- •1. Філософська думка до виникнення великокняжої держави
- •2. Філософська думка княжої доби
- •1. Академічна філософія козацько-гетьманської доби
- •2. Філософія Григорія Сковороди
- •1. Історіософічні проблеми в трактаті «ІсторіяРусів»
- •2. Релігійно-філософський ірраціоналізм Миколи Гоголя
- •5.Філософія мови Олександра Потебні
- •1. Позитивізм в українській філософській думці
- •4. Філософське обгрунтування національної ідеї
2. Релігійно-філософський ірраціоналізм Миколи Гоголя
Романтичний світогляд має потрійне завдання: по-перше, він вивищує роль особистості, героїзує борців за національне визволення, якщо йдеться про поневолений, але нескорений народ; по-друге, сприяє утвердженню гідності свого народу серед інших народів, протидіючи таким чином його денаціоналізації; по-третє, укорінює національну культуру й історію як невід’ємні частини в світову культуру й історію. Інакше кажучи, під впливом романтиків етнічна спільнота самоусвідомлюється як самодостатня, що має наслідком ставлення до неї як до нації з певними культурними традиціями на власній цивілізаційній основі.
Ставлення до Миколи Гоголя (1809-1852 рр.) в українському інтелектуальному середовищі далеко неоднозначне. Історик філософії Д.Чижевський назвав його «одним із найвидатніших українців усіх часів», а поет і публіцист Є.Маланюк характеризував «канонізованого «русского пісателя» як «прапор політичного малоросійства». Зважено оцінив творчість Гоголя наш сучасник Валерій Шевчук, назвавши письменника і мисленика «втраченим сонцем України». Для підтвердження такого порівняння доцільно згадати витяг з відомого листа великого письменника до Михайла Максимовича від 9 листопада 1933 року: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в Гетманщину… Дурни мы право, как рассудить хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем?»
Ще в юні роки він знаходив джерело втіхи у святій вірі, що спонукала його до праці «для щастя громадян». Проте після праці в різних місцях і на різних посадах Гоголь признавався, що «не був задоволений ні службою, ні собою, ні тими, котрі наді мною були поставлені». Так він вибрав літературу, вважаючи її за таку справу, яка дасть йому можливість проявити себе, утілити традиційну українську «філософію серця». Він писав, що «найтяжче на світі тому, хто не прив’язав себе до місця, не визначив собі посади… Людина, яка не знає, для якої посади вона надається, де її місце, не визначившись ні в чому і не зупинившись ні на чому, перебуває ні в світі, ні поза світом». Аналогія з концепцією «спорідненої праці» Г.Сковороди не підлягає сумніву. Гоголь писав, що найбільше потрібна така людина, «яка б, розуміючись дещо на душі і серці та знаючи дещо взагалі, перейнялася справжнім бажанням мирити». Cвоє призначення він розумів так: «Створив мене Бог і не утаїв від мене призначення мого. Народився я зовсім не для того, щоб створити епоху на полі літературному. Діло моє простіше й ближче: діло моє про яке має думати кожна людина, не лише я. Діло моє – душа і тривке діло життя». Попри таке зізнання наш мисленик не тільки висунув оригінальні філософські ідеї, а й зумів створити нову літературну епоху.
Літературна творчість має на меті оживити душу, знайти дорогу до правди, утвердити її як порядок життя. Гоголь розглядає життя як багатомірний феномен, вважає, що для його пізнання доконечний новий набір архетипів, мітів, нових понять-образів, прошарків у пізнанні Бога. Звідси – висновок про багатогранність істини, що зумовлює особливості долі кожного народу. Мисленик прагне пізнати душу людини, чого, на його думку, не спромігся жоден з тогочасних російських письменників. Безумовно, письменника турбує насамперед доля українського народу. Ця турбота проявляється вже в ранній збірці повістей «Вечори на хуторі неподалік Диканьки». Як зазначає М.Скринник, читача цікавить «передовсім український світ, українська одиниця в ньому, способи та субстанційна основа її самовираження й, безумовно, українство самого Гоголя, його ставлення до України та осмислення місця й призначення людини в світі».
Збагнути українську душу письменник намагається через художнє осмислення минулого свого народу. З творів Гоголя вимальовується образ України, що зникла разом з козацькою добою. Винятки лише підтверджують такий намір. Йдеться насамперед про повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Старосвітські поміщики» і «Повість про те, посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Перехідне місце між творами різної часової тематики належить повісті «Вій». Не лише в художніх творах, а й у публіцистиці Гоголь дає характеристику українського народу з властивими протилежностями: він – європейський за своїм географічним становищем і азіатський за способом життя, звичками, одягом. Українці поєднують європейську обережність, з одного боку, й азіатську безпечність, з другого; вони поєднують зовнішню простоту і приховану хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку та вдосконалення й схильністю нехтувати будь-яким удосконаленням. Такі суперечливі риси нашого народу зумовлені межовістю української землі. М. Скринник пояснює: «Гоголь дивиться на український світ через розщеплення душі української людини на «чорну» й «світлу», що відповідає співіснуванню двох життєбачень». Такі життєбачення спричинили два різні способи життя: козацького і хліборобського. Козацький спосіб життя, властивий нашому лицарству, відтворений у повістях «Страшна помста» і «Тарас Бульба».
Намагаючись проникнути в суть української історіографії, Гоголь намагається осягнути постать гетьмана Івана Мазепи в неопублікованому фрагменті. Письменник зазначає, що гетьман прагнув зберегти «самобутність держави, яка була лише під опікою Росії… Але чого міг сподіватися народ, що так відмінний від москалів (в оригіналі: русских.—О.Г.), дихав свободою й безстрашним козацтвом і хотів пожити своїм життям? Йому загрожувала (в)трата національності, більше чи мен(ше) зрівняння в правах з власним народом російського самовладця, а не вчинивши цього, Пйотр ніяк не впливав би на них».
Принциповим для аналізу поглядів Гоголя є різне трактування поняття Русь і українсько-російських взаємин, хоч відомо, що, перебуваючи за кордоном, письменник якось записався українцем і написав рідною мовою одного листа до польського поета «української школи» Б. Залєського. Ще на початку своє творчості він писав: «створилися дві держави, названі одним іменем – Руссю, одне під татарським ігом, інше під одним скіпетром з литовцями». Проте вже в поемі «Мертві душі» назва Русь стосується лише Російської імперії, яка летить утрикінь на крайсвіту, розкидаючи інші народи. Як мисленик він не міг побачити «мертвих душ» не лише в глухій російській провінції, а й в європейській столиці азіатської імперії. Викорчувати їх із суспільного середовища він прагне сміхом, який набуває демонічної сили. Тепер для нього фактично ототожнюються поняття Русь і Росія, а назва русские стосується тих, кого він у «Вечерах…» називав «проклятые кацапы». Такі зміни зумовлені тодішнім підневільним становищем України, на що звернула увагу американська дослідниця Едита М. Бояновська в праці «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Варто погодитися з такою характеристикою О.Новицької: «З дитинства Гоголь відчував свою близькість до традицій, звичаїв і художньої творчості українського народу. [Але] майбутній письменник вважав Росію своєю батьківщиною. Він розглядав Україну(Малоросію) як невід’ємну частину Росії, так само, як розглядав малоросійську культуру органічною частиною російської культури. Гоголь вважав себе росіянином[русским человеком] і російським письменником, який, однак, поєднав у своїй творчості здобутки і українського і російського народу». Зрештою, приблизно так само писав наш краянин про свою душу в розрекламованому листі до А.Смирнової.
Аналогічно до творчості Гоголя підходив наш дослідник Валерій Шевчук. Він пише: «Гоголь був людиною не просто українського походження, але родовими традиціями закорінений в українське старшинсько-священицьке соціумне й культурне середовище, зокрема й таке, в якому не вигасали й політичні українські інтереси, тобто духовний грунт, на якому виростав, був глибоко український, і можна напевне казати, що саме на такому гумусі й виріс Гоголь як український письменник». Безумовно, такі умови ще більше вплинули на формування М.Гоголя як українського мисленика.
Як пише М. Скринник, у творчості Гоголя розкривається не просто вбивство як зміст українського гріха, що «підтинає коріння козацького роду, яким є діти, отже, позбавляє продовження роду як народу»», «вбивство дитини символізує розрив між наступними генераціями у національному самовідтворенні», «народження нової генерації – безрідних, національно непритомних». Дослідник вказує на «символічно-образну багатогранність» фабули повісті «Вій»: Україна збочила з магістралі культурно-цивілізаційного розвитку, який започаткувала Києво-Могилянська академія, зійшла на манівці свого історичного розвитку, втративши козацтво як національний лицарський стан, намагається химерно поєднати високу європейську науку з примітизованим сільським («простонародним») життям як карикатурним запереченням славного минулого. Позбавлений мужності як спадкової властивості козацького роду, охоплений почуттям страху спудей Хома Брут символізує занепад України: спроба втекти з хутора не вдається – приреченість на смерть цілком очевидна. Страх, що здолав український люд, веде до зради, а вже вона до втрати національної ідентичності. У цьому аналогія повісті «Страшна помста» Гоголя і поеми
«Великий льох» Т.Шевченка цілком очевидна. Виходить, що українці як національна спільнота не мають майбутнього. Для підтвердження такої думки М.Скринник нагадує слова самого Гоголя: «Людина без чесного роду й потомства – як хлібне зерно, кинуте в землю і загибле марно в землі. Сходку нема – ніхто не знатиме, що кинуте було насіння. Зроби ж, Боже, так, щоб усе потомство його не мало на землі щастя». На противагу авторові «Кобзаря», який вірить у воскресіння України, Гоголь доходить до заперечення її майбутнього.
