3. Девіантна поведінка та аномія

Сутність девіантної поведінки.

У стабiльному суспiльствi бiльшiсть людей притримуються соцiальних норм у бiльшостi випадкiв. Але якщо придивитися до такого суспільства уважнiше, то можна побачити, що люди іноді порушують соцiальні норми. Вони крадуть, грабують, гвалтують, вбивають, вживають наркотики, бунтують, тощо. Все це означає, що повна картина життя суспiльств повинна включати як дотримання соцiальних норм, так і вiдхилення вiд них.

Девіантна поведінка (девіація) – це поведiнка, яка суперечить суспільним правилами (цінностям і нормам) і викликає негативну реакцію суспільства.

Варто зазначити, що девiацiя не є властивiстю, яка притаманна самiй поведiнцi, а визначається соцiально – тобто є властивiстю вiдношення мiж конкретною поведiнкою та нормами суспiльства. Визначення певних дiй як девіантних дуже рiзнi у рiзнi часи, у рiзних мiсцях та у рiзних соцiальних групах. Це називається культурним релятивізмом (відносністю) і означає, що соціальна норма, прийнята або суспільством, або соціальною групою, – явище суто суб’єктивне. Наприклад, те, що вважалося єретичним в однi часи, може вважатися святим у наступнi; „борець за свободу” з точки зору однiєї групи може бути „терористом” для iншої групи; консервативнi погляди в одному суспiльствi можуть вважатися небезпечно радикальними для iншого суспiльства. Саме тому, що девіантність визначається в залежностi вiд соцiальних обставин та владних вiдносин, визначення певних форм поведiнки як девіантних, може змiнюватися.

Це досить переконливо показує такий приклад. Чоловiк, що жив у мiстi Озарк штату Арканзас на початку 1950-х рокiв стверджував, що з ним розмовляв Бог. Вiн почав проповiдувати своїм родичам та сусiдам і через деякий час ціла громада дійшла до стану релiгiйного захоплення. Люди казали, що вiн має „покликання” вiд Бога. Його репутацiя проповiдника та цiлителя поширювалась, вiн привертав до себе великi аудiторiї у сiльських мiсцевостях Арканзасу та Мiссурi. Але, коли вiн приїхав до Сент-Луiсу та спробував провести молитовне зiбрання на головнiй вулиці дiлової частини мiста у годину пiк, вiн був заарештований. А коли вiн став казати полiцейським про свої розмови з Богом, вони вiдвезли його до психiатрiчної лiкарнi. Психiатри поставили дiагноз „шизофренiя” та госпiталiзували його для лiкування.

Втім, є різновид девіантної поведінки, який переважно однаково сприймається в більшості суспільств – це делінквентна (злочинна) поведінка – поведінка, яка полягає у порушенні норм кримінального права.

Дослідження девіації Е. Дюркгаймом.

Термін „девіація” (від лат. „відхилення”) у соціологію запровадив французький соціолог Е. Дюркгайм, вивчаючи передусім такий її прояв, як самогубство. При дослідженні самогубств, Е. Дюргейм виходив із положення, що самогубство залежить, як правило, не від індивідуальних властивостей людини, а від зовнішніх причин, які керують людьми. Звернувшись до даних офіційної статистики, він виявив ряд закономірностей: процент самогубств вищий у містах, ніж у сільській місцевості; влітку, ніж взимку; чоловіки частіше знищують себе, ніж жінки; старі люди частіше, ніж молоді; солдати частіше, ніж цивільне населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі і розлучені частіше, ніж одружені тощо. Автор переконаний, що саме аномія суспільства є головним, могутнім генератором самогубств: число самогубств є обернено пропорційним до ступеня інтеграції тих соціальних груп і спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологічного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в цілому. Отже, найціннішою рисою дюркгаймівського аналізу самогубства є розкриття його соціальної суті.

Протягом усього життя Е. Дюркгайм надавав особливого значення виявленню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розглядав девіантність через з’ясування питання: як суспільства встановлюють стандарти належного та неналежного. Відподідь на це питання він шукав через аналіз понять „норма” та „патологія”. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував із точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Нормальними, за Е. Дюркгаймом, є всі „діяння” соціального організму, котрі випливають з умов його існування. Але тут виникає певний парадокс, оскільки норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: „Нормальні факти – ті, які найбільш розповсюджені, а всі інші є патологічними, хворобливими для соціального організму”. Це означає, що нормальний тип збігається із „середнім” і що будь-яке відхилення від цього еталону суспільного здоров'я є хворобливим патологічним явищем.

Згідно з логікою Е. Дюркгайма, злочини та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізуються системою покарань (соціальним контролем), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоров'я. А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих „індустріальних” суспільств (зростання кількості самогубств, послаблення їх морального засудження), кваліфікувалися ним як патологічні.

