Розділ 3 правовий статус суб’єктів судового процесу

Найвищою посадовою особою в Україні, яка мала повноваження здійснювати судову владу, був генеральний суддя. Разом з генеральним осавулом, писарем, обозним і ще де кількома високими чиновниками, що звалися також генеральними (на відміну від таких же чинів полкових), він брав участь з правом вирішального голосу в засіданнях своєрідної ради міністрів при гетьмані – генеральної старшини. Колосальний вплив на рішення, які ухвалював генеральний суддя, мав гетьман, бо будь-яке рішення, що було важливим для війська і держави, виносилося на розгляд засідання генеральної старшини. Скликав таке засідання одноосібно гетьман тоді, коли вважав за потрібне; він же значною мірою і визначав його результат. Отже, незалежність судової влади у XVII ст. не могла, очевидно, бути більшою, ніж дозволяла епоха, що вимагала концентрації влади в одних руках. Ті ж вимоги епохи наклали свій відбиток і на систему судової влади на місцях. Формально ця влада належала полковим суддям, реально її часто здійснював полковник того чи іншого полку, який був більшою чи меншою мірою незалежним або автономним від генеральної старшини та гетьмана (рівень цієї автономії залежав від конкретних історичних обставин в Україні).

З підписанням Зборівської угоди у 1649 році і поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини діючі суди були ліквідовані, а замість них запроваджена система козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 року, коли останній український гетьман К.Розумовський провів судову реформу.

Суди, що діяли в Гетьманщині після виступу Б.Хмельницького, можна умовно поділити на:

суди сільських отаманів – вважалися судами першої інстанції. Діяли у складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні ци­вільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, котрі здійснили злочин на території села; сотенні суди проводили свої засідання колегіально в сотенних містах. Суд розглядав цивільні та тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із сторін виступали представники сільської старшини;

полкові суди – діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та полкової старшини. Суд очолював полковник, в засіданнях брали участь полко­ вий суддя, представники полкової та значкової старшини. Здійснювали судочин­ство за кримінальними справами, за які передбачалася смертна кара;

генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції у справах генера­ льної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції нале­жали земельні спори, які вирішувалися призначеними із числа членів суду комі­сарами з виїздом на місце спору;

генеральна військова канцелярія – з XVIII ст. стала апеляційною уста­ новою на вироки Генерального військового суду у політичних та кримінальних справах. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду виключно із пред­ставників генеральної старшини; суд гетьмана вважався найвищим судом Гетьманщини, мав необмежену компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав оскарженню.

Крім указаних, на території Гетьманщини також діяли міські суди, які поді­лялися на суди магістратські і ратушні. Магістратськими називалися суди, які здійснювали судочинство у містах, заснованих за магдебурзьким правом. Апеля­ційною установою для даних судів був Генеральний військовий суд. Діяли коле­гіально у складі не менше 5 осіб: бурмістра, лавників, райців та присяжних.

Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали права магдебурзького самоврядування. Підпорядковувалися козацькій старшині. Розглядалися різно­манітні справи міщан, а також спори між ними та козаками. Апеляційною уста­новою для ратушних судів був полковий суд.

Окрім охарактеризованих вище судів, на території Гетьманщини діяли сіль­ські суди, доменіальні та церковні суди:

сільський суд або суд війта – розв’язував дрібні цивільні та кримінальні справи. До складу суду входили війт як його голова, вибрані представники місцевого селянства, інколи священики та управляючий власника села;

доменіальні суди – це суди землевласників або їх управляючих над за­ лежним селянським населенням. У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-литовських судів, засідання проводилося колегіально за участі представників громади. Розглядалися дрібні кримінальні та цивільні справи;

церковні суди за доби Гетьманщини мали обмеженішу компетенцію, ніж у попередній період. їм підлягали справи внутрішнього церковного життя, а також питання про шлюб та сім'ю.

Суб'єктами судового процесу у Гетьманщині були чоловіки з 18 років та жінки з 14 – літнього віку. Сторонами не мали права виступати також невільни­ки, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок в су­ді виступали їхні чоловіки, за неодружених – батьки. Лише вдови могли пред­ставляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей.

Суддями у Гетьманщині виступали козацькі старшини та міщани, що досяг-ли 21-річного віку, але не старші 70-ти років, котрі мали певний майновий ценз. Не могли бути суддями жінки, а також прокляті церквою, нехрещені, а з націо­нальних меншин євреї та цигани.