У таких умовах Гоголь намагався вийти на ширший простір, поза межі української землі. Як дослідник Валерій Шевчук пише про переміни в світогляді Гоголя: «… Хоча він спершу обертався в Петербурзі здебільшого в колі тамтешніх українців, не полюбляючи виходів у світ, той світ його в себе втягнув і переконав бути не співцем свого народу, який породив його, а держави, в якій він живе, а оскільки держава була російська, то стати співцем народу панівного». У холодній північній столиці українець постійно зустрічався з різними пройдисвітами і «мертвими душами», з чим не мирилася його українська душа, в якій панував народний світогляд, відтворений в українських повістях.
Щоб позитивно вплинути на тогочасне російське суспільство Гоголь пише комедію «Ревізор», яка спричинилася до бурхливої реакції серед панівних верств столиці. Е.М.Бояновська пише: «У «Ревізорі» Гоголь сміється злісно або, висловлюючись точніше, різка сатира Гоголя не збалансована рівнем симпатії, характерної для його образу провінційної України. Середовище, зображене в п’єсі, є середовищем корумпованих державних чиновників у безіменному провінційному росій ському місті, на південь від Москви. Місцевість – прагматична російська глибинка…» Проте місцева бюрократія подібна до столичної: «їй бракує таких цінностей, як моральність, чесність і цілісність».
Розчарований Гоголь проводить наступних 12 років за кордоном, насамперед в Італії, яка нагадувала йому рідну Україну. За цей час він пише поему «Мертві душі», яку Е.М.Бояновська називає «пародією на національний роман», бо «у «Мертвих душах» Росію зображено як сіру, роз’єднану і бездушну сферу, населену негідниками й ідіотами, водночас роман немовби намагається вислати оптимістичне повідомлення про велич і майбутній потенціал Росії», тому «Мертві душі» -- роман заплутаних розламів і розривів». Символом майбутнього Росії Гоголь вважає тройку, яка, за словами дослідниці, «втілює собою презирство до занепадницької західної пишноти і виявляє грубу силу, якою і є Росія», що «стає безтілесною ідеєю, містичною, незбагненною сутністю». Щоправда Гоголь, як розповідає Б.Залєський, вважав, що «російська традиція – «похмура, дика і часто людожерська» -- була аномальною, а відтак підтверджувала теорію фінського, неслов’янського походження росіян». До речі, письменник характеризував росіян як «аморфну масу», яка не має стрижневої ідентичності.
Тепер на мисленика нападають за начебто ігнорування істини життя як боротьби добра і зла, бо в «Мертвих душах» добро відсутнє. Проте треба зважити, що письменник виношував мрію написати твір, подібний до «Божественної комедії» А.Данте, щоб показати не лише російське пекло, а й чистилище і рай, хоч православні, як відомо, чистилища не визнають. Письменник спромігся написати лише перший том задуманої поеми. Незадоволений другим томом, він двічі спалював рукопис. До нас дійшло лише кілька розділів, які засвідчують, що Гоголь не знаходив реального російського чистилища. До третього тому він так і не дійшов. Праця над «Мертвими душами» підтверджує думку, яку висловив російський літературознавець А.Никитенко, що російська національна філософія людини може бути лише «філософією повного відчаю». Отож, позитивного бачення Росії в Гоголя не вийшло. Інакше кажучи, письменник не міг повторити експерименту, який він успішно використав щодо України.
Компенсувати творчі невдачі Гоголь спробував висловити свої ідеї в публіцистичній формі, видавши книгу під назвою «Вибрані місця з листування із друзями» (1847 р.), в якій пробує обґрунтувати переваги Росії перед Європою. Так мисленик намагається відповісти на «питання про сенс існування Росії у всесвітній історії», про що згодом писав філософ В.Соловйов. Проте цензура заборонила друкувати значну частину книги. Е.М.Бояновська пише: «Цензорові вдалося згладити чимало гоголівських гострих кутів щодо становища Росії, тоді як практично недоторканими залишилися його пророцтва щодо національної величі та згадування ідеалів офіційної народності».
На книгу Гоголя бурхливо зреагував літературний критик В.Бєлінський у позацензурованому листі, який став широко відомим серед тамтешніх інтелектуалів. Опонент звинувачував письменника в нерозумінні москалів, які «природно є глибоко атеїстичним народом», що має «чимало забобонів, але не має жодного знаку релігійності».
Фактично Бєлінський розхитував надії письменника на християнську любов. Гоголь вірив, що призначення людини – приносити в світ гармонію, добро, красу, а ключ до життя, до світу шукав у душі людини. На його думку, причина зла в браку глибоких почуттів. Саме тому людина має пізнати себе. Для боротьби проти зла письменник вдається до сміху. Щоб розгадати природу «русского человека», він вирішив зрозуміти природу й душу людини. Гоголь пише, що його предметом художнього осмислення було реальне життя, а не життя уявне. Саме так він дійшов до сприйняття ролі Творця. Проте ознайомлення з російською провінцією призвело до сумніву в самій Росії – і він пише: «…Дух мій занепадав, і навіть бажання знати її послаблювалося». Писати так як у молоді літа він уже не міг. Інакше кажучи, оптимістичний підхід до українського життя на російському грунті не виправдовувався.
Гоголь пояснює призначення людини: «Нам дано найповніший закон усіх дій наших, той закон, якого не може обмежити ні зупинити жодна влада, який можна занести навіть у тюремні мури, але якого все ж не можна виконати без опори: треба для цього стояти хоч на якомусь земному грунті. Перебуваючи на посаді і на місці, все-таки йдеш по дорозі… По дорозі йти легше, ніж без дороги». Д.Чижевський у цьому зв’язку згадує пояснення, яке приписують Пітагору: «Життя подібне до театру: до його йдуть одні взяти участь у грі, інші – крамарювати, кращі – спостерігати. Так і в житті звичайні люди женуться за славою і грішми, філософи – за правдою».
Як зазначалось, на думку Гоголя, ключ до світу треба шукати в душі людини. Прикметник від душі він вживає для характеристики віри, тайни, молитви, сповіді, сльози, надії, справи тощо. Письменник зазначає: «У кожного є своє душевне діло, у кожного відбувається в душі своя велика подія…». У цьому мисленик подібний до наших філософів Сковороди й Юркевича, творців «філософії серця». Він пояснює: «Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджували мені щохвилини і власний, і чужий досвід». Гоголь наголошує, що натхнення -- «вище з усіх благ», воно невід’ємне від таланту як Божого дару. Д.Чижевський сформулював найвищу мету життя, що випливає з творчості письменника: «треба вносити у світ гармонію, добро, красу, в ньому працювати над тим вічним, що є найдорожче для нас».
Подібно до Сковороди автор «Вибраних місць…» трактує життя як подорож до вічності. Для цього людина має пізнати себе, але шляхи до такого пізнання різні, залежать від здібностей і розвитку людини. Одних до цього веде вивчення релігії, інших – історичний і життєвий досвід, а ще інших – дослідження в природничих наукаїх і нарешті – «поетичне схоплення». Мисленик наголошує на ролі в самопізнанні людини праці, зазначаючи: «Суспільство поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працюючи для Бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруги себе».
На думку Гоголя, людина без глибокого чуття черства й мертва, бо вона живе поверховим життям, не знає таємниць душі, що, зрештою, спричиняє зло. На життєвому шляху можуть зустрічатися не тільки перешкоди, а й нещастя. Їх треба оцінювати як наближення до мети, бо після них людина стає сильнішою, людська душа долає мертвість. Так народжуються живі душі, яких мисленик вважає заідеал людини.
Нема сумніву, що як мисленик Гоголь відповідає українській філософській традиції. У центрі його роздумів – людина, підходи до неї засвідчують, що вони відповідають національній «філософії серця».
З. Філософія національного відродження
Першими проявами національного самоусвідомлення українців були трактат «Історія Русів», який розповсюджувався в рукописах, і публікація в 1798 році поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Треба зважити, що тоді український народ був роз’єднаний двома імперіями, тому його умови для національно-духовного розвитку не були однаковими. Попри такі відмінності на українських землях відбувалися аналогічні процеси, які засвідчували тенденцію національного самоусвідомлення українців як єдиної національної спільноти.
а)Філософськадумканазахідноукраїнськихземлях
На противагу українцям Наддніпрянщини, для яких національно-духовне відродження спиралося на козацькі традиції, галицькі українці пов’язували його з давніми княжими часами, славною добою Галицько-Волинського королівства. Офіційно вони називалися русинами, а відповідно утворювали означення –руський, що засвідчувало зв’язок із величною історією свого народу і не мало нічого спільного з населенням Російської імперії.
Про українську інтелігенцію в Галичині можна говорити лише умовно: вона обмежувалося, в основному, духовенством з низьким освітнім рівнем. Шляхта була полонізована. Поляки почувалися на галицьких землях як панівна нація, не хотіли визнавати окремішності української спільноти. Єдиною ознакою для ідентифікації українців була конфесійна належність до греко-католицької Церкви, що визначило роль місцевого духовенства в національно-духовному відродженні.
