Розділ II. Кваліфікуючі ознаки складів грабежу

I. Кваліфікуючі ознаки грабежу.

 

III. Кваліфікуючі ознаки грабежу за КК України і відповідальність за нього.

Грабіж, як і інші види розкрадання, може кваліфікуватися як злочин різного рівня важкості в залежності від:

1) розмірів викраденого;

2) відповідних йому кваліфікуючих ознак.

У ст. 186 КК України виділено такі кваліфікуючі ознаки грабежу [1]:

- Грабіж, поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;

- Грабіж, вчинений з погрозою застосування такого насильства;

- Грабіж, вчинений повторно;

- Грабіж, вчинений за попередньою змовою групою осіб;

- Грабіж, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище;

- Грабіж, що завдав значної шкоди потерпілому;

- Грабіж, вчинений у великих розмірах;

- Грабіж, вчинений в особливо великих розмірах;

- Грабіж, вчинений організованою групою. Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров'я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння). Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 і додаткової кваліфікацїі за іншими статтями КК не потребують.

Застосування до особи (власника майна, особи, у володінні чи під охороною якої воно перебуває, інших осіб) без й згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння чужим майном належить розглядати як насильство, і якщо воно не було не безпечним-для й життя або здоров'я, кваліфікувати такі дії за ч. 2 ст. 186.

Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, є психічним насильством, яке полягає у залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Висловлюючи погрозу, грабіжник може конкретизувати зміст фізичного насильства (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи позбавлення волі тощо), а може і не робити Цього. Оскільки характер погрози має суттєве значення для кваліфікації дій винного, з'ясування його у таких випадках є обов'язковим. Встановлюючи зміст погрози, слід враховувати всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних обставин справи (час, місце, обстановку вчинення посягання, кількість осіб, які посягають, і потерпілих, предмет, яким погрожував винний, суб'єктивне сприйняття погрози потерпілим тощо). Якщо зміст неконкретизованої погрози встановлено не було і при цьому не доведено, що винний погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого, вчинене слід розглядати як грабіж.

Іншими кваліфікуючими грабіж ознаками є вчинення його повторно, за попередньою змовою групою осіб, у великих та особливо великих розмірах, організованою групою, а також поєднання грабежу з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище та завдання значної шкоди потерпілому.

При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не здійснює цілеспрямованої дії на їх психіку чи тілесну недоторканість), а обмежується прикладенням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення майна. Типовим проявом простого грабежу є так званий “ривок”, коли грабіжник несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює із рук сумку, зриває з голови шапку тощо).

При насильницькому грабежі винний не тільки прикладає певні зусилля для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще І вдається до насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство застосовується як засіб протиправного вилучення або утримання такого майна.

У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися протиправно вилученим майном і застосовує насильство лише з метою звільнення від затримання, його дії не можуть визнаватися насильницьким грабежем. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватися як крадіжка або простий грабіж. Застосування ж насильства у такому випадку утворює окре мий злочин проти особи й повинно отримати самостійну правову оцінку залежно від характеру насильства і заподіяної потерпілому фізичної шкоди. Застосування в процесі відкритого викрадення насильства істотним чином змінює правову сутність грабежу: за таких обстагнь обов’язковим додатковим об’єктом злочину виступає особа потер пілого, до якої було застосовано насильство (й психічна і фізичне недоторканість). Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа ви лучила майно і має реальну можливість розпорядитися чи користу ватися ним.

При розкритті обтяжуючої обставини «вчинення злочину зо попереднью змовою групою осіб» необхідно звернути увагу на кілька аспектів.По-перше, необхідно визначитись з тим, які прояви співучасті можуть охоплюватися даною кваліфікуючою ознакою.Ми виходимо с того, що співучать може діставати прояв у двох формах – простій та складній. Проблема полягає в тому, чи охоплює ознака «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» лише випадки співвиконавства за попереднім порозумінням, чи також і випадки вчинення злочину у співучасті з розподілом ролей. У КК 1960 р. не містилося визначень форм співучасті, таким чином у радянський період розвитку правової науки дана проблема вирішувалась правозастосовчою практикою та теорією кримінального права. Обидві зазначені точки зору підтримувались вченими криміналістами. Зокрема, В. А. Владіміров, Ю. І. Ляпунов та П. С. Матишевський підтримували точку зору, відповідно до якої зазначена кваліфікуюча ознака охоплювала лиш випадки вчинення злочину у співвиконавстві за попереднім порозумінням; протилежної точки зору притримувався М. Г. Іванов. Перший підхід обґрунтовувався тим, що групу можуть утворювати лише кілька осіб, що спільно виконують об’єктивну сторону певного злочину. Протилежний підхід, що полягав у більш широкому тлумаченні даної ознаки, обґрунтовувався тим, що, по-перше, закон вказує лише на суб’єктивну ознаку співучасті (наявність попередньої змови), а об’єктивну сторону співучасті не обмежує, а, по-друге,група осіб є більш широке поняття ніж об’єднання кількох співвиконавців злочину та цілком може бути застосоване до випадків співучасті з розподілом ролей. Не існувало однозначного підходу й у правозастосовчій практиці. З прийняттям КК 2001 р., в ч. 2 ст. 28 якого було законодавчо визначено поняття

«вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» дана проблема мала б бути вирішена. Однак, насправді, вона продовжила своє існування. У ч. 2 ст. 28 КК 2001 р. встановлено, що «злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину домовились про його спільне вчинення». У даному визначенні слід звернути увагу на словосполучення «декілька осіб». Водночас ч. 1 ст. 28 КК закріпила таке розуміння вчинення злочину групою осіб: «Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою». Системне тлумачення даних положень КК дозволяє зробити, зокрема, висновок про те, що законодавець спеціально використав при визначенні поняття «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» слово «осіб», на відміну від визначення поняття «вчинення злочину групою осіб» через характеристику «виконавці», для того, щоб підкреслити, що даною ознакою можуть охоплюватись як випадки вчинення злочину у співвиконавстві за попереднім порозумінням, так і випадки вчинення злочину у співучасті з розподілом ролей. На дану проблему звертали увагу ряд вчених-криміналістів, такі як С. Д. Шапченко [4, с. 55], та інші, які схилялися до більш традиційного вузького тлумачення ознаки «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб».

Також необхідно звернути увагу, що поняттям «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» можуть охоплюватись як традиційний характер взаємодії між співвиконавцями, коли вони спільно виконують злочинне діяння (його частину), так і випадки, коли між співвиконавцями існує розподіл функцій («технічний розподіл ролей»). Подібний підхід є загальновизнаним у теорії кримінального права. Подібну точку зору в більшості випадків підтримує й правозастосовча практика. Варто також відзначити, що окремі вчені- криміналісти надмірно широко тлумачать поняття «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб», охоплюючи ним і дії тих осіб, які допомагали співвиконавцям, усуваючи перешкоди при вчиненні злочину, або заздалегідь обіцяли збути майно, здобуте злочинним шляхом, але безпосередньої участі у вчиненні злочину не брали. Таким чином дії, що за своєю природою становлять пособництво у вчиненні злочину, прирівнюються до співвиконавства, що, очевидно, не можна визнати коректним. Критикуючи такий підхід варто згадати думку І. К. Туркевич та Є. В. Фесенко, які відзначають, що в ч. 2 ст. 28 КК йдеться не про участь у злочині, а про спільне його вчинення [7, с. 73].