Країни південної та південно-східної азії в міжвоєнний період

На початок XX ст. всі країни Південної та Південно-Східної Азії (Бірма, Сіам (Таїланд), Індонезія, Філіппіни, Індокитай), за винятком Сіаму, були колоніями. Країни Південно-Східної Азії значно відставали від Індії в економічному та суспільно-політичному розвитку. Великобританія, Франція, Голландія та СІЛА, які володіли країнами регіону, зробили ставку на розвиток у своїх колоніях аграрного плантаційного господарства, не надто приділяючи увагу промисловому сектору економіки. Південно-Східна Азія експортувала до Європи та США каву, чай, тютюн, каучук, цукор та ін. Особливістю організованого метрополіями плантаційного виробництва було те, що в ньому широко використовувалися традиційні для країн регіону напівфеодальні, а подекуди й майже рабовласницькі виробничі відносини. Європейці не були зацікавлені у вдосконаленні сільськогосподарського виробництва, оскільки щедрі природно-кліматичні умови та дешева робоча сила й так приносили надприбутки. Плантаційне виробництво спричинило не лише економічні, але й соціальні проблеми у багатьох країнах. Метрополії часто запрошували для роботи на плантаціях вихідців із сусідніх країн де робоча сила була дешевшою. Така ситуація призвела до появи в низці країн регіону великих етнічних громад емігрантів, які найчастіше зовсім не бажали інтегруватися в місцеві суспільства. Аналогічні процеси відбувалися й у підприємництві та торгівлі, де левова частка капіталу належала європейцям, індійцям або китайцям. Найбільша кількість емігрантів проживала у Бірмі (індійців) та Малаї (китайців). Домінування в промисловості та фінансово-кредитній сферах вихідців із Індії та Китаю значно загальмувало розвиток бірманського визвольного руху. Лише в 30-х рр. у Бірмі з'явився організований національний незалежницький рух. Слід зауважити, що політичні процеси, які відбувалися в Бірмі, безпосередньо залежали від перебігу подій у сусідній Індії, з якою Бірма була пов'язана в адміністративному відношенні. Перші виступи проти британського колоніального режиму в країні стали наслідком запровадження в Індії реформи Монтегю-Челмсфорда. У Бірмі виник рух, що виступав за проведення аналогічних політичних перетворень. Взявши за зразок організовану М. Ганді в Індії кампанію громадської непокори, бірманці розпочали в кінці 1920 р. власну акцію бойкоту британських товарів, а також відкритого в Рангуні університету. Британці, провівши масові арешти, змогли придушити цей рух лише в 1922 р. Новий підйом антиколоніального руху в Бірмі був пов'язаний із світовою економічною кризою. У 1929 р. в багатьох районах стихійно почалися селянські повстання. Найпотужнішими були виступи, які в 1930 –1931 рр. охопили вісім південних провінцій країни. Виступ підготувала містично-релігійна секта галонів. Керівником створеної повсталими «Тигрової армії» став Сая Сан. Відсутність сучасної зброї галони намагалися компенсувати нанесенням на тіло спеціальних татуювань, які, за їхніми віруваннями, мали захистити їх від куль. Майже беззбройні повстанці були розбиті британськими військами. У боях загинуло близько 2000 повстанців і ще 300 згодом страчено за вироками судів. У 1930 р. радикально налаштовані бірманські студенти створили організацію «Добама асіайон» (Асоціація «Наша Бірма»). Бажаючи підкреслити, що господарями країни повинні бути самі бірманці, члени асоціації почали додавати до своїх імен слово «такін» (господар), яке традиційно вживалося у зверненні до британців. Через це весь рух отримав назву «руху танінів». Члени «Добама асіайон» виступали за зміну системи освіти, розширення політичних прав місцевого населення, економічні перетворення. У 1938 р. генеральним секретарем асоціації став 23-річний енергійний прихильник радикальних засобів боротьби Аун Сан (1915 – 1948). Іншою впливовою політичною силою країни стала створена в 1936 р. адвокатом Ба Мо партія «Сіньєта» (Партія малої людини). Запроваджена британцями в 1935 р. конституція поділила Бірму на дві частини. Більша частина країни отримала обмежену автономію, а на меншій, населеній переважно національними меншинами, збереглося британське правління. Було заплановано створити парламент та місцевий автономний уряд. Лондон мав право накладати вето на рішення бірманського парламенту й призначати половину депутатів його верхньої палати. Конституція вступила в дію 1 квітня 1937 р. Створений у 1937 р. автономний бірманський уряд очолив Ба Мо. Найрозвиненішими серед країн Південно-Східної Азії були Філіппіни, які порівняно зі своїми сусідами, мали найвищий освітній рівень населення. В