Викликом тодішньому трактуванню статусу галицьких українців як субетносу польської нації, протиставленням їх полякам у площині «свої-чужі» була діяльність «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем (1811-1843 рр.). До цього часу лише окремі галицькі діячі (І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський) виступали на захист рідної мови. Проте намагання надрукувати альманах «Зоря» зіткнулося з цензурними перешкодами. Підспудно причини були політичні: австрійські чиновники боялися реакції з боку поляків і як наслідок загострення українсько-польських відносин у Галичині. Окрім того, посилення національного самоусвідомлення галицьких українців не могло залишитися поза увагою російського царського уряду, який також не хотів визнавати окремішності української спільноти.
На щастя, діячі «Руської трійці» знайшли вихід: доповнений рукопис «Зорі» був виданий наприкінці 1836 р. під назвою «Русалка Дністровая» в Угорщині. Проте аж до 1848 р. видання фактично було заборонено в Галичині. Причина дивна для цивілізованого світу: книга надрукована народною мовою поневоленої української спільноти і засвідчувала самобутність і самодостатність української мови, в чому переконували, зокрема, поетичні твори Шашкевича.
«Русалка Дністровая» довела, що українці Галичини й Наддніпрянщини -- це одна етнокультурна спільнота попри неоднакові назви (русини й малороси) на етнічних землях. Яків Головацький (1814 – 1888 рр.), як представник «Руської трійці», обґрунтовував три періоди в розвитку українського народу: перший періодтриває з ІХ до половини ХІV ст.; другий період охоплює час у межах від половини ХІVcт. до другої чверті ХVІІІ ст.; третій період розпочинається виходом «Енеїди» Котляревського. Народна мова стверджує самобутність і неповторність народу як творіння Божого. Шашкевич не приховує свого наміру утвердити руську мову як рідну мову галицького українства на противагу церковній і московській мовам. Головацький обґрунтовує доцільність використовувати рідну мову раціоналістичними традиціями європейської філософії і самим громадянським життям, а також особливостями мистецтва, яке ґрунтується на художньому слові.
Однак треба зазначити, що члени «Руської трійці» обмежувалися лише культурною самостійністю народу, а питання політичної самостійності навіть не порушували, демонструючи свою відданість монархії. Безумовно, не варто заперечувати, що їхня діяльність сприяла національному самоусвідомленню галицьких українців, а це вже був крок до визнання політичної окремішності. Захоплення фольклором неодмінно сприяло піднесенню історичної гідності народу і змиття з чола українців імперіалістичного тавра «неісторичного народу», адже фольклор давав змогу зрозуміти славне минуле своїх предків.
Зрештою, «Руська трійця» мала на меті обґрунтувати самостійність української мови як мови великої нації. Іван Вагилевич (1811-1866 рр.) у неопублікованому трактаті зазначав, що «нація – це народ, який, вступивши в політичне життя, виробив свій власний характер, або, можна сказати, особливий тип, а до цього належить найбільше мова». Ствердження величного минулого свого народу неодмінно спонукало до висновку про його перспективи серед цивілізованих народів. Члени «Руської трійці» не просто наголошували на національному відродженні українців, а відводили своєму народові центральне місце серед слов’ян. Як романтики, вони вірили, що доля нації дається Богом, а завдання народу в тому, щоб зрозуміти історичне призначення своєї спільноти.
Як культурно-історична спільнота українці, на думку представників «Руської трійці», можуть підтвердити свою окремішність на основі власних традицій. Хоч особливу увагу було приділено княжій добі, вони не забували про козаччину, наголошували на «лицарській рівності» наших козаків, протиставляли їх шляхетчині й боярщині. Все-таки «золотим віком» у нашій історії «Руська трійця» визнавала княжі часи, цебто періоди Київської імперії та Галицько-Волинського королівства. Лиха нашого народу були приписані окцидентальним впливам, що прийшли на зміну впливам грецьким. На думку Вагилевича, причина занепаду руської культури зумовлена розповсюдженням латини.
На думку діячів «Руської трійці», про ідеал співжиття між народами можна говорити лише тоді, коли вони будуть ґрунтуватися на християнських засадах. Такі самі цінності мають панувати у відносинах між людьми. Любов до Бога ототожнювалася з любов’ю до людини. Водночас членам «Руської трійці» доводилося узгоджувати християнські цінності з народною творчістю, в якій проявлялося поганське (язичницьке) світосприйняття, що було не так просто. Вони вважали, що в фольклорі втілюється народний дух, який є конкретним проявом Божого Провидіння навіть у дохристиянській мітології. Головацький йшов далі, зазначаючи: «Народні приповідки замикають зернятка родимої філософії, наконець безчисленні пісні ставлять неяко вінець всьому душевному розвитю народному». Аналогічних поглядів дотримувався Вагилевич, який наголошував на доконечності переваги розуму й знання над уявленнями в сприйнятті світу. Водночас він висловлював думку, що тенденція в цьому питанні цілком очевидна, бо розум і знання дедалі більше набиратимуть силу.
Роль «Руської трійці» в процесі національного самоусвідомлення галицьких українців не переоцінити вже тому, що до виходу «Русалки Дністрової» про подібне самоусвідомлення не могло бути мови. Основну масу населення становило затуркане селянство, а одинокими його духовними провідниками було духовенство, яке відзначалося низьким освітнім рівнем. Лише під впливом європейських романтиків галицькі діячі започаткували відродження місцевої людності як частини української культурно-історичної спільноти.
Ознайомлення з фольклором дало змогу підійти до розуміння славного минулого свого народу, розуміння єдності українців Галичини й Наддніпрянщини, що водночас означало протиставлення їх як окремої культурно-історичної спільноти на противагу полякам і москалям.
В історії українського філософського підходу до трактування власної етнічної спільноти важливе місце належить Василю Подолинському (1815-1876 рр.). Хоч його праця «Слово перестороги», написана 1848 року, упродовж тривалого часу залишалася невідома, вона має важливе значення для розуміння тодішньої філософської думки.
Галицький мисленик аналізує українсько-польські відносини на галицьких землях. Його захист української людності ґрунтується на «природному праві, яке належить кожному господареві у своїй рідній хаті». Цього також вимагає християнства любов. Окрім того, Подолинський наголошує на ще двох засадах. Під оглядом права свобода може ґрунтуватися лише на громадянській рівності, а з морального боку співжиття двох народів неодмінно передбачає взаємне пошанування. Інакше кажучи, поляки мають ставитися до українців як до господарів на своїй землі, а українці проявляти толерантність щодо поляків та інших національних меншин (євреїв, вірмен, німців та ін.) Фактично наш мисленик формулює своєрідний категоричний імператив міжнаціональних відносин, який не обмежується землями Галичини.
Українсько-польські відносини в Галичині ускладнюються соціальними особливостями. По-перше, галицьке село за своїм етнічним складом українське, а місто – польське: там навіть серед українців панує польська мова. По-друге, українці в Галичині чимало змінилися з княжих часів, утративши панівні верстви. Взаємини між українцями й поляками вимагають поміркованості. Заперечуючи погляд, що начебто наші селяни «темні щодо національності», Подолинський застерігає від перенесення на галицький грунт чужої практики: «Не живімо теорією, а живімо практикою, бо часто, а тим більше у нас, теорію, застосовану давніми римлянами, які латинізували все, що попадало їм у кігті, неможливо здійснити на практиці». Полякам не вдається ополячити у Галичині навіть одного села.
Оригінальне ставлення Подолинського до релігії як ознаки нації, бо «руська кров породила руський народ», окремий від поляків, народ з окремою мовою. Водночас мисленик зазначає, що відносини нації та конфесії вимагають конкретності. По-перше, різні народи можуть визнавати одну релігію (приміром, католицизм у Європі й Америці), а по-друге, одна може належати до різних конфесій. Примціром, до німецької нації належать лютерани, кальвіністи і католики. Цікаво, що на той час Німеччина була поділена на ряд держав, але, як наголошує Подолинський, її людність становила одну націю.
Аналогічне становище українців, одні з яких греко-католики, а інші – православні християни. На його думку, кров батьків злютовує в одну націю навіть тоді, коли народ, як, приміром, євреї, спілкується різними мовами. Автор «Слова перестороги» заперечує полякам, які називають українську мову польським провінціалізмом, а водночас і москалів, бо «Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів, що русин і росіянин – одне й те ж», але її праця марна.
Подолинський наголошує: «Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно, бо голос народу – це голос Божий, а терпеливості в майбутньому нам не бракуватиме, адже цієї чесноти нас добре навчили». Як справжній патріот, він переконує: «Так, ми – русини і віримо у воскресіння вільної, незалежної Русі. Раніш чи пізніш – не має значення. Відстань у часі нас не тривожить, бо що таке століття в національному житті». Разом з поляками українці можуть жити лише в державі, що побудована на федеративних засадах, в якому не буде національних образ.
Як зазначає Подолинський, в часи історичного лихоліття українці не мали своєї держави, втратили власну аристократію, а чужим панам не вірили, тому не висловлювали виразних «політичних стремлінь». Безумовно, мисленик має на увазі галицьких українців, серед яких у час «Весни народів» витворилося чотири напрями (партії). Перша партія («чисто руська») «хоче Русі вільної, незалежної і прямує до неї безпосередньо чи через Слов’янщину». Треба зауважити, що сам Подолинський розглядав національне звільнення українців в європейському контексті. Друга партія («польсько-руська») «хоче Русі вільної незалежної і прямує до неї при посередництві федеративної Польщі у федерації з Руссю з таким наміром, коли вона (Україна.—О.Г.) дозріє, буде потреба, тоді повністю обрусиниться. Ще дві партії орієнтуються на сусідні імперії. Третя партія («австрійсько-руська») орієнтується на звільнення від поляків за допомогою монархії Габсбургів, а четверта партія ( «російсько-руська») бачить вільну Україну в єдності з вільною Росією.
