11. Конституційний статус мов національних меншин регулюється, крім Конституції України і закону «Про мови в Українській рср», законом «Про на­ціональні меншини в Україні» від 25 червня 1992р.

Держава взя­ла на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культур­ної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національ­них меншин України. Оголошуючи українську мову державною, за­конодавство України в той самий час гарантує використання і розви­ток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантуєть­ся право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. На всіх посадових осіб покладено обов'язок володіти ук­раїнською і російською мовами, а в за необхідності - й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання служ­бових обов'язків.

Україною забезпечується примноження і схоронність фондів і пам'яток української мови, інших національних мов у науково-дослідних установах, архівах, бібліотеках, музеях, а також їхню охорону та використання.

Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною озна­кою, мовна дискримінація неприпустимі. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обме­жень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті спричиняють відповідальність, встановлену законом.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, (особисті, фізичні) політичні, економічні, соціальні та духовні (культурні).

Громадянські (особисті, фізичні) права - це види і межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в його особисте і сімейне життя; на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання тощо.

Політичні права - це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері реалізації політичної влади.

До цієї групи відносять такі права: на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; на участь у професійних спілках; брати участь в управлінні державними справами; брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування; рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

Економічні права - це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну та використання матеріальних благ. До них відносять право: володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; приватної власності; державної та комунальної власності; на підприємницьку діяльність; на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; на належні, безпечні і здорові умови праці; на заробітну плату не нижчу від визначеної законом; на страйк; на відпочинок тощо.

Соціальні права - це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері забезпечення належних соціальних умов життя.

Ця група включає право: на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї; на охорону здоров'я; на медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування шкоди завданої порушенням безпечного для життя і здоров'я довкілля; на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; на поширення інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; на шлюб; тощо.

Духовні (культурні) права - це види та межі можливої (дозволеної) поведінки людини і громадянина у сфері доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на: освіту; безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі; навчання рідною мовою у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів; на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Основні права людини і громадянина нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Обов'язок людини і громадянина - це вид і міра необхідної (обов'язкової) поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі, що передбачається для задоволення життєво важливих матеріальних і духовних інтересів інших осіб, що закріплена в Конституції та інших нормативно-правових актах.

Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конституційними принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України визначаються не лише їх правами, а й обов'язками перед державою, іншими громадянами та організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного й соціального життя це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідно створити механізм реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених ним прав, свобод і обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина - це категорія надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії - це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії - це власні можливості людини і громадянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять;

- право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

— право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами;

- право знати свої права та обов'язки;

- право на правову допомогу;

- право не виконувати явно злочинні накази;

- право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

- право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта;

- право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;

- право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультра-радикальних політичних організацій (ст. 37) тощо.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приватної власності (ст. 41) тощо.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння "консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" (ст. 11).

Юридичні гарантії - це державно-правові засоби, що забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є:

- юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 визначила: "Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод";

- створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом", "кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", використовувати для цього всі національні засоби, а також "... звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодовуватися (ст. 56);

- розвиток суспільно-політичної активності громадян, сформування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напрямом діяльності в цьому аспекті є необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права1 свободи та обов'язки, вважає не чинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення;

- активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні и захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, свобод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ тощо. З формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

- державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України "...вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина".

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Обов’язки – складова частина правового статусу особи. Вони пов’язані з правами і свободами людини і громадянина і цим можна пояснити ту обставину, що обов’язки закріплені у розділі ІІ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Важко уявити людину, яка має тільки обов’язки, як неможливим є й права особи без обов’язків. Конституційні обов’язки законодавцем встановлюється для забезпечення інтересів інших людей, держави і суспільства, самих носіїв обов’язків.

Конституція України виходить із принципу рівності обов’язків, який означає, що жоден громадянин не повинен звільнятись або ухилятись від обов’язків, вони рівномірно мають поширюватися на всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства. Однак деякі обов’язки на останні дві категорії осіб не розповсюджуються (зокрема, захист Вітчизни).