Суб’єктом злочину могли стати особи, що вже досягли 16-річного віку. Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Згідно з законоположеннями 1743 p. «Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами вводиться у обіг назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1763 p. Найбільш чітко оформилися в законодавстві форми провини. Наприклад, хоча й не звільняло від відповідальності психічне захворювання, але воно враховувалося судом як обставина, що пом’якшувала провину. Натомість, вчинення злочину у нетверезому стані тільки обтяжувало провину (окрім випадків намовляння на злочин п’яного іншою особою). За полегшуючі обставини при визначенні міри покарання судом вважалися: голод, неусвідомлення кримінального діяння внаслідок неповноліття. За цілий ряд вчинків, спрямованих на навмисне чи ненавмисне ушкодження чужого майна (покалічення і вбивство коней, худоби, домашніх і мисливських собак, свійської птиці тощо), суд призначає в більшості випадків цивільну, а не кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду [21, с. 99].

Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. Попереднє слідство здійснював сам позивач – потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, – судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його гоніння – «погоня». Потерпілий мав право сам захопити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу – брали під варту, накладали арешт на його майно.

Сторони були зобов’язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів.

Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки – це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов’язані з нею. Офіційні свідки – це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприсяжництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу. Нерідко суд вдавався до закладу – «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров’я та, навіть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи суду.

Кримінально відповідальною вважали особу, що досягла 16-річного віку. (Зверніть увагу, на Соловках, коли там був ув’язнений Калнишевський, знаходився в’язень-українець засуджений російським урядом в 12-річному віці). Не звільнялися від кримінальної відповідальності психічно хворі, однак у суді враховувався їхній стан як пом’якшувальна обставина. У козацькому праві існувало поняття рецидиву. Так за неодноразові крадіжки карали на смерть.

Сторонам судового процесу надавалися досить широкі процесуальні права. Зокрема, в розгляді кримінальних справ потерпілий мав повноваження на широкі процесуальні дії, спрямовані на пошуки злочинця. Ці дії передбачалися звичаєвим правом і виконувалися здебільшого тоді, коли злочинець переховувався, намагаючись уникнути правосуддя. Позивач на будь-якій стадії процесу міг відмовитися від позову чи звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця. Але стосовно найбільш тяжких злочинів (проти держави й церкви) слідство і суд були обов’язковими, незалежно від заяви сторони. Тут виявлялися риси слідчого процесу, тобто практикувалися доноси, застосовувалися катування (до трьох разів, але заборонялося доводити до скалічення допитуваного), дотримувалася таємниця судочинства.

Реальний обсяг прав кожної зі сторін залежав від її станового й майнового становища. Найширшу процесуальну правоздатність мали магнати, і шляхтичі. Обмеженою правоздатністю володіли залежні люди. Не в усіх судах вони самостійно могли вести справи. Узагалі не мали процесуальної правоздатності холопи, челядь, невільники та бранці. Представниками сторін у суді могли виступати професійні адвокати (за Статутом 1529 р.-« прокуратори»). Ними могли бути тільки ті зі шляхтичів, які знали місцеве право.

Особливістю судового процесу тієї доби було те, що на всіх етапах його розвитку в Литовсько-Руській державі у ньому вагому роль завжди відігравало українське звичаєве («копне») право. Правові звичаї у судовому процесі, що зберігали своє значення й після появи Литовських статутів, виявляли себе так.

Потерпілий у разі заподіяння йому шкоди, за звичаєвим правом (і за Литовським Статутом) повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити в найближчі урядові установи, а згодом – до суду і записати про злочин у судову книгу. Таке оголошення про злочин називалося «поволанням». Ним визнавався факт злочину, а також накладався обов’язок на жителів робити все можливе для викриття злочинця. Поволанням усі закликалися до збирання доказів у цій справі. За відсутності такого оголошення суд піддавав сумніву сам факт злочину. Отже, потерпілий мусив сам робити мірою можливості все необхідне для викриття злочинця.

Після поволання або й одночасно з ним потерпілий розпитував усіх, що кому відомо про злочин. Якщо це опитування не давало бажаних результатів, то вдавалися до «прослуху». За допомоги останнього потерпілий сподівався дістати будь-яку звістку, завдяки якій пощастило би знайти злочинця.

