Шумерська епоха – найдавніші общинні культи

Умови історичного розвитку народів Месопотамії були багато в чому схожі з єгипетськими, і розвиток це протікало в значній мірі паралельно. Тому, хоча прямі історичні зв’язки між Єгиптом і Дворіччям були слабкі, принаймні в ранню епоху, проте форми релігії в обох країнах мали дуже багато спільного; звісно, ​​були в них і суттєві відмінності.

Джерелами вивчення релігій древнього Дворіччя служать надзвичайно численні тексти, головним чином на глиняних табличках, знайдених при розкопках древніх вавілонських і ассірійських поселень і палаців, і знайдені там же багатющі речові пам’ятки, в тому числі зображення богів, духів і пр.

Найдавніші пам’ятники високої цивілізації , заснованої на зрошувальному землеробстві і регулювання течії річок, сходять до четвертого тисячоліття до н. е.. Вона належала шумерам – найдавнішого досемітіческому населенню Месопотамії, етнічна приналежність якого залишається ще не зовсім зрозумілою. Стародавні шумерийские громади – самостійні дрібні селища, оточені землеробськими районами, – представляли собою первинні територіальні об’єднання, що мали кожен свій громадський культ. У кожної громади – спочатку, можливо, родоплемінної – був свій місцевий бог-покровитель; він вважався повелителем даної місцевості і мав свого служителя в особі князя громади – патеси (енсі). Цей патеси був одночасно і вождем, і жерцем.

Общинні культи шумерийцев в найдавнішу епоху – до початку третього тисячоліття – були, мабуть, абсолютно самостійні, відбиваючи самостійність самих громад. Але громади ці, мабуть, в ще більш ранній час самі склалися з дрібних пологових чи територіальних груп. На деяких прикладах можна як би на власні очі бачити, як складалися образи общинних (або племінних) патронів. У древньому місті Лагаші богом-покровителем вважався Нінгірсу (тобто повелитель Гершом). А Гершом – це був невеликий селище, влився до складу Лагаша. Інший селище, що увійшов до Лагаш, мав покровителькою богиню Бау. І ось, коли відбулося об’єднання цих селищ, виникло уявлення, що богиня Бау – дружина Нингирсу.

Релігія

Месопотамська релігія, являє собою складний комплекс, що складається з багатьох шарів. Протягом довгих століть у культурі Межиріччя йшов процес ліквідації одних божеств і культів і звеличування інших, обробки і злиття міфологічних сюжетів, зміни характеру і вигляду тих богів, яким стояло піднятися і стати загальними. Результатом цього процесу було додавання релігійної системи в тій її формі, як вона дійшла до наших по збереженим текстах і даним археологічних розкопок.

Релігійна система несла на собі помітний відбиток реально існуючої у цьому регіоні соціально-політичної структури. У Месопотамії з її безліччю змінювавших одне одну держав (Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилония) не було стабільною державної влади.

Незважаючи на могутність і необмеженість влади деяких правителів регіону, таких як Саргон Аккадський і Хаммурапі, у загальному історія Месопотамії характеризується відсутністю централізованих деспотій. Цей невисокий ступінь централізації політичної влади сприяв тому, що в Дворіччі досить легко, без запеклого суперництва (Єгипет) уживались один з одним багато богів із присвяченими їм храмами й обслуговуючими їх жрецами.

Жрецька релігія зводилася головним чином до обслуговування ідола і храму. Жреці несли покладену службу, не тільки приносячи жертви богу, але й оспівуючи його в гімнах, на них також лежав обов’язок використовувати божеств в інтересах громади (наприклад, при атаці ворогів на місто, возвещали про те, що він знаходиться під захистом бога-заступника, що додавало хоробрості і зміцнювало дух його жителів ).

Вимоги релігії до приватної особи в Месопотамії були надзвичайно незначними: молитви, посади, і різного роду обмеження і табу накладалися лише на царя, як на верховного жреца держави. Подібне положення спостерігалося в сфері спілкування з божествами. Цар міг одержувати визначені повідомлення від божеств, але частці обличчю не покладалося спілкуватися з божеством не тільки в сні але і під час бачень. Суспільні релігійні дії, такі як ходу, свята представляли єдину лінію зв’язку людини з божеством. Прояв релігійних почуттів простої людини зводилося до формальних церемоній, не було інтенсивним і не носило особистого характеру.

