2. Феномен «самотності» в працях вітчизняних та зарубіжних дослідників

Феномен «самотності» цікавить представників багатьох наук: психологів, філософів, соціологів. Це питання розглядалось протягом років зарубіжними та вітчизняними дослідниками. На сучасному етапі проводиться багато досліджень спрямованих на вивчення ознак, видів, та структури самотності. Також сьогодні велика увага приділяється розробці, аналізу, оцінці ефективності соціально-психологічних та психотерапевтичних методів допомоги людям, які гостро переживають самотність. Крім того, частина досліджень зачіпає і загальні, соціально-філософські аспекти самотності. Проте не існує, незважаючи на наявне уявлення про особливості проживання самотності в різні вікові періоди, зв'язкового уявлення про вікові закономірності[18].

Самотність — стан людини, коли їй немає з ким розділити своє життя і немає про кого піклуватися[13].

Цей психічний стан супроводжується поганим настроєм, тривогою та обтяжливими емоційними переживаннями. Зауважимо, що самотність також може бути одним з головних джерел людського неблагополуччя. Під «самотністю» в даному випадку слід розуміти не тільки загальноприйняті його форми, на зразок вимушеної самотності Робінзона Крузо. Ліки самотності різноманітні. Людина одна, навіть коли не буває одна, навіть коли, здається, дотримані всі зовнішні форми активного суспільного буття, вона самотня у родині, в натовпі, на роботі[2].

За іншим джерелом самотність - це відчуття, яке з'являється у формі потреби бути включеним в якусь групу чи бажаність цього чи потреби просто бути в контакті з будь-ким[10].

Також, самотність — це переживання, що викликає комплексне і гостре відчуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і яке показуює розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості[10].

Ф. Фромм-Рейхман у своїй статті розглядає самотність як стан повного усамітнення, яке в чистій формі відчувають лише найбільш артистичні і неврівноважені натури[26].

Нами було розглянуто вісім теоретичних пояснень феномену самотність.

На початку нашого дослідження нами були проаналізовані психодинамічні моделі, одним з представників яких є Дж. Зілбург. Він зробив психологічний аналіз самотності. Дослідник порівнював усамітненість та самотність, проте вчений казав про те, що усамітненість це норма та короткочасний стан. На самотність Дж. Зілбург дивився як на нездоланне, постійне відчуття. Згідно досліднику, самотність стає відображенням характерних рис особистості[9]. «Самотній індивід, як правило, проявляє хворобливу скритність або відкриту ворожість»[9,c. 153-154].

Інша представниця психодинамічних моделей була Ф. Фромм-Рейхман. Дослідниця визначає самотність як «надзвичайно неприємне та гнітюче почуття». Грунтуючись на результатах своєї роботи з шизофреніками, автор вважає самотність екстремальним станом: «Тип самотності, який я маю на увазі, — руйнівний... і він у кінцевому підсумку призводить до розвитку психотичних станів. Самотність перетворює людей... в емоційно паралізованих і безпомічних»[26].

Ф. Фромм-Рейхман, як і її попередники (Дж. Зідбург, Г. Салліван), розглядала дитинство, як період появи засад самотності[9].

Отже, ми можемо зауважити, що у своєму аналізі самотності представники психодинамічної теорії виходять з їх кліничної практики, саме тому вони розглядають самотність як патологію. Як для Дж. Зілбурга так і для Ф. Фромм-Рейхман досліджуємий стан є хворобливим та руйнівним. Зауважимо, що їх погляди сходяться.

Наступний підхід в якому доволі багато уваги приділяється феномену самотності є людино-центрований. Яскравим представником цього напрямку є К. Роджерс. Він декілька разів звертався до теми самотності у своїх роботах. Дослідник вважає, що суспільство змушує людину діяти відповідно до соціальних норм, які обмежують свободу особистості. Це веде до протиріччя між внутрішнім істинним «Я» індивіда та проявами «Я» у відносинах з іншими людьми. Людина стає самотньою, коли, усунувши охоронні бар’єри на шляху до власного «Я», вона думає, що їй буде відмовлено в контакті з боку інших[9]. К. Роджерс говорить про це так: « Самотність... найбільш різко і болісно проявляється у тих індивідів, які по тій або іншій причині виявляються — будучи позбавленими, свого звичного захисту — уразливими, переляканими, самотніми, але володіють істинним «Я» і впевненими в тому, що будуть знехтуваними усім іншим світом »[28,c. 119]. К. Роджерс розглядає самотність як прояв слабкої пристосовності особистості. Згідно К. Роджерсу, впевненість у тому, що істинне «Я» індивида відвергнуте іншими, робить людей замкнутими[28].

Також нами було розглянуто соціально-психологічний підхід. В. Боумен, представник соціологічного підходу, у своїй роботі висуває три передумови посилення самотності у сучасному суспільстві:

1. послаблення зв'язків у первинній групі;

2. збільшення сімейної мобільності;

3. збільшення соціальної мобільності[10].