країні існували потужний національний рух, політичні партії та законодавча асамблея. Американці пообіцяли надати в майбутньому Філіппінам незалежність, тому національно-патріотичний рух в країні розвивався мирним парламентським шляхом. США інвестували в економіку Філіппін майже 400 млн. доларів, що дозволило збудувати низку переробних підприємств, мережу доріг, покращити міську комунальну інфраструктуру. Упродовж майже всього міжвоєнного періоду Філіппіни переживали економічне піднесення. Зважаючи на посилення національного руху, у 1934 р. США прийняли закон Тайдінгса-Мак-Даффі, який визначив 10-річний перехідний період, упродовж якого Філіппіни мали отримати повну незалежність. На першому етапі реалізації цього плану мали бути створені місцеві органи законодавчої та виконавчої влади, а також філіппінська армія. Верховна влада в країні, щоправда, зберігалася за президентом США. На проведених у вересні 1935 р. виборах до парламенту перемогла Націоналістична партія, а її представник Мануель Луїс Кесон (1878 – 1944) став президентом країни. Уряд очолив Серхіо Осменья (1877 – 1960). Прихильники президента створили Кесонівську асоціацію, мета діяльності якої була визначена в тому, щоб «поширювати, підтримувати, пропагувати повагу, любов і захоплення президентом». Прийнята в 1935 р. конституція оголосила про виключне право філіппінського уряду розпоряджатися земельними та сировинними ресурсами країни, про створення національної армії, запровадження обов'язкової безоплатної початкової освіти тощо. Виборчі права початково отримали лише чоловіки, але після плебісциту 1937 р. право обирати депутатів парламенту було поширене і на жінок. Зважаючи на добрі стосунки із США, Філіппіни під час Другої світової війни прохолодно поставилися до японців, які окупували архіпелаг в 1942 р. Філіппіни були єдиною країною, в якій під час війни на Тихому океані існував потужний антияпонський рух «Хукбалахап». Найбільшою колонією регіону була Голландська Індія (Індонезія). Колоніальне панування Голландії над Індонезією виправдовувалося ідеєю «боргу честі», який полягав в тому, що оскільки голландці довгий час отримували прибутки від володіння колонією, перш ніж звільнити її, вони повинні віддячитися їй шляхом створення індонезійської системи освіти, покращення соціальної інфраструктури, підготовки кадрів для майбутнього незалежного існування. Вже в 20-х рр. у Індонезії виникли перші політичні організації національно-визвольного спрямування. Значною проблемою для прихильників незалежності була етнічна різнорідність індонезійського архіпелагу. Голландська Індія ніколи раніше не існувала в тих територіальних межах, в яких вона опинилася внаслідок голландського завоювання. Метрополія спритно користувалася суперечностями та протистоянням серед місцевого населення. У 1927 р. було створено «Пендідікан насіонал Індонесіа» (Індонезійську народну партію – ПНІ), яку очолив інженер Ахмед Сукарно (1901 – 1970). Тимчасово залишившись єдиним гравцем на політичній арені, партія А. Сукарно зуміла швидко набути популярності. Радикальні висловлювання членів партії насторожили голландців, й в 1929 р. партія була заборонена. А. Сукарно та його найближчих соратників арештували. Невдовзі після розгрому владою партії А. Сукарно, індонезійські студенти Мохаммед Хатта і Сутан Шарір, які повернулися із навчання в Голландії, створили «Культурний союз Індонезії», скорочена назва якого – ПНІ – співпадала із абревіатурою розпущеної в 1929 р. Індонезійської народної партії. Завдяки такому маневру організація зуміла зберегти кадри, а коли в 1931 р. А. Сукарно вийшов із в'язниці, індонезійські націоналісти створили нову організацію – «Партійдо» (Партію Індонезії). Ідеологічною базою цієї організації стала специфічна місцева видозміна соціалізму – мархенізм. У 1933 р. А. Сукарно написав брошуру «За вільну Індонезію», в якій обґрунтував розгорнуту програму індонезійського націоналізму. За типом розвитку близькою до Індонезії була британська колонія Малая. Подібно до Бірми, значною проблемою країни стала еміграція. Через наплив китайців сильно змінився етнічний характер слабо заселених територій. У міжвоєнний період малайці складали вже менше половини населення своєї країни. Малайський національно-визвольний рух був дуже слабким через поділ території країни на окремі султанати, що, втім, не заважало британцям посилено експлуатувати природні багатства країни. У 30-х рр. Малая давала майже половину світозоро видобутку олова. Єдиною незалежною країною в регіоні був Сіам. Хоча ще в середині XIX ст. йому нав'язано нерівноправні угоди, усе ж країна