специфічною є інформація в обмеженому обігу, тобто така щодо якої не встановлено обмеженого режиму доступу, але разом з тим існують певні заборони або обмеження в її розповсюдженні, які встановлено зазвичай з метою захисту7 суспільної моралі та здоров'я і запобігання негативному інформаційному впливу на суспільство або окремі, найбільш вразливі його групи. Обмежений обіг інфор­мації визначається насамперед заборонами щодо її поширення, як, наприклад, правила, встановлені нормами ст. 46 Закону України “Про інформацію *, дія яких поширюється на заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності Укра­їни. пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання ра­сової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. До цієї ж групи нале­жить заборонена в Україні порнографія. Іншу групу становить ін­формація, щодо розповсюдження якої законодавство встановлює обмеження. Останні можуть стосуватися аудиторії, на яку розпо­всюджується інформація (діти, неповнолітні), часу розповсюджен­ня через електронні ЗМІ (денний, вечірній, нічний), міць розповсю­дження (публічні місця, дитячі, освітні заклади) тощо. Такою, зо­крема, є: інформація відео і друкована продукція що містить еро­тику. елементи насильства та жорстокості, деякі види рекламної ін­формації тощо.

Обмежений обіг інформації має такі ознаки:

  • інформація не є конфіденційною або таємною; законодавство встановлює певні обмеження щодо її розпо­всюдження:

  • для отримання такої інформації су б'єкт має відповідати пев­ним вимогам.

Нарешті, найбільш нерегульованою є інформація у вільному обі­гу, того така, яка через втрату суспільної цінності або її відсутність вільно розповсюджується в суспільстві. Ця інформація міститься в будь-яких документованих або оприлюднених відомостях, що не на­лежать до попередніх трьох типів обігу інформації. Загальними ха­рактеристиками вільного обіг}7 інформації є такі:

відносини щодо цього виду інформації безпосередньо законо­давством не врегульовані:

розповсюдження інформації регу люється виключно морально- етичними нормами;

охоронні правовідносини виникають лише у випадку, якщо розповсюдження такої інформації порушує права третіх осіб.

Важливою особливістю системи обігу інформації в суспільстві є тс. що одна й та сама інформація з плином часу або через зміну пев­них обставин (втрата актуальності, закінчення строку' режиму обме­ження досту пу' або його порушення, закінчення строку дії авторських прав) може переміщуватися з одного виду обігу до іншого, відповід­но змінюючи свій правовий режим.

  1. 4. Обмеження щодо розповсюдження інформації

Обмеження доступу- до інформації та обмеження щодо її розпо­всюдження. хоча і є винятками із загального принципу свободи ін­формації. різняться способами реалізації. Основні способи обмежен­ня права на інформацію такі:

  • установлення обов'язків щодо вжиття певних дій із захисту ін­формації з мстою недопущення її несанкціонованого витоку, отримання та збирання;

установлення зобов'язання утриматися від певних дій з мстою запобігання розголошенню або розповсюдженню інформації.

Якщо до таємної і конфіденційної інформації застосовуються од­ночасно обидва способи обмеження, до забороненої або обмеженої до розповсюдження лише останній. Це стосу ється передбаченого ба­гатьма міжнародно-правовими актами, зокрема Конвенцією про за­хист прав і основних свобод людини (ч. 2 ст. 10),191 обмежень для за­безпечення територіальної цілісності або громадського порядку, для захисту здоров'я і моралі. В Україні існує система норм, різних зако­нодавчих актів, які обмежують або забороняють розповсюдження ін­формації з певною метою. Усі заходи досягнення цієї мети можна по­ділити на три основні гру пи:

норми, що забороняють або обмежують виготовлення інфор­маційної продукції;

норми, що забороняють або обмежують ввезення інформацій­ної продукції на митну територію України;

  • норми, що встановлюють особливі правила здійснення інфор­маційної діяльності з розповсюдження певних видів інформації.