Міфологія зберегла зведення про шумерський пантеон, що існував вужу на ранніх ступінях цивілізації Межиріччя. Головними в ньому вважалися бог неба Ан і богиня землі Ки, їхні сини, бог повітря Энлиль і бог води Эа, що створив перших людей. Ці і багато інших богів і богині вступали один з одним у складні взаємини, трактування яких мінялася з часом і в залежності від зміни династій правителів і етносів. Поступово, розвиток релігії на місцевому рівні численних міст Межиріччя призвів до появи величезного числа другорядних богів, причому багато хто дублювали один одного чи були між собою тотожні. Більшість їхніх імен відомі тільки з наукових і теологічних текстів – таких, наприклад, як списки богів ( 2-3 тисячі імен ).

В ІІ тисячоріччі до н.е. період релігійного гіперрізноманіття і закінчився і почався розквіт так називаного Другого, чи Головного Пантеону. З безлічі дрібних місцевих божеств виділилося трохи головних, повсюдно відомих і найбільше почитавшихся. Склалася і визначена ієрархія- на місце верховного бога месопотамского пантеону висунувся бог- заступник міста Вавилона Мардук.

Крім нього, головними астральними божествами були, звичайно, Шамаш (шумерський Уту) і Син ( шумерський Нанна) – боги Сонця і Місяця. Кожний мав у Месопотамії два основних центри: Шамаш – у Ларсі і Сиппарі, Син – в Урі і Харрапі. Обоє зберігали популярність протягом всієї історії месопотамської цивілізації, при цьому Шамаш займав надзвичайний стан. Він був не тільки богом Сонця, але і верховним суддею – земним і небесним, піклувався про бідних і скривдженим і пророкував майбутнє, наставляючи і захищаючи людство.

Богинею любові і родючості в Двуречье була красуня Іштар, найбільш шановане й улюблене божество народів Месопотамії.По всій країні в її честь будувалися грандіозні храми, головним з який був храм у місті Уруке, покровителькою якого Іштар була.

Шумер

Кліматичні умови Месопотамії були більш суворішими, ніж в Єгипті: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це повною мірою відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя. Їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Усі думки, усі прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває перд ними земне життя. Але це життя не світле, не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби.

За уявленнями шумерів в основі світобудови перебувала “земна кістка”, тобто дерево життя, з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери ліпили перший посуд, вважалася “земною плоттю”. Завершувала конструкцію світу “земна шкіра”, яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше виплавленою з руди. Шумери розрізняли дві сфери діяльності – внутрішню, що стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб; і зовнішня, що торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв’язок з богами через жерців.

Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими навчалися виплавляти бронзу та виготовляти кольорове скло, створили першу професійну армію та перші правові кодекси. Шумерські астрологи встановили, що рік складається з 365 діб і поділили його на 12 місяців.

Культура шумерів відзначалася високим розвитком мистецтв, ремесел, особливо визначними були архітектурні досягнення давніх месопотамців. Дворіччя було бідним на камінь, тому будували тут із цегли. Саме шумери почали будувати архітектурні пам’ятки – східчасті вежі – зіккурати, які були невід’ємною частиною месопотамських храмів.

Храми присвячували різноманітним богам шумерського пантеону, так люди задобрювали їх численними жертвами та ритуалами. Серед цих ритуалів особливе значення мав несамовитий крик жерця до богів, які відгукувалися “жахливим блиском” (блискавкою) та “царським криком” (громом).

Велику роль у культурі Месопотамії відіграла писемність. Шумери винайшли клинопис, тобто клинописні значки наносилися паличкою на табличку з сірої глини, а потім ця табличка випалювалася. З літературних пам’яток шумерів до нас дійшли численні міфи, найдавніший варіант епосу про Гільгамеша.

Вавилон – перше місто світового значення в історії людства. Він уславився багатьма архітектурними спорудами, скульптурою, рельєфами. Найвідомішою спорудою міста була Есагіда – 90-метрова вежа – зіккурат на честь бога Мардука.

Відомою пам’яткою давньовавилонської культури є двометровий кам’яний стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа прикрашає рельєф. Тут зображений бородатий бог сонця Шамаш, який передає символи влади – берло та магічну обручку – цареві Хаммурапі.

Давні вавилоняни створили багато літературних творів. Велику цікавість викликають “Поема про Атрахасіса”, в якій розповідається про створення людини й всесвітній потоп, а також культовий космогонічний епос “Енума еліш”.