Сам Подолинський підтримує першу партію, але зважує політичні реалії. Як наслідок він пов’язує визволення українців «з досягненням національної свободи усіма слов’янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах». Така ідея не була нова серед українства. На подібних позиціях стояли чільні діячі Кирило-Методіївського братства, а на еміграції – автор написаного в 1849 році «Слова русина до всіх братів слов’янського племені про справи слов’янські» Іпполіт Володимир Терлецький (1808-1888 рр.). Ідея федерації слов’янських народів протистояла планам двох імперій (Австрії й Росії) підпорядкувати ці народи своїм монархіям.
Парадокс українсько-польських відносин, на думку Подолинського, в тому, що в боротьбі за свободу свого народу поляки розбудили патріотичний дух серед українців, підсилили «дух руської національності».
Існування різних народів мисленик обґрунтовує волею Творця. Отож, українці «є твором Божим і, виходить, мусять мати в собі те, без чого народи не можуть існувати і бути народами». На таких підставах Подолинський виступає проти денаціоналізації, обґрунтовує її згубні наслідки. Намагання шукати аналогій між галицькими українцями й мешканцями Америки не має жодних підстав. Колоністи на заокеанському континенті приймають добровільно англійську мову, а в Галичині про подібну добровільність говорити марно. Його ставлення до полонізації українців однозначно негативне, а зрештою, воно має винятковий характер. Соціальний гніт українців мисленик пояснює «браком інтелектуального розвитку як у народів, так і в урядів». Перехід на церковну унію він пояснює добровільним вибором, а не примусом, адже пізніше українці не поверталися на православ’я, хоч мали такі можливості.
З певної часової відстані можна без жодної упередженості оцінити працю В.Подолинського як визначну пам’ятку нашої духовної культури.
б)Філософська думка чільних діячів Кирило-Методіївського
братства
Залишаючи поза увагою низку дискусійних питань, які стосуються Кирило-Методіївського братства, що засноване на межі 1845-1846 років і було розгромлене в березні 1847 року, звернемось до філософських поглядів трьох чільних діячів тодішнього українського національного руху Миколи Костомарова(1817-1885 рр.), Пантелеймона Куліша (1819-1897 рр.) і Тараса Шевченка (1814-1861 рр.).
Звісно, в товаристві, яке налічувало більше ста членів, не могло бути ідеологічної одностайності, погляди на майбутнє народу лише кристалізувалися. Твердження офіційних ідеологів про боротьбу в ньому між революційною й ліберальною частиною не витримує критики, адже товариство проіснувало дещо більше року. Окрім того, членство в ньому деяких осіб також під знаком питання.
Історик вітчизняної філософської думки Д.Чижевський прагнув знайти духовну спільність кирило-методіївців, цебто те, що привело їх до товариства. Нема сумніву, що вони, принаймні, певна частина братчиків, зазнали впливу західноєвропейських філософів і письменників, особливо романтиків, хоч сприймали їх своєрідно. До речі, українці в цьому не були винятком: таке сприйняття було властиве інтелектуалам інших слов’янських народів. Окрім романтичної традиції, еліта різних слов’янських народів захоплювалася західноєвропейським радикалізмом, який набував національно-політичного забарвлення серед поневолених слов’ян. Важлива роль належала релігійному чиннику. Проте не можна погодитися, що останній проявлявся в формі східного християнства, адже в слов’янському світі мали чималий вплив католицизм і протестантство, зокрема серед поляків, чехів, словаків, хорватів, частин українців і білорусів. Як відомо, братчики прагнули «примирення релігії з філософією», серед них обговорювалося питання про «неокатолицизм», синтез християнства із соціальним і національним радикалізмом, зв’язок національного руху з релігійним відродженням як основою моральності народу тощо. Д.Чижевський наголошує, що «християнсько-романтичний тон» не лише впливав на «стиль життя» братчиків, а й залишив слід на майбутнє життя багатьох з них.
Певне уявлення про світогляд братчиків дає програмний документ під назвою «Книги буття українського народу», авторство якого приписують насамперед Миколі Костомарову. Безумовно, він не виник на порожньому місці. Дослідники згадують, що в тодішньому Києві існувало «Общество Обьединенных Славян». Не обійшлося без впливу твору польського поета Адама Міцкевича «Книги народу і пілігримства польського». Спираючись на ідеї месіянізму українського народу, «Книги..» нагадують пророче писання. Його походження виводиться від біблійного Яфета, сина Нойового.
Походження українців Костомаров обґрунтовує у статті «Риси народної південноруської історії». На його переконання, предками українців були анти, яких він ототожнює з людністю Великої Скитії. Зачин руського державотворення засвідчував його суперечність: з одного доку, Руська земля складалася як цілісність, а з другого, її складові політичні спільноти зберігали свою самобутність, цебто відмінності в мові, норовах, звичаях, що стимулювало орієнтацію на певні регіональні центри. Виходить, що наша великокняжа імперія формувалася як федеративна держава, з чим не можна погодитися, адже йдеться про початкові процеси становлення великої держави.
Як наслідок творилися різні «руські народності», що засвідчує самобутність чотирьох «руських земель»: Київської, Полоцької, Ростовської і Новгородської. Київська земля – це територія полян, серед яких розпорошилися прибулі руси, прищепивши їм войовничість і передавши своє ім’я. Від інших земель особливою самобутністю відрізнялося населення Ростово-Суздальської землі, яке зберігало поганські (язичницькі) звичаї упродовж тривалого часу після хрещення людності на півдні.
Костомаров обґрунтовує беззастережно, що вже у великокняжі часи існувалитри народи (південноруський, великоруський і білоруський), які відрізнялися «наріччями», способом життя й антропологічними особливостями. Попри поділ на Київське й Переяславське князівства південноруська народність творила одну землю, до якої згодом приєдналися інші частини України ( Полісся, Волинь, Червона Русь), що відрізнялися від «землі Кривської», цебто Білорусі. Уже тоді людність південних (українських) земель відрізнялася від в’ятичів на північних (згодом – московських) землях. Виникнення москалів («великоруської народності») спричинено «перетасуванням народних елементів», «переродженням фінських народностей», «домішкою татар», «адміністративними переселеннями». Утвердження єдиної книжної мови після прийняття християнства не змогло витіснити «наріч». Слід зауважити, що дослідник недотримується чіткої термінології, а це ускладнює аналіз його праці.
Історіософія «Книг буття українського народу» - це спроба осягнути Божий шлях спасіння людства, яке поділене на «коліна» і «племена». Віддалення людей від істинного Бога спричинило зло й нещастя в світі. Поворотним пунктом у людській історії «Книги…» вважають прихід на Землю Христа. Попри симпатії до слов’ян «Книги..» закидають їм, по-перше, «незгоду між собою», а по-друге, некритичне сприймання практики інших народів. Як наслідок слов’яни потрапили в чужу неволю. Лише українські козаки втілювали ідеал рівності і «чистоти християнські», обороняли «віру святую» і визволяли з неволі ближніх.
Відродження України обґрунтовується в месіянському дусі, як «воскресіння» і приклад для всіх слов’янських народів. У «Союзі Cлов’янськім» кожен народ створить «непідлеглу Річ Посполиту», цебто республіку, але всі вони визнаватимуть особливі заслуги українців.
До «Книг буття українського народу» треба підходити як до твору ідеологічного, а не теоретичного. Вітчизняний вчений Павло Зайцев пише: »Зміст «Книг Битія» відзначається трьома найголовнішими ідеологічними моментами: 1) глибоким євангельським демократизмом; 2) панславістичною тенденцією і 3) піднесенням ідеї національності, забарвленої т.зв. месіянізмом, у даному разі месіянізмом українським».
Попри ідеологічну спрямованість «Книги…», безумовно, мали певний вплив на майбутню дослідницьку діяльність чільних діячів Кирило-Методіївського братства. Йдеться насамперед про відому працю Костомарова «Дві руські народності», в якій українці протиставляються москалям. Вчений зазначає, що «плем’я південноруське мало відмітним своїм своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське – перевагу загальності». Ці особливості проявляються в протилежностях української громади російській общині, в різних сферах суспільного життя, в ставленні до релігії, а також до жінки і чужинців: толерантному -- серед українців та ненависному і підозрілому -- серед москалів. Цікаве висловлювання з повісті Костомарова «Кудеяр». Після відвідин «дурної Москви» ще за сто років до Переяславської ради козаки обурюються: «…Чорт з нею, цією Москвою; і дітям, і внукам закажемо ходити сюди, хіба коли війною підемо на московита».
Історик трактував українців як моральних цивілізаторів другої «руської народності», цебто москалів. Проте через три роки після публікації статті «Дві руські народності» царський уряд посилив наступ на українську мову, готуючи етноцид «південноруській народності» (українцям).
Характеризуючи діяльність відомого чільного діяча Кирило-Методіївського братства Пантелеймона Куліша, поет і літературознавець Микола Зеров писав:
Він боре тупість і муругу лінь;
В Європі хоче ставити курінь,
Над творами культурників п’яніє.