Закон України "Про захист суспільної моралі'' 36 (ст. 1) вводить поняття держ авного регулювання і контролю обігу продукції\ що нега­тивно впливає на суспільну мораль, яка представляє собою визначення законом і прийнятими на його основі нормативно-правовими актами порядку й умов обіг}' відповідної продукції та контроль за ним, виро­блення правових механізмів і встановлення прав та обов'язків органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ і органі­зацій усіх форм власності по забезпеченню захисту суспільної моралі.

Основними напрямами державного регулювання обігу інформа­ційної проду кції, що впливає на суспільну мораль, є:

  • формування єдиної комплексної системи забезпечення захис­ту моральних засад і утвердження здорового способу життя у сфері інформаційної діяльності, освіти та культури;

  • недопущення пропаганди в електронних та інших засобах ма­сової інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії;

впровадження експертного оцінювання відсо-, аудіо- та дру­кованої інформації й інформації на електронних носіях, роз­роблення механізмів і методик віднесення її до такої, що за­вдає шкоди суспільній моралі;

  • підтримка національної культури, мистецтва, кінематографії, книговидання, поліпшення системи пропаганди кращих зраз­ків світової літерату ри, культу ри та мистецтва;

  • заборона демонстрації неліцензійної аудіо-, відеопродукції в усіх національних телерадіокомпаніях;

  • установлення контролю за обігом продукції, що становить за­грозу суспільній моралі;

приєднання до міжнародних договорів з питання захисту сус­пільної моралі.

Нормами ст. 2 зазначеного Закону встановлено такі обмеження і заборони щодо інформаційної продукції.

  1. забороняється виробництво та обіг у будь-якій формі продук­ції порнографічного характеру;

  2. забороняється виробництво та розповсюдження продукції, яка:

- пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України;

  • пропагу є фашизм і неофашизм;

принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою:

пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь;

принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізич­них вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей:

  • пропагує невігластво, неповагу до батьків;

  • пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопа- ління та інші шкідливі звички;

3) виробництво та обіг у будь-якій формі продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства та жорсто­кості. дозволяються виключно за умови дотримання обмежень, уста­новлених законодавством.

Зазначені обмеження передбачають розповсюдження продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства й жорстокості. у спеціально відведених для цього місцях, визначених цим Законом, та у спосіб, установлений органами державної влади й органами місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, запро­вадження ліцензування відповідних видів інформаційної діяльності.

Основні функції державного регулювання і контролю обігу' про­дукції, що негативно впливає на суспільну мораль, покладено на На­ціональну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, яка

• ч/ • • юя

є постшнодіючим державним експертним і контролюючим органом .

Основні завдання цієї Комісії такі:

  • проведення експертизи проду кції, видовищних заходів сек­суального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаганду ку льту насильства, жорстокості, по­рнографії;

проведення аналізу процесів і тенденцій у сфері захисту сус­пільної моралі, розроблення для органів державної влади та органів місцевого самоврядування рекомендацій з їх право­вого регулювання;

І0-' Про Національну експертну комісію України і питань захисту суспільної моралі: Поста­нова Кабінеіу Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 1550.

здійснення контролю за дотриманням законодавства у сфері захист}' суспільної моралі.

Комісія формується з провідних діячів культу ри, мистецтв, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації та ін­ших осіб за рекомендаціями юридичних осіб, у яких вони працюють.

Персональний склад Комісії затверджує Кабінет Міністрів Укра­їни за поданням її Голови. Строк повноважень членів Комісії - 5 років.

Загальні правила, встановлені Законом України 'Про захист сус­пільної моралі'", додатково конкретизуються в законодавчих актах, що регулюють окремі напрями інформаційної діяльності.

