5.Антрополоія і. Канта

Еммануїл Кант (1724-1804 рр.) сформулював антропологічну психологію – це систематичний виклад знання про людину, яку розглядав з фізіологічної та прагматичної точок зору.

З фізіологічної – якою людина стає в результаті творчості природи. З прагматичної – хто людина, як вільно діюча істота. Вивчення людини як громадянина світу (що виявляється у світовій історії в будь-яких суспільствах). Антропологія має спиратися на знання загальної історії, біографічний матеріал, драми, романи, адже вони відображають людське життя.

До галузі психології відносить нижчий, чуттєвий і пасивний ступені пізнавальної здатності, а мислення як усвідомлення діяльності.

Чуттєвість поділяє на відчуття (споглядання в присутності предмета) й уяву (споглядання у відсутності предмету). Окремо розглядає п’ять зовнішніх відчуттів, тлумачить певні закономірності в діяльності органів чуття.

Особливо пильно розглядає проблему уяви, поділяючи її на продуктивну – яка передує досвідові, й репродуктивну – яка відтворює в душі минулі емпіричні споглядання. При цьому розрізняє уяву й фантазію – як недовільну уяву.

Кант виділяє розсудок – як вищу здатність мислити, що стоїть над чуттєвістю, як нижчою пізнавальною здатністю. Але розсудок бездієвий без чуттєвості, вона його коріння.

Пропонує „антропологічне порівняння” трьох вищих пізнавальних здатностей між собою: розсудку, судження та розуму.

Розсудок – здатність пізнання правил на основі понять.

Пізнавальні здатності функціонують у межах питань (специфіки розуму): „Що я хочу?” – запитує розсудок. „Від чого це залежить?” – запитує здатність судження. „До чого це призводить?” – запитує розум.

Сфери чистого й практичного розуму Кант досліджує у своїх творах „Критика чистого розуму” й „Критика практичного розуму” (перша книга).

Друга книга антропології Канта присвячена почуттям задоволення й незадоволення.

Задоволення поділяється на чуттєве – через зовнішнє відчуття (насолода) або уяву (смак); та інтелектуальне – через наочні поняття або ідеї. Вся емоційна сфера прив’язана до пізнавальної здатності.

Третя книга присвячена здатності бажання. В ній Кант обґрунтовує поділ психологічних феноменів на пізнавальні, почуттєві та вольові.

Воля визначається переважно афектами й пристрастями. Кант досліджує хтивість, схильність, бажання, сум, апатію, сміх, плач, запаморочення, морську хворобу, здатність до спілкування, ворожість та ін. переважно як характерологічні риси. Пристрасть – це схильність, що заважає розумові зробити вибір, прийняти розумне рішення. Це злі настановлення душі.

В „Антропології” мислитель дав характеристику способів пізнавати внутрішні стани людини через зовнішнє. Саме у виражені внутрішнього через зовнішнє виявляється особистість, яка показує свій темперамент і характер.

Кант пов’язує сангвінічний темперамент людини з веселою вдачею, меланхолічний з похмурою. Це так звані темпераменти почуття. Темпераменти діяльності: холеричний визначається як гарячий, а флегматичний – як холоднокровний.

6.Психологія самопізнання т. Гоббз.

Томас Гоббз (1588-1679 рр.) в основу психологічного вчення покладав рефлекторнuй характер людської поведiнкu. Людина в ycix своїx дiях залежить вiд природи. У державному устрої людина здiйснює наслiдування природи, будуючи великий суспільний організм. Biн тлумачить поведiнку громадян як рух членiв державного органiзму.

Для пiзнання великого i малого людських органiзмiв слiд занурюватись у вир життя. Мудрiсть як психологiчна якiсть набувається не з книжок, а чuтанням людей. Це дaє змогу «пiзнатu самого себе» у найглибшiй людськiй суті, а не свої примхи, вере-дування та зовнiшнi прикмети.

Пiзнати самого себе, за Гоббзом, означає пiзнати найглибшi закони не тiльки свого, а й державного механiзму. Самопізнання виступає головним завданням та головним методом психологiї. Те, що принцип «Пiзнай самого себе» дiйсно має переваги над iншими методами, Гоббз доводить своїм ученням про людuну.

Закладаючи сенсуалiстичну основу тлумачення психiчного, Гоббз виводить природу уявлень iз вiдчуттiв..

Гоббз розглядає уяву як ослаблене відчуття. Минаючи, воно перетворюється на пригадування

Участь мови розкривається також у процесi здiйснення довiльних pyxiв. Тому Гоббз намагається з'ясувати важливу проблему внутрiшнiх засад довiльних pухів (у той час вони називалися пристрастями) у їхньому зв'язку з функцiями мови, яка, крім того, сприяє вираженню цих пристрастей у рiзного роду рухах.

Найбiльш поширеними причинами злочинiв Гоббз вважає такі пристрастi, як пиха, завищена оцiнка власної особистостi (результат неадекватного самопiзнання), впевненість у тому, що рiзниця в цiнностi мiж людьми є результатом їxнього розуму або багатства, або крові, або якоїcь iншої природної якостi, а не залежить вiд волi тих, хто має верховну владу.