3. Спроби українсько-польського порозуміння в 60 – 80-х рр. Хіх ст. «Нова ера» та її крах

У 60-70-ті рр. ХІХ ст. в Галичині наростало міжнаціональне протистояння і водночас відбувалися пошуки формули співіснування українців, поляків та євреїв, спроби їхнього порозуміння. У 1861 р. в помешканні В. Дідушицького у Львові відбулися польсько-українські переговори. В той час українці поставили питання про національне представництво у студентських організаціях і почали створювати власні товариства. Українські студенти знаходили спільну мову з польськими студентами, з представниками польської міської інтелігенції, чому сприяла атмосфера львівських кав’ярень, проте не могли порозумітися з вихідцями з землевласницької шляхти. Позитивну роль у встановленні українсько-польських контактів відігравали польські емігранти, які внаслідок поразки повстання 1863 р. осіли у Львові й агітували за ідею українсько-польського порозуміння проти Росії. Журнал народовців «Мета» (1863–1865) тісно співпрацював з колишніми польськими повстанцями Станіславом Жуковським, Миколаєм-Михайлом Заґурським, Львом Сирочинським та ін. Помітною подією стала угодова акція Ю. Лаврівського 1869 р., формально ініційована в Галицькому сеймі українськими депутатами.

Довготривалі українсько-польські угодові контакти були започатковані 1874 р. під час археологічного з’їзду в Києві, коли В. Антонович зблизився з гуртом варшавських істориків, насамперед з Олександром Яблоновським. Проте далі розмов справа не йшла.

Радикально ситуація змінилася після вбивства Олександра ІІ 1881 р. Тоді було інтенсифіковано контакти В. Антоновича та О. Кониського з народовцями й польськими лібералами. У 1888 р. цими контактами зацікавився міністр закордонних справ, гр. Густав Кальнокі, який сподівався задовольнити якісь прагнення українців і звести нанівець москвофільську пропаганду. Адже Відень, готуючись до загострення стосунків з Росією, прагнув привернути на свою сторону західних українців за допомогою певних поступок стосовно національно-культурних вимог українства.

Причини, хід і наслідки «нової ери» висвітлені І. Крип’якевичем, І. Лисяком-Рудницьким та іншими істориками.

Прологом «нової ери» можна вважати відновлення виходу часопису «Правда» у 1889 р., яка фінансувалася Адамом Сапігою, за участі народовця О. Барвінського, молодих українських радикалів І. Франка і М. Павлика та зі згоди М. Драгоманова. Втім угодовство «Правди» викликало спротив радикальних українців і часопис припиняється. Головна мета поляків було включення західних українців в річище польських інтересів.

За сприяння К. Бадені 25 листопада 1890 р. голова Руського клубу Ю. Романчук проголосив угоду РК з Польським колом на форумі галицького сейму. Це мало наслідком офіційне визнання короною (вперше) і польським політичним табором остаточно ідеї відокремлення й соборності української нації.

Поляки пішли на поступки народовцям у запровадженні фонетичного правопису в систему державної освіти та адміністрування, відкритті кафедри історії України у Львівському університеті, реформі Наукового товариства імені Шевченка, появі українського додатку до урядового видання під назвою «Народна часопись». Крім того, були санкціонована діяльність національної страхової компанії «Дністер» та спортивного товариства «Сокіл». У свою чергу українці визнавали політичне панування польської еліти в краї.

«Нова ера» викликала критику з боку москвофілів, радикалів і деяких народовців. Утім у Києві ентузіастом замирення став В. Антонович, розраховуючи на зростання українського руху в Галичині. Його головним зв’язковим у Галичині був поміркований народовець О. Барвінський.

Співпраця народовців з поляками припинилася у 1894 р., коли Ю. Романчук інспірував перехід переважної частини народовців в опозицію, а остаточно – 1901 р., коли О. Барвінський склав свій сеймовий мандат разом з майже усіма членами клубу на знак протесту проти позиції Польського кола, яке ігнорувало вимоги Руського клубу.

Українсько-польському порозумінню не сприяла політика «Консервативної унії», в яку об’єдналися в 1883 р. «подоляки» на чолі з гр. Казимиром Ґроховським і «станьчики» на чолі з гр. Альфредом Потоцьким. Умовою цієї унії, яка проіснувала й домінувала до 1901 р., була обіцянка не створювати альянсів з українцями.

Одним із найяскравіших галицько-польських політиків був гр. Казимир Бадені, намісник Галичини 1888 – 1895 рр., прем’єр-міністр Австро-Угорщини 1895 – 1897 рр. Його зоряний час розпочався 1890 р. , коли після його втручання довготривалі польсько-українські угодовські контакти завершилися проголошенням порозуміння у Сеймі. У 1894 р. Франц-Йосиф І назвав його «галицьким Бісмарком». Однак його призначення на чолі кабінету закінчилася невдачею. 24 вересня 1897 р. він був поранений німецьким шовіністом, почалися заворушення у Відні та Празі. Після призначення в 1898 р. намісником Галичини представника «подоляків» Леона Пінінського програма поступок українському руху була згорнута.