Так, Закон України "Про видавничу справу "37 (ст. 28) передбачає, що діяльність у видавничій справі не може бути використана для за­кликів. спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну кон- ститу ційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне за­хоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалю­вання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на пра­ва і свободи людини, здоров'я населення. З цією метою, зокрема, за­бороняється:

виготовляти чи розповсюджувати продукцію, яка містить ін­формацію. віднесену до недобросовісної реклами, або рекламу­вати товари, послу ги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, у становам, організаціям або державі; виготовляти чи розповсюджу вати видавничу проду кцію по­рнографічного характеру і таку, що пропагує культ насиль­ства і жорстокості;

  • виготовляти чи розповсюджу вати видавничу продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров'ю, моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення громадського порядку.

Норми ст. 13 Основ законодавства України про культу ру ! ,> забо­роняють розповсюдження творів аналогічного змісту.

Відповідні переліки видів інформаційної проду кції, які теле- радіоорганізації не мають права розповсюджу вати в своїх програмах, визначені нормами ч. 2 ст. 2. Закону "Про телебачення і радіомовлення1'196.

Регу лювання питань захисту моральності та інформаційної без­пеки суспільства в галузі виробництва, розповсюдження, зберігання і демонстрування кіно та відеопродукції здійснюється на основі За­кону '‘Про кінематографію"38.

Ще одна група правових норм спрямована на недопущення вве­зення забороненої до розповсюдження інформаційної продукції на те­риторію України або вивезення її з цієї території. 'Гак, згідно із Зако­ном ''Про порядок ввезення (пересилання) в Україну , митного оформ­лення й оподатку вання особистих речей, товарів та транспортних за­собів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну терито­рію України "18 (ст. 9). не підлягають пропуску через митний кордон України: літературні та художні твори, поліграфічна та інша друко­вана продукція, кіно-, фото-, ау діо- та відеомагеріали, що пропагу­ють війну, жорстокість, порнографію, расову, етнічну або релігійну ворожнечу, закликають до насильницького повалення конституцій­ного ладу в Україні.

Окремою сферою обмежень щодо розповсюдження інформацій­ної проду кції є комерційна реклама. Так. ст. 7 Закону України 4*Про рекламу " визначає, що “основними принципами рекламної діяльнос­ті є: законність, точність, достовірність, використання державної та інших мов відповідно до законодавства України, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди'499. Крім того, цей Закон установлює низку за­гальних обмежень в рекламній діяльності, серед яких заборони:

поширювати інформацію щодо продукції, виробництво або ре­алізацію якої заборонено законодавством України;

  • вміщу вати твердження, які є дискримінаційними за ознаками походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, за мов­ними ознаками, за родом і характером занять, місцем прожи­вання. за інших обставин або такі, що дискредитують продук­цію інших осіб;

подавати відомості або закликати до дій. які можуть спричи­нити порушення законодавства, завдають чи можуть завда­ти шкоди здоров'ю або життю людей та навколишньому при­родному середовищу, а також спону кають до нехтування за­собами безпеки;

  • використовувати засоби і технології, які безпосередньо діють на підсвідомість споживача;

  • наводити твердження, що дискримінують осіб, які не корис­туються продукцією, що рекламу ється.

Інформаційно-психологічну безпеку особи захищає таож норма ч. 8 ст. 20 Закону України "Про рекламу", якою встановлено заборо­ну реклами ‘‘ліку вальних сеансів, інших аналогічних заходів з вико­ристанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу без дозволу Міністерства охорони здоров'я України ’.

Законодавець приділяє також увагу захисту неповнолітніх від не­гативного впливу рекламної інформації. Така увага зумовлена під­вищеною вразливістю, недостатнім життєвим досвідом цієї соціаль­ної групи, внаслідок чого її представники дуже часто наражаються на вплив сторонніх осіб. Так, у рекламі, розрахованій на неповноліт­ніх (ст. 19 Закону "'Про рекламу"), забороняється використову вати ін­формацію. яка може підірвати авторитет дорослих або дискредиту­вати довіру неповнолітніх до них; використовувати легковірність чи брак досвіду у неповнолітніх; використовувати справжню або іграш­ко ву зброю. Крім того, така реклама не повинна містити тверджень або зображень неповнолітніх у небезпечних ситу аціях чи за обставин, що у разі їх імітації можуть завдати шкоди неповнолітнім або іншим особам, а також інформації, здатної викликати зневажливе ставлення неповнолітніх до небезпечних для здоров'я і життя ситуацій.

