3.«Україна в огні» о. Довженка : палімпсестна модель війни.

«Україна в огні» — надзвичайний твір. Пронизливий, справжній, живий. Жодного фальшивого слова, жодної нещирості, сама тільки правда про людей, про історію, про людські душі. Коли читаєш його, аж сльози на очі навертаються.

Мало хто за часів тоталітарної системи знаходив сміливість не брехати, не приховувати, не «підмальовувати» зайвого... Одним із плеяди безкомпромісних правдоборців в українській літературі був Олександр Довженко.

Кіноповість «Україна в огні» була заборонена. Олександр Довженко важко переживав це, бо його вистраждана правда, що пройшла крізь серце, була так грубо придушена, призупинена на шляху до читача, глядача, нащадка...

Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб'язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей.

Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п'ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому.

У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що він призвів багатого колись українського хлібороба до крайньої межі зубожіння і безправ'я, а за те, що вбив у людях гідність і почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо «нахабним глумлінням з правди», а самого Довженка — «куркульським підголоском і відвертим націоналістом».

4.Антитоталітарна спрямованість творчості Івана Багряного.

Альтернативний дискурс мілітарного досвіду розгортається у прозі митців, які відмежовувалися від совєтського міфу війни. Їхня візія презентує український вектор військових змагань, витіснений тоталітарною моделлю. Твори Ю.Косача, І.Багряного, У.Самчука та інших, які вийшли у світ у перше повоєнне десятиліття, творили своєрідну контроверсію Другої світової війни в українській інтерпретації. “Неканонічна” з погляду соцреалізму модель війни базувалась на аналогічних ключових символах – “честі”, “обов’язку”, “місії” тощо. Попри зовнішню збіжність із матрицею тоталітарної літератури, осмислення війни постає в засадничо відмінних координатах. Навіть семантика назв творів І.Багряного (“Огненне коло”, “Людина біжить над прірвою”) оприявнює глибину трагедії індивіда у протистоянні воєнній машині, пеклу війни. У версії Багряного тіньова сутність мілітарного героя армії-переможниці полягає в його пов’язаності з кримінальною маскулінністю. Кримінальна сутність війни у трактуванні письменника накладається на репресивну машину тоталітаризму, тому злиття мілітарної та кримінальної маскулінності постає як закономірне явище, своєрідне продовження державної політики.

У романі “Людина біжить над прірвою” воїни армії-переможниці постають не через виконання військових обов’язків, а через виконання карально-наглядової “місії”, це переважно офіцери НКВД, бійці СМЕРШу та ін. Постать солдата як ключової фігури, чорнороба війни заступає “воїн невидимого фронту”: в авторській версії ця мілітарна проекція найбільш зловісна. Так здійснюється подвійна кодифікація воїна, вона визначає ідеологічну версію війни, відповідно до якої совєтський стереотип визволителя деміфологізується через іпостась ворога й убивці мирного населення. Проекції воїна й карателя творять багаторівневий образ мілітарного героя, узалежнюючи моделі його поведінки від подвійних стандартів. Зловісно-прогностично лунають слова вартового тюрми: “Зараз найстрашніша кара – це лишатися живим!..” І в совєтській, і в емігрантській рецепції мілітарного досвіду наріжною стає візія “самого себе”, в якій “особисте страждання програмово віддзеркалює колективне страждання й уціління одиниці пророкує загальнонаціональне визволення ”13.

Зримо такі паралелі можна провести між “Прапороносцями” О.Гончара та “Огненним колом” і романом “Людина біжить над прірвою” І.Багряного, де зроблено спробу висловити особистий досвід, уписуючи його в ідеологію тоталітарної чи антитоталітарної спрямованості. З одного боку, біографічний принцип компенсує естетичні прогалини, а з другого – за допомогою авторського коментаря (наскрізного чи спорадичного) перекодовує військовий досвід так, щоб впливати на внутрішню аудиторію, віддалену від реалій війни на певну відстань.

5. Біблійні мотиви в творчості Івана Багряного.

Святе Письмо завжди було невичерпним джерелом "вічних" тем, ідей, мотивів, образів, знайомих широкому загалу у всьому світі, джерелом художніх істин та архетипів. Християнство впродовж свого існування переконливо демонструвало здатність гармонізувати буття й моральні засади індивідууму, народу, всього людства, яке у будь-яку епоху потребує певних основ та орієнтирів. Серед тих, хто продовжував традиції класичної української літератури, вирізняється постать Івана Багряного – одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві першої половини і середини ХХ ст. Його твори заслужено входять до числа значних пам’яток світової літератури, присвячених осмисленню євангельського сюжетно-образного матеріалу. Дослідженню процесів сюжетоскладання, соціально-ідеологічних факторів, які зумовили характер трансформації Старозавітного та Новозавітного матеріалу у прозі І. Багряного, присвячували свої розвідки В. Гришко, О. Шугай, А. Лисий, В. Усань, В. Яременко

Час приходу І. Багряного в літературу (20-30-ті роки ХХ ст.) – це час відступу від християнських норм, який обернеться пізніше тяжкими моральними збитками, тому релігійна тематика в Радянській Україні не могла бути актуальною. "До заохочуваних мотивів належали й антирелігійні, які слушніше було б назвати богохульськими, оскільки навіть під пером визнаних майстрів вони набували брутально-войовничого й часом глумливого характеру"

Глибоке спостереження над життям І. Багряний продовжує у збірці новел "Чорні силуети". У новелі "Мадонна", якою відкривається збірка, – неприховані "... злидні, голод, зганьблене материнство й дитинство, зруйновані ідеали – це все тут було зав’язане в один тугий вузол соціальної проблематики, причому з виходом на широке... художнє узагальнення в образі біблійної Матері – Мадонни" [6: 149]. "... Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті... Літературне функціонування євангельських образів і мотивів характеризується складністю форм та засобів їхньої трансформації, що, як правило, орієнтуються на створення складних моделей світобачення. У деяких творах української літератури ХХ ст. відбувається накладання семантики євангельського образу на життєподібні ситуації та колізії ("Юда" О. Кобилянської, "Іскаріот" В. Дрозда, "Сповідь Юди" С. Галябарди). Великою мірою це стосується і роману І. Багряного "Сад Гетсиманський", який став унікальним явищем і надбанням не лише нашої, а й світової літератури. Так, у центрі подієво-семантичної структури роману – "дослідження ціннісних основ боротьби людини з тотальним страхом, який вичавлює з неї все людське, вбиває душу, спонукає відмовитися від істини"

Біблійні образи у цьому творі використовуються не принагідно, а виступають основою, на якій тримається весь роман, вони є головним будівельним матеріалом для втілення авторського задуму. Через їх розуміння розкривається глибина морального і духовного стану головного героя Андрія Чумака, в якому ми впізнаємо автобіографічні риси самого Івана Багряного. Роман "Сад Гетсиманський", неперевершений своєю трагічною правдивістю й психологічною наснаженістю, став породженням своєрідного поєднання двох полюсів світовідчуття його автора – "віра і кров", тому перед нами – протиставлення християнських цінностей та ідеалів численним символом епохи сталінських таборів: арештам, безпідставним звинуваченням, допитам, нечуваним тортурам.