Свідками могли бути лише християни з доброю репутацією. Помітну роль у процесі відігравали офіційні свідки. Виж (возний) виступали свідками правової процедури, здійснювали перевірку та установлення фактів і забезпечували докази. Певне процесуальне навантаження несли й інші свідки - соки (збирали докази правопорушення), їздоки (у XV - першій половині XVI ст. були уповноваженими спільною довірою сторін або звичаєм свідками права у сфері поземельних розмежувань), діцькі (виконавці судової процедури), і люди добрі. Останні, на думку дослідників (В. Поліщук), у площині публічно-правової процедури були передусім правовою стороною, яка своєю присутністю констатувала чинність кожної конкретної процесуальної дії.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

1. З на веденого розділі 3, я зробив висновок проте, що у добу Гетьманщини правовий статус суб’єктів судового процесу визначався їх походженням, майновим станом та впливовістю. Норми які визначали їх правовий статус, в основному, були зосередженні в Литовських статутах, які на той час широко використовувались у судочинстві «козацької» держави, а також статус суб’єктів на той час був виявом норм звичаєвого права.

2. Загалом у даний період були сформовані та організовані основні органи держави які здійснювали судочинство, на яких покладалися обов’язки щодо розгляду справ та розв’язання спорів.

3. Норми звичаєвого права та Литовські статути закріплювали основну масу прав та обов’язків сторін судового процесу, інших учасників процесуальних дій, суду та органів державної влади (щодо участі останніх у судовому процесі).

4. В період Гетьманщини починає застосовуватись поняття «адвокат», тобто особа, яка відстоювала інтереси підозрюваного у судовому провадженні. Також виникає інститут «прокуратури», забезпечення обвинувачення в суді у разі відсутності явного суб’єкта, права якого були порушені. Останнє стосувалось справ щодо політичних злочинів, злочинів проти держави.

5. Судовий процес Гетьманщини характеризувався значним формалізмом, що означало лише наявність чітко визначеного і окресленого кола повноважень усіх суб’єктів які брали участь у судовому процесі.

6. Через відсутність слідчих органів, більшість їх повноважень покладалось на сторони спору. Даний факт у свою чергу примушує задуматись над тим чи були докази і свідчення сторін об’єктивними (чи відповідали дійсності), а також цікавим є саме механізм встановлення істини, що в більшості випадків полягав у катуванні і мученні свідків чи інших осіб.

7. Щодо правосуб’єктності осіб які брали участь у судовому розгляді (процесі), то важливим моментом було врахування їхнього соціального становища та статусу в суспільстві, адже до вельмож, посадовців тощо, не могли застосовуватись тортури, справи що стосувались таких осіб розглядалися вищими судовими установами.

ВИСНОВКИ

1. Найвищу судову владу в державі мав гетьман, який, переважно, вирішував справи за участю Ради старшин, а згодом – Ради генеральної старшини. Повноваженнями вищої судової інстанції наділена була також загальна козацька рада, проте досить швидко вона втрачає своє значення і скликається дуже рідко. Розглядом судових справ в першій інстанції генеральної старшини, полковників та бунчукових товаришів займався Генеральний військовий суд.

2. У перший період судоустрою Української козацької (1648 р. - початок 60-х рр. XVIII ст.).держави судова система складалася з судів козацьких (державних), міських, громадських, домініальних, духовних, особливих.

3. Міські суди були двох типів – магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейскі). Як і раніше, чіткого розмежування функцій органів міської адміністративної влади і суду не було. Суд магістратських міст, до якого входили війт (голова), бурмистри, райці, лавники, вирішував різні справи міщан і посполитих міст і містечок. Інколи спірні сторони за взаємною згодою зверталися до послуг мирового судді, аби не доводити справу до відповідного суду. Мировими суддями були поважні, з незаплямованою честю люди, які добре розумілися на праві.

4. Оскільки на Гетьманщині збереглися ремісничі цехи як організації виробництва і життя ремісників, то зберігся і цеховий суд. За фундушними або конфірмаційними (підтверджувальними) грамотами та універсалами (гетьманськими і полковничими) цехи (кожен зокрема) мали певну автономію і привілеї, дотримання яких було турботою магістратів і ратуш.

5. Норми процесуального права хоча й містились у збірниках матеріального права, однак викладені лише в окремих главах чи розділах, а часто паралельно з нормами матеріального права. Провадження у  цивільних і  в кримінальних справах здійснювалось за  однаковою процедурою. Це пояснюється тим, що  не  тільки цивільні справи мали приватноправовий характер, а й у переважній кількості кримінальні.