Історик української філософської думки Д.Чижевський називає життя Куліша «типовою долею романтика», бо «від р о м а н т и з м у він еволюціонував до п о з и т и в і з м у, від р е л і г і й н о г о світогляду – до культу миротворниці-науки…, від п р а в о с л а в і я до ідеї п р и – р о д н ь о ї р е л і г і ї, для всіх людей і народів спільної, від к о з а к о –
ф і л ь с т в а до к о з а к о ф о б с т в а (яке, мовляв, аж до туркофільства його довело), а інші «хитання» Куліша так, мовляв, навіть не мали певного напрямку – «західництво» та гостра критика західної культури змінялися ніби в його житті кілька разів, так само змінялися вибухи «полонофільства», «русофільства», «австрофільства», які ліквідувалися лише обставинами, що
з м у ш у в а л и Куліша ці пункти погляду лишати».
Як український патріот Куліш дорікав своєму народові, звертаючись до краян:
Народе мій, недоуку латинський,
Товаришу московської темноти!
Поет закликає свій народ «од Вісли до Кубані» прокинутися з глибокого сну, подивитися «по-людськи на Вкраїну», задуматися над тим, що нинішнє покоління залишить правнукам. При такому підході про якийсь український месіянізм не може бути мови. Твір написаний на межі сімдесятих-вісімдесятих років – і переоцінка історіософічної концепції «Книг буття українського народу» очевидна. Як пише М.Скринник, «Куліш корегує світоглядні основи історіософії з урахуванням ідей раціоналістичної філософії позитивізму, щоправда, зі збереженням основоположних концептів неоплатонічної філософії…» і «на цій основі вибудовує своє бачення розвитку і призначення України в світі». Дослідник не погоджується з характеристикою творчості й світогляду Куліша «як надзвичайно суперечливих», бо насправді «він своїми ідеями випередив свою добу і саме тому був доволі негативно сприйнятий сучасниками і залишився незрозумілим для наступних поколінь», хоч насправді був «лицарем національного духу».
Суперечливість і навіть хаотичність чи й заперечність ідей Куліша – «не в них самих, а в психології сприйняття його творчості» (М.Скринник). Йдеться про підміну предмета критики, коли, приміром, закиди українським козакам переносять на весь народ, хоч докорів самому народу було чимало. Як зазначає М. Скринник, дослідники інтелектуальної спадщини Куліша намагалися знайти єдину основу, на якій грунтується його світогляд. В.Щурат таким єдиним стрижнем називав спінозизм, а Д.Чижевський – національну «філософію серця». Звісно, такі трактування не можна сприймати беззастережно, адже вони спрощують погляд Куліша на людську натуру, в якій несвідоме (глибина «серця») не заперечує свідомого (поверхової психіки). Як зазначає Д.Чижевський, внутрішньої єдності його світоглядові надавала і д е я У к р а ї н и, бо «все у світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руїнники, своє й чуже, святе й «негідь».
Не варто спрощено підходити до постромантичної «хутірської філософії» Куліша, адже вона ґрунтувалася не лише на засадах національної «філософії серця»! Як вже зазначалось, у постромантичний період наш мисленик перейшов до позитивізму, хоч безпідставно заперечувати вплив на нього неоплатонізму, що підтверджують його «Листи з хутора», публіцистичні і навіть поетичні твори. При спекулятивному підході до поглядів Куліша можна звинувачувати його як ворога цивілізації, адже для нього навіть Т.Шевченко – це співець українських селян і хуторян, який «возвеличив їх образ духовний і поставив його на взір перед цивілізованим миром». Проте у відомому вірші «До рідного народу» Куліш закликає:
На ж зеркало всесвітнє, визирайся,
Збагни, який ти азіат мізерний,
Своїм розбоєм лютим не пишайся,
Забудь навіки путь хижацтва скверний
І до сім’ї культурників вертайся.
Треба зазначити, що в трактуванні Куліша саме поняття «хутір» позначало не лише реальність як тип поселення, а й мало символічне значення. Хутір визначає зв’язок людини з природою і похідний від нього стиль життя українського хлібороба, формує, як зазначали інші дослідники, архетипи колективного несвідомого, зокрема національний архетип доброї матері-землі. Природа й народне життя на хуторі протилежні відчуженому від природу місту з його ремеслом, торгівлею, чиновництвом, що втілює «егоїстичний дух віку».
Мрія про життя на хуторі виникла в Куліша після розчарування в корисності своєї праці в Петербурзі, що змусило переорієнтуватися на провінцію. Так виникла його філософська концепція. Життя на хуторі не означала знецінення людини як «відлюдника», а навпаки, самоствердження її на противагу деперсоніфікованому міському життю на вічних і усталених традиціях, забезпечення людської свободи. М. Скринник зазначає: «Хутірська філософія має на меті показати, якою мірою спосіб освіченості розуму й серця на основі світу природи та народного життя «достатній для того, аби зробити людину мудрою й доброчесною». До речі, Куліш виступає проти «навісного багатства», «ідольської розкоші», моди як «диявольської спокуси». Він закидає противникам його поглядів: «Нехай тії комфортабельні чоловіколюбці не дуже над нашою долею уболівають. Не погана доля наша, хліборобська і чумацька, хвалити Бога! Не проміняємо ми її на городянську, нібито кращу, і свити своєї чесної і неповинної не оддамо ні за які саєти і оксамити».
Захоплення Куліша неоплатонівською філософією пов’язане з його християнським життєбаченням, не перешкоджає сприйняттю позитивізму. Йдеться про різновид християнської філософії свободи як засади неусвідомленого традиціоналізму, або, інакше кажучи, консерватизму. Аналізуючи його філософські погляди, М.Скринник зазначає: «П.Куліш у своїй «хутірській філософії» висуває ідеї реформування українського суспільства на основі збереження традиційних (тобто історично посталих в українській спільноті) соціальних і політичних інституцій та цінностей».
Основою народного життя Куліш вважав «народний дух», що зумовлюється не пізнанням і не мисленням, а лише «голосом крові». Мисленик наголошує на незборимості його сили, адже «регулятором усіх людських діянь був цей голос, що апелює на всякий суд…до тієї безперечної правди, яку одні мудреці бачать прикріпленою літерами до паперу, а інші шукають в дитячому серці». Народний дух втілюється в природному праці, що ґрунтується на Божому праві. Такий народний дух втілювався в Київській великокняжій імперії, існування якої Куліш називає «золотим віком» нашої історії аж до монгольської навали, що паралізувала народний дух. Якби цей народний дух зберігся, світова історія розвивалася б у протилежному напрямі. Мисленик зазначає: «Не з підня на північ, а з півночі на південь ішло б оновлення культури, нові ідеали високого та великого зайняли б вічно творчий дух природи…» У світовому масштабі запанував би відроджений гуманізм, нова культура.
Водночас Куліш ставиться до «духа народу» неоднозначно. На противагу духові природи він має не лише свідому, а й несвідому частини, що вимагають певної рівноваги, яка забезпечує творчий характер суспільного розвитку. Якщо починають переважати серед населення ниці інстинкти, тоді суспільство руйнується. В український народний дух ще в княжу добу варяги й ординці (татари) привнесли чужий первень. Відтак його «підживляла Литва хоробра і Ляхва», а ще Москва, яку поет називає «нашою пасестрою».
Про панування народного духу за козацьких часів не могло бути мови, бо тоді запанував чужий дух з руйнівними тенденціями. Як наслідок козацька держава занепала. Руйнівні тенденції мисленик пов’язує з тим, що в первісну нашу стихію, яка за свою суттю жіноча і втілює творчість, жертовність, мир і гармонію, угніздився руйнівний за своїм духом чоловічий первень, що продукував голоту,схильну до розбрату на противагу єдності.
П.Куліш зазначає:
Бо дух наш родиться в душі жіночій, --
Дух повен жертви, повен занедбання
Себе самого для добра людського:
Нема в людей святішого призвання,
Нема й у Бога луччого нічого!
Слід зауважити, що вітчизняні етнопсихологи причину національних нещасть убачали якраз у перевазі в національній вдачі жіночого первня. Куліш зазначає, що в козацтві діяли протиборчі сили, кожна з яких мала свою правду: вищій Правді Байди, князя Вишневецького, протистоїть сліпа й глуха Правда Ганжі Андибера, претензійного гетьмана низового козацтва. Байда мріє у воскресіння свого народу, йде на смерть за вищу Правду, з вірою:
Забудеться ім’я моє, а серце
В далекому потомстві одозветься.
Інакше кажучи, він виступає як мудрий державець, який розуміє, що його жертовний подвиг зможе розбудити приспану національну самосвідомість, породити нових лицарів народного духа, обранців народу.
Андибер не турбується про майбутнє, живе одним днем, що передають такі його слова:
Ой що в Лузі добре заробити,
Те у Січі пропити.
Його марнославність не може послужити державному відродженню України, не виведе народу з духовної пустелі.
Мисленик розуміє, що Боже Провидіння не дає загинути народові, вибирає серед нього достойників, які служать вищій Правді не лише шаблею, а й мудрим словом. Він пише, що «Божа Премудрость посилає між нас віщих людей», які словом розпалюють вогонь, одкривають людині тайни її душі, чим підтримують «цілість нації», збереження її рідної мови. Куліш наголошує на ролі Шевченка, поезія якого промовляла до українського серця, чого не можна сказати про Гоголя, бо він не послуговувався рідною мовою.