Поява в Конституції України нових основних обов’язків громадян, самостійна цінність конституційних обов’язків (поряд із суб’єктивними правами) у регулюванні суспільних відносин, як елемента конституційного статусу людини і громадянина уможливлює їх самостійну класифікацію. В літературі конституційні обов’язки людини і громадянина класифікують за різними критеріями: 1) за характером зв’язку особи і держави – обов'язки людини і обов'язки громадянина; 2) за основними сферами життєдіяльності особи – особисті, політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні; 3) за способом закріплення – а) прямо закріплені в Конституції України; б) що випливають із тлумачення положень Основного Закону; 4) за функціональною спрямованістю (дією) – а) дія яких спрямована на охорону і захист конституційного ладу України та його основ; б) спрямовані на забезпечення законності і правопорядку в державі; в) спрямовані на розвиток економічної системи, на забезпечення екологічної безпеки країни; 5) за їх адресатами (дестинаторами) – обов'язки щодо: а) держави; б) суспільства, інших людей, своїх близьких; в) себе; 6) за характером здійснення – а) реалізуються в конкретних правовідносинах; б) здійснюються в загальних (конституційних) правовідносинах; 7) за формою здійснення – індивідуальні і колективні; 8) за часом реалізації – постійні і тимчасові; 9) за характером забезпечення – обов'язки, для здійснення яких з боку держави: а) вимагається створення певних матеріальних благ, правозастосовча діяльність; б) не вимагається особливої активності, достатньо підтримання громадського порядку й законності. Вважаємо доцільним коротко охарактеризувати конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні.

Обов’язок додержуватися Конституції України і законів України є одним із найважливіших обов’язків людини і громадянина. Він передбачений ст. 68 Основного Закону і стосується всіх осіб, які перебувають на території України. Цей конституційний обов’язок не обмежується виконанням тільки Конституції і законів, а означає, що кожний повинен додержуватися і підзаконних актів, актів органів місцевого самоврядування. Йдеться про дотримання принципу законності. В Конституції містяться заборонні норми у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст. 37 Конституції передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об’єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки тощо. Встановлюється, що на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Обов’язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи встановлений ст. 65 Конституції України. Більш детально обов’язок захисту Вітчизни врегульовано Законом “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. Порядок проходження військової служби встановлений Законом України “Про загальний військовий обов’язок та військову службу” від 25 березня 1992 року. Альтернативна служба існує для тих громадян, які за своїми світоглядними та релігійними переконаннями не можуть нести військову службу. В цих, та інших встановлених законом випадках, громадяни України мають право на заміну військової служби альтернативною громадянською службою, порядок проходження якої врегульовано Законом України „Про альтернативну (невійськову) службу”. Військова служба є почесним обов’язком кожного громадянина. Тому за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби встановлена кримінальна відповідальність.

Шанування державних символів уперше закріплюється як конституційний обов’язок громадян України. Державні символи – прояв суверенітету нашої держави, і тому підлягають особливій охороні з її боку.

Обов’язок не заподіювати шкоди природі і відшкодувати завдані їй збитки встановлений ст. 66 Конституції України. Збереження навколишнього середовища визнається світовою спільнотою як основне завдання і обов’язок не тільки кожної держави, а й кожної людини планети. Екологічні обов’язки громадян України деталізовані в поточному законодавстві, зокрема в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. Проблема охорони цього середовища в Україні після катастрофи на Чорнобильській АЕС є досить важливою. У зв’язку з цим в ст. 16 Конституції України закріплено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Обов’язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища – це завдання не тільки державних інституцій, а й кожного громадянина.

Обов’язок охороняти культурну спадщину передбачений ст. 66 Конституції України, спрямований на збереження матеріальних і духовних цінностей Українського народу, його історичних надбань. Порядок здійснення цього обов’язку врегульовано Основами законодавства України про культуру”, законами “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р., “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 р.

