3.5.Теорії державних фінансів англійської класичної політекономії.

На думку англійських економістів А. Пикока і Р. Шоу, слід перейти від традиційної кейнсіанскої одноцільової моделі фіскальної політики до багатоцільової. Вони розробили теорію фіскальної політики, згідно якої досягнення суспільством соціального добробуту повинні бути вирішені дві задачі: забезпечення високих темпів зростання і економічна стабільність. Обидві задачі можна вирішити шляхом розумної фінансової політики в області державних витрат і податків. Слабкість постановки питання полягає в тому, що аналіз фіскальної політики зосереджений на виявленні кількісних диспропорцій. Соціальні чинники — складні суспільні відносини, які складаються в процесі первинного і вторинного розподілу, не говорячи вже про відносини власності, залишаються за рамками цього кількісного аналізу.

Під впливом зміни умов капіталістичного розширеного відтворювання формується концепція «неокласичного синтезу», яка була певним відступом від кейнсіанскої ідеї повної зайнятості. «Неокласичний синтез»— теорія рівноваги в умовах неповної зайнятості, в яку включений грошовий чинник, Ця нова версія кейнсіанскої теорії отримала розвиток в роботах лауреатів Нобелівської премії—английского економіста Дж. Хикса і американського— П. Самуэльсона (1915-г.). Під впливом «неокласичного синтезу» відбулися серйозні зміни в теорії фінансової політики. Кейнсианські ідеї фіскалізма з'єдналися з концепцією неокласиків, що передбачає регулювання економіки за допомогою грошово-кредитної політики. П. Самуэльсон писав із цього приводу, що за