Вже після звільнення від ассирійського панування Вавилон прежив останній період останній період свого розквіту. Цар Навуходоносор ІІ оточив місто міцними мурами. У верхній частині міська стіна була широкою, що на ній могли проїхати дві колісниці. В мурах на всі сторони світу розміщувалися ворота, від яких до центру міста йшли широкі гарні вулиці, збудовані палацами та храмами. За наказом Навуходоносора ІІ було збудовано й друге з сімох чудес світу – славнозвісні сади Семіраміди.

Міфи

Шумеро-аккадської міфологія – міфологія найдавнішою з відомих цивілізацій, що розташовувалися на території Межиріччя, і розвивалася з IV по II тисячоліття до н.е.

Хуррітскій міфологія – міфологія народів, що населяли Північне Межиріччя в III-II тисячолітті до н. е..

Ассірійська міфологія – міфологія Ассирії, що розташовувалася в Північному Межиріччя в XIV-VII ст. до н. е..; вона спиралася на шумеро-аккадську міфологію, а після захоплення Ассирії вавилонським царством справила сильний вплив на вавілонську міфологію. Вавилонська міфологія – міфологія Вавилонії, держави на півдні Межиріччя XX-VI століттях до н. е..; зазнала впливу ассірійської міфології. Історія формування і розвитку міфологічних уявлень Шумера і Аккада відома за матеріалами образотворчого мистецтва приблизно з середини 6-го тис. до н.е., а за письмовими джерелами – з початку 3-го тис. до н.е.