Як уже зазначалося, «хутірська філософія» Куліша не протиставляє українців європейській цивілізації, не таврує «гнилого» Заходу подібно до московських слов’янофілів. Навпаки, він вважає. що українці мають й надалі вивчати досягнення інших народів у науці й мистецтві для застосування їх «на рідному грунті». Майбутнє України серед передових європейських націй. Ідея хуторизації в філософських поглядах нашого мисленика відповідає фермеризації в західних державах, але не має нічого спільного з ідеалізацією «русской общины» прихильниками російського «аграрного соціалізму». Як підтвердження позиції мисленика служать такі його слова : «Усе те зле, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичну темряву,-- через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не опиралася на єдину філософію, достойну свого імені, на філософію природовідання. Дійшовши з прогресом кругосвітньої наукової праці тієї правди, що безкраїй і безмірний космос, у величезних і найменших творивах Божих, дає нам закон громадянського і розумового прямування, кладемо її в основину нашого проповідання української національності і духовної свободи».
Історіософська концепція Куліша засвідчує перспективність використання здобутків європейської філософської думки на українському грунті. Вона сприяла появі в двадцятому столітті оригінальних вчень наших мислеників, зокрема В.Липинського і Д.Донцова. Водночас вчення П.Куліша не втратило свого практичного значення для нашого часу.
На відміну від Куліша його побратим Тарас Шевченко висловлював свої погляди лише в художній формі, що дає підстави для їх неоднозначного тлумачення. Попри такі особливості його світогляд відтворює антропоцентризм, суть якого концентровано передають такі слова:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла…
У цих поетичних рядках порушується питання про сенс людського життя, хоч сам Шевченко не дає на них відповіді. Як типовий представник української «філософії серця» поет з «релігійно-надтхненним патосом української «віри благочестивої» залишався, як пише Є.Маланюк, «цілком незрозумілим» навіть для позитивіста М.Драгоманова з його «типово-російським образом думання». Справа в тому, що «філософія серця» Шевченка не завжди піддається раціональному аналізові. Літературознавець В.Пахаренко назвав поета «незбагненим апостолом», закордонний дослідник літератури Г.Грабович потрактував великого національного мисленика як мітотворця, відірваного від реального життя.
Як типовий мисленик проблем Шевченко приділив особливу увагу самопізнанню людини, її свободі, яку пов’язував з чесною працею і протиставляв насильству, загребальству і несправедливому збагаченню. Визволення людини він пов’язує з визволенням нації. Його мета очевидна: перетворити «рабів незрячих гречкосіїв» у козаків, цебто вільних людей, вирвати їх із полону соціально-кріпацької свідомості, прищепити їм свідомість національно-державну. Незадовго до кінця свого земного життя поет передбачив визволення України, яке виборють нові соціальні сили, символізовані в образі «безверхого козака».
У творчості Шевченка антропоцентризм злютований із націоцентризмом.Cвої погляди він висловив насамперед у посланні «І мертвим, і живим…»(1845 р.). Слід зазначити, що поет не вживає самого поняття нація, яке вже використовувалося в тогочасній українській науковій і публіцистичній літературі. Найчастіше поняттянації підмінено словосполученням «брати мої», яким він охоплює всіх українців, незалежно від соціального стану. Послання формує комплексне уявлення про націю через визначення її основних ознак.
Насамперед українська нація розглядається як історична спільнота, що охоплює минулі, теперішнє і майбутні покоління, цебто «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків». Водночас Шевченко підходить до нашої нації як до спільноти, що не обмежена етнічними землями, бо українці проживають «в Украйні і не в Украйні». Проте значення рідної землі для національного самотвердження не підлягає жодним сумнівам, адже «Немає другого Дніпра». На противагу «чужому краю» Україна одна як «своя країна» і «тихий рай». Як окремішня спільнота українці протиставлені іншим націям, цебто йдеться про антиподи свого «ми» чужому «вони». Національне самоусвідомлення проявляється в доконечності власної держави, інакше доведеться воювати за чужі інтереси, як було за часів предків, що захищали інтереси Москви і Варшави.
Втрата національної пам’яті і неусвідомлення призначення своєї нації у світі призвели до того, що переваги завше надавали кон’юнктурі, а не стратегії і далекосяжним цілям. Водночас розмивання національної самосвідомості зумовлює надмірне захоплення чужою наукою, плазування перед чужинцями, забуття власної історії як «поеми Вольного народа», бо вона сприймається в чужій інтерпретації. Нема сумніву, що нація не виживе, якщо теперішнє покоління відривається від предківського коріння.
Особливе значення для самоствердження нації мають власні мова, традиції, релігія. Проте поет не закликає до національної самоізоляції, що підтверджують слова:
І чужому научайтесь,
Свого не цурайтесь…
Як вже зазначалось, українська нація в трактуванні Шевченка – це єдність усіх соціальних верств. Цікаве з цього погляду згадане звернення «брати мої»: воно вживається як до всіх українців, так і до різних соціальних верств. Якщо в першому випадку його суть у заклику «Обніміться ж, брати мої», то в другому воно набуває соціального характеру в ім’я національної єдності, в ім’я України як «заплаканої матері»:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, --
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Аналіз поглядів поета, дає підстави для висновку, що в його творчості йдеться про український національний антропоцентризм, який не просто збагнути чужинцеві. Із запереченням українського патріотизму нашого поета й мисленика пов’язані спроби трактувати поета лише як борця за соціальне визволення, замовчуючи його прагнення повернути Україні національну незалежність.
Водночас антропоцентризм у творчості Шевченка зазнав певної еволюції. Звісно, заперечувати соціальні мовити в його спадщині нема жодних підстав, адже закріпачення й національне поневолення української людності набуло найзвиродніліших форм ще за царювання Катерини ІІ. Уярмлення селянства відбувалося паралельно з наданням козацькій старшині прав російського дворянства. Такі соціальні зміни мали трагічні наслідки для української людності, оскільки ставили на протилежні полюси українських кріпаків і малоросійське панство, роз’єднуючи етнічну спільноту.
Т.Шевченко знав, що воля України, кожної української людини залежить насамперед від ліквідації самодержавства, але цим не обмежується. Його творча спадщина засвідчує, що українці й москалі не могли жити в одній державі, бо вони належали до різних цивілізацій – європейської (західної) і євразійської (російсько-православної). Як відомо, в центрі європейської цивілізації стоїть людина. Наш поет так висловив наслідки повернення до європейської цивілізації:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Для євразійської (російсько-православної) цивілізації на першому місці держава, яку наш поет називав «престолом-отечеством», а людина знецінюється. Царизм прагне завоювати нові землі. З поеми «Кавказ» випливає моторошна картина трагедії, коли сліз «не ріки – море розлилось».
Людина європейської (західної) цивілізації грунтує своє життя на природному праві, яке вона успадковує від народження. Шевченко відтворює таке становище в словах, які можна сприйняти як стрижень національної ідеї:
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Людині дозволено все, що не заборонено законом – така основна засада прав і свобод громадян західних держав.
Протилежний підхід спостерігається в державах євразійської (російсько-православної) цивілізації, в чому переконує життєдіяльність росіян, незалежно від форми правління. Людям із західних держав не просто зрозуміти російські порядки, адже там заборонене все, що не дозволене законом. Шевченко викриває царську державну практику, як
Благоденствіє, указом
Новеньким повите.
Ще одна протилежність між європейською (західною) та євразійською (російсько-православною) цивілізаціями. Якщо перша цивілізація орієнтується на створення належних правових умов для життєдіяльності людей, то друга – обмежує її різними заборонами, орієнтується на силу. Саме цього не розуміла козацька еліта, шукаючи підтримки в царського уряду. Гетьман Богдан Хмельницький мріяв про справедливі засади співжиття з Москвою, «Щоб москаль добром і лихом/ З козаком ділився», а вийшло інакше: «Москалики, що заздріли, /То все очухрали».
Боротьбу представників різних орієнтацій поет змальовує в образах трьох ворон, а трагедію свого народу бачить у тому, що від однієї матері народжуються близнята-вороги, один з яких «розпустить правду й волю по всій Україні», а інший – буде «Катам помагати».Отож, виходить, що не варто звинувачувати в наших бідах лише сусідів-ворогів, бо вже діти однієї «навісної матері») (ще більше – близнята) від самого народження приречені ворогувати між собою.
Моральний занепад тодішньої України поет передає словами:
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
Проте він вірить, що «оживе добра слава, / Слава України». Навіть після повернення з неволі поет шукає ідеал людини, який спрямовується в двох напрямах: йдеться насамперед про ідеал борця за національно-соціальне визволення і водночас про ідеал людини як представниці людського роду.
У поезії «Юридивий» він протиставляє «споборника святої волі» з активною життєвою позицією двом протилежним орієнтаціям: по-перше, «роду суєтному, проклятому», цебто «донощикам і фарисеям», які вчилися розпинати брата, бо російський царат не сумісний з праведним законом американського президента Дж. Вашингтона, а по-друге, справжнім «юродивим», що «оголосили юродивим /Святого лицаря».
Ще далі Шевченко йде в поезії «Бували войни й військовії свари…», в якій боротьбу за національне і соціальне визволення пов’язує із новими «зеленими паростями», «козаком безверхим». Мабуть, сучасний дослідник може побачити в такому трактуванні людей «середнього класу».
