9. Від літописної традиції до науки: українська історіографія другої пол. Хvііі ст.

XVIII ст. — рубіжний етап у розвитку української історичної думки, найголовнішими ознаками якого були: а) поява нових філософських та політичних ідей і течій; б) поступова трансформація хронікально-описового козацького літописання в історичне літописання з певними рисами наукового осмислення причин подій, їх характеру і наслідків; в) створення перших праць історичного характеру, підготовлених дослідниками, які кваліфікуються як історичні; г) зародження антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, початок колекціонування і видання окремих видів джерел, їх комплектування, докумен-' талізація історичних знань. Визначальною тенденцією нового етапу розвитку української/ історичної думки стало утвердження в ній етико-гуманістичного^ напряму, що значною мірою було пов'язане зі стилем бароко, з просвітництвом, яке дало потужний поштовх збагаченню знань взагалі та історичних зокрема. Суспільний ідеал, обстоюваний українськими просвітниками Г. Сковородою, Г. Кониським, В. Рубаном, Г. Полетикою та ін., — це возвеличування освіченої людини і любові до мудрості, благородство серця, реалізація здібностей шляхом освіти і самопізнання. Потужним центром просвітництва залишалася Києво-Моги- лянська академія, яка продукувала інтелектуальні сили не тіль- ки для України, а й для Росії та деяких слов'янських країн. На розвиток історичних знань суттєво вплинуло наростання національно-визвольного руху як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, поширення автономістських настроїв у добу І. Ма- зепи і після його виступу на боці Карла XII. Боротьба за збере- ження гетьманського устрою України, за її цілісність і соборність стає лейтмотивом історико-літописних творів Г. Граб'янки, С. Ве- личка, В. Рубана, праць С. Лукомського, П. Симоновського та ін. Автономістська спрямованість української історичної думки наштовхувалась на рішучий спротив великодержавної ідеології 153 ,4російської історіографії, яка офіційно підтримувалась політикою Російської імперії. У процесі національно-визвольного руху на Правобережжі, гайдамацьких повстань і Коліївщини посилюва- лись антипольські настрої в суспільній свідомості, приходило ро- зуміння того, що ні Росія, ні Річ Посполита не можуть виражати національні інтереси України. Козацькі історичні літописи та інші твори першої половини і середини XVIII ст. сприяли утвердженню у свідомості українсько- го суспільства та науковому вжитку таких понять, як «Україна», «український народ», причому ці поняття застосовувались до всієї етнічної території України, до всього українського народу. В такий спосіб історична думка відгукувалася на об'єктивні потреби суспільного розвитку, на тенденції української соборності та незалежності. Важливим чинником посилення науковості української історичної думки стало збирання старожитностей, книг, родинних реліквій, документів, зародження антикварної та археографічної діяльності, початок публікації документальних пам'яток, їх коментування, документалізація історичних знань про Україну і український народ. Особливою прикметою української історіографії XVIII ст. було те, що історіописання і антикварна діяльність поступово зливаються в органічне ціле, носіями якого виступають історики, знавці української історії. Підвищується роль особистості історика, збирачів антикваріату, усвідомлення ними суспільної значимості своєї діяльності і почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями.