1. Симуляції або імітаційні ігри

а) Імітації (імітаційні ігри) – виконання певних дій, які відтворюють (імітують) певні явища навколишньої дійсності (наприклад, дослід).

б) Симуляції – це створення вчителем ситуації, під час яких учні копіюють у спрощеному вигляді процедури, пов’язані з діяльністю суспільних інститутів, які існують у справжньому економічному, політичному та культурному житті. Це своєрідні рольові ігри з використанням чітко визначених (за законом або за традиціями) і відомих ролей та кроків, які повинні здійснити виконавці: судові, парламентські, громадські слухання, збори, асамблеї, засідання комісій, політичні дебати тощо.

Регламент всієї симуляції будується за чіткими сценарієм, який збігається з проведенням такої процедури в реальному житті.

Найпоширенішою технологією стимуляційної гри є суд (судове слухання) (додаток 3).

2. Розігрування ситуації за ролями («Рольова гра», «Програвання сцени», «Драматизація»)

Мета рольової гри – визначити ставлення до конкретної життєвої ситуації, набути досвіду шляхом гри,сформувати конкретні навички («Поведінка на вулицях і дорогах», «Іду в гості», «Приймаю гостей» тощо). Можна розігрувати і конкретні історичні події, природні явища, предмети, тварини (Додаток 3).

4. Технології опрацювання дискусійних питань

Дискусія – широке публічне обговорення якогось спірного питання. Участь у дискусії сприяє розвитку критичного мислення, дає можливість визначити власну позицію, формує навички відстоювати свою думку, поглиблює знання з обговорюваної проблеми.

Запорукою успішності дискусії є її чітка організація:

• ретельне планування;

• чітке дотримання правил ведення дискусії усіма її учасниками;

• дотримання визначеного регламенту.

Щоб навчити школярів дискусійним формам роботи, треба розпочинати з простіших технологій:

1. Метод ПРЕС.

2. Займи позицію.

3. Зміни позицію.

4. Неперервна шкала думок («Континуум», «Нескінченний ланцюжок»).

Далі можна використовувати такі дискусії:

1. Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу.

2. Оцінювальна дискусія.

3. Дебати.

Важливо по закінченні дискусії підвести підсумки, проаналізувати дії учасників. Для закріплення отриманих у процесі дискусії знань можна дати учням письмове завдання (Додаток 4).

6. Проектна технологія (метод проектів)

Метод проектів виник у 20-і роки ХХ століття у США. Спочатку його називали «методом проблем» і розвивався він у межах гуманістичного напряму у філософії та освіті, в педагогічних поглядах та експериментальній роботі Дж.Дьюї. Він пропонував будувати навчання на активній основі, через доцільну діяльність учнів, у відповідності з їхніми інтересами. Діти мали розв’язувати життєво важливі для них проблеми, а розв’язання – здобуття нових знань та їх застосування на практиці. Послідовник Дж.Дьюї американський учитель В.Х.Кілпатрик практично втілив цю ідею і назвав спосіб організації роботи з учнями методом проектів. Ним запропонована така класифікація проектів:

• продуктивний (створюючий) проект, пов'язаний з трудовою діяльністю (конструкторською, створенням макета, доглядом за рослинами і тваринами);

• споживчий проект – підготовка екскурсій, надання послуг, організація дозвілля;

• дослідницький проект (біологічний, фізіологічний, технічний, розв’язання історичних чи літературних проблем);

• навчальний проект (проект-вправа) – для оволодіння певними навичками.

У той самий час ідея проектного навчання захопила російського педагога С.Т.Шацького, який очолив групу співробітників для практики викладання. В 20-х роках ці ідеї втілювались у навчально-виховний процес школи, але після відомої постанови ЦК ВКП(б) 1931 року – заборонено.

У зарубіжній педагогіці використовувався і успішно розвивався. В нашій школі в нових умовах почав відроджуватися і займати достойне місце серед інших засобів навчання і виховання.

Метод проектів – це спосіб досягнення дидактичної мети через детальну розробку проблеми (технологію), яка має завершитись реальним практично відчутним результатом.

Педагогічна технологія «метод проектів» містить у собі сукупність дослідницьких, пошукових, проблемних методів, творчих за своєю суттю. Недаремно цю технологію відносять до технологій ХХІ століття.

Технологія проектування – це розв’язання учнем або групою учнів певної проблеми, яка передбачає, з одного боку, використання різноманітних методів і засобів навчання, а з другого – інтегрування знань та умінь з різних галузей науки, техніки, мистецтва. Результати мають бути «відчутні»: якщо це теоретична проблема, то конкретне її рішення, якщо практична – конкретний результат, готовий до впровадження.

Мета навчального проектування – здобуття школярами досвіду практичної діяльності.

Завдання:

• навчити учня самостійно здобувати знання та застосовувати їх для розв’язання нових пізнавальних і практичних завдань;

• сприяти розвитку комунікативних здібностей;

• розширити коло спілкування школярів;

• прищепити уміння користуватися дослідницькими прийомами: збирати та аналізувати інформацію, висувати гіпотези, робити висновки.

Основні вимоги до використання технологій:

• наявність цікавої для учнів значущої соціальної проблеми;

• передбачуваність результатів (доповідь, репортаж, альбом тощо);

• самостійна діяльність учнів (індивідуальна, парна, групова);

• структурованість змістової частини проекту (з вказівкою практичних результатів);

• використання дослідницьких методів і певної послідовності дій:

визначення проблеми і завдань дослідження;

висунення гіпотези;

вибір методів дослідження;

обговорення способів оформлення кінцевих результатів, їх презентація;

збір, систематизація і аналіз отриманих даних; підведення підсумків, оформлення результатів, їх презентація;