Обов’язок набуття повної загальної середньої освіти, встановлений ст. 53 Конституції України, означає обов’язок кожного мати таку освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Загальна середня освіта є обов’язковою основною складової безперервної освіти. Її набуття спрямоване на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах – гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

Обов’язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи, закріплений в ст. 68 Конституції України, є важливою умовою свободи, її необхідним обмеженням і фундаментальним принципом забезпечення правопорядку. Повага до прав інших осіб потребує високої правосвідомості громадян. Реалізації своїх прав за рахунок інших є одночасно порушенням як норм права, так і моралі. Додержання цього конституційного обов’язку мінімізує конфлікти між людьми або навіть унеможливлює їх.

Обов’язок піклування про дітей та непрацездатних батьків передбачено ст. 51 Конституції України. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Цей обов’язок громадян відображає особисту відповідальність кожної людини за долю своїх батьків і дітей, коли вони вже або ще не в змозі забезпечити свої життєві потреби. Більш детально ці питання регламентуються Сімейним кодексом України та нормами поточного законодавства.

Обов’язок сплати податків і зборів вперше в Україні закріплюється на конституційному рівні (ст. 67). Конституція зобов’язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Платниками податків є юридичні та фізичні особи, на яких згідно із законами України покладено обов’язок сплачувати податки. Громадяни сплачують податок із своїх доходів відповідно до Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 р. та інших нормативно-правових актів.

17. В той же час слід відзначити, що попри проголошення і гарантування рівноправності, не можна повністю звільнити суспільство від різниці в соціальному статусі, матеріальної нерівності. Це пов'язано з тим, що за своїми природними здібностями, освітою, родом занять, свідомістю, психологією люди не є нерівними. Тобто, фактичної рівності між людьми не існує і бути не може, оскільки всі відрізняються за своїми індивідуальними параметрами. Як зазначає Ф.А. Хайєк, «цілковита рівність більшості людей може означати лише однакове підкорення широких мас наказам певної еліти, що може задовольнити тільки державна влада з тоталітарними повноваженнями» [19, c. 120].

В радянський науці, метою суспільства ставилося досягнення фактичної рівності. З погляду марксизму-ленінізму формальна рівність - це буржуазне право, буржуазне «рівне право», а фактична рівність - задоволення споживчих потреб «по потребах». Розвиток нижчої фази комунізму, соціалізму, до його вищої фази, повного комунізму, означає рух «далі від формальної рівності до фактичного, тобто до здійснення правила «з кожного по здатностях, кожному по потребах». Звідси формальна рівність, розглянута як рівне стосовно рівних, протиставлялося фактичній рівності, що досягалося через нерівне відношення до нерівних людей. І хоча справедливість, наприклад, у соціалістичному суспільстві оцінювалося як діалектичне поєднання елементів рівності й нерівності, насамперед, зверталася увага на досягнення фактичної, соціальної рівності, соціальної однорідності суспільства. При такому підході категорія «формальна рівність» відсувалася на задній план. Політика загального зрівняння не сприяє реалізації прав і свобод особи. При цьому не слід забувати, що правосуб'єктність та суб'єктивні права будь-якої особи не є тотожними. Неповнолітній і божевільний не можуть користуватися усіма правами нарівні з іншими особами [6, c. 54]. Формальна рівність полягає насамперед в тому, що для всіх учасників суспільних відносин встановлюються й застосовуються єдині правові засоби, які становлять основу механізму правового регулювання, тобто норми права, юридичні факти, акти реалізації прав і обов'язків.

