1.1 Самотність в старості як соціальна проблема.

Рівень цивілізованості суспільства ставиться в пряму залежність від того положення, яке займають в суспільстві люди похилого віку, інваліди і діти. Абсолютно очевидно, що від міри, глибини і послідовності рішення проблем людей похилого віку залежить майбутнє країни, і стійкий соціальний розвиток.

Число людей похилого віку збільшується щороку, а якість життя знижується, і це далеко не тимчасове явище в сьогоднішніх умовах системної кризи соціального захисту людей похилого віку набуває пріоритетного значення [11, с.186].

По класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), населення у віці від 60 до 74 років віднесене до немолодого, від 75 до 89 років - до старшого, а від 90 років і старше - до довгожителів. Ця класифікація враховує потреби, біологічні і соціальні можливості людей похилого віку [8, с.48].

Серед людей похилого віку виділяються самі різні групи: бадьорі, фізично здорові; хворі; що живуть у сім'ях; самотні; задоволені виходом на пенсію; що ще працюють, але обтяжуються роботою; нещасні, такі, що зневірилися в житті; малорухливі, домосіди; які проводять інтенсивно, різноманітно своє дозвілля (ходять у гості, відвідують клуби і т.п.).

Під самотністю в геронтології розуміють тяжке відчуття розриву з оточенням, що збільшується, острах наслідків самотнього способу життя, важке переживання, пов'язане з втратою істотних життєвих цінностей чи близьких людей, постійне відчуття покинутості, марності й непотрібності власного існування [18, с.289-290].

Почуття самотності виявляється в усіх вікових періодах, але лише в старості воно набуває особливої актуальності й значущості для особистості.

Самотність у старості - поняття, далеко не однозначне і, власне кажучи, має соціальний сенс:

• самотність як соціальний стан, що відбиває психофізичний статус літньої та старої людини, утрудняє зав'язування нових і підтримання старих контактів і зв'язків, обумовлений різними причинами як психічного, так і соціально-економічного характеру;

• самотність як відсутність родичів, дітей, онуків, подружжя, а також окреме проживання від молодих членів родини;

• самотність як повне позбавлення людського спілкування для багатьох старих людей, які мешкають у родині;

• самотність як самотній спосіб життя: фізичний стан, що активно обирається самою особистістю з огляду на свій характер і психічне здоров'я на основі прагнення відгородитися від оточення, бажання захистити свій спосіб життя, внутрішній світ, незалежність і стабільність від вторгнення сторонніх і навіть близьких родичів [6, с.134]. .

1.2 Соціально-психологічні особливості самотніх громадян похилого віку.

Життя самотніх людей похилого віку переважно не багате на різноманітні події. Здебільшого підготовка до приходу лікаря, відвідини магазину заповнюють увесь день. Те, що в молодості здавалося незначним епізодом, стає подією. [6, с.134].

Змінюється ціннісна ієрархія самооцінок: менше уваги приділяється своїй зовнішності, більше -- фізичному стану, внутрішнім відчуттям. Зазнає змін і часова перспектива. Заглиблення в минуле типове лише для осіб старечого віку. На старість час видається швидкоплиннішим, він менше заповнений подіями.

У самотніх людей похилого віку своєрідне відчуття часу. Як зазначалося, літня людина живе в сучасному часовому вимірі. Але її минуле також присутнє сьогодні і виявляється в таких звичних нормах життя, як обережність, економність, ощадливість. Людина ніби «консервується», причому ця «консервація» стосується і її духовного світу, духовних цінностей. Перебіг часу стає уповільненим. Тому варто виявляти толерантність до способу життя самотніх людей похилого віку, необхідно створювати умови для звичних виявів побутового укладу, не потрібна різка зміна організації їх життєдіяльності.

Найважчим психологічним тягарем для самотньої людини похилого віку є нереалізація свого потенціалу, відчуття власної непотрібності. Знеціненими виявляються всі досягнення минулого життя людей похилого віку: ідеали їх молодості і зрілості визнаються помилковими, а самі вони не тільки втратили пошану молодого покоління, але, як постійно вселяється, представляють "тягар для трудового населення".

Непотрібність вступає в протиріччя із суспільною сутністю людини. Соціальний працівник покликаний пом'якшити ситуацію, принаймні в найближчому оточенні літньої людини, в її соціумі.

Важливо допомогти самотній людині похилого віку відчути себе потрібною іншим людям, зберігаючи тим самим усталеність поведінки і самого життя, що є гарантією певної стабільності, відчуття оптимістичної перспективи. Це дає реальну надію на те, що і в нових умовах самотня літня людина залишається залученою до життя [17, с.148].

Створення системи соціальних послуг, відповідної потребам населення - одне з найважливіших завдань держави в період становлення соціально-орієнтованої ринкової економіки. Необхідна концентрація зусиль всіх зацікавлених сторін - представників законодавчої влади, виконавських органів, дослідників, суспільних об'єднань з тим, щоб послідовно реалізувати заходи по розвитку і зміцненню системи соціального обслуговування населення, забезпечуючого гарантований державою рівень соціального захисту.

Від соціальних працівників вимагається глибоке розуміння усіх проблем людей похилого віку, вміння їх осмислити і вирішувати як комплексні програми.

Соціальна робота покликана розв'язувати проблеми життя самотніх людей похилого віку, які свої сили, здоров'я, інтелектуальний потенціал віддали суспільству. І суспільство зобов'язане зробити максимум, щоб осінь життя людини мала свої радощі і вигоди [11, с.156].