2. Навчання Августина Блаженного і Фоми Аквінського

Розглянемо послідовно погляди двох найбільших авторитетів середньовічної філософії: Августина Блаженного (354-430 рр..) І Фоми Аквінського (1225-1274 рр.). Християнська мораль грунтується на уявленні про те, що Бог, єдиний в трьох особах (Отець, Син і Дух Святий ), є творцем світу, його метою і потаємним змістом. Світ створений Богом з вільної волі і з любові. Бог - це Буття, він не тільки історично творить емпіричну дійсність, але й дозволяє їй існувати, відтворюючи її кожну мить. Одночасно він Благо, єдине і вища, він - абсолютна повнота Блага, досконалість. Тому Вседержитель є одночасно моральним Абсолютом.  На відміну від всіх інших тварин людина подібна Творцю, бо наділений духом і свободою волі. Однак у той же самий час людина гріховний. Він був вигнаний з Раю за зухвале непослух Божої волі, одягнувся в смертну плоть, упав у емпіричний світ, де він у поті чола повинен добувати свій хліб. Людина заплямований гріхом і віддалений їм від Бога, він передає первородну гріховність у спадок своїм дітям, і тому все людство глибоко загрузло у гріху. Людина гріховний безнадійно, і сам, власними стараннями він врятуватися не в силах. Він здатний знайти щасливе безсмертя лише завдяки Богу і Церкві. Господь своєї вищою волею може підняти будь-якого смертного із пороху, і тліну і дарувати йому вічне життя. Церква представляє Бога на землі, і люди повинні об'єднуватися в ній перед обличчям Всевишнього. Ісус Христос - свідчення можливості реальної єдності Бога і людини. Господь вбирається в людську плоть, щоб спокутувати гріхи створеного ним людства і явити зримий зразок істинної моральності. Головне завдання християнина - жити не для себе, а для Бога, для правди Божого Царства. Світ сам по собі не представляє ніякої цінності, він - не більш ніж залежне створіння, і людина, яка загруз в земних інтересах, йде не до вічного життя, а до вічної смерті. [3, с.27]  У Августина ж сильні мотиви фаталізму, божественного приречення людської долі. Бог створив Адама здатним не грішити. Він дав йому свободу, але у цієї свободи була спочатку задана спрямованість - виконувати заповіді Творця. Бог як би не припускав самочинного та свавілля в людині, він направляв його до вільного вибору благого. Однак людина виявила непомірну гординю, він уявив, що може стати як Бог, і це стало його гріхом і його фундаментальним моральним падінням, спричинило за собою вигнання з Раю. Таким чином, гріховність людей корениться в неправильному вживанні вільної волі, у радикальному непослуху.  Для Августина онтологічного зла, вкоріненого в бутті, немає, бо буття - це Бог. Зло - це відсутність добра, ухилення від нього, промах, помилка, відступ від Божої волі. Воля людини гріховна, так як вона відхилилася від вищого веління, потягнулася до вторинним, нижчим благ, надумала затвердити себе як самостійну і незалежну. Але чому воля змогла стати злий? Містилося це в божественному задумі світу?  Августин не може однозначно відповісти на це питання. Часом він говорить, що у злої волі зовсім немає причини, але при цьому виявляється, що людина автономний в своїх діях і рішеннях, а це не узгоджується з концепцією божественного приречення. Тоді Августин стверджує, що гріхопадіння входило в божественний план. Бог передбачав, що людина може стати злим. Але тоді як бути з безумовною божественною благодаттю? Чому Господь допустив існування зла у світі? Щоб виплутатися з виникаючих протиріч, Августин висуває тезу про те, що зла воля змогла з'явитися в силу творення Богом світу з «нічого». Природа цього «нічого» домішалася до повноти божественного буття і викликала можливість недосконалості, псування, зла. Але таке пояснення вводить подвійність світу, рівноправність добра і зла, що, звичайно, нетерпимо для християнина, який стверджує абсолютну изначальность і панування Бога. Тому Августин, в кінцевому рахунку, відмовляється відповідати на питання про джерело зла, він вважає це темою, непосильною для обмеженого людського розуму.  Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид - похіть плоті, прагнення до плотських радощів і насолод. Другий - похіть гордині, жадоба самоствердження на ниві різних видів діяльності. Третій - похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, випитиванію у світу того, що доступно лише Богові. Всі ці прагнення є для Августина гріховними, оскільки націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. Людство глибоко гріховне. Первородний гріх передається з покоління в покоління, несучи з собою смерть, отриману Адамом у результаті вигнання з Раю. Проте Господь милостивий, він надіслав до людей свого сина Ісуса Христа, що дало багатьом можливість звернути очі до небес і стати на