Ідеал досконалої людини, яку Сковорода називав «внутрішньою людиною», Шевченко знаходить серед первісних християн, яких змальовує в поемі «Неофіти». У поемі «Марія» відтворений ідеал жінки як зразок для матерів неофітів, послідовників Христа. Завдяки таким матерям і їхнім синам слово Христової істини запанувало серед людей. Водночас поет викриває візантійське перекручення первісного християнства, що зводить його до механічного виконання обрядів; поет зазначає, що «візантійський Саваоф/ Одурить!Не одурить Бог». У цьому особливість світогляду Шевченка, в якому злютовується антропоцентризм і націоцентризм, над якими височіє теоцентризм.
Аналіз творчості Шевченка доводить висновку про еволюцію його поглядів на людину. Якщо на початку своєї творчості він оплакував долю жінки, як втілення долі своєї батьківщини, поневоленої російським царатом, а в період писання збірки «Три літа» закликав до порозуміння різні соціальні верстви національної спільноти, хоч і тоді прославляв самовідданого борця за визволення людини Прометея, то наприкінці свого життя побачив нове покоління борців із когорти «безверхих козаків», вважав ідеалом досконалої людини самовідданих неофітів, первісних християн, апостолів Правди.
4. «Філософія серця» Памфіла Юркевича
Найвидатніший український філософ дев’ятнадцятого століття Памфіл
Юркевич (1826—1874 рр.) народився в родині священика на Полтавщині. Після закінчення Полтавської духовної семінарії навчався в Київській духовній академії. У 1861 р. його запросили читати лекції в Московському університеті, бо в цілій імперії не було більше фахівця, який би міг викладати на належному рівні курс філософії.На той час Юркевич «виявляє величезну філософську ерудицію, це мислитель, ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки, й водночас, що значно важливіше, -- це абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї власні думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу» (А.Тихолаз). Доречно нагадати, що в Росії, як завше, були свої стандарти, яким було далеко до світових.
Філософські погляди мисленика вважають своєрідною версією християнськогоплатонізму. Якщо одні дослідники трактують вчення Юркевича як «філософію серця», то інші – як конретний ідеалізм, вбачаючи в ньому початки персоналізму чи первні екзистенціалізму тощо. Причина в тому, що його філософське вчення не підпадає під якесь усталене визначення. Отже, філософові доводилося працювати в непростих умовах, боротися за право на існування своїх поглядів.
Образ Юркевича під прізвищем Дашковича змалював у романі «Хмари» І.Нечуй-Левицький. Захоплювався його лекціями російський історик В.Ключевський і тамтешній філософ В.Соловйов. Проте, слід зауважити, що наш краянин «не вписувався» в тодішнє російське філософське середовище, яке, по-перше, було в жалюгідному стані після десятилітньої царської заборони викладати філософію у вищій школі, а по-друге, наш краянин не мирився з панівним у тодішній російській суспільній думці «механістичним матеріалізмом», що пов’язувався з політичним радикалізмом.
Розуміючи хиби антропологічного матеріалізму в інтерпретації публіциста Н.Чернишевського, наш філософ піддав аргументованій критиці його статтю «Антропологічний принцип у філософії», після чого зазнав цькування в так званій «революційно-демократичній пресі». Серед його хулителів особливо відзначились М.Салтиков-Щедрін, Д. Писарев, М. Антонович. Приміром, Д. Писарев зводив філософію до «шарлатанських обіцянок», переконував: «Якщо нормально мислячі люди і звертають на філософію свою увагу, то це робиться лише для того, щоб або посміятися з неї, або ж вколоти людей за їхню вперту дурість і їхню подивугідну легковірність. Серйозно займатися філософією може нині тільки людина або напівбожевільна, або хибно розвинена, або – до крайнього ступеня неук». Російські так звані «революційні демократи» паплюжили і висміювали все: від його ідей до праці в духовній академії й українського походження. Противники Юркевича доходили до крайнощів, не уникали навіть грубої лайки. У такому самому стилі на нього нападав згодом В.Ленін, який ідеалізував Чернишевського як «революційного демократа». За тоталітарного режиму мисленика, як правило, не згадували, а при згадці не уникали лайливих епітетів.
Лише філософ В.Соловйов, який, до речі, був нащадком Г.Сковороди, високо оцінив нашого мисленика: «У розумовім його характері дивним чином сполучилися самостійність і широта поглядів із щирим визнанням історичної традиції, глибоке сердечне співчуття усім сутнім інтересам життя – з тонкою проникливістю критичної думки». Звісно, російський філософ не зазначив, що йдеться про українську історичну інтелектуальну традицію, пов’язану з національною «філософією серця».
Як наслідок упередженого ставлення до нашого філософа, а відтак замовчування його праць найбільше постраждала українська філософська думка. Д.Чижевський висловив жаль, що спадщина нашого мисленика ще навіть у двадцятому столітті залишалася невідома. На цій підставі він писав, що «Юркевич не залишив нам закінченої філософської системи», з чим не можна погодитися нині, коли нарешті його праці побачили світ і дійшли до вітчизняного дослідника.
Центральною в філософії Юркевича є проблема людини. Основні засади своєї філософії мисленик виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого», що обґрунтовує філософсько-антропологічну концепцію про людське серце, яка протистояла тодішнішнім не лише матеріалістичним, а й ідеалістичним антропологічним поглядам. У філософії Юркевича «серце» -- це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр її душевного і духовного життя; концентрація усіх пізнавальних дій у душі; осереддя морального життя людини; скрижаль з викарбуваним природним моральним законом. Світ відкривається насамперед для глибокого серця, а вже звідси – для раціонального мислення. Установлений Богом порядок морально-духовного життя людини й людства міститься в серці як найглибшій скарбниці людського духа. Мисленик зазначає, що «священні автори цілком певно й з повним усвідомленням істини визнавали серця осереддям усіх явищ людського тілесного й духовного життя». Водночас він зазначає «багатозначність біблійного вчення проглибинове серце, таємниці якого знає тільки розум божественний».
Християнський платонізм Юркевича проявляється в інтерпретації ідеї у взаємозв’язку з уявленням і поняттям, якими людина пізнає світ. Як випадковий образ уявлення стосується споглядання. Порівняно з ним поняття пов’язане з буттям, відтворює доконечний зв’язок і співвідношення елементів, але в ньому мислення й буття співіснують паралельно, при чому функція мислення обмежується спогляданням. У ідеї мислення й буття ототожнюються, у ній людина виходить поза межі досвіду. Лише в ідеї розум проникаєу внутрішність і будову тих явищ, очевидна сторона яких усвідомлюється за допомогою поняття.Ідея – це божественне й розумне в космосі.
Сліднаголосити, що мисленик тлумачить ідею неоднозначно, вкладає в неї не тільки епістемологічне, а й онтологічне значення. На його переконання, ідея – це форма пізнання і водночас річ чи її місце. Ідея тлумачиться як основа, закон, норма речі чи певного явища. На противагу йому розум визнається об’єктивною сутністю речей чи явищ. Водночас між розумом і дійсністю встановлюється взаємозв’язок, при якому одне характеризується через інше.
Ідея – це первень, який має дві сторони: пояснює явище під епістемологічним оглядом і водночас онтологічно. Мисленик розуміє, що людина змушена орієнтуватися в матеріальному світі, від якого залежить духовність. Отож, намагання співвідносити людські потреби й бажання з дійсністю не суперечать вищим духовним прагненням, бо світ підпорядковується насамперед духовним засадам самосвідомості, а вже потім абстрактному мисленню.
Як вважає Юркевич, саме в ідеї втілюється істинна сутність предмета чи явища, що підтверджує істинність вчення про розум Платона. Як єдність божественного й розумного ідея визначає ставлення людини до світу, з’ясування його основи й мети. Ідея зумовлює світоспоглядання, джерела якого в людській душі. Як наслідок ідея дає змогу проникнути в сутність людини, зрозуміти сенс її життя. Мисленик зазначає, що «у визнанні ідеї філософія сягає висоти, до якої, мабуть, незвична наша буденна свідомість і яка може видатися науці позитивній, що до неї належить особливо природознавство, цариною радше людських бажань та невизначених прагнень духу, ніж дійсного пізнання».
Наш мисленик виступає проти намагань раціоналізувати не лише сутність душі, а й весь духовний світ звести до мислення, бо навіть досконале мислення не зумовлює досконалості людського духа і повноти духовного життя людини. Світ розкривається насамперед для глибокого серця і лише згодом для мислення. Вимоги серця визначають завдання, які доводиться розв’язувати мисленню, а це заперечує роль зовнішніх впливів. П.Юркевич звертає увагу на дві тези: по-перше, серце спроможне сприймати і проявляти такі душевні стани, які недоступні розумові; по-друге, поняття й виразне знання розуму відкривається через серце. Мисленик зазначає: «Явище двоєдушності показує, якою великою може бути відстань між діяльністю душевною в уявленнях і поняттях та тими власними станами душі, що відгукуються в рухах серця».
Пояснюючи відмінності між психологічними і біблійними поглядами на сутність людської душі, філософ доводить до розуміння явищ з підстав фізичних, з одного боку, і моральних, з іншого. Юркевич пише: «Безперечне наукове значення має прийняте у моральнісній філософії поняття моральнісного закону й учення про обов’язок або зобов’язаність дотримуватися його. Як сумління, так і всі релігії розглядають моральнісні вчинки як заповідані вищим законодавством, і тому здійснення їх визнають за обов’язок і повинність». Відтак філософ наголошує на «позірній єдності учинків розумних і моральнісно добрих». По-перше, «з раціоналістичної точки зору назавжди залишиться не пояснюваним, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до моральнісного закону, як до припису розуму». По-друге, докори сумління людини за несправедливість або жорстокість «є зрозумілими лише для серця, а не байдуже розмірковуючого розуму». По-третє, «християнин має визнавати у ближньому самого себе й стражданнями так само щиро, як він переживає ці нещастя й страждання у собі самому».
