Воєнно-політичні катаклізми українських земель

Найважчих руйнувань, нищення людських життів, матеріальних і духовних цінностей приніс гітлерівський фашизм на західні, споконвічно українські землі: Волинь, Галичину, Північну Буковину, Закарпаття. Перебуваючи з сивої давнини внаслідок свого геополітичного становища на найбільш активному перехресті Євро-Азійському субконтиненту, в самому вирі майже всіх воєнно-політичних катаклізмів, ці українські землі найбільше в світі постраждали в полум'ї Першої і особливо Другої світових воєн.

Пекельна картина цього краю в роки минулої війни була б неповною без хоч би штрихового малюнку їх передвоєнного стану. До того ж, я думаю, не можна з'ясувати справжні цілі й наслідки війни, не з'ясувавши передвоєнного стану. А саме він, стан західноукраїнських земель до 1939 року, був у всіх вимірах чи не найгіршим у Європі.

Опинившись ще в часи раннього феодального середньовіччя в добу падіння Давньоруської - Української держави в ярмі чужоземного поневолення, західноукраїнські землі, роз'єднані між собою на шматки під окупаційною владою таких же підневільних Австро-Угорській імперії держав, були доведені до крайньої межі матеріального і духовного зубожіння.

Ставши з кінця XVIII окраїнним, найбільш відсталим сировинним придатком Австро-Угорської імперії Габсбургів у складі її відстаючих провінцій Румунії, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, - ці землі були перетворені на резервати дешевшої сировини і найбільш низько кваліфікованої та дешевої робочої сили для Європи і Нового Світу: США, Канади, Австралії, Латинської Америки.

І от, нове потрясіння - Друга світова війна (1.09.1939 - 2 вересня 1945рр.).

Вона стала найтрагічнішою з усіх воєн, які будь-коли зазнало людство. Велика Вітчизняна (22 червня 1941 - 9 травня 1945 років), її складова. Якщо розглядати її в контексті українських проблем та інтересів, то я вважаю, що вона належить до найбільш сфальсифікованих періодів історії України. Сторінки історії України 1939-1945 років неодноразово переписували в часи радянської історіографії. За оцінками багатьох як зарубіжних, так і вітчизняних істориків, ще і сьогодні, з проголошенням незалежності України,

нема досить правдивої версії щодо цієї жахливої, катастрофічної за своїми наслідками війни.

Багато документів затверджених в архівах Російської Федерації, що стосуються багатьох військових операцій як початку Другої світової війни, так і ходу Великої Вітчизняної, залишаться секретами. Починаючи з часів «гласності» за роки демократизації суспільства з'явилося багато нових досліджень, які допомагають нам по-новому оцінити період окупації України нацистами та їх союзниками, трагічні події літа-осені 1941 - весни-осені 1942 років, ціною великих людських втрат, нацистської політики геноциду народів, депортації народів, історії голокосту.

І, як не диво, - навіть Німеччина, яка розв'язала Другу світову війну, зазнала нищівного розгрому, але вона втратила набагато менше порівняно з Україною.

З Україною, точніше ­- з усім південним напрямом як географічним її походженням, пов'язувались основні події на радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у системі фронтів Другої світової війни. Цілком логічно в цьому контексті твердити, що український південний напрям був центральним на радянсько-німецькому фронті, як і на всьому європейському театрі воєнних дій, принаймні, до кінця жовтня 1944 року.

Війна на території України не припинялася ні на годину - з 22 червня 1941 року по 28 жовтня 1944 року. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Особливо запеклі бої та битви відбувалися в більш ніж 100 населених пунктах республіки. На території України відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених за роки Великої Вітчизняної війни. Все це пояснює масштаби втрат і руйнувань, які зазнала Україна в ході Другої світової війни.

Саме в Україні вирішувалась доля війни в Європі. Як в ході першого періоду війни, так і після Сталінградської та Курської битв, коли почалося масове вигнання гітлерівців з української території, тут постійно тривали активні бойові дії.

Про непоступливість і впертість, з якими обидві воюючі сторони протистояли одна одній в Україні, свідчать і втрати, яких вони зазнали в боях на її території.

Розділ ІІ

Окупація України нацистами

Наміри гітлерівців на окупованих територіях були викладені в плані «Ост» - плані знищення населення та «освоєння» окупованих територій. Він розроблявся під керівництва Гітлера, Гіммера, Розенберга та інших нацистських діячів. Хоча його розробка була остаточно завершена і він у повному обсязі так і не був затверджений, ідеї покладені в його основу, активно впроваджувалися на окупованій території. За цим планом, зокрема, передбачалося часткове онімечення місцевого населення, масова депортація українців, фізичне знищення слов'янських народів. Для управління окупованими територіями Третього рейху було створено спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій. Воно складалося із чотирьох відділів: політичного, цивільного, економічного, адміністративного. Очолював міністерство Розенберг.

Свої людиноненависницькі плани нацисти почали здійснювати відразу після загарбання території України. Спочатку гітлерівці прагнули ліквідувати саме поняття «України», розчленувавши її територію на адміністративні райони. Розчленування України стало однією із складових політики «нового порядку», метою якої було створення українських земель на життєвий простір для арійської раси. Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищення або виселення. Та частина, що виживе, перетворювалась на рабів.

