Розповіді про Ярощука Бориса з Кам'янки.

Він юнаком у бій пішов. Сімнадцятирічним хлопцем потрапив на фронт. Неважко уявити, скільки важких випробувань довелося перенести йому, ще майже дитині, в страшному горнилі війни.

Та він усе це витримав, виявив відвагу і мужність у боях з фашистами. В складі танкового підрозділу пройшов бойовий шлях через Польщу та Східну Прусію, брав участь у штурмі Берліна, взятті Варшави, Кракова та інших важливих стратегічних об'єктів, форсував Одер.

Нині на відстані майже шістдесяти літ ветеран нерідко згадує найнезабутніші епізоди своєї нелегкої бойової юності...

Серед них спливає у пам'яті бій під час форсування Одеру.

Виконуючи наказ командування, танковий екіпаж у складі механіка Пилипчука, командира Якимця, подавача снарядів Кондруха та заряджаючого Ціпана у своїй бойовій машині чекав сигналу для початку операції. В танку було холодно, незатишно і тривожно. Та от в небо злетіли ракети і командир мовив «Ну з Богом, хлопці»...

Натужно заревіли двигуни і танкова колона рушила понтонним мостом. На неї з протилежного берега смертоносним шквалом посипалися ворожі снаряди. Вони рвалися у воді навколо мосту, пролітали зовсім близько від радянських танків. «Може, все скінчиться добре, може, пронесе» - тепліла у серці сержанта Бориса Ярощука обнадійлива думка. Та не сталося, як гадалося. Бо раптом страшний удар струсонув важкого броньовика - в його башту таки вцілив ворожий снаряд. Від удару та гуркоту наш земляк оглух. На щастя, його фронтові побратими зуміли переправитися на танку через ріку і виконати бойове завдання. За це їх було відзначено державними нагородами, зокрема Ярощука медаллю «За бойові заслуги».

Незабутніми були для Бориса і його друзів дні Перемоги. Досі він пам'ятає зустріч на Ельбі з американцями. Тоді воїни обох держав радісно обнімалися, цілувалися, обмінювалися сувенірами. І, зрозуміло, на радощах випили по фронтовій чарці.

Нині, на схилі літ пам'яттю про фронтову звитягу для Бориса Ярощука є державні нагороди - орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Берліна» та «За взяття Варшави», «Медаль Жукова», дві медалі «Захиснику Вітчизни» та інші. Вони переконливо свідчать, що він не шкодував ні здоров’я, ні свого, тоді ще юного, життя заради Батьківщини, миру і спокою на землі. Тож справедливо заслуговує нашої людської шани та поваги, уваги та піклування з боку держави.

Висновок

І от, згадуючи ті далекі роки, впевнюєшся, що головними рисами наших людей під час війни були героїзм, непохитність волі, сила духу.

Однак у світі так повелося, що поряд існує добро і зло, світло і темрява, що одні будують, а інші руйнують, одні вбивають, а інші рятують. Сили ці завжди перебувають у стані протиборства. В цьому змаганні добрі сили, як правило, перемагають сили зла і рухають людство вперед, до прогресу, оновлення. Про це свідчить вся історія.

Друга світова війна стала апогеям великого трагізму. Здійснюючи ман'ячні плани, гітлерівці з перших місяців свого хазяювання почали масове знищення місцевого населення за найменшу їх непокору.

Вже через декілька днів і місяців окупації почалося методичне нищення мешканців гетто, створених ними в містах і містечках. Тисячами гнали стариків, калік, дітей, жінок, як худобу, до найглухіших урочищ і там, після тортур, пограбування, розстрілювали, а той просто живими з метою економії боєприпасів, вкидали в заздалегідь викопані для цього ями.

Сотні братських могил, аби як закиданих землею, залишили після себе загарбники, і як не намагалися варвари XX століття замести після себе криваві сліди злочинів їм це не вдалося. Жахлива правда стала відомою.

І це дає нам можливість, молодому поколінні, більше знати, більше вивчати події нашого народу, які відбувалися в роки Другої світової війни. Адже з розбудовою нового демократичного суспільства в Україні зростає актуальність осмислення її минулого, того важкого й неоднозначного шляху, який пройшла вона протягом своєї історії. Кожен із нас повинен пам'ятати, що вигнання загарбників з України врятувало її від цілковитого уярмлення нацистськими «над людьми», перетворення на колонію «третього рейху», а населення - від рабства та знищення. Український народ у жорстокій борні зумів зберегти свою батьківщину - Україну.

Особливої уваги потребують зараз і ті громадяни, яким вдалося вижити, які нині можуть розповісти про свої страждання часів юності. Я вважаю, що допомогу їм повинні надавати не тільки адміністрації та громадські організації, але посильний внесок повинен робити кожен із нас, а не згадувати їх лише у дні святкування Перемоги.

Отож, необхідно, щоб рятівництво в Україні отримало державне визнання, було синонімом героїзму і самопожертви. Рятівники ж, як це водиться в демократичних країнах, мають бути прирівняні до активних учасників руху Опору, отримати рівні з учасниками війни права, а держава і кожен із нас, підтримувати морально і матеріально.

Бойовий та трудовий подвиг нашого народу, його нелюдські муки і терпіння — приклад для нас, зобов'язання й заповіт берегти мир, зміцнювати злагоду, дружбу народів, не допускати розбрату.

Спільними зусиллями здолати всі незгоди і забезпечити життя, гідне людини.