істинний шлях. Без Бога і його допомоги людина не може піднятися з трясовини гріховності. Але за яким принципом Всевишній розподіляє свою благодать? Чому одних він бере в Рай, а іншим призначає Пекло? Чи керується він заслугами людини, його моральним ретельністю, його вчинками? Ні, каже Августин. Вибір Бога - це його таємниця. Людські мірки не підходять для Божого суду і вищого рішення. Воля Бога може бути парадоксальною з приватною людський точки зору, його покарання і нагороди незбагненні для нас: він може скинути праведника і піднести грішника. Навіть гаряча віра не гарантує порятунку - Бог сам визначає, хто гідний благодаті, а хто ні. Чи не заслуги людей грають тут головну роль, а сам божественний дар. Цей підхід Августина до Божої справедливості ще раз підтверджує його вихідну світоглядну позицію: не Бог орієнтується на добро, а добро є таким, оскільки воно виходить від Бога. Гідність і негідність - не справа людського рішення і думки, Господь слід за своїми шляхами, недоступним і недослідженим для людини - Божою тварі.  Але як жити людині, якщо його моральне старанність і праведність нічого йому не обіцяють? Августин бачить цю проблему і вирішує її так: він стверджує, що істинно обрані не знають про свою вибраність, але всім доступно в повній мірі вдатися до любові до Бога. Любов у його концепції є могутня космічна сила, що змушує кожну річ прагнути до її законному місцем. Це не зовнішня, а внутрішня сила, іманентно притаманна кожному. Для людини характернеприродне прагнення до Бога, він єдиний гідний справжньої любові, а любов до всіх приватним речам та істотам виправдана тільки тим, що вона веде до любові до Бога або висловлює її. Всі класичні античні чесноти - мудрість, мужність, помірність, справедливість - потрібні по Августину лише для того, щоб людина усвідомила відносність тих благ, до яких вони ведуть. Моральне зусилля - це зусилля у напрямку ірраціональної любовної пристрасті в потрібному напрямку - від приватних і кінцевих речей - до Христа, до Бога, до вічного. Серце людське прагне і шукає Бога, а християнська мораль допомагає його знайти. [4, с.110]  Найвидатніший представник схоластичного богослов'я Фома Аквінський (1225-1274) намагався пристосувати етику Аристотеля до потреб християнського віровчення, використовуючи деякі принципи етичного раціоналізму. Проте на противагу Арістотелеві, який бачив ідеал щастя в інтелектуальному спогляданні істини, Фома переносить систему моральних цінностей в область віри. У цьому світі людина не може досягти щастя, бо вище блаженство полягає в споглядання бога. Недосконале ж блаженство може бути досягнуто людиною і за життя шляхом вправи в чесноті. У тій мірі, в якій людина готує себе на землі до небесного блаженства, його дії можуть розцінюватися як добродійні вчинки. Чесноти людей у ​​їх земного життя діляться на нижчі, моральні, що визначають ставлення людини до всього людського, і вищі, теологічні, що визначають його ставлення до Бога. Гріхом вважаються вчинки людини, спрямовані проти себе самого, тобто шкодять вічного спасіння безсмертної душі, проти ближнього і проти бога. Одних нижчих чеснот недостатньо для порятунку, необхідно прагнути найвищих чеснот, що походить від бога і висхідним до нього. При цьому досягнення блаженства неможливо без благодаті, а отже, без посередництва церкви.  Проповідуючи аскетизм, церква аж ніяк не виступала проти соціального і майнового нерівності. Власність не знаходила засудження в проповідях і богословських трактатах. Церква лише вимагала від феодалів рясних пожертвувань на свою користь і милостині для бідних. У середні століття церква брала на себе функції піклування хворих і жебраків, відкривала богадільні і лікарні при монастирях. Засудження багатства, користолюбства, лихварського відсотка було спрямовано не проти феодальної власності, а проти виникає із зростанням міст, розвитком торгівлі нової форми власності - міського купецтва. Проповідь бідності та смиренності, презирства до світу не суперечила в системі моральності, розробленої богослов'ям - накопичення церковних багатств, оскільки вони вважалися власністю всіх віруючих. Не суперечили церковної моралі і хрестові походи проти іновірців і єретиків, і жорстока розправа з інакомислячими, здійснювана «святий службою»-інквізицією. Оскільки церква брала на себе турботу про спасіння душі, а душа, не долучена до бога або забране від бога, - загибла душа, то саме з любові до ближнього церква повинна була домагатися порятунку від вірної загибелі грішника.  Етичне вчення, розроблене церквою, не вичерпувало собою моральних поглядів епохи феодалізму. Складна соціальна структура феодального суспільства породжувала моральні ідеї і уявлення, відповідні положення окремих станів.