Виклад лекційного матеріалу

1. Розпад світової колоніальної системи. Етапи деколонізації.

Деколонізація — ліквідація колоніального панування метрополій, відновлення суверенності народів колоніальних і залежних країн як господарів власної долі та утвердження цих країн як самостійних і повноправних суб’єктів міжнародного права та міжнародних відносин.

Причини розпаду колоніальної системи

1. Колоніалізм вичерпав себе історично (втрата економічної ефективності).

2. У роки Другої світової війни зросла національна свідомість та активізувався національно-визвольний рух.

3. Активна підтримка США і СРСР країн, які боролися за незалежність (кожен відповідно своїм інтересам).

Перший етап (1945–1955)

Деколонізація охоплює переважно Азію (усього за цей період незалежність отримали 11 держав Азії,в Африці — Лівія). Мирно і контрольовано Велика Британія надала незалежність своїм колоніям у 1947–1948 рр. Індії, Пакистану, Бірмі, Цейлону, Ізраїлю. В Індокитаї (колонія Франції) та Індонезії (колонія Голландії) через небажання метрополій поступитися розпочалася багаторічна кровопролитна війна за своє визволення. 1954 р. Франція припинила бойові дії в Індокитаї і визнала незалежність В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі

Другий етап (1955 — кінець 60-х рр. ХХ ст.)

Епіцентром деколонізації стає Північна і Тропічна Африка. Велика Британія провела роботу з підготовки кадрів управління, військових, вчителів, лікарів у своїх колоніях, було вироблено механізми передання влади. За цей період незалежність отримали 7 країн в Азії і 37 в Африці (в 1960 р. незалежними стали одразу 17 африканських країн. Цей рік увійшов в історію як «рік Африки»). Лише в Алжирі Франція вдалася до застосування сили, але через масові протести світової громадськості та ООН у 1962 р. питання було розв’язано.

Третій етап (70-ті — початок 90-х рр. ХХ ст.)

Період краху колоніалізму на Півдні Африки — розпад останньої колоніальної імперії — Португальської (у 1975 р. здобули незалежність Ангола, Мозамбік, Сан-Томе, Прінсіпі). Остаточно визначилася доля Південної Родезії — в 1980 р. тут було проголошено незалежну державу Зімбабве. У 1990 р. Намібія, яка була колонією ПАР стає незалежною. Це була остання колонія на карті Африки. Ліквідація останніх колоніальних володінь Великої Британії в Латинській Америці (Багамські острови — 1973 р., Гайана — 1975 р., Беліз — 1981 р.). Період деколонізації островів Тихоокеанського регіону (Фіджі — 1970 р., Соломонових — 1978 р. — колишніх володінь Великої Британії, Маршаллових (1991), Палау (1994) — США). Друга половина 90-х — поч. 2000-х рр. — ліквідація залишків колоніалізму: Гонконг — Сянган (1997 р.), Східний Тімор (1975 р., фактично — 2002 р.)

2. Шляхи та особливості розвитку незалежних держав Азії та Африки.

Шляхи розвитку незалежних держав

1. Шлях наслідування передових країн Америки та Європи, зумовив перетворення Сінгапуру, Південної Кореї та інших країн на індустріальні держави.

2. Шлях «соціалістичної орієнтації», який обрали такі країни, як Республіка Конґо, Замбія та ін. Після розпаду СРСР та «соціалістичного табору» в них суттєво погіршилася економічна ситуація.

3. Шлях «неприєднання» (виник у 1961 р.). Прагненням країн, що стали на цей шлях (Індія, Індонезія та ін.), було бажання проводити незалежну політику, не допускати диктату та насильства в міжнародних відносинах.

Особливості суспільно-політичного життя молодих незалежних держав

1. Етнічно-племінний клановий характер побудови держструктур.

2. Високий рівень корумпованості держапарату.

3. Особлива роль керівника держави, що проводить політику патерналізму, коливання або в бік диктатури, або в бік популізму.

4. Загальний антидемократизм влади (багатопартійні системи — рідкісне явище, значний вплив армії).

5. Значний (інколи вирішальний) вплив релігії на ідеологічні установки як влади, так і суспільства.

Висновок. Розпад колоніальної системи, який завершився наприкінці 90-х років ХХ ст., сприяв становленню молодих незалежних держав, що визначили власний зовнішньополітичний курс.

Нові незалежні держави на світовій арені намагаються виступати єдиною силою: вересень 1961 р. ними було утворено організацію Руху неприєднання, яка ставила за мету неучасть своїх членів у багатосторонніх воєнних союзах. Зараз це дуже впливова міжнародна організація. Існують також і регіональні об’єднання (АСЕАН, ОАЄ, АФТА, АПЕК).