Він вважав, що відповідальність за самотність людини лежить на суспільстві.

Іншим погляд на феномен самотності представлено в інтеракціоністських теоріях. Р. Вейс є представником підходу. Дослідник описував самотність, маючи на увазі соціальні відносини, такі, як прихильність, керівництво і оцінка. Така точка зору має на увазі, що самотність з'являється в результаті недостатності соціальної взаємодії індивіда, взаємодії, яке задовольняє основні соціальні запити особистості[29].

Р. Вейс встановив два типи самотності, які, на його думку, мають різні передумови і різні афективні реакції:

1. емоційна самотність представляється результатом відсутності тісної інтимної прихильності, такої, як любовна чи подружня;

2. соціальна самотність стає відповіддю на відсутність значущих дружніх зв'язків або почуття спільності[29].

Нами було проаналізовано когнітивний підхід. Е. Пепло є головною прибічницею данного підходу. Найбільш характерний аспект цього підходу полягає в тому, що він акцентує роль пізнання як чинника, що пояснює зв'язок між недоліком соціальності і почуттям самотності[9]. Визначаючи зазначену роль пізнання, Е. Пепло звертає увагу на теорію атрибуції (пояснення). Вона розглядає як пізнання причин самотності може впливати на інтенсивність переживання самотності, що зберігається протягом певного часу. Когнітивний підхід припускає, що самотність настає в тому випадку, коли індивід усвідомлює дисонанс між двома факторами — бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів[9].

Е. Фландерс формує загальносистемний підхід до проблеми самотності. Дослідниця розцінює самотність як потенційно патологічний стан, проте вважає його також і корисним механізмом зворотнього зв'язку, який в кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда або суспільства[10].

На сучасному етапі самотність розглядається з точки зору екзистенціального підходу. Цей підхід говорить про те, що усі люди від початку самотні. І. Ялом розглядав ізольованість як одну з даностей існування. Проте, він зауважував, що це не ізольованість від людей, яка породжує самотність, це фундаментальна ізоляція[24].

Іншим представником підходу являється К. Мустакас. Автор підкреслює відмінність між «суєтою самотності» і істинною самотністю. Суєта самотності - це система захисних механізмів, яка віддаляє людину від вирішення суттєво життєвих питань і яка постійно спонукує його прагнути до активності заради активності спільно з іншими людьми. Істинна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування і з зіткнення особистості з прикордонними життєвими ситуаціями, пережитими поодинці[9]. К. Мустакас говорить про те, що істинна самотність може бути і творчою силою: «Кожне справжнє переживання самотності припускає протиріччя або зіткнення з самим собою ... Це побачення з самим собою ... — саме по собі радісне переживання ... І побачення, і конфронтація (з самим собою) суть способи підтримки життя і внесення пожвавлення у відносно застійний світ, це спосіб вирватися зі стандартних циклів поведінки »[27,с. 20-21]. Також він оцінював самотність позитивно, як і більшість екзістенціалістів, але не виключав болючий ефект даного почуття.

Зазначимо, що у ХХ в вітчизняній психології самотність як самостійний особистісний феномен не розглядалося взагалі, однак в питаннях структуралізації особистості і діяльності, міжособистісних взаємин, у контексті соціальної історії існувало поняття — психологічне і соціальне відчуження, усамітнення.

Багато вітчізняних авторів зазначають такі особливості самотності:

1. самотність має тісний взаємозв'язок з системою соціальних зв'язків особистості, їх якістю, кількістю і сформованістю;

2. самотність сприймається особистістю як, переважно, негативний стан;

3. самотність корелює з певними параметрами з відчуженістю, ізоляцією і самотою[1].

В. Пузько говорить, що багато людей, які відчувають себе здоровими та не потребують психотерапії, страждають від самотності і від якоїсь спустошеності душі. Феномен «спустошеності душі», на її думку, це варіант екзистенціального неврозу[11].

На думку М. Литвака самотність це неодмінний симптомом неврозу, він може бути не усвідомлюваним, але завжди маючим важкі наслідки. Також він підкреслює, що почуття самотності є обов’язковою властивістю особистості[20 ].

Отже, як ми бачимо існує дуже багато поглядів на феномен самотності. Більшість з них схожі між собою. На ранніх етапах, послідовники З. Фрейда вважали, що причини самотності криються в дитинстві. Представники психодинамічної теорії розглядали самотність з точки зору їх кліничної практики. Дослідники дивились на самотність як на патологію.

Деякі вчені вважали, що засади самотності полягають у суспільстві та адаптації до нього. Інші представники розкривають феномен самотності як допоміжний фактор у досягненні людиною блогополуччя. Нами було виділено підхід Р. Вейса, його дослідження близькі до нашої думки.