Філософ звертає увагу на практичне значення його теоретичних висновків. Він зазначає, що людина єдина в своєму роді, знає себе «у безпосередній самосвідомості». Отож, пояснювати душевне життя на підставі загальних законів недоречно. Виходячи з цього, мисленик наголошує, що «явища можуть бути помічені лише після того, як вони виникли, а з якої певної глибини, в якому напрямі й послідовності, та в яких особливих видозмінах виникають вони, цього не можна визначити за жодними загальними законами». Окрім того, релігійність людини утверджується на природному грунті, а основа релігійної свідомості закорінена в серці людини. Як пише Юркевич, «одкровення звідомлює людині істини, неприступні для її розуму», а цих «зачатків і нахилів ми не можемо знайти у царині уявлень і понять», «тільки в самому серці – це можна припустити вже без будь-якого доведення». Цього не спроможні пояснити прихильники матеріалістичної філософії, марно застосовувати тут механічні закони.
Нарешті, мисленик протиставляє «безпосередні і вільні рухи серця» як джерело моральнісної вартості спробам приписати їх зовнішнім обставинам і відповідним міркуванням, бо вони «мають більшою чи меншою мірою характер фізичних дій». Серце людини спонукає її чинити справедливо навіть в умовах, в яких нема стороннього спостерігача ні особистої користі. Людина створена за подобою Божою, тому відкриває для себе «метафізичну засаду любові серця до добра як головного моральнісного акту». Моральнісні вчинки зумовлені свободою людини: «вона чинить добро не з примусу, не з розрахунку, не за наказом, а вільно або залюбки, з любові до добра».
«Філософія серця» Юркевича, як вже зазначалося, не вписувалася в тодішню інтелектуальну атмосферу. У Росії тоді панував матеріалізм, зведений до «базаровського» рівня, хоч з Європи почав проникати позитивізм. Антропологічний матеріалізм Чернишевського ґрунтувався на тотожності філософії та природознавства й моністичній інтерпретації людини. Його намагання перетворити етику на науку на кшталт природознавства зумовило утилітарний принцип моральності, що орієнтувався на задоволення. Так само на раціональних засадах російський матеріаліст прагнув перебудувати суспільство.
П.Юркевич аргументовано спростував претензії матеріалізму на незаперечність обґрунтування істини. До матеріалізму він підійшов з історичних позицій, порівняв матеріалізм в античну добу з матеріалізмом антропологічним. Водночас мисленик наголосив, що російський матеріаліст, «котрий так багато говорить у своїх статтях про природничі науки, не має ясного уявлення про їхній метод та про їхній предмет», бо «науки дослідні…займаються явищами й не торкаються питання про метафізичну сутність речей». Інакше кажучи, природничо-наукове пояснення людини не замінює філософського пояснення, що треба мати на увазі. Твердження про неспроможність метафізичного пояснення істини безпідставні.
Як зазначає мисленик, спроби новітнього матеріалізму узалежнити душевні явища від фізіологічних безпідставні, бо душа не піддається спостереженню -- в ній проявляється індивідуальний первень. Ще жодному філософові не вдалося обґрунтувати загальні закони душевного життя. Саме тому наука про людський дух спиралася на метафізичні засади. Ідеалістична метафізика намагається осягнути людський дух у світовій системі. На противагу йому природознавство не претендує на подібну всеохопність. Отож, концепція Н.Чернишевського хибна не лише теоретично, а й не спроможна з методологічного погляду. Її моністичне тлумачення людини засвідчує невігластво, бо не тільки спрощує, а й вульгаризує філософські проблеми людини. Юркевич зазначає, що «пояснювати духовне начало через матеріальне неможливо, тому що саме це матеріальне начало лише у взаємодії з духом є таким, яким ми знаємо його у наших досвідах».
Мисленик піддав критиці не лише теоретичне тлумачення людського духу російським матеріалістом, а й практичні висновки з нього. Намагання Чернишевського уподібнити духовну людську діяльність і поведінку тварин з теоретичного боку безпідставне, бо тварина виступає як представник певного роду з його нездоланними інстинктами, а людський дух вільний щодо вибору цілей і оцінки своєї діяльності. П.Юркевич пояснює: «Тварина є не особистістю, а екземпляром породи, й про це вона знає. Знаменно, що найбільш хижі тварини, згідно з невідомим нам інстинктом, не нападають на тварин своєї породи з тією метою, щоб живитися їхнім м’ясом. Так само ми маємо очікувати, що розвиток їхній буде однаковий і одноманітний, як зумовлений лише загальними властивостями породи».
Зв’язок людини з людським родом визначається не лише фізичними, а й моральними чинниками. Якщо самосвідомість тварини перебуває на емпіричному рівні, то людська самосвідомість проявляється у двох формах: 1) критичному осмисленні свого емпіричного стану і 2) розвитку на основі розуміння істини, проникнення в метафізичну сутність речей. Як зазначає Юркевич, «люди мають цілі, різноманітні до безконечності, вони знаходять задоволення у предметах і діяльностях, які різняться між собою, як вада та чеснота, зло та добро, земля та небо».
Порівнюючи людину й тварину під моральним оглядом, Юркевич не заперечує, що навіть допускаючи певну моральність інстинктів, дії тварини скеровує користь, цебто утилітарний підхід, а не ідеї істини чи добра. Тварина не спроможна поглянути на себе збоку, поглядом іншого, що властиве людині як самооцінювання. Якщо Чернишевський шукає спільності в діях тварин і людей, то наш мисленик акцентує на їхніх відмінностях.
Не погоджується Юркевич з антропологічним матеріалізмом щодо детермінації духовного світу людини зовнішніми чинниками, обставинами, бо таке трактування фактично заперечує свободу вибору людини. Джерелом справді моральних вчинків мисленик вважає любов. Водночас він виступає проти зведення моральності вчинку до її розумності, що, до речі, проповідував Чернишевський у своєму романі «Что делать?», насамперед в образі Рахметова як «особливої людини», яка завше точно виконує обов’язки, не піддається жодним почуттям, ні проханням.
Антропологічний матеріалізм спрощено підходить до взаємозв’язку окремого й загального, підпорядковує все добру й користі, встановлює певну ієрархію. На її вершині стоїть інтерес усього людства, далі – загальний інтерес нації, а за ним -- інтереси станів залежно від їхньої чисельності. Отож, виходить: у діяльності індивіда розумне (й моральне) лише те, що відповідає інтересам спільнот. На противагу такому погляду Юркевич захищає моральне право особи, що визнає весь цивілізований світ. Намагання підпорядкувати інтереси особи інтересам більшості фактично орієнтується на кількісні критерії, що не відповідає вимогам справедливості. У певних випадках поведінка більшості може бути аморальною порівняно з моральною поведінкою особи.
Раціоналістичний погляд не може пояснити джерел моральності, оскільки людина визначає свою діяльність власними міркуваннями. Моральність народжується глибиневою сутністю духа. Заперечуючи принцип «розумного егоїзму» Чернишевського, яким визначає свою поведінку вже згаданий Рахметов, наш мисленик наголошує на не- поєднаності понять «егоїзм» і «розумність», бо егоїзм і утилітаризм перебувають поза межами знання. Він зазначає, що пізнання має на меті досягнення істини, а у вчинках панує ідея добра. Егоїзм спрямовується на задоволення особистих потреб, що зрештою веде до нехтування інтересами людства. Такий підхід суперечить підходу самого антропологічного матеріалізму, який виводить поза межі моральної діяльності людські почуття, зокрема радість і страждання. Людина не може трактуватися як машина, що має виконувати абстрактний обов’язок.
Як мисленик Юркевич виступив проти тенденцій в інтелектуальній сфері тодішньої Росії, коли, спираючись на досягнення природознавства, антропологічний матеріалізм намагався заперечити метафізичне трактування людини. Мета очевидна: це – спроба пояснити на основі механічних законів людську поведінку, щоб могти керувати нею і водночас суспільством задля досягнення певних політичних цілей. У таких умовах наш мисленик створивзавершену філософсько-антропологічну концепцію під назвою «філософія серця», яка відтворює українські філософські традиції.
Коли йдеться про заслуги Юркевича, то треба наголосити, що він усвідомлював хибність тодішнього раціоналізму, який згодом піддали критиці західні філософи. Його філософське вчення розвивалося на основі Святого Письма, а також української духовної культури, що зазнала впливу Києво-Могилянської академії. Мисленик спирався на філософію Платона й Канта. Як вже було сказано, лише Юркевич був на рівні світової філософської думки на цілу Російську імперію. Проте його «філософію серця», характерну для української духовності від часів великокняжої Київської імперії, не могли сприйняти в тодішній Росії, де панував «базаровський тип» філософування, що був представлений антропологічним матеріалізмом Чернишевського.
П.Юркевича можна вважати безпосереднім спадкоємцем Сковороди, а також філософських ідей його краян Гоголя й Шевченка, хоч він і не посилається на їхні твори, не згадує їх. Водночас треба зазначити, що всі вони сформувалися як мисленики під впливом Святого Письма. Якщо за життя Юркевич зазнав нападів з боку прихильників антропологічного матеріалізму, а за часів тоталітарного режиму був замовчуваний, то після відновлення незалежності України він заслуговує на почесне місце в історії української філософської думки.