Рівноправність вимагає, щоб усі громадяни мали рівні права й обов'язки, а оскільки останні можуть бути зведені до поняття юридичних можливостей вільновольових дій людини і його індивідуального розвитку, то рівноправність означає реальну наявність у всіх громадян однакового об'єму таких можливостей [12]. Однак, незважаючи на гарантування рівноправності, в суспільстві неминуче буде зберігатися нерівність соціальних статусів населення, матеріальна нерівність, оскільки люди нерівні за своїми природними здібностями, освітою, родом занять, свідомістю, психологією тощо. Тобто, фактичної рівності між людьми не існує і бути не може, оскільки всі відрізняються за своїми індивідуальними параметрами. Цілковита рівність більшості людей може означати лише однакове підкорення широких мас наказам певної еліти, що може задовольнити тільки державна влада з тоталітарними повноваженнями [19]. Минуле нашої держави свідчить, що політика загального зрівняння не сприяє реалізації прав і свобод особи. Крім того, треба враховувати, що кожна особа має різну правосуб'єктність і тому суб'єктивні права, що реалізуються кожним суб'єктом, не є однаковими. Неповнолітній і божевільний не можуть користуватися усіма правами нарівні з іншими особами [6]. За словами Ф. Люшера, рівність не є природною, а повне викорінення нерівності означає повстання проти людської природи [11].

19. Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.

До таких актів варто віднести:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);

- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);

- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);

- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);

- Декларацію прав дитини (1989);

- Декларацію про територіальний притулок (1967);

- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (I960);

- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);

- Конвенцію щодо рабства (1926);

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);

- Конвенцію про права дитини (1989);

- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.

Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і визначні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.

Особливо широкого і прогресивного за своєю демократичністю розвитку набула європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).

Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі у 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".

На Мадридській зустрічі учасників ОБСЕ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.

На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір ОБСЕ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.

На Копенгагенській нараді з питань людського виміру ОБСЕ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір ОБСЕ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.

У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками ОБСЕ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.

У 1992 р. на Паризькій нараді Ради ОБСЕ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.

У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.

Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).

21. Зворот «може бути наданий притулок», вжитий у частині другій статті 26 Конституції України, свідчить про те, що Україна сприймає право притулку в першу чергу як право держави надавати чи не надавати притулок, а не як право особи одержати притулок. Отже, Україна на власний розсуд вирішує питання про задоволення чи відхилення клопотання іноземця або особи без громадянства про надання притулку [7, c. 16]. Крім того, відповідно до частини другої статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану держава може встановити обмеження права притулку, вказавши строк дії такого обмеження [5, c. 80].

С. Чехович вважає, що в Україні має місце зіткнення права держави надавати притулок і права особи шукати притулку та користуватися ним. На його думку, вирішення цієї правової колізії повинно ґрунтуватися на основоположних принципах Конституції України. Беручи до уваги те, що Україна є демократичною, соціальною та правовою державою (стаття 1 Конституції), у ній визнається та діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції), права людини повинні домінувати над інтересами держави. Фактором стримування для держави є також її головний обов’язок, який полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини, що є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції). Тобто надання притулку є водночас і правом, і обов’язком держави [5, c. 80].

Як би там не було, проблема надання притулку в Україні є дискусійною та недостатньо розробленою як на законодавчому (закон про надання притулку відсутній), так і на академічному рівнях. А оскільки норми про право притулку містяться як у внутрішньому законодавстві окремих держав, так і в міжнародному праві [8, c. 54] і Україна не є учасницею жодного міжнародно-правового акта, що регулює питання притулку та має обов’язковий характер, врегулювання проблеми притулку на національному рівні є вкрай важливим.

У законах України, зокрема у статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», передбачено право притулку, але відсутнє достатнє врегулювання відносин, які виникають у зв’язку із ним. Цей Закон також містить положення про надання статусу біженця. Розмежовує ці поняття і Закон України «Про громадянство України», який містить формулювання «надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні». Для гарантування можливості одержати притулок у Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься стаття 204-1, відповідно до якої від адміністративної відповідальності звільняються іноземці або особи без громадянства, які бажають скористатися правом на притулок або набути статусу біженця, якщо вони в установлений законом термін звернулися до відповідних органів державної влади щодо надання їм притулку чи статусу біженця.

Отже, українське законодавство розмежовує поняття «притулок» і «статус біженця». Однак питання про доцільність такого розмежування в українській науці залишається дискусійним. Так, С. Чехович вважає, що міжнародне право ці поняття об’єднує, оскільки їхній зміст є ідентичним, і що в законодавстві більшості країн поняття «притулку» та «статус біженців» є тотожними [5, c. 81].

