Розділ 2 стадії судового процесу

Судовий процес в Україні XVII-XVIII ст. відзначається низкою характерних рис. Дослідники (А.Пашук), передусім, звертають увагу на єдиний (для кримінальних і цивільних правопорушень) порядок провадження справ перед судом. Це пояснюється приватно-правовим характером тогочасного українського судового процесу. Як у цивільних, так і в кримінальних справах подавалася скарга-позов, при вирішенні якої користувалися однаковими прийомами і формами. Пред’явлення позову як у кримінальній, так і у цивільній справі в певному обсязі залежало від позивача. Перед судом ставилося завдання – домогтися задоволення в першу чергу матеріальних претензій позивача. Процес вважався виключно особистою справою сторін з підпорядкуванням їх керівній ролі суду [21, с.104].

Як і раніше, існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний не було, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні – в межах слідчого процесу. На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

Законодавством старанно регулювалися всі стадії судового процесу: позов, попереднє слідство (слідчі дії позивача-потерпілого й суду), судові розгляд й постанови.

Позов був передумовою судового розгляду. Він подавався як в цивільних, так і в кримінальних справах. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення. В другій половині XVII і на початку XVIII ст. скарга найчастіше подавалася усно. Її заносили до протоколу. Але згодом заява мусила бути тільки у письмовій формі з копіями. Вручення позову з судовим викликом здійснювалося в усі періоди діяльності судів по-різному. У другій половині XVII ст. позов відповідачеві не вручався. Його викликали на судове засідання за допомогою міського слуги. Виклик до сотенного чи полкового суду робився через осавула.

Потерпілий мав повідомити про правопорушення найближчу державну установу, пізніше – суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування. Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, адміністративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням». Суди вживали до злочинця заходи впливу – брали під варту, накладали арешт на його майно.

Попереднє слідство покладалося на потерпілого (позивача) і на судові органи та органи адміністрації. Позивач до пред’явлення позову зобов’язувався вчинити ряд дій (оголошення про злочин, опитування –«прослух», слідство – «шлякування», обшук при участі представників сільських органів влади), що мали характер попереднього слідства. Потерпілий мав право сам схопити злочинця «на гарячому» і привести до суду. Зібрані потерпілим матеріали не мали офіційного характеру, але використовувалися на суді як докази. Попереднє слідство за ухвалою суду могли провадити й офіційні судові особи. Вони оглядали місце злочину, виявляли речові докази, вживали запобіжних заходів до злочинця. До останніх належали: взяття під варту, порука (майнова і особиста), арешт майна тощо. У процесуальному праві тогочасного періоду, крім поруки особистої, практикувалася майнова. Для забезпечення проведення розслідування без затягування суд дозволяв арештовувати рухоме чи не рухоме майно оскарженого. Застосовувалося це переважно тоді, як оскаржений утікав з місця проживання. Перед захопленням майна суд проце оголошував протягом двох тижнів [17, с.488].

Суд мав право сам чи за побажанням сторін майно передавати на зберження третій особі [17, с.488]. При арешті майна суд так само робив відповідне повідомлення, в якому зобов’язував особу (злочинця) прибути не пізніше як через три місяці з дня оголошення [20, с.16-17].

Важливою стадією у кримінально-процесуальному праві досліджуваного періоду був судовий розгляд справи. Проводився він на підставі Литовського статуту, «Порядку» і «Саксону». За цими ж нормативно-правовими кодексами був встановлений механізм і порядок організації судового засідання.

Судовий розгляд розпочинався після слідчих дій сторони чи самого суду із встановлення явки сторін і вирішення всіх питань, пов’язаних з неявкою. Кожний відповідач мусив прийти в суд або відрядити свого представника (повіреного). Свою неявку він міг виправдати тільки важливими справами. В разі неявки відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не прибув до суду, або коли прибув, але не сплатив збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він втрачав своє право на судовий розгляд справи, а позивачу присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів. Дослідження матеріалів справи до середини XVIII ст. починалося усним викладом позову-скарги, який робив позивач, наводячи відповідні докази. Другій стороні належало дати відповідь, обгрунтувавши її також доказами. Після словесного змагання сторін суд здійснював перевірку поданих сторонами доказів (речових), іноді робив огляд місця злочину, допитував свідків (присягали) тощо. Справу припиняли, якщо до початку, на початку розгляду справи, а також в ході судового розгляду позивач відкликав свій позов. Іноді вона закінчувалася ще до початку проведення повного судового слідства мировою угодою сторін як у цивільних, так і кримінальних справах. Судочинство також припинялося у випадках відкладення справи на невизначений термін, коли через певні обставини вирок взагалі не можна було виносити. Все, що говорив оскаржений, записувалося судовим писарем і складався протокол. Спочатку він був у вигляді чернетки, писар його зачитував, уносив поправки відповідно до зауважень сторін і подавав позваному на підпис, після того писар його ще раз переписував начисто і давав на повторний підпис[6, с.145]. Після заслуховування всіх доказів суд запитував про наявність додаткових доказів. У випадку, коли їх не було, суд припиняв розправу і після того сторони вже нічого не могли додавати до змісту судового розгляду. Але коли суд відкладав оголошення вироку і тим часом одна із сторін знаходила додаткові докази, вона мала право звернутися до суду із заявою щодо включення у справу цих матеріалів і продовжити судове провадження. В зазначеному випадку суд мав право задовольнити претензії сторони [17, с.166].