Саме тут Е. Дюркгайм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми – факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо певного суспільного устрою. У його міркуваннях ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою. Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і призводить до його деградації – тоді ця хвороба стає патологією. На думку вченого, девіація – це необхідна складова соціальної організації. А у періоди, коли соціальні відносини зазнають трансформацій, прояви девіантної поведінки збільшуються. Втім, такі погляди соціолога викликали рішучу критику, – Е. Дюркгайма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності.

Е. Дюркгайм висловив ідею, що в девіантності немає нічого ненормального і вона виконує чотири основні функції:

1) Підтверджує культурні цінності та норми. Девіантність потрібна для визначення і підтримання моральності, – немає добра без зла.

2) Реакція на девіантність уточнює межі морального. Вважаючи окремих людей девіантними, суспільство розмежовує належне і неналежне.

3) Реакція на девіантність сприяє соціальному єднанню. Своєю реакцією люди підтверджують свої моральні зв’язки.

4) Спонукає до реалізації соціальних змін. Девіантні люди змінюють моральні кордони суспільства, пропонуючи альтернативи існуючому стану справ і спонукаючи до змін. Те, що розцінюється нині девіантним, завтра може стати моральною нормою.

Перше соцiологiчне пояснення девіантної поведінки дав Е. Дюркгайм, який запропонував теорiю аномiї. Слово „аномiя” буквально означає „вiдсутнiсть норм”, „безнормовість”. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму і хаосу, коли цінності і норми стають нечіткими та суперечливими. Люди втрачають відчуття того, що добре, а що – погане, до чого необхідно прагнути, і чого треба уникати, які методи припустимі, а які заборонені. Відтак, суспільство морально майже не спрямовує людину.

Аномія – це стан хаосу цінностей та норм, коли нормативна система втрачає внутрішні стабільні зв’язки, і зникають однозначні покажчики того, як треба поводитися

Е. Дюркгайм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз та радикальних соцiальних змiн, коли люди втрачають впевненiсть у тому, що вiд них очікується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях узгоджених норм. У такi часи старi норми у поточних умовах не видаються доречними, а норми, що тiльки виникають занадто двозначнi та ще не досить ясно сформульованi, щоб забезпечити зрозумiлi та ефективнi настанови для поведiнки. Старі цінності відкинуті, а нові – ще не утвердилися, внаслідок чого виникає ситуація, коли збагачуватися дозволяється за будь-яку ціну, а досягти перемоги – будь-якими шляхами, коли мета виправдовує засоби. За цих обставин, вважав Е. Дюркгайм, можна очікувати зростання масштабiв девіантної поведiнки. Перевiрку цiєї гiпотези вiн провiв шляхом аналiзу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економiчних спадiв та пiдйомiв рiвень самогубств стає вище звичайного. Вiн це пояснював тим, що саме у часи швидких змiн вiдбуваються „порушення колективного порядку”, соцiальнi норми руйнуються та вiдбувається дезорiєнтацiя людей.

Теорія соціальної напруги Р. Мертона.

Американський соцiолог Роберт Мертон продовжив дослідження девіантної поведінки в контексті теорії аномії. У 1938 р. він запровадив своє, більш вузьке, розуміння аномії. У його розумінні аномія – це розрив мiж усталеними цiлями суспiльства (цінностями) та соцiально прийнятними засобами їх досягнення (нормами).

Мається на увазi така ситуацiя, коли соціально прийнятнi засоби не дають можливостi досягнути мети, що визначається культурою суспільства. В якості прикладу Р. Мертон наводить американське суспiльство. В Америцi бiльшiсть американцiв iз захопленням ставляться до фiнансового успiху – досягнення багатства є культурною метою. Соцiально прийнятнi засоби досягнення цiєї мети – це отримання вiдповiдної освiти та влаштування на престижну високоприбуткову роботу. Але й практика життя, й спецiальнi дослiдження показують, що для бiльшостi населення цi шляхи до багатства неможливi. Багато людей не можуть сплачувати за дiйсно хорошу вищу освiту, а найперспективнiшi фiрми приймають на роботу тiльки обмежену кiлькiсть фахiвцiв. Р. Мертон показав, що коли люди переконуються, що фiнансового успiху неможливо досягти соцiально схвальними засобами – вони можуть вдаватися до багатьох незаконних засобiв досягнення цiєї цiлi – наприклад, зайнятися рекетом, торгівлею наркотиками або спекуляцiєю на перегонах.

Р. Мертон стверджував, що аномія стимулює девіантну діяльність та iдентифiкував п'ять типiв реагування на дилему цiлей та засобiв, чотири з яких є девіантними пристосуваннями до умов аномії (інновація, ритуалізм, ретритизм, бунтарство):

Способи адаптацiї Культурнi цiлi Iнституцiйнi засоби

Конформiзм + +

Iнновацiя + –

Ритуалiзм – +

Ретритизм – –

Бунтарство 1+ 1+

1) Конформiзм. Це прийняття як норм, так і пов’язаних з ними цінностей. Люди приймають мету матерiального успiху та культурно схваленi засоби її досягнення. Така поведiнка є основою стабiльного суспiльства.