Із останнім твердженням складно погодитися. По-перше, право притулку і статус біженця мають відмінну юридичну природу та відмінний спосіб нормативно-правового закріплення. По-друге, притулок є лише однією зі складових (хай навіть основоположною складовою) статусу біженця. Право притулку передбачає право особи на в’їзд, поселення, обмеження вислання та заборону видачі, а також право особи шукати притулок на території інших держав, рятуючись від переслідувань, однак цими правами статус біженця не обмежується, він також включає права у сфері працевлаштування, соціального забезпечення тощо. По-третє, притулок можуть одержати не лише біженці. На власний розсуд із міркувань гуманності держава може надавати притулок на своїй території іншим категоріям осіб, наприклад, особам, які тікають від небезпек, пов’язаних зі збройним конфліктом, та які не підпадають під визначення біженця, що міститься в Конвенції про статус біженців 1951 року та/або національному законодавстві. Отже, розмежування понять «притулок» і «статус біженця», яке характерне для українського законодавства, вбачається доцільним і таким, що відповідає нормам сучасного міжнародного права. У цьому контексті слід також відмітити, що у Науково-практичному коментарі до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» статус біженця розглядається як один із видів притулку [9, c. 37], що не викликає суттєвих заперечень.

О. А. Гончаренко зауважує, що законодавство України про біженців має певні недоліки, оскільки проблема біженців для України досить нова, і за радянських часів жодної правової бази, яка б могла стати основою при розробці українського законодавства про біженців, не існувало. Так, вона зазначає, що «суттєвий недолік містить стаття щодо регулювання правового становища біженця з моменту вилучення у нього довідки про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їй статусу біженця, у зв’язку з ненаданням йому зазначеного статусу і до видачі відповідної довідки про оскарження даного рішення. Фактично весь час, строк якого також не визначено законом, біженець знаходиться в Україні на нелегальному становищі, тому що не має документів, які легалізують його правове становище» [10, c. 11-12]. Це зауваження стосувалося Закону України «Про біженців» 2001 року, однак із прийняттям Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у 2011 році ситуація істотно не покращилась.

Ю. Ф. Гаврушко вважає, що у законодавстві немає єдності в розумінні та застосуванні понять «іммігрант», «емігрант», «шукач притулку», «нелегальний мігрант», «вимушений переселенець», «тимчасовий захист біженців» [11, c. 13].

Ще одним недоліком українського законодавства можна вважати те, що положення статті 17 Конвенції про статус біженців («Робота за наймом») та статті 15 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», яка проголошує, що біженці мають рівні з громадянами України права на працю, не були відображені ні в Законі України «Про зайнятість населення» (перш за все, у статті 8 про право громадян на працевлаштування), ні в Постанові Кабінету Міністрів України № 322 від 8 квітня 2009 р. «Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства». Це дозволяє посадовим і службовим особам тлумачити і застосовувати положення цих документів на власний розсуд, що не гарантує їх добросовісності та врахування ними інтересів біженців і їх роботодавців.

Для біженців і особливо для шукачів притулку надзвичайно важливе значення мають норми, що стосуються в’їзду, виїзду та перебування на території України іноземців і осіб без громадянства. У цьому контексті слід згадати про Наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України № 519 від 14 липня 2009 р. «Про затвердження Порядку проведення вибіркового контролю за наявністю в іноземців та осіб без громадянства достатнього фінансового забезпечення для перебування в Україні», який набув чинності 25 серпня 2009 р. Відповідно до цього Наказу іноземці (це стосується громадян більше 90 держав – в основному тих, які розглядаються як країни походження незаконних мігрантів, які намагаються дістатися Західної Європи через Україну) та особи без громадянства, які постійно проживають у цих країнах, при в’їзді до України повинні мати кошти в 20-кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого в Україні на день їх в’їзду на її територію, з розрахунку на кожен місяць перебування або на термін перебування менше одного місяця. При цьому для осіб, які бажають одержати статус біженця або притулок в Україні, жодних винятків не передбачено. Але ж саме щодо таких осіб найімовірніше припустити, що їм бракує грошових коштів. На нашу думку, ця вимога заважає доступу осіб до процедур набуття статусу біженця в Україні, що суперечить зобов’язанням України за Конвенцією про статус біженців, та стає на заваді додержанню принципу non-refoulement, закріпленого як у міжнародних договорах, так і у звичаєвому міжнародному праві.