6. В період Гетьманщини принципи процесуального права і судового процесу зокрема, були подібні до принципів які існують на даний час, і які є праобразами принципів сучасного судочинства.

7. Позов був передумовою судового розгляду. Він подавався як в цивільних, так і в кримінальних справах. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення. В другій половині XVII і на початку XVIII ст. скарга найчастіше подавалася усно.

8. Судові декрети могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов’язання і вироків, винесених на підставі власного зізнання. Формально останньою апеляційною інстанцією був гетьман, на апробацію якого вже не допускалося жодної апеляції.

9. Попереднє слідство у досліджуваний період міг здійснювати сам позивач – потерпілий, і лише з кримінальних справ, що торкалися інтересів держави, – судові органи.

10. Інституція оскарження судових рішень у правовій системі Гетьманщини було однією з найскладніших. Багатоструктуризованою являлася інстанційна градація судів і саме оскарження від нижчих судів до вищих проходило багато ступенів. Тогочасний український судовий процес мав приватно-правовий характер. Він вважався виключно особистою справою сторін, щоправда, з підпорядкуванням їх провідній ролі суду.

11. Норми звичаєвого права та Литовські статути закріплювали основну масу прав та обов’язків сторін судового процесу, інших учасників процесуальних дій, суду та органів державної влади (щодо участі останніх у судовому процесі).

12. Через відсутність слідчих органів, більшість їх повноважень покладалось на сторони спору. Даний факт у свою чергу примушує задуматись над тим чи були докази і свідчення сторін об’єктивними (чи відповідали дійсності), а також цікавим є саме механізм встановлення істини, що в більшості випадків полягав у катуванні і мученні свідків чи інших осіб.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Актовая книга Стародубскаго городового уряда 1653 года // ЦДІА. – Ф. 51. – Оп. 1. – Од. зб. 258 с.

2. Актовыя книги Полтавскаго городового уряда XVII-го века / Под ред. В. Л. Модза- левского. – Черниговъ, 1912. – Вып. 1. – 124 с.

3. Василенко М. Матеріали до історії українського права / М. Василенко. – Т.1 (1722-1764). – К., 1929.

4. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. – К. : Наукова думка, 1993.–150 с.

5. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. // Голос України. – 2001.– 5 липня.

6. Инструкция о судах 13-го июля 1730 // Киевская старина. 1887.Т.17. – Кн.1. – 148с.

7. Кудін С. Центральні суди Гетьманщини// Закон і бізнес.,1999. – №44. – с.15

8. Левицький О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII века // Киевская старина. – 1901.– Т. 22.– Кн.1.

9. Левицький О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII века // Киевская старина. – 1901.– Т. 22.– Кн.2.

10. Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVIIст. / Левицкий О. –К.: Киевская старина, 1902. – 311с.

11. Лазаревский А. Отрывки из дневника гетманской канцелярии за 1722-1723 годы / Лазаревский А. – К.: НБУ Украины, из коллекции Гринченко, 1897. – 158с.

12. Миллер Д. Суды земскіе, гродскіе и подкоморскіе въ XVIII в.– Харьков, 1897. – 135 с.

13. Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К: ТОВ «Знання», 1999. – 662 с.

14. Падох Я. Суд і судовий процес старої України: Нарис історії // Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. – Нью-Йорк, 1990. – Т. 209. – 130 с.

15. Падох Я. Ґрунтовий процес Гетьманщини. – Львів : Діло, 1938. – 35 с.

16. Пашук А. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. – Львів, 1967. – 179 с.

17. Права, по которым судится малороссийский народ / [под ред. проф. А.Ф. Кистяковского]. – К.: Университетские известия, 1879. – 1069с.

18. Сиза Н.П. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. – 188арк.

19. Статут Великого князъства Литовського. 1588 года. – М. : Новое изданіе Императорского Московскаго общества исторіи и древностей россійскихъ. – Без/р. – 382 с.

20. Слабченко М. Судівництво на Україні XVII–XVIII ст. – Харків, 1919.– 38 с.

21. Терлюк І.Я. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навчальний посібник з історії держави і права України.- Львів, 2003. – 156 с.

22. Яковлів А. Українське звичаєве процесуальне право. – Прага, 1931. – 21 с.

23. Яковлів А. Про копні суди на Україні. – Прага, 1930. – 24 с.