V. Колективне складання тез-висновків

1. Зміст зображеного в кіноповісті — це жах війни, про який «не забудуть і потомки в віках», бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка «лежить за межами обурення і відчаю».

2. У кіноповісті пророчо передбачено ренесанс зраненої України. Хоча «національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби», але вона «засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів всі…». Це пророцтво здійснюється на наших очах.

3. Своєю кіноповістю Олександр Довженко захистив націю від різних наклепів з боку великодержавних російських шовіністів.

4. У кіноповісті створено безсмертну галерею образів, особливо Лавріна Запорожця, Олесі, Кравчини, Христі, які вже стали окрасою класичної української літератури середини й початку другої половини XX століття.

 

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

 

VII. Домашнє завдання 1. Опрацювати сторінки підручника; дослідити засоби виразності або скласти усний твір «Образи українців у кіноповісті «Україна в огні»». 2. Читати кіноповість «Зачарована Десна».

Додаток до уроку № 38 О. ДОВЖЕНКО. «УКРАЇНА В ОГНІ». НАЦІОНАЛЬНІ Й ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, українська література, 11 клас

Матеріал для вчителя Коли О. Довженко опинився на фронті, його вразило те, що побачив він там. Незабаром з’явилися його безсмертні твори «Стій, смерть, зупинись», «Мати», «Воля до життя», «Україна в огні» та інші, у яких автор засуджує війну, змальовує її страхіття й оспівує героїзм бійців, учорашніх мирних трудівників. Свій біль за долю народу й возвеличення його безсмертного подвигу, свій великий гнів до фашизму, до загарбників О. Довженко переніс у кіноповість «Україна в огні». Вона охоплює найтяжчий і найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни — її початок, чорні дні евакуації, відступ. Сюжетною основою є історія, чи точніше, доля сім’ї Лавріна Запорожця. Повість починається спокійно-величною картиною родинної вечері. Та в цю мирну картину раптом вривається війна із зойком матері: «Ой діточки ж мої, діточки»,— розноситься палаючими містами й селами. Майже одразу ми опиняємося в окупованому селі, бачимо знущання фашистів над населенням, принизливе поводження з людьми. Письменник не ідеалізує людей, а показує з усіма їх вадами. «Довгі відходини, сум і горе важких утрат пригнобили всіх,— пише він.— Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Навіть те, що їх запрягають у плуг, наче коней, не пробудило в них злості, на що сподівався Запорожець. Поліцай, їхній же односелець, топче ногами хліб, який жінка передає полоненим, наступає їй на руки й ніхто не зупиняє його. Та епізод за епізодом письменник показує, як все ж формується в душах людей ненависть і вони зріють для опору. У повісті ми бачимо страждання народу, його героїчні зусилля в боротьбі із загарбником. Та, мабуть, найбільшою трагедією війни є трагедія жінки, яка залишалася в окупації. Убивства, ґвалтування, спалені й зруйновані домівки, голодні діти, і, зрештою, похоронки — усе це лягло на її тендітні плечі. Трагічна доля Христі й Олени, яких відправили до Німеччини. Вони неодноразово втікали, але кожного разу їх ловили, били, ґвалтували й знову пхали у вагон. Олеся все ж тікає від хазяїв, пробирається додому й воює в партизанському загоні. Христя ж, знесилена знущаннями й поневіряннями, знаходить притулок і захист в італійського офіцера, ставши його дружиною. Та хоч і повернулися вони після перемоги додому, долі їх понівечені. Крім того й тут, на Батьківщині, вони зазнають знущань з боку влади. На суді ці жінки кидають звинувачення війні, що принесла їм стільки горя, і уряду, який замість того, щоб допомогти, ще й судить їх не знати за що. Багато трагічних подій змалював О. Довженко у своїх творах. У них ми бачимо й героїчних бійців, і відступників, що зламалися, не витримали випробування війною, і покалічених солдатів, і горе матерів, жінок, які не дочекалися синів, дочок, чоловіків, дружин, і знищені й зруйновані села й міста. Усі ці сторінки таврують війну, засуджують її, як жахливе породження людського «генію» й закликають не допустити повторення цього страхіття. Символічно звучить кінець повісті: Олеся та Василь, яких війна відразу після зустрічі й зародження їхнього кохання розводить різними дорогами, переживши всі негоди війни, нарешті зустрічаються… їхнє кохання перемогло все. Любов вічна, як вічний світ. Тож збережімо їх від лихоліть війни,— ніби говорить цим О. Довженко.