Шумерська міфологія. Шумери – племена невідомого походження, в кін. 4-го тис. до н. е.. освоїли долину Тигру і Євфрату і утворили перші в Дворіччі міста-держави. Шумерська період історії Дворіччя охоплює близько півтори тисячі років, він завершується в кін. 3 – поч. 2-го тис. до н. е.. т. н. III династією міста Ура і династіями Ісіна і Ларс, з яких остання була вже тільки частково шумерської. До часу утворення перших шумерських міст-держав, мабуть, сформувалося уявлення про антропоморфний божество. Божества – покровителі громади були в першу чергу уособленням творять і виробляють сил природи, з якими з’єднуються уявлення про владу військового вождя племені-громади, поєднуються (спочатку нерегулярно) з функціями верховного жерця. З перших письмових джерел (найбільш ранні тексти піктографічні т. н. Періоду Урук III – Джемдет-Наср датуються кінцем 4 – початком 3-го тис.) відомі імена (або символи) богів Інанни, Енліля та інші, а з часу т. н. періоду Абу-Салябіха (поселення поблизу Ниппура) і фари (Шуруппака) 27 – 26 ст. – Теофорних імена і найбільш стародавній список богів (т. зв. «Список А»). Найбільш ранні власне міфологічні літературні тексти – гімни богам, списки прислів’їв, виклад деяких міфів (напр., про Енліля) сягають також на період Фари і походять з розкопок Фари і Абу-Салябіха. Від часу правління лагашского правителя Гудеі (бл. 22 ст. До н. Е..) Дійшли будівельні написи, що дають важливий матеріал, що стосується культу і міфології (опис оновлення головного храму міста Лагаш Енін – «храму п’ятдесяти» для Нингирсу, бога-покровителя міста ). Але головна маса шумерських текстів міфологічного змісту (літературних, навчальних, власне міфологічних та ін, так чи інакше пов’язаних з міфом) відноситься до кін. 3 – поч. 2-го тис., до т. зв. старовавілонского періоду – часу, коли шумерська мова вже вимирав, але вавілонська традиція ще зберегла систему викладання на ньому. Таким чином, на час появи писемності в Дворіччя (кін. 4-го тис. до н. Е..) Тут зафіксована певна система міфологічних уявлень. Але в кожному місті-державі зберігалися свої божества і герої, цикли міфів і своя жрецька традиція. До кін. 3-го тис. до н. е.. не було єдиного систематизованого пантеону, хоча було кілька общешумерского божеств: Енліль, «владика повітря», «цар богів і людей», бог міста Ніппур, центру найдавнішого шумерського племінного союзу; Енкі, владика підземних прісних вод і світового океану (пізніше і божество мудрості ), головний бог міста Ереду, найдавнішого культурного центру Шумера; Ан, бог кеба, і Інанна, богиня війни і плотської любові, божества міста Урук, піднявся в кін. 4 – поч. 3-го тис. до н. е..; Наїна, місячний бог, шанований в Урі, бог-воїн Нингирсу, шанував у Лагаше (цей бог пізніше ототожнювався з лагашского Нінурта), та ін Найдавніший список богів з Фари (бл. 26 в. до н. е..) виділяє шість верховних богів раннешумерской пантеону: Енліль, Ан, Інанна, Енкі, Нанна і сонячний бог Уту. Стародавні шумерські божества, у т. ч. і астральні боги, зберігали функцію божества родючості, яке планували як бог-покровитель окремої громади. Один з найбільш типових образів – образ богині-матері (в іконографії з нею іноді пов’язують зображення жінки з дитиною на руках), яка вважалася під різними іменами: Дамгальнуна, Нинхурсаг, НіНМ (Мах), Нинту. Мама, Мамі. Аккадские варіанти образу богині-матері – Белет («володарка богів»), та ж Мамі (яка має в аккадських текстах епітет «допомагає при пологах») і Аруру – творець людей в ассірійських і Нововавилонського міфах, а в епосі про Гільгамеша – «дикого» людини (символ першолюдини) Енкіду. Не виключено, що з образом богині-матері пов’язані і богині-покровительки міст: так, шумерські богині Bay і Гатумдуг також носять епітети «мати», «мати всіх міст». У міфах про богів родючості простежується тісний зв’язок міфу з культом. У культових піснях з Ура (кін. 3-го тис. до н. Е..) Говориться про любов жриці «лукур» (одна із значних жрецьких категорій) до царя Шу-Суенн і підкреслюється священний і офіційний характер їх з’єднання. Гімни обожненим царям III династії Ура і I династії Ісіна також показують, що між царем (одночасно і верховним жерцем «Еномі») і верховною жрицею щорічно відбувався обряд священного шлюбу, в якому цар представляв втілення бога-пастуха Думузі, а жриця – богині Інанни. Зміст творів (що складають єдиний цикл «Інанна-Думузі») включає в себе мотиви залицяння та весілля героїв-богів, сходження богині в підземне царство («країну без повернення») і заміну її героєм, загибелі героя і плачу за нього і повернення героя на землю. Всі твори циклу виявляються передоднем драми-дійства, що становила основу ритуалу і образно втілює метафору «життя – смерть – життя». Численність варіантів міфу, так само як і образів йдуть (котрі гинули) і повертаються божеств (яким у даному випадку виступає Думузі), пов’язана, як і у випадку з богинею-матір’ю, з роз’єднаністю шумерських громад і з самою метафорою «життя – смерть – життя» , весь час змінює свій вигляд, але постійною і незмінною у своєму оновлення. Більше специфічна ідея заміни, лейтмотивом через все міфи, пов’язані зі спуском у підземне царство. У міфі про Енліля і Нінліль в ролі вмираючого (минає) і воскресає (повертається) божества виступає покровитель громади Ниппура владика повітря Енліль, силою оволодів Нінліль, вигнаний за це богами в підземний світ, але зумів його покинути, залишивши замість себе, дружини і сина «заступників». За формою вимога «за голову – голову» виглядає юридичної вивертом, спробою обійти закон, непорушний для будь-якого, хто увійшов до «країни без повернення». Але в ньому звучить і ідея якогось рівноваги, прагнення до гармонії між світом живих і мертвих. У аккадском тексті про сходження Іштар (відповідає шумерської Инанне), так само як і в аккадском ж епосі про Ерре, бога чуми, ця ідея сформульована більш чітко: Іштар перед воротами «країни без повернення» погрожує в разі, якщо її не впустять, «випустити мерців, що поїдають живих », і тоді« більш живих помножаться мертві », і загроза діє. Міфи, що мають відношення до культу родючості, дають відомості про подання шумерійцев про підземному царстві. Про місцезнаходження підземного царства (шумер. Кур, Кігаль, Еден, Ірігаль, Аралі, вторинне назва – курей-нуги, «країна без повернення»; аккадские паралелі