Окремо слід зупинитися на аналізі основних недоліків Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 2011 року.

Так, у Законі не було передбачено можливості надання додаткового захисту особам, що втікають через збройний конфлікт. Безперечно, збройний конфлікт міжнародного чи неміжнародного характеру можна вважати «обставиною, яка загрожує життю, безпеці чи свободі». Однак таке формулювання, вжите в Законі при визначенні поняття додаткового захисту, на нашу думку, є занадто загальним, і невідомо, чи мав законодавець намір включити ситуації збройних конфліктів до кола таких обставин.

Що стосується невдалих формулювань, то ними рясніє весь текст Закону. Зокрема те, як сформульовані підстави для надання тимчасового захисту, викликає багато сумнівів. Так поняття «зовнішньої агресії», «громадянської війни» та «зіткнень на етнічній основі» не визначені ані в обов’язкових нормах міжнародного права, ані в українському законодавстві. Отже, вирішення питання про кваліфікацію тієї чи іншої ситуації як підстави для надання тимчасового захисту залишається на розсуд конкретної посадової особи, яка має широке поле для маневру і вимушена при цьому керуватися переважно своїм внутрішнім переконанням.

Крім того, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не передбачає альтернативних утриманню під вартою запобіжних заходів під час проведення екстрадиційної перевірки.

Також викликають занепокоєння такі недоліки положень Закону, що стосуються процедури надання статусу біженця, додаткового або тимчасового захисту в Україні:

- відсутність принципу тлумачення сумнівів на користь заявника;

- надання тимчасового захисту лише особам, які масово прибувають із країн, що мають спільний кордон із Україною;

- обмеження до 5 робочих днів строку звернення до органів Державної міграційної служби з проханням про надання статусу або захисту та строку оскарження відмови;

- можливість передачі звернення про надання статусу біженця чи додаткового захисту лише через органи Державної прикордонної служби, неможливість передачі таких заяв працівникам Міністерства внутрішніх справ чи слідчих ізоляторів [12].

Процедура позбавлення статусу біженця також має недоліки, пов’язані з нечітким порядком здійснення повноважень Службою безпеки України щодо перевірки осіб та процедури позбавлення статусу біженця або тимчасового захисту за поданням Служби безпеки України, що створює можливості для зловживань. Крім того, результатом такої процедури, що обґрунтовується цілком непрозорими міркуваннями державної безпеки (через що її практично неможливо оскаржити у судовому порядку), може стати накопичення у центрах тримання іноземців осіб, які позбавлені статусу біженця або тимчасового захисту, але не можуть бути вислані до країни походження. Як свідчить практика держав Східної та Південної Європи, ризик порушення прав таких осіб є особливо великим, що породжує численні звернення від них до Європейського суду з прав людини [13].

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців також звернуло увагу на відсутність додаткових можливостей для доступу Управління до осіб, якими воно опікується [14].

На жаль, новим Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» також не було вирішено питання про правовий статус в Україні осіб, яким надано статус біженця в інших державах.

Ще однією проблемою регулювання питань захисту біженців і шукачів притулку в Україні є відсутність узгодженості норм українського законодавства, що регулює різні аспекти суспільних відносин (праця, освіта, соціальний захист тощо), із законодавством про біженців, причому проблему неузгодженості положень різних нормативно-правових актів можна назвати можна назвати хронічною та такою, що є притаманною для українського законодавства в цілому, а не тільки для законодавства про біженців.