Судова постанова закінчувала провадження справи судом. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами. Структурно вони складалися зі вступу, описово-мотивувальної, резолютивної і обов’язкової до виконання частин. Суд повинен був скласти й оголосити декрет в день судового засідання. У випадках, коли суд не міг прийняти відповідного рішення чи дати правову кваліфікацію, що склалася між процесуальними сторонами, тоді він звертався з проханням до вищої судової установи. Не мали правової сили декрети, виготовлені й оголошені в свято або в день, коли суд не засідав.

Судові декрети могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов’язання і вироків, винесених на підставі власного зізнання. Формально останньою апеляційною інстанцією був гетьман, на апробацію якого вже не допускалося жодної апеляції. Проте це не заважало сторонам звертатися до органів царської влади в столиці імперії. Особливо така практика поширилася у XVIII столітті. Об’єктом апеляційної скарги могли бути як остаточні, так і проміжні вироки і рішення. Апеляція подавалася у 10-денний термін після винесення судової постанови. Апеляційна інстанція, скасовуючи декрет, могла вносити у них зміни аж до ухвалення нової постанови. Надзвичайним способом перегляду рішень або вироків нижчих судів було відновлення процесу, підставами для якого було насамперед встановлення нових обставин, раніше не відомих суду. Найчастіше відновлювали процес у зв’язку із з’ясуванням фактів зловживання сторін та інших учасників судового процесу[21, с. 107-108].

У судових вироках часто відображалося не однакове ставлення до осіб за своїм соціальним станом та місцем, яке вони займали на цей час у суспільстві. Суди часто замінювали, за згодою сторін, покарання проти особи, на грошові штрафи. Зрозуміло, що виконати цю постанову могли тільки заможні люди, в іншому випадку суд застосовував повністю закон, на який посилався і вдавався до суворої санкції у межах закону. Стандартної форми присуду не було. Суд сам міг складати текст вироку в довільній формі. Так, на початковому етапі функціонування процесуальної системи Гетьманщини судова постанова не відокремлювалася від загального судового протоколу і вписувалася до нього. В окремих судових постановах у резолютативній частині суворе рішення виносилося відповідно до норм права, але суд відображав свою думку, відразу її аргументуючи [1, с.68].

Коли сторони, не дочекавшись присуду, укладали угоду, тоді суд, взявши її до уваги, закінчував процес, накладаючи на процесуальні сторони грошову запоруку, яку мусила платити та сторона, яка першою порушила цей договір [8, с.254].

Виконання судових постанов (екзекуція) здійснювалося органами влади (міськими, сільськими, сотенними і полковими органами, які й мали судові функції). Проте на початку XVIII ст. щораз частіше виступає виконавчим органом судовий посильний, який від імені суду виконував його постанови в присутності запрошених свідків. Згодом судовим виконавцем став возний. Судові вироки у кримінальних справах виконував кат (митр).

У судах Гетьманщини в середині XVII століття у разі розгляду справ за позовами про образу і приниження честі та доброї слави при винесенні обвинувального вироку винна особа повинна була виконати обряд «ревокації».

Його суть полягала у тому, що обвинувачений мусив очистити добре ім’я потерпілого, повторюючи формулу на зразок: «якъ песъ лгалъ и хулилъ я на тебе» [2, с. 209-210]. у разі відмови кривдника вчинити ревокацію його відправляли до в’язниці, доки той не згодиться виконати вимоги суду.

Смертна кара в Гетьманщині була найвищою мірою покарання. Вона поділялася на просту і кваліфіковану. Остання, у свою чергу, поділялася на кваліфіковану мученицьку, яка супроводжувалася великими стражданнями винного ще до позбавлення його життя, і кваліфіковану «обрядову», яка була пов’язана з різними ганебними обрядами і церемоніями. Серед кваліфікованих мученицьких кар були: закопування живим у землю; посадження на палю; повішення на гак; биття при стовпі киями на смерть; утоплення порушника тощо [2, с. 209].