до цих термінів – ерцету, церу) чіткого подання немає. Туди не тільки спускаються, а й «провалюються»; кордоном підземного царства служить підземна річка, через яку переправляє перевізник. Потрапляють у пекло проходять через сім воріт підземного світу, де їх зустрічає головний воротар нети. Доля мертвих під землею важка. Хліб їх гіркий (іноді це нечистоти), вода солона (питвом можуть служити і помиї). Підземний світ темний, сповнений пилу, його мешканці, «як птахи, одягнені в одежу крил». Уявлення про «ниві душ» немає, як немає і відомостей про суд мертвих, де судили б по поведінці в житті і за правилами моралі. Стерпним життя (чистої питної води, спокою) удостоюються душі, по яких був виконаний похоронний обряд і принесені жертви, а також полеглі в бою і багатодітні. Судді підземного світу, ануннаки, що сидять перед Ерешкігаль, володаркою підземного царства, виносять лише смертні вироки. Імена мертвих заносить у свою таблицю жінка-писар підземного царства Гештинанна (у аккадцев – Белетцері). У числі предків – мешканців підземного світу – багато легендарні герої та історичні діячі, наприклад Гільгамеш, бог Сумукан, засновник III династії Ура Ур-Намму. Непоховані душі мертвих повертаються на землю і приносять біду, поховані переправляються через «річку, яка відокремлює від людей» і є кордоном між світом живих і світом мертвих. Річку перетинає човен з перевізником підземного світу Ур-Шанабі або демоном Хумут-Табалов. Власне космогонічні шумерські міфи невідомі. У тексті «Гільгамеш, Енкіду і підземний світ» говориться, що деякі події відбувалися в той час, «коли небеса відділилися від землі, коли ан забрав собі небо, а Енліль землю, коли Ерешкігаль подарували Куру». У міфі про мотиці і сокирі йдеться, що землю від небес відділив Енліль, міф про Лахар і. Ашнан, богинях худоби і зерна, описує ще злите стан землі і небес («гора небес і землі»), яким, по всій видимості, відав ан. Міф «Енкі і Нинхурсаг» розповідає про острів Тільмун як про первозданний рай. Про створення людей дійшло кілька міфів, але повністю самостійний з них лише один – про Енкі та НіНМ. Енкі і НіНМ ліплять людину з глини Абзу, підземного світового океану, і залучають до процесу створення богиню Намму – «мати, яка дала життя всім богам». Мета створення людини – трудитися на богів: обробляти землю, пасти худобу, збирати плоди, годувати богів своїми жертвами. Коли людина виготовлений, боги визначають йому долю і влаштовують з цієї нагоди бенкет. На бенкеті захмелілі Енкі і НіНМ починають знову ліпити людей, але в них виходять виродки: жінка, нездатна народжувати, істота, позбавлене статі, і т. д. У міфі про богинях худоби і зерна необхідність створення людини пояснюється тим, що з’явилися до нього боги ануннаки не вміють вести ніякого господарства. Неодноразово прослизає уявлення, що раніше люди росли під землею, як трава. У міфі про мотиці Енліль проробляє мотикою дірку в землі і звідти виходять люди. Цей же мотив звучить у введенні до гімну місту Ереду. Багато міфів присвячено створенню та народженню богів. Широко представлені в шумерської міфології культурні герої. Творцями-деміургами виступають в основному Енліль і Енкі. Згідно з різними текстів богиня Нінкаси – зачінательніца пивоваріння, богиня Утту – ткацького ремесла, Енліль – творець колеса, зерна; садівництво – винахід садівника Шукалітудди. Якийсь архаїчний цар Енмедуранкі оголошується винахідником різних форм передбачення майбутнього, в т. ч. прогнозів за допомогою виливу масла. Винахідник арфи – якийсь Нінгалу-Папрігаль, епічні герої Енмеркар і Гільгамеш – творці містобудування, а Енмеркар – ще й писемності. Есхатологічна лінія відображена в міфах про потоп і про гнів Інанна. У шумерській міфології збереглося вкрай мало оповідань про боротьбу богів з чудовиськами, знищення стихійних сил і т. д. (відомо тільки два таких оповіді – про боротьбу бога Нінурти зі злим демоном Асогое та про боротьбу богині Інанни з чудовиськом Ебіх). Такі битви в більшості випадків – доля героїчної особистості, обожненого царя, тоді як більшість діянь богів пов’язане з їх роллю божеств родючості (найбільш архаїчний момент) і носіїв культури (найбільш пізній момент). Функціональної амбівалентності образу відповідає зовнішня характеристика персонажів: ці всесильні, всемогутні боги, творці всього живого на землі, злі, грубі, жорстокі, їх рішення часто пояснюються капризами, пияцтвом, розбещеністю, в тому образі можуть бути підкреслені побутові непривабливі риси (бруд під нігтями, пофарбованими в червоний колір, у Енкі, розпатлане волосся Ерешкігаль і т. д.). Різноманітна і ступінь активності і пасивності кожного божества. Так, найбільш живими виявляються Інанна, Енкі, Нинхурсаг, Думузі, деякі другорядні божества. Самий пасивний бог – «батько богів» Ан. Образи Енкі, Інаіни і почасти Енліля порівнянні з образами богів-деміургів, «носіїв культури», в чиїх характеристиках підкреслюються елементи комізму, богами первісних культів, що живуть на землі, серед людей, чий культ і витісняє культ «вищої істоти». Але при цьому ніяких слідів «теомахіі» – боротьби старих і нових поколінь богів – в шумерської міфології не виявлено. Один канонічний текст старовавілонского часу починається з перерахування 50 пар богів, що передували Ану: їх імена утворені за схемою: «владика (володарка) того-то». Серед них названо один з найдавніших, судячи з деяких даних, богів Енмешарра («пан всіх ме»). З джерела ще більш пізнього часу (Новоассирийский заклинання 1-го тис. до н. Е..) Ми дізнаємося, що Енмешарра – «той, хто передав Ану і Енліля скіпетр і панування». У шумерської міфології це божество хтонічне, але немає ніяких свідоцтв, що в підземне царство Енмешарра був скинутий насильно. З героїчних сказань до нас дійшли тільки сказання урукского циклу. Героями сказань є три правили послідовно царя Урука: Енмеркар, син Мескінгашера, легендарного засновника I династії Урука (27-26 ст. До н. Е..; За переказами, династія вела свій початок від бога сонця Уту, чиїм сином вважався Мескінгашер); Лугальбанде , четвертий правитель династії, батько (а можливо, родової бог) Гільгамеша, найбільш популярного героя шумерською і аккадской літератури. Єдиної для творів урукского циклу зовнішньої лінією є тема зв’язків Урука з навколишнім світом і мотив мандрівки (подорожі) героїв. до н. Е

