4. Державний устрій у роки визвольної війни

Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності того періоду. Так організація війська була взята за основу державного територіального устрою. Відповідно до Зборівського догово­ру 1649 р. – територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які були поділені на 16 полків та 272 сотні. Напередодні народно-визвольної війни їх було 6 (Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Переяславський та Київський). Загальна кількість полків як військово-адміністративних одиниць зростає до 20-26, а полків як військових одиниць – до 34-36. Полки і сотні як територіальні одиниці включали до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобереж­жя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).

Найвища влада у Козацько-гетьманській державі належала Загальній військовій раді, система органів влади складалася з генерального (на чолі з гетьманом), полкового і сотенного урядів.

Загальновійськова та Старшинська ради. За часів Хмельниччини найвищим органом влади у козаків була рада (військова рада, або загальна військова рада), в якій мало право брати участь все товариство. З формального боку мало чим відрізнялася від рад, що проходили на Січі. Так само сигналом для її скликання слугував барабанний дріб, а учасники заявляли про свою волю криками та підкиданням шапок. Раду очолював гетьман, а за порядком наглядали осавули. Ради проходили серед “галасів і фурій”, гетьман і старшина з великими труднощами керували багатотисячним натовпом, що врешті наочно демонструвало вразливі місця функціонування цього інституту. Ураховуючи малу ефективність від загальних рад і зважуючи на потребу в оперативному розв’язанні назрілих потреб, Хмельницький відмовляється від їхнього скликання, вирішуючи справи одноособово або на старшинській раді. Генеральна рада (військова) залишається як традиційний церемоніал, потрібний для легалізації важливих справ, а не як інструмент їхнього розгляду й ухвалення рішень. Гетьман скликає повну раду в тому разі, коли рішення щодо справ уже визріло й не потрібні довгі міркування й наради.

Проте, за Загальною військовою радою залишалося право виборів гетьмана і генеральної старшини та усунення їх з посад. Починаючи з 1669 р. діяльність ради обмежується царським урядом. Наприклад, в умовах занепаду української автономії, продовж 1708-1750-х рр. при виборів на гетьманство Івана Скоропадського, Данила Апостола, та Кирила Розумовського вирішальне слово належало російській владі.

На Загальні військові ради поруч із козаками запрошувалися і міщани, і духовенство. Однією з найбільш масових була рада під Ніжином 1663 р., в роботі якої взяли 40 тис. осіб. Не менш чисельними були ради під Будищами (1668 р.) та в Глухові (1669 р.).

Значення старшинської ради в політичному житті козацької держави зростало мірою того, як занепадала роль загальновійськових рад. До складу старшинських рад входили передовсім полковники та генеральна старшина. Її рішення були обов’язковими для гетьмана. Старшинські ради скликались у випадках нагальної потреби, зазвичай два рази на рік, - на Великдень і на Різдво (або Водохрещення). Старшинська рада розглядала широке коло питань, які стосувалися суспільно-політичного та економічного життя (встановлювала податки, розпоряджалася земельним фондом держави), військово-стратегічного планування, зовнішньополітичної діяльності. Особливе місце інститут старшинської ради посідав у процедурі виборів гетьмана. Хоча юридично елективне право належало до виключних прерогатив генеральної ради, не рідко результати виборів визначалися на старшинській раді.

Генеральний уряд – був постійно діючим центральним органом управління, очолював всю систему управління і був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом. До його складу входили гетьман та генеральні старшини. Гетьман, як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий і законодавець очолював Генеральний уряд.

Гетьман – був главою України, її правителем. Влада гетьмана була виборною і формально пожиттєвою, “до ласки войсковой”. Він наділявся ши­рокими владними повноваженнями у політичній, військовій, фінансовій і судовій справі. Видавав загальнообов'язкові для всіх нормативні акти (універсали), скликав ради, був ви­щою судовою інстанцією. Під впливом царського уряду, за договорами від 1659, 1669 та 1672 рр. гетьмана позбавляли права самостійно, без узгодження із старшинською радою, здійснювати зовнішню політику, призначати та звільняти козацьких урядовців, одноособово виносити ухвали з карних справ тощо. Суттєвим обмеженням прерогатив гетьманської влади стало впровадження урядом Петра І 1709 р. в Україні інституту царських резидентів, згодом замінених інститутом Малоросійської колегії та царських міністрів.

Вищу ланку виконавчої влади Козацько-гетьманської держави та одночасно вищого командного складу Війська Запорізького складали генеральні старшини. До їх складу входили: генеральні обозний, писар, суддя, осавул, підскарбій, хорунжий та бунчужний.

Генеральні обозний – був найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністрації. Керував Генеральною військовою артилерією, організовував її матеріальне забезпечення та формування складу військової старшини (осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів)

Генеральний писар – керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний суддя – був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Їх було двоє, прямим їхнім обов’язком був розгляд цивільних справ. Для вирішення кримінальних, скликалася суддівська колегія – Генеральний військовий суд, на якому головував гетьман.

Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Названі вище генеральні старшини складали вищу групу гетьманського уряду і крім прямих своїх обов’язків, у разі необхідності, могли тимчасово виконувати функції наказного гетьмана.

Генеральні хорунжий і бунчужний – здійснювали охорону корогви (прапору), знаків гідності гетьмана та Війська Запорізького. Генеральні осавули (їх було двоє) – були наказними гетьманами у походах, організовували каральну службу, проводили судові розслідування.

Центральними органами виконавчої влади Козацько-гетьманської держави були Генеральні військова та скарбова канцелярії.

Полковий та сотенний уряди – здійснювали управління на місцях.

Полковий уряд – очолювала полкова старшина на чолі з Полковником, який обирався на полковій раді. До полкової старшини входили: обозний, суддя, осавул, писар, хорунжий. Полкова влада поширювалася як на козацтво так і на все населення полків. Полки поділялися на сотні (від 7-20 сотень). Кожен полк і сотня мали свою хоругву.

Сотенний уряд – очолювала сотенна старшина, до якої входили: городовий отаман (сотенний), писар, осавул і хорунжий. Сотник очолював військову, адміністративну та судову владу. Розглядав цивільні та судові справи козаків та населення. Спочатку сотенний обирався сотенною радою і затверджувався полковим урядом, потім його призначав сам полковник чи Гетьман. Адміністративні центри сотень знаходилися у містах і містечках, іноді у великих селах. Кількість козаків у сотні була різною. Наприклад, у Переяславі за Зборівським реєстром нараховувалось 6 сотень, до складу яких входило 1249 товаришів. Перепис 1666 р. зафіксував у наявності лише 274 товаришів, які становили одну сотню.

Міське управління. Міста поділялися на дві групи магістратські і ратушні. У великих містах на магдебурзькому праві управління здійснювали війт та магістрат (рада і лава); в малих містечках управління зосереджувалося у ратуші, на чолі з отаманом. У звичайних містах управляли обрані городові, а в селах – сільські отамани. Україна мала своє війсь­ко, чисельність якого не була постійною. Так, за Зборівським догово­ром 1649 p., визнаний реєстр козаків – у 40 тис, за Білоцерківським (1651 р.) – до 20 тис. Загалом у 1648-1654 роках армія сягала 300 тис.

Особливості української державності: виборність органів пуб­лічної влади, роль колективних органів (рад) дає підстави вважати, що в ній були закладені основи республіканської форми правління. Україна визнавалася рівноправним суб’єктом міжнародних відно­син, підтримувала дипломатичні відносини з багатьма іноземними державами (Туреччиною, Молдавією, Угорщиною тощо).