2) Інновацiя. Це прийняття цілей при одночасному пошуці нових засобів їх реалізації. Люди просуваються до визначених цілей і одночасно вiдмовляються вiд культурно схвалених шляхiв їх досягнення. За Р. Мертоном, напруга між акцентом, який робить американська культура на багатстсві, і обмеженою можливістю забагатіти породжує злодійство, наркоторгівлю та вуличну злочинність, особливо серед бідноти. Відомий гангстер Аль Капоне в чомусь був традиційною фігурою: він прагнув слави та удачі, які складають саму суть „американської мрії”. Але, не маючи можливості „відкрити двері”, які ведуть до „законого успіху”, він вирушив до вершини своїм шляхом. Біографія Аль Капоне показує, як амбіційна людина, якій було відмовлено в законних можливостях, зуміла скористатися можливостями незаконними.

Річард Кловорд і Ллойд Оулін (1966) розвинули теорію Р. Мертона, припустивши, що злочин народжується не лише з нестачі законних можливостей, але й від легкої доступності незаконних можливостей. Іншими словами, і девіантність, і конформність породжуються структурою порівняльних можливостей, яка задає рамки людського життя. Отже, незаконні можливості сприяють розвитку кримінальних субкультур, які забезпечують знаннями для досягнення успіху нетрадиційними способами.

3) Ритуалiзм. Це вiдмова вiд цілей, зокрема фiнансового успiху або рiзке зниження його суб'єктивної значущостi, при одночасному збереженні вiрності соцiально схваленим засобам їх досягнення. Наприклад, чиновники, які займають низькі посади, знаючи, що вони досягнуть лише незначного фінансового успіху, тримаються за правила, щоб відчувати себе шанованими людьми і здаватися такими в очах інших.

4) Ретритизм. Це пасивне відхилення, вiдмова вiд участі. Люди вiдмовляються як вiд цiлей, що пропонує культура, так і вiд схвалених суспiльством засобiв їх досягнення й не замiнюють їх новими нормами. Алкоголiки, наркомани, бродяги й такi iншi – вони залишаються у суспiльствi, але вони „не з ним”. Їх девіантність полягає в нетрадиційному стилі життя та добровільному виборі саме такого життя.

5) Бунт. Це активне відхилення, відкидання старих норм і цінностей, але разом з тим пропонування альтернативних процедур. Є люди, які не знаходять для себе жодних можливостей – ні законних, ні незаконних. У таких випадках девіантність виходить на поверхню у формі конфліктних субкультур. Бунтарi вiдкидають цiлi та засоби, що пропонує суспiльство та замiнюють їх для себе новими нормами. Вони переносять свою лояльнiсть вiд iснуючого соцiального устрою до нових груп з новими iдеологiями. Радикальнi соцiальнi рухи дають хорошу iлюстрацiю цього типу адаптацiї до соцiальної реальностi.

Отже, девіантна поведінка людини напряму пов’язана з адаптацією до соціального середовища. Деякі вдаються до девіації з метою досягнути своїх цілей і адаптуватися до суспільства, а деякі – через девіацію (наприклад, алкоголізм), у разі неспроможності адаптуватися, ховаються від життєвих негараздів. При цьому способи iндивiдуальної адаптацiї стосуються не особистостi, а рольової поведiнки. Та ж сама особа – в залежностi вiд ситуацiї – може вдаватися до того чи iншого шляху реагування.

Концепцiя Р. Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформiзм та девiацiю в одному контекстi, в однiй системi спiввiднесення. Крiм того, ця концепцiя показує, що девіація не обов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартiв, як часто припускали ранiше. Так, крадiй не заперечує соцiально схвалену мету досягнення соцiального успiху. Вiн може ставитися до неї з таким самим захопленням, як і молодий службовець, що робить кар'єру. Чиновник, культивуючий ритуалiзм, не вiдмовляється вiд загальновизнаних засобiв дiй, але доводить їх виконання до абсурду. У цьому розумiннi – поведiнка i злодія, i чиновника – девiантна.

Критики цього пiдходу мають досить пiдстав. Наприклад, якщо ця теорiя коректна, правопорушнiсть має бути найбiльшою, коли домагання є високими, а очікування – низькими. Це характерно для нижчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соцiальною належнiстю та багатьма видами правопорушень дуже слабкий. Бiльш того, Р. Мертон виходить з того, що в американському суспiльствi iснує консенсус щодо цiнностей та цiлей. Але критики зауважують, що американське суспiльство є плюралiстичним із досить великою кiлькiстю рiзних субкультур.