Бібліотеки

У Месопотамії виникли бібліотеки в тому числі й приватні. Найдавніші в світі бібліотеки створені в Асирії. Однією з найкращих вважалася ніневійська бубліотека ассирійського царя Ашурбаніпала, фонди якої налічували понад 25 тис. глиняних клинописних табличок, одночасно вона використовувалась ,як державний архів. Також у цій бібліотеці зберігались царські укази. Плдаткові списки, контракти й договори, донесення царських намісників, купчі та інші документи.

Архітектура

Особливість географічних умов, відсутність міцних будівельних матеріалів визначили образний лад культової архітектури даного регіону.

Основний будівельний матеріал - глина. Будівлі зводилися з необпаленої цегли. Товщина стін не дозволяла залишати прорізи вікон, в які б проникав світло. Внутрішні приміщення прив'язувалися до відкритих дворах. Будівлі зводилися на штучної насипу. Зовні глухі стіни членились вертикальними нішами й виступами. Перші храми, так звані Білий і Червоний кінця IV тис. до н. е.., були відкриті в місті Уруку. Храми були присвячені головним божествам міста: бога Ану і богині та ніні. Стіни одного були пофарбовані в білий колір, а іншого прикрашені геометричним орнаментом з глиняних обпалених "цвяхів" з капелюшками, пофарбованими в червоний, білий і чорний кольори.

Починаючи з III тис. до н. е. з'являється новий тип храму - зіккурат, який стане однією з головних особливостей архітектури Дворіччя.

Зіккурат представляв собою вежу з поставлених один на одного зрізаних пірамід, поступово зменшуються, на самому верху споруджувався маленький храм, присвячений богу-покровителю міста. Зіккурати будувалися спочатку при храмах, а потім стали перетворюватися в головні храми. Деякі башти збереглися до наших днів (зіккурати в Урі, в Чога-Замбиле). Ступенева вежа сприймалася як символ урочистого сходження до неба. У Вавилоні В VII ст. до н.е. був побудований найвищий зіккурат, який згадується в Біблії, - Етеменанкі, що означало "будинок - фундамент неба і землі". Ця Вавилонська вежа висотою 90 м складалася з семи ярусів, а нагорі був храм, присвячений богу Мардуку. Зіккурати були пов'язані з уявленням про "священної гори". Вони втілювали в собі безліч функцій: з їх висоти спостерігали за зірками, рятувалися від повеней, у них робили жертвопринесення.

Міста в Месопотамії мали чітку прямокутну планування та обносилися стінами. Постійна боротьба між містами змушувала зводити масивні цегляні стіни, які прикрашалися кольоровими кахлями. Прикладом є ворота богині Іштар у Вавилоні, найбільшому місті Месопотамії. Багато прикрашена стіна була показником процвітання міста.