1.Національна культура для Ліни Костенко

Культура - явище багатомасштабне, охоплює усі сфери людського життя. До духовної і матеріальної культури входить усе те, що створила людина, - будівлі, витвори ремесел, твори мистецтва, літератури, релігійних і філософських учень, духовні надбання. Але справжня творчість можлива тільки за умови наближення до творчих енергій всесвіту, спілкування з Богом як духовним Абсолютом, як Творцем. Людина, створена за подобою Божою, здатна так само творити духовні скарби, відкривати їх у собі. Та художній світ Ліни Костенко ввібрав у себе досвід світової й української культури, генетичний код нації. Дослідити культурологічну насиченість художнього світу Ліни Костенко - означає також зрозуміти національні, духовні обшири українства, український національний характер, його сильні й слабкі сторони, віднайти відомі й потенційно можливі відповіді на історичні виклики, а отже - зрозуміти й перспективи українства, що і в найтяжчі періоди виявляло силу, волелюбність, жагу до справедливого устрою свого життя. Підтверджуючи цю думку, можна запитувати С.Барабаш, яка вважає, що „міра спорідненості людської особистості з національним всесвітом на різних зрізах фізичного й духовного буття в історичному часопросторі визначає єдність цілісної особистості зі сферою ідеального як космічного феномену” . Національна культура для Ліни Костенко - фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні, духовні та естетичні проблеми. Мовнопоетична модель світу, яка постає в її творчості, відображає порушення відношень між істотою, індивідуальним (біологічним) існуванням людини та її вмінням творити. Мовнопоетичні парадигми засвідчують семантичні звязки ідіостилю Ліни Костенко з філософією екзистенціалізму. Водночас екзистенціальні узагальнення подаються крізь призму конкретних моральних чинників у межах кордоцентричного бачення світу й речей:

Спочатку так: усю на тебе тлю,замучити богами і боргами, гачком в’язальним затягти петлю Замотлошити серце — аж конатиме .

2 .Творча і життєва позиції поетеси

Відзначимо, що творчість Ліни Костенко розгорталась у контексті шістдесятництва, яке заявляло про внутрішню, природну нескоримість українського духу й слова (мова йде про екзистенціальну складову українського менталітету), і тут у неї бачимо спорідненість із Лесею Українкою як у творчій, так і в громадянській позиції. Недарма помічаємо інтертекстуальні зв’язки з Лесею навіть у вигляді ледве не прямої цитації: «Він скарби творить, а не відкриває». Бунтівна складова українського менталітету відбивається у творчості Ліни Костенко завершеною системою поглядів, яку можна назвати, за

О.Ковалевським, “філософією бунту”. У поетеси вона збігається з екзистенційними уявленнями про закинутість людини в абсурдний світ. У нарисі О.Ковалевського про творчість Ліни Костенко читаємо: умовах тоталітарного насильства над особистістю поетеса відстоює в першу чергу природне право людини на свободу, на вибір, на власний проект буття й особисту відповідальність за нього. Ліні Костенко залишалось тільки боротися проти поневолення і поневолювачів, причому цей бунт переносився у площину національного визволення” . Щодо кордоцентристської складової творчості Ліни Костенко, слід сказати, що кордоцентризм, або філософія серця, є одним з напрямків української філософської думки, який бере початок у давньохристиянській традиції, а згодом увиразнюється в ученні Г.Сковороди. Її продовжують Памфіл Юркевич, Пантелеймон Куліш, інші мислителі й письменники XIX ст. Суть її - в ідейно-психологічних рисах українського менталітету, для якого закони буття є “написаними” саме в людському серці, а не привнесеними ззовні. І тому весь зовнішній світ сприймається крізь ідеальне

б

просвітлення знань серця, що шукає і знаходить в собі те Абсолютне Начало, яке не можуть схитнути ні плин часу, ні зваби і пороки цивілізації. Це біблійне розуміння серця як центру всього душевного й духовного життя людини має невичерпну світову філософську традицію і в українській літературі знаходить свою органічну національну спорідненість. «У творах Ліни Костенко філософія серця виступає не тільки в поєднанні з екзистенціалістськими парадигмами світобачення, але нерідко і як самодостатній концептуальний базис» , у першу чергу в ліриці; особливо в романах, у віршах “Маруся Чурай” і “Берестечко”, поемі-баладі “Скіфська одіссея” й драматичній поемі “Дума про братів неазовських”.