4. Загальнолюдське – національне.

Люди усіх часів і народів мають єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) – людинолюбство, доброчинність, свободу, красу, справедливість. Це називається загальнолюдські цінності. Але кожна нація має свій неповторний шлях до цього надідеалу, бачить його під іншим кутом зору.

Отже, загальнолюдське може існувати в формі національного.

Будь-які розмови про наднаціональне (інтернаціональне) на противагу до національного, - це, як правило, всього лише засіб маскування імперських зазіхань тієї чи іншої нації. (Процитуй: Василь Пахаренко «Нарис української поетики» //Українська мова і література//Додаток – с.30).

Національне є формою втілення вселюдського: тому кожен справді високохудожній літературний твір визначається національним колоритом, несе на собі печать національного характеру автора: його_______. Національний характер виявляється у тематиці твору, у відображенні в ньому історичного минулого та сучасного життя, побуту, звичаїв народу, його мови, особливостей світобачення, своєрідності образного мислення тощо.

Приналежність митця до тієї чи іншої нації (в ідеалі) визначають два чинники:

1. спільний національний менталітет (національна дума, психологія, спосіб мислення)

2. породжене менталітетом. Єдина мова.

Але! В умовах імперії буває, що митець пише мовою панівної нації зберігаючи, при цьому, свій менталітет. (М. Гоголь, Ч.Айтматов, В. Короленко, М. Волошин). Але втрата мови часто веде за собою до тяжких психологічних катастроф і подій. Гоголь – приклад.

Другий варіант: митець втрачає менталітет свого народу нехай і неповністю. Українці з походження Ф. Достоєвський, Г. Горенко (А. Ахматова), Д. Мережко (Мережковський), Ф. Сологуб, М. Булгаков.

5. Свобода – необхідність.

Митець у процесі творчості в принципі може і має бути абсолютно вільним. Але при всьому тому, справжній митець прагне бути почутим, щоб наблизити інших до тих істин, які відкрились йому. За цієї умови з’являються обмеження у творчості. Письменник змушений підкоритися:

а) законам існуючої мови, щоб бути прочитаним;

б) законам естетики, щоб його ідеї втілилися в художніх образах;

в) законам художньої літератури, вимогам родів, жанрів, стилів;

г) світогляду, смакам, традиціям риципієнта4

д) стилю доби;

е) позамистецькі обмеження: цензура ( у тоторітарному суспільстві); читацький попит (у демократичному); намагання здобути славу, гроші, привілеї.

Іноді з’являються митці, що підіймаються над своєю епохою, долають її, обмеження М. Гоголь, Т. Шевченко, В. Стус.

Коли митець використовує творчість, як засіб для досягнення своїх матеріальних та соціальних гараздів, то це відразу відбивається на творчості. П. Тичина, М. Рильський, О. Корнійчук, А. Головко.

Поняття про художній метод і стиль (авторський) та стиль доби.

Вивчаючи історичний розвиток літератури, ми спостерігаємо, як у різні епохи змінюються теми художніх творів, характерні образи, нариси, а також сам підхід письменників до життя, принципи й способи його художнього відображення. Це змінюються стилі, течії, напрямки, методи.

Авторський (індивідуальний) стиль – це сукупність усіх художніх особливостей (ідейно-тематичних, жанрових, мовних) творчості певного автора, що вирізняє його з поміж інших авторів. (н-д. Шевченко, Стус т.п.)

Стиль породжується передусім світосприйманням митця або ж його методом-способом художнього пізнання і відтворення світу, зумовлений сукупністю стійких психологічних особливостей.

Виділяють два художніх методи.

І. Романтичний метод передбачає дослідження і відтворення дійсності з перевагою того, до чого прагне митець; це зосередження уваги на бажаному, на ідеалі автора. На першому місці підхід до світу чуттєво-інтуїтивний.

ІІ. Реалістичний метод – це зосередження уваги митця передусім на конкретній, видимій, матеріальній реальності, на суспільній дійсності (проблемах суспільної моралі, політики, економіки, побуту тощо), віддає перевагу раціональному (логічному) підходові до світу перед чуттєво-інтуїтивним.

І романтичний, і реалістичний методи досліджують дійсність, світ, але в різній послідовності: романтичний метод – спочатку «світ у собі» і лише як наслідок – «світ для нас»; реалістичний – «світ для нас» і лише зрідка наближається до «світу в собі».

Існування двох типів світосприймання породжене вже згадуваною роздвоєністю людини. Протистояння романтичного й реалістичного методів – це ще одна опозиція, що рухає літературний процес. Власне духовний розвиток людства яскраво свідчить, що на зміну романтичній епосі приходить реалістична щоб бути __________ романтичною на дещо вищому рівні (по спіралі) і т.д. (Д. Чижевський).

Стиль доби – це найзагальніші традиції, погляди, переконання, смаки певної доби якими та відрізняється від певних епох.

Розвиток літератури, як мистецтво слова найбільш точно відображає етико-естетична періодизація започаткована Б. Лепким, М. Зеровим, Д. Чижевським.

Визначальним критерієм поділу літератури на періоди будемо вважати саме стиль доби (у цьому понятті поєднуються ідеологічні, історико-соціальні й естетико-поетикальні грані існування художньої літератури).

Ці періоди у такому випадку збігатимуться з напрямками розвитку літератури (та й мистецтва в цілому).

Мистецькі методи самі по собі існувати не можуть (це чиста ідея, абстракція) – вони втілюються у відповідних напрямах.

Напрям – це породження творчістю представників одного художнього методу конкретна складова частина літературного процесу, яка характеризується близько спорідненістю стильових ознак та існує в межах однієї епохи. Якщо методи постійно чергуються (як пори року), то напрями змінюються (з’являються, існують і зникають).

У межах напрямку виділяють різні течії, угрупування, школи.

Мистецька течія – це вужча, ніж напрям, спорідненість творчих принципів на основі схожих естетичних засад.

Мистецькі угрупування та школи – об’єднання найближчих творчих однодумців, які декларують теоретичні засади своєї спільності, відстоюють їх у дискусіях і суперництві з опонентами.

Отже, головні періоди розвитку української літератури виходячи зі стилів доби:

І. фольклор (як перша стадія і одна із форм художньої словесності).

ІІ. готика (або доба Середньовіччя, Київської Русі) – два стилі:

1. Монументальний стиль (рання готика ХІ ст.) «Поученіє Володимира Мономаха», «Житіє Бориса і Гліба», «Повість минулих літ».

Ознаки:

а) зосередження уваги на змісті;

б) обмеженість та мала кількість прикрас (тропів);

в) простота композиції, монотематичний виклад;

г) простота синтаксичної будови.

Світоглядні риси:

д) ідеологія великодержавництва;

е) християнський оптимізм, радість від прилучення до віри.

2. Орнаментальний стиль (пізня готика ХІІ-ХІІІ ст.). «Києво-Печерський патерик», «Київський (іпатіївський список) літопис», «Слово о полку Ігоревім».

Ознаки:

а) мозаїчність композиції, політематичність творів, екскурси в минуле, ліричні відступи, провідна думка не просто розвивається у творі, а проходить через ряд мотивів;

б) погляд на світ як на систему символів;

в) багата тропіка;

г) складна синтаксична будова;

д) утвердження культу аскетизму;

е) замість християнського оптимізму житейський песимізм.