Додаткові обмеження визначено щодо телевізійної реклами відпо­відно до ст. ЗІ Закону' "Про телебачення і радіомовлення"39.

Забороняється переривати з метою розміщення реклами трансля­ції сесій Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, офіційних державних заходів і церемоній, висту пів Пре­зидента України, Голови Верховної Ради України. Прем'єр-Міністра України. Голови Конститу ційного Суду України, народних депутатів України, членів Уряду України.

Для молодшого покоління захист від негативного інформаційно­го впливу визначено, що реклама не повинна містити в тексті і зобра­женні того, що може завдати ду ховної, моральної або психічної шко­ди молоді і дітям, а реклама в передачах, розрахованих на дитячу (до 14 років) аудиторію, взагалі забороняється.

Разом з тим у демократичному суспільстві необхідний пошук від­повідного балансу між питаннями захисту моральності та правом на інформацію. І в цьому разі випадку на перше місце потрібно стави­ти право кожної дієздатної людини самостійно вирішувати питан­ня про віОповіднїсть її моральним принципам конкретної інформації. І головним стандартом у цій сфері є вимоги щодо обоє язкового по­передження про зміст інформаційного продукту та обмеження досту­пу до такого продукту неповнолітніх. В інших випадках застосуван­ня імперативних обмежень певною мірою починає межувати з цензу­рою та порушенням права на доступ до інформації.

Ще одним важливим аспектом проблеми, який, на жаль, все ще залишається поза увагою законодавця, є необхідність встановлення нормативно-правового регулювання пропаганди вчень та релігійної практики релігійних культів тоталітарного характеру. Проте, за да­ними досліджень40, пропаганда нових релігійних учень та релігійної практики, що включає елементи нейрон-лінгвістичного програмуван­ня людини, набуває дедалі більшого поширення, в тому числі з вико­ристанням електронних ЗМІ.

1 Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. ■ Відомості Верховної Ради України. 1992. - № 48. - Ст. 650.

2,и9 Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднання громадян, на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності, в засоби масової інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348.

  1. 3Про Регламент Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України від 16 берез­ня 2006 p. № 3547-1V / Відомості Верховної Ради України 2006 № 23, № 24 25. Ст. 202.

4 Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України. Від 10 червня 1997 р № 503 97. (В редакції Указу Прези­дента України №1235/98 Від 10 листопада 1998 р )

5ш Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним: Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 р. № 376.

6 Про затвердження Інструкції про порядок та умови одержання інформації з інформаційного фонду Єдиного державного реєс тру нормативно-правових актів: Наказ Міністерства юстиції України від 26 червня 2002 р № 57/5.

7 Наказ Міністерства юстиції України ‘Про затвердження Типового положення про право­ву громадську приймальню" від 15 червня 2005 р. № 61/5.

8 Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації: Наказ Мінприроди України від IS грудня 2003 р. № 169.

9m Про затвердження Положення про щоквартальне інформування населення через ЗМІ про об'єкти, які г найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища: Наказ Мінприроди України від 1 листопада 2005 р. № 397.

10 Про затвердження Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охо­рони довкілля: Наказ Мінприроди України від 18 грдуня 2003 р. № 168

11ш Про зону надзвичайної екологічної ситуації: Закон України від 13 липня 2000 p. № 1908-ІІІ // Відомості Верховної Ради. - 2000. - № 42. - Ст. 348.

12 Крос K., 1 а кет Р. Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах. Перспективи конкуренції. K, : Основи, 2000. С. 10.

ш Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і прак­тики. До 10-ї річниці незалежності України. K. : Інстиіут держави і права ім. В. М. Корецько- го HAH України. 2001. - с. 249 - 250.

