6. Правова система у період 1648-1654 рр.

Події 1648-1654 рр. визначили процес становлення і розвитку національного права. Війна змінила соціальну і правову свідомість українців. Закріплювалися інтереси нового привілейованого стану, що сформувався, – козацтва та його панівної верхівки – козацької старшини.

Більшість джерел права, що були чинними в Україні і утверджували панування польських маг­натів та шляхти, католицької церкви – «Устави на волоки» 1557 р., «Ординація війська Запорізького» 1638 р., сеймові та королівські конституції тощо, втратили свою чинність.

Натомість продовжували діяти Статут Вели­кого князівства Литовського 1588 р. – з нього вилучили тільки ті розділи й артикули, що визначали порядок створення і діяльність шляхетських станових судів; «Порядок прав цивільних», яким керувалися магістрати; джерела цер­ковного права.

Домінуючу роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин. Воно регулювало порядок організації та структури козацького війська, основні принципи формування органів військо­во-адміністративної влади, судової системи і судочинство. Визначало правове становище окремих станів і груп населення. Найпоширенішою в адміністративних і судових орга­нах при розв’язанні конкретних питань вважалася формула «за попередніми правами і звичаями».

Звичаї були надзвичайно автори­тетними. Вводилося навіть нове поняття – «козацьке право», під яким розумілася сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а згодом – сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і практикою судової діяльності військово-адміністративних органів.

Найбільшого поширення, в ході народно-визвольної війни, набули акти гетьмана України. Головне місце серед них посідали – універсали. Іноді, окрім гетьмана їх видавали і полковники. Універсали носили державно-владний характер у вигляді письмово­го розпорядження. Регулювали питання розподілу земельних володінь; підтверджували права та привілеї міст, соціальних станів, окремих козаків; встановлювали повинності та податки. Видавались універсали й з військових питань, про призначення на посади тощо.

Правове становище Козацько-Гетьманської держави на міжнародному рівні визначали договори з Кримом, Туреччиною, Молдавією, Річчю Посполитою та Московським царством.

Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю. Ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння призвело до розвитку козацького права на землю. Встановлювалися нові способи її набуття у приватне володіння: отримання на ранг за службу чи в орендне користування, пожалування з боку царя. Рангові землі могли бути передані за спадком тільки спадкоємцеві, котрий перебував на службі. Іншими способами такі землі не відчужувалися. Володільці рангових маєтків всіляко намагалися перетворити їх у повну власність.

Розвиток товарно-грошових відносин стимулював зобов’язальні відносини, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна, міни. Для їх укладення вимагалося письмове занесення до актових книг. Такий порядок існував і для грошової та майнової позики, особистого чи майнового найму.

Найбільшого розвитку набула сфера кримінального права. Під злочином почали розуміти порушення закону, правової норми, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, майну, честі особи або усьому запорізькому товариству. Покарання полягало у залякуванні, відшкодуванні шкоди та використанні праці злочинця.

Суб’єктами злочину вважалися особи 16-річного віку. Від покарання звільнялися особи з фізичними вадами. При визначенні покарання враховували ступінь вини злочинця.

Злочини поділялися на військові (зрада, перехід на бік ворога, здача фортеці, ухилення від несення служби); проти порядку управління і суду (хабар, розтрати державних коштів, казнокрадство, підроблення печаток і документів, лжесвідчення в суді); проти релігії (богохульство, віровідступництво, чаклунство, порушення церковних обрядів, зневаження церкви), проти особи (вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні ушкодження), проти власності (крадіжка, розбій, грабіж, знищення чужого майна). Покарання мали публічний характер і виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Суворі покарання встановлювалися: за зра­ду українському народові; за відмову надати допомогу у битвах; за невиконання вимог військово-старшинської адміністрації; непоко­ру чи заподіяння шкоди духовенству, козацькій старшині.

Вищою мірою покарання вважалася смертна кара – проста (повішання, відсічення голови) і кваліфікована (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). Застосовувались і тілесні покарання. Додатковими покараннями були конфіскація майна, вигнання за межі села або міста, заслання до Сибіру.

Суд і процес. У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігся попередній процесуальний порядок розгляду кримі­нальних і цивільних справ. На Запоріжжі суд був «простим, правим і скорим» і ґрунтувався лише нормах усного права. У судочинстві брала участь уся військова старшина. Першою інстанцією для січовиків був курінний отаман. Далі військовий суддя та кошовий отаман. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи рада.

Існував єдиний процесуальний порядок розгляду цивільних та кримінальних справ. Судовий процес був усним і починався з умовляння злочинця покаятися у вчиненому і добре поводитися у майбутньому. У разі відмови, обвинуваченого піддавали тортурам. Під час допиту військовий писар вів протокол. Вирок виконувався негайно після зізнання. За наявності пом’якшувальних обставин (малолітні діти, дружина) злочинця могли відпустити на поруки близьких або замінити смертну кару менш м’яким покаранням.

1 Хотинська битва відбулася 1621 р. між військами Речі Посполитої та Османської імперії біля міста Хотин, Північна Бессарабія. Завершилася перемогою об'єднаних сил Речі Посполитої та українського козацтва. Величезний внесок у знищення турецької армії під Хотином зробили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. В результаті поразки під Хотином турецький султан Осман II був змушений припинити війну.