зуміла зберегти незалежність. Здійснивши на початку XX ст. обережні реформи, Сіам зміг в кілька разів збільшити свої бюджетні прибутки, що дозволило реалізувати дорогі проекти залізничного будівництва, переозброєння армії тощо. Успішно розвивалася гірнича промисловість, з'явилися національні банки. На зовнішньополітичній арені Сіам вміло маневрував між великими державами, намагаючись не допустити посилення на своїй території впливів жодної із них. Приклад Сіаму спростовує твердження деяких європейців про те, що реформування традиційних виробничих відносин чи зміни в соціально-політичні сфері в країнах Південно-Східної Азії здійснювалися лише представниками західного світу в колоніально залежних країнах. У 30-х рр. абсолютну монархію в Сіамі змінила конституційна. Напередодні Другої світової війни Сіам зблизився із Японією й під час війни на Тихому океані виступив на її боці. На початок XX ст. Індокитай перебував у колоніальній залежності від Франції. До складу створеного в жовтні 1887 р. Парижем Індокитайського союзу входили Аннам, Тонкій і Кохінхіна (які складають сучасний В'єтнам), Камбоджа, а з 1889 р. – Лаос. Ці країни вважалися протекторатами Франції, й у них діяли французькі резиденти. Лишень південна частина В'єтнаму була колонією, й керував нею французький генерал-губернатор. У Північному та центральному В'єтнамі правила аннамська династія Нгуєнів, в Лаосі – луангпрабангських, а в Камбоджі – кхмерських королів. Найбільшим та найкраще розвиненим економічно з-поміж країн регіону був В'єтнам. Незважаючи на це, представники корінного населення країни були майже позбавлені демократичних прав. У В'єтнамі діяв «туземний кодекс», який надавав привілеї європейцям, котрі мешкали в країні, та суттєво урізав права місцевого населення. Більшість в'єтнамців не мали права вільного пересування по країні, на їх будинки не поширювалися закони про недоторканість житла тощо. Понад 90% в'єтнамців, за офіційною статистикою, належали до бідних верств населення. Промисловість країни контролювали французькі монополії та почасти заможні китайські підприємці. Найкращим було становище порівняно нечисленного прошарку асимільованих в'єтнамців, яких допускали до роботи в адміністрації, колоніальній армії та службах правопорядку. У 20-х рр. у В'єтнамі з'явилися перші політичні партії: «Данг лап хієн» (Конституційна партія), «Хой фук В'єтнам» (Спілка оновлення В'єтнаму), «Данг тхань хієн» (Партія молоді). Політичні програми цих організацій були подібними й стосувалися вимог зрівняння в правах місцевого населення із європейськими колоністами та розширення автономії країни. Найбільш радикальні вимоги щодо змін режиму протекторату поставило створене в 1925 р. на території Китаю Революційне товариство в'єтнамської молоді. Одним із його організаторів став майбутній лідер комуністичного В'єтнаму, член французької компартії Хо Ші Мін (1890 – 1969). З часом комуністична ідеологія почала набирати популярності у В'єтнамі. В країні виникло кілька комуністичних гуртків. В лютому 1930 р. в Гонконзі під патронатом Комінтерну було створено Комуністичну партію В'єтнаму, яка кількома місяцями пізніше змінила свою назву на Комуністичну партію Індокитаю. Поширенню комуністичного впливу сприяло спричинене світовою кризою погіршення економічної ситуації. Протягом 1930 р. в кількох районах країни відбулися збройні виступи проти французів, в Південному В'єтнамі повстали в'єтнамські солдати Ієн-Байського гарнізону, траплялися випадки саботажу та терористичні акти. Французам вдалося придушити ці виступи. Повністю підпорядковуючись вказівкам із Москви, у 1936 – 1939 рр. в'єтнамські комуністи вилучили із своєї партійної програми гасла про незалежність країни й оголосили про підтримку уряду Народного фронту в метрополії. Країни Південно-Східної Азії протягом міжвоєнного періоду продемонстрували міцність своєї культурно-цивілізаційної основи. Не лише в країнах із переважанням буддистського населення (Цейлоні, Бірмі, Лаосі, Камбоджі), але й в мусульманських (Індонезія, Малая), християнських (Філіппіни) та конфуціанських (В'єтнам) країнах, національно-визвольні рухи мали переважно мирний характер. Під час війни на Тихому океані всі країни регіону були окуповані Японією. Поразки у війні із японцями дискредитували уряди метрополій. З огляду на власні інтереси, Токіо підтримав національно-визвольні сили в окупованих країнах й навіть дозволив деяким із них проголосити формальну незалежність (Бірма, Філіппіни, Індонезія), Це відіграло вирішальну роль в здобутті країнами регіону повної незалежності після завершення Другої світової війни.