Що ж до усунення недоліків, то, безперечно, українське законодавство потребує внесення відповідних змін, доповнень та уточнень. Однак багато що залежить також від розумної практики застосування правових норм посадовими та службовими особами, оскільки саме вони зрештою приймають рішення, які здатні суттєво вплинути на подальше життя заявника.

25. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'яз­ковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших кра­їнах предметом обов'язкового референдуму визна­чаються, скажімо, затвердження статутів автоном­них територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження зако­нів, міжнародних угод і под.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недо­цільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції низки держав забороняють вино­сити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з дея­ких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхи­ляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а ор­ганізація — певного часу. Отже, кінець кінцем, дер­жава може залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст. 74) встановлює, що в на­шій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів із питань податків, бюдже­ту та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією повнова­жень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо законопроектів про внесення змін до розділів І, II, XII Конституції, а також про­голошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнає­ться народною, а значить, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян України, які мають право го­лосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення на­роду України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам виборців та різним громад­ським об'єднанням можливість спробувати реалізу­вати свої політичні ідеї в разі протидії з боку дер­жавних структур завдяки наданню через референ­дум цим ідеям усенародної підтримки.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Зако­ном України "Про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми" від 3 липня 1991 р.

28. По-перше, державна влада, як і будь-яка влада, - це здатність або можливість за допомогою будь-яких засобів впливати на чиєсь поведінка, розпоряджатися або керувати ким-то, підкоряти своїй волі інших. Саме так чи майже так найчастіше визначається владу. І хоча її іноді ототожнюють з державною владою, розглядаючи в якості якого політичного панування, або системи державних органів, або наділених владними повноваженнями державних службовців, влада тим не менше поняття досить широке, оскільки цим поняттям охоплюються самі різні види влади, включаючи і державну.

По-друге, державна влада є різновидом соціальної влади, тобто влади громадської, влади, яка виникає і проявляється у відносинах між людьми. Як різновид соціальної влади державна влада - це здатність або можливість впливати не взагалі на чиєсь поведінку, а на поведінку людей, розпоряджатися або керувати не взагалі кимось, а людьми та їх об'єднаннями, підкоряти своїй волі не взагалі когось, а знову ж таки людей.

По-третє, державна влада - це публічна влада, тобто влада, яка носить не приватний, а загальний, всенародний характер. Вона поширюється на суспільство в цілому, на всіх його членів і всі їх об'єднання. Нерідко державну і публічну владу ототожнюють, вважаючи, що публічна влада - це і є влада державна. Тим часом державна влада - не єдиний різновид публічної влади. До останньої слід віднести, наприклад, влада первісного суспільства, яка теж носила загальний, всенародний характер, була владою всього суспільства і поширювалася на всіх його членів. Тому окремі державознавець воліють називати державну владу особливої ​​публічною владою (публічною владою особливого роду). Але так чи інакше державна влада - це влада публічна, тобто її потрібно розглядати як здатність (можливість) здійснювати управління, керівництво суспільством.

По-четверте, державна влада - це влада політична. Її політичний характер виражається в тому, що вона є владою держави, організації політичної, і функціонує в соціально неоднорідному суспільстві, суспільстві, розділеному на різні соціальні групи: класи, стани, страти і т.д.

, механізм державної влади - поняття більш широке, ніж механізм держави та державний апарат. Механізм державної влади складаються з механізму держави, головною складовою частиною якого є державний апарат, і недержавних організацій, що володіють державно-владними повноваженнями. Тому механізм державної влади можна визначити як сукупність або систему державних і недержавних організацій, в яких державна влада знаходить своє організаційне вираження і за допомогою яких держава виконує свої завдання та функції. У структурі ж механізму державної влади можна виділити три елементи: органи держави, у своїй єдності утворюють державний апарат (головний елемент), державні установи та підприємства і недержавні організації, які мають державно-владними повноваженнями (додаткові, допоміжні елементи).

29. Кажучи про Україну, її слід безумовно віднести до першої з описаних вище груп, оскільки в статті 6 Конституції України міститься чітке визначення: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову”.