131і7 Про Центральну виборчу комісію: Закон України від 30 червня 2004 р № 1932-1Y Відомості Верховної Ради України. 2004. - № 36. - Ст. 448.

14w Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. / Відомості Верховної Ради України 1992. - № 48. - Ст. 650

107

15 Про державну статистику від 17 вересня 1992 р. 7 Відомості Верховної Ради. - 1992 № 43. - Ст. 608 (В редакції Закону № 1922-111 від 13. 07. 2000 / ВВР, 2000. - № 43. - Ст. 362)

16ш Бандурко О. А/., Собопєв В. О. Теорія та методи роботи і персоналом в органах внутрішніх справ. - X.: Вид-во Ун-ту внутр. справ. 2000. - С. 266 - 267.

1,: Конституція України, Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради. 1996. №30. Ст. 141.

17 Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 p. № 565-ХІІ Відомості Верховної Ради. -1991.-№4.-Ст. .20.

18 Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 10 жовтня 2004 р. № 1177.

19 Dewit tD. Common. Comprehensive and Cooperative Security. - The Pacific Review, 1994 -V.

201ї0 Про проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради України від 24 серп­ня 1991 р. 7 Гам само. - 1991 — № 38. - Ст. 502.

2114 Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. № 3/97-ВР 7 Голос України. 1997 4 лют. С. 5.

22 Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року і: Відомості Верховної Ради України. - 1996, - №30 - Ст. 141.

23 Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р № 964 - IV // Офіційний вісник України. - № 29. - с. 38. - Ст. 1433.

24О безоиасносіи: Закон Российекой Федерации от 25 декабря 1992 г. № 4235-1 Відомо­сті! Верховного Совета РФ. - 1992. - №15. - Ст 770.

25ш Про Стратегію національної безпеки України: Указ Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007.

26ш Конституція України Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року Відомості Верховної Ради України. 1996. №30 Ст. 141.

27ш Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 14 жовтня 2005 р № 1446/2005.

2810* Про затвердження положення про Міністерство внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 р. № 1383.

29 Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 р № 2229-ХІІ Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 27. - Ст. 382.

30 United Nations. A RES 51 210. “Measures to eliminate international terrorism" Resolution Adopted By The General Assembly. 17 December 1996.

31

32ш Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 р. № 74 98-ВР

Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 27-28. - Ст. 18.

w Бачило И. Я. Информационное право. Основьі гірактической информатики. М., 2001.

С. 99.

33 Соглашение о правовом режиме ипформационньїх ресуреов Пограничпьіх войск гоеударств- участников Содружества Независимьіх Государетв (Москва, 25 ноября 1998 і ) Содружество. Инф. вест. Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ. -№ 3(30). -С. 299 - 304.

34,£7 Про інформацію: Закон України віл 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України.

1992. -№48 - Ст. 650. las БахрахД. Я. Администрагивное право: Учебникдля вузов. - М.: БЕК. 1999. -С. 202

  1. 35Про положення нро державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів: Постанова Кабінег> Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1315.

36І<>2 Про захист суспільної моралі: Закон України від 20 листопада 2003 р. №1296- IV/ ' Відомості Верх. Ради України. - 2004. - №14. - Ст. 192.

37ІМ Про видавничу справу: Закон України від 5 червня 1997 р. № 318/97-ВР. // Відомості Верховної Ради України. 1997. № 32. Ст. 206.

1Qt Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14 лютою 1992 р № 2117- XII / Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 21. - Ст. 294.

38 Про кінематографію: Закон України від 13 січня 1998 p. № 9/98-ВР// Відомості Верховної Ради України. 1998. -№ 22. - Ст. 114.

39Про телебачення і радіомовлення: Закон України 21 і рудня 1993 року № 3759-XII. Відомості Верховної Ради. 1994 - № 10. - Ст. 43. (В ред. закону від 11 05. 2000 № 1709-ИІ)

40 Чинники ескалації загроз інформаційній безпеці України /••’ Національна бе зпека і оборо­на.-2001.-№ 1.-С 39.

Матеріал, захище вторські/ 1ВОМ

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]