5. Психологія біхевіоризму. Основні положення необіхевіоризму

Біхевіоризм виник у США як реакція на структуралізм В. Вундта і Е. Тітченера.

Його засновником був Джон Уотсон (1878-1958 рр.), стаття якого „Психологія з точки зору біхевіориста” (1913 р.) стала початком напрямку. В ній він критикував психологію за суб’єктивізм, називаючи „свідомість з її структурними одиницями, елементарними відчуттями, увагою, сприйманням лише певним невизначеним поняттям”, а також за практичну непридатність.

Предметом біхевіоризму Уотсон визначав вивчення поведінки об’єктивним шляхом і з практичною метою: „Біхевіоризм має стати лабораторією суспільства”.

Біхевіористи стверджували, що вивчення поведінки має життєво важливе значення і повинно допомогти людині (і в суспільстві в цілому) у рішенні практичних проблем: як організувати своє буденне життя, як побудувати навчання, щоб скоріше оволодіти необхідними навиками чи змінити небажану поведінку.

Дж. Уотсон предметом біхевіоризму визначав поведінку людини, а саме її вчинки та слова, як набуті, так і вроджені, те, що люди роблять від народження і до смерті.

Поведінка – це будь-яка реакція (R) у відповідь на зовнішній стимул (S). Основне завдання біхевіоризму полягає у накопиченні спостережень за поведінкою людини з умовою, що у кожному даному випадку при даному стимулі (ситуації) біхевіорист міг

сказати наперед, якою буде реакція, або – якщо ж дана реакція, то якою ситуацією дана реакція була викликана.

Уотсон розробив класифікацію реакцій за двома умовами:

1. є вони набутими чи спадковими;

2. внутрішні (приховані) чи зовнішні.

В результаті в поведінці виділяють такі реакції:

- зовнішні чи видимі набуті (наприклад: гра в теніс, відкривання дверей, тобто рухові навички);

- внутрішні чи приховані набуті (мислення, під яким у біхевіоризмі розуміється зовнішня мова);

- зовнішні спадкові (наприклад: хапання, чхання, а також реакції при страху, гніві, любові, тобто інстинкти та емоції);

- внутрішні (приховані) спадкові реакції залоз внутрішньої секреції, зміни у кровообігу, що вивчаються у фізіології.

Уотсон вказував, що поведінка є результатом навчання: з будь-якої людини можна зробити спеціаліста (лікаря, комерсанта, юриста, навіть бідняка чи крадія) незалежно від її таланту, схильностей та здібностей, а також професії, чи раси їх пращурів. Тому навик та научіння стають головною проблемою біхевіоризму.

Мова, мислення розглядаються як види навиків. Навик – це індивідуально набути чи завчена дія. Його основу складають елементарні рухи, які є вродженими.

Уотсон описав процес вироблення навиків, побудував криву научіння (на прикладі стрільби із луку). Спочатку переважають випадкові пробні дії, багато помилкових і тільки деякі успішні. Початкова точність низька. Вдосконалення за перші 60 пострілів

відбувається швидко, потім повільніше. Спостерігаються періоди без вдосконалення – на кривій ці відрізки називаються „плато”. Крива закінчується фізіологічним кінцем, притаманним індивіду. Успішні дії пов’язуються з великими змінами в організмі, так що вони краще обслуговуються і фізіологічно, і в силу цього мають тенденцію закріплення.

Основи необіхевіоризму були закладені Едвардом Толменом (1886-1959 рр.). У книзі „Цільова поведінка тварин і людини” (1932 р.) показав, що експериментальне спостереження за поведінкою тварин не відповідає уотсонському молекулярному розумінні поведінки за схемою „стимул-реакція”. Поведінка, за Толменом, це молярний феномен, тобто цілісний акт, що характеризується власними якостями: спрямованістю на ціль, зрозумілістю, пластичністю, готовністю вибирати засоби, що ведуть до цілі короткими шляхами.

Переконаний у складності детермінації поведінки Толмен розрізняє три різновидності її детермінант:

1. незалежні змінні (первинні причини поведінки) стимули та вихідні фізіологічні стани організму;

2. здібності, тобто видимі якості організму;

3. внутрішні змінні, що втручаються – наміри (цілі) та пізнавальні процеси.