Щоправда, сам факт конституційного закріплення принципу поділу державної влади на три гілки не можна вважати виключним надбанням процесу демократизації, що було розпочато із проголошенням незалежності України. Справді, безумовна цінність цього принципу як конституційної норми проявилась вже під час розробки різноманітних проектів Конституції України. Адже у всіх без виключення проектах (незалежно від того, яка форма організації державної влади в них пропонувалась) принцип поділу влади було винесено в якості окремої статті. Поштовхом до цього, на думку автора, виступила Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де в розділі третьому було зазначено: “Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову”. Після цього принцип розподілу влади було внесено до розділу першого “Засади конституційного ладу” Концепції нової Конституції України, яку було схвалено Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 року.

Але, досліджуючи історію конституційного визначення принципу поділу державної влади в Україні, не можна забувати й про ті спроби конституційного будівництва, що мали місце на початку минулого століття. Зокрема в ухваленій 29 квітня 1918 року Українською Центральною Радою Конституції УНР розділ третій передбачав поділ державної влади між трьома гілками, коли вища законодавча влада була надана Всенародним Зборам, вища виконавча влада – Раді Народних Міністрів, а вищим органом судової влади було встановлено Генеральний Суд УНР. Так само в Проекті Основного Державного Закону УНР, який було розроблено урядовою комісією з підготовки Конституції Української Держави вже в другому артикулі було вказано на принцип поділу влади: “Повнота влади в Українській Державі належить загалу її громадян, що здійснює цю владу в справах законодавчої влади через Державну Раду, в справах виконавчої влади – через Голову Держави і Раду Міністрів, в справах справедливості – через народні суди”.

Не менш послідовно в історії вітчизняного конституціоналізму принцип поділу влади обстоювався й тими юристами, які запропонували власні конституційні проекти. В цьому плані слід згадати в першу чергу імена О. Ейхельмана та С. Дністрянського. Перший з них запропонував чотирьохчленну організацію системи державної влади. Вищою владою в державі, згідно його конституційного проекту, мала бути “установча влада”, яку він ще називає “зверхньою” та “федерально-державною установчою владою УНР” і яка завжди зберігається за самими громадянами. Після цієї “зверхньої влади” в проекті О. Ейхельмана слідувало викладення організаційних основ, а також основних повноважень трьох класичних гілок влади, які були представлені такими органами як Федерально-Державний Парламент, Федерально-Державний Голова і Федерально-Державний Уряд, та Федерально-Державний Суд. Тож, хоча О. Ейхельман не вбачав потреби в окремому текстуальному виділенні принципу поділу владі в запропонованому ним проекті, всі норми, які стосувались діяльності і взаємодії законодавчої, виконавчої і судової фактично відбивали ніщо інше як модель поділу влади при якій окремі гілки влади є не лише розподіленими, але й мають конституційні підстави для плідної взаємодії.

На відміну від цього, в проекті Конституції для Західної України, який було розроблено С. Дністрянським ще на початку 1920 року, передбачалось, що принцип поділу державної влади буде міститися в окремій статті другого розділу. Хоча, порівняно з проектом О. Ейхельмана, слід звернути увагу, що найбільшу увагу С. Дністрянський приділяє законодавчій та виконавчій владі, яким він присвячує окремі частини розділу другого: “організація народної волі” та “виконування народної волі”. При цьому детальній розробці піддається саме визначення сфери повноважень вищих органів виконавчої і законодавчої влади, оскільки, як пише С. Дністрянський, від того наскільки послідовно буде проведено поділ державної влади, залежить те, наскільки послідовно будуть реалізовуватись гарантовані державою права громадян.

Отже, як ми бачимо, традиції конституційного закріплення принципу поділу державної влади не є для України своєрідним відкриттям невідомого конституційно-правового простору. Радше за все в даній ситуації нам слід казати про повернення до тих демократичних традицій конституціоналізму, які завжди характеризували Україну та її бачення державотворчих процесів.