Окупанти штучно розчленували українську територію, що історично склалася. Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губернаторства», створеного гітлерівцями на території окупованої Польщі. Південно-західні райони під назвою «Трацсністрія» увійшла до складу Румунії. Більшу ж частину України було віднесено до так званого рейх комісаріату «Україна». Управляти ним Гітлер поставив фанатичного нациста Еріха Коха, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних людей «нижчої раси». «Якщо я знайду українця, гідного сісти на один стіл зі мною, - говорив Кох, - я звелю його негайно розстріляти».

Відомий як «коричневий цар України», він на свій кшталт тлумачив расистські постулати Гітлера: «У нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих».

Фашистські колонізатори визнавали тільки один метод управління захопленими територіями - фізичний і моральний терор. За роки окупації вони закатували на українській землі 5264 тис. чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини 2,4 млн. чоловік (200 тис. з них, боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після завершення війни), спалили сотні міст та селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували й привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Тільки прямі матеріальні збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. карбованців (у довоєнних цінах).

Безумовно, злочинні дії фашистів щодо України не були б такими масштабними, коли б не сприяння окупантам частини населення. У багатьох людей антинародні дії сталінського тоталітарного режиму викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі, відразу до комуні статичної диктатури. Чи не це у сполученні з голодним, безправним існуванням в умовах окупації ставало базою такого явища, як колабораціонізм, тобто пособництво осіб з місцевого населення загарбникам.

Щоправда, стійкі характером, чесні люди, навіть зазнавши утисків з боку радянської влади, в скрутних, переломних ситуаціях не схиблювали у виборі свого шляху й включалися у боротьбу проти іноземних загарбників. Типовим може бути такий приклад. Найближчими бойовими друзями І. Д. Кудрі - керівника підпільної організації, залишеної в Києві НКДБ УРСР, були Марія Грудзева, Раїса Окіпна, Євгенія Бремер, близьких родичів яких репресували у 30-ті роки. Заарештовані фашистами, підпільниці не зрадили Батьківщину, мужньо прийняли мученицьку смерть у катівнях гестапо. Активну роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму прагнула відігравати Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби ЗО червня 1941 року проголосили у Львові відновлення самостійної Української держави ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила - помірковане на чолі з А. Мельником і радикальне, кероване С. Бандерою, що почали між собою ворогувати. У той час, як мельниківці прагнули співробітничати з окупантами і навіть сформували з українців дивізію СС «Галичина», бандерівці створили власні збройні сили - Українську повстанську армію (УПА), підпільні лоївки в селах, їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. Проте з наближенням Червоної армії стосунки між бандерівцями та окупантами з огляду на спільну загрозу нерідко набували характеру взаємосприяння.

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жорстокою репресивною політикою використовували також штучно створюваний масовий голод і політичні провокації, вони наштовхувалися на відкритий або прихований опір. Люди, які опинилися під п'ятою загарбників, переконалися: те, що приніс нацизм, - тотальний геноцид, цілковита відсутність людських прав, голодне рабське животіння - набагато гірше від того найгіршого, що їм доводилося терпіти в умовах радянської влади. Ця обставина знайшла відображення у звіті про службову поїздку в лютому-березні 1942р. відповідального чиновника рейхскомісаріату «Україна» Лейббранта. Він писав, що ті українці, з якими йому довелося зустрітися, говорили: «Під час більшовицького режиму нас висилали на примусові роботи або ж розстрілювали. За німців, котрі є великою культурною нацією, нас б'ють і жорстоко з нами поводяться. Ми думали, що ви прийшли як визволителі, а ви гірші, ніж більшовики».

Водночас Організацією українських націоналістів робилися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп» поширити свій вплив на східні та південні області України, розвинути мережу оунівського підпілля в Києві, Житомирі, Полтаві та інших містах. Це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку нацистів. На кінець 1942 року в республіці не було жодного району, де б не велася боротьба проти окупантів.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога найактивнішою були збройні партизанські дії. В Україні у кількох тисячах загонів і груп воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці, нерідко під впливом діяльності підпільників, саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Бойові дії народних месників очолили Центральний та Український штаби партизанського руху, створені у червні 1942 року.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, ні терор.

Жорстокість, зневага до українців, як до людей нижчого ґатунку, були головними рисами німецької системи управління. «Не будьте м'якими і сентиментальними» - ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного режиму. Військовим чином, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства. У весь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних жителів розстрілювали на місці. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню заборонялося користуватися електрикою, телеграфом,поштою, аптекою. На кожному кроці були оголошення: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено».

Окупаційна влада відразу почала продавати політику економічної експлуатації та нещадного гноблення населення. Промислові підприємства, що уціліли, окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Робітників примушували працювати по 12-14 годин на добу за мізерну заробітну плату.

Фашисти не стали знищувати колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювали так звані громадські збори, або загальні двори, і державні маєтки з головним завданням постачати хліб та інші сільськогосподарські продукти для гітлерівської армії та вивезення до Німеччини. Праця на цих «дворах» і «маєтках» нагадувала справжню панщину, рабство. 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося за рахунок України.

Розділ ІІІ