Вже в ході побудови української держави помітно було виникнення нового, не знаного раніше в Гетьманщині виду покарання – тюремного ув’язнення, яке почало застосовуватися як окремий вид покарання. Тюрми, як правило, створювалися при судах і місцевих адміністраціях. Тюрмою управляв призначений отаман, під керівництвом якого були сторожі і наглядачі. Невеликі тюрми (остроги) знаходилися при сотенних канцеляріях. У в’язницях також використовували «куму», тобто залізний обруч, який накладався на шию і приковувався до стіни або стовпа. у залізні кайдани здебільшого заковували тих, хто здійснював найтяжчі злочини [2, с.84].

Апеляційне провадження. Про бажання апелювати невдоволена сторона мала повідомляти відразу після оголошення присуду в присутності протилежної процесуальної сторони, при тому вона зобов’язана була вказати на причини оспорювання присуду. Коли сторона не могла відразу зважитися на подачу апеляції, тоді вона просила в суду дозволу надати їй термін для прийняття відповідного рішення. Суд призначав термін до трьох-чотирьох днів, а при необхідності, коли вирішувалися важливі кримінальні справи, міг надати і до десяти днів [17].

Наступною умовою проходження апеляції було її правильне внесення до апеляційної інстанції. Залежно від того, до якого судового органу зверталася сторона, встановлювалися відповідні терміни. Так, на присуд сотенного суду до полкового апеляцію треба було скерувати протягом 15 днів. Якщо оскаржувалося рішення полкового суду перед Генеральним військовим судом або Генеральною військовою канцелярією, тоді термін подачі касації досягав шести тижнів. Термін на подачу апеляції гетьману на Генеральний військовий суд обмежувався одним тижнем. Основною причиною, на яких ґрунтувалися апеляції, були порушення зобов’язуючих правових норм та відповідного статусу справедливості, який існував у цей час. У першу чергу, це відноситься до порушень процесуальних вимог у проведенні судового слідства та розгляду справи. Оскільки всі причини були однаково важливими, то апелянт був зобов’язаний подати в апеляційній скарзі всі – які він вважав за потрібне – процесуальні або судові порушення і детально вказати на вимоги щодо зміни чи скасування оспорюваного присуду. При цьому дозволялося використовувати тільки фактаж з того матеріалу, який розглядався під час проведення судового процесу [17, с.207].

Хоч апелянт нічого вже не міг додавати до того матеріалу. який використовувався у суді, проте в окремих судових протоколах фіксуються моменти, коли в апеляціях опиралися на факти чи обставини, що були відсутні при першому судовому розгляді, та й апеляційний суд часом брав до відома нові докази або доповнював вже існуючі [20, с.36]. Після оголошення апеляції, суд, який проводив розгляд справи, видавав на вимогу сторони витяг із детальним описом усіх обставин проведення процесу з цієї справи [11, с.95]. Названий документ був необхідний вищій судовій інстанції для того, щоб ознайомитися з матеріалами проведення розправи у нижчому судді та зробити висновки щодо правильності організації самого судового процесу та вимог апелянта [3, с.12].

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 2

1. У період Гетьманщини існували дві форми судового процесу: обвинувально-змагальний та інквізиційний (слідчий). У середині XVIII ст. процес із змагального поступово перетворюється в інквізиційний.

2. До початку XVIII ст. процес був переважно гласним. Він здійснювався відкрито. Згодом розповсюдилися закриті кримінальні процеси.

3. Позов (позовна скарга) подавався за кримінальними справами усно.

Розгляд справи розпочинався виключно на підставі позовної скарги потерпілої сторони, або представника. Виключення з даного правила становили лише особливо важливі справи щодо злочинів проти старшини і держави, зокре органів управління.

4. Попереднє слідство у досліджуваний період міг здійснювати сам позивач – потерпілий, і лише з кримінальних справ, що торкалися інтересів держави, – судові органи.

5. Важливою стадією процесу був розгляд справи у судовому засі-данні. Судочинство характеризувалося формалізмом, здійснювалося в основному на латині.

6. Інституція оскарження судових рішень у правовій системі Гетьманщини було однією з найскладніших. Багатоструктуризованою являлася інстанційна градація судів і саме оскарження від нижчих судів до вищих проходило багато ступенів

7. Тогочасний український судовий процес мав приватно-правовий характер. Він вважався виключно особистою справою сторін, щоправда, з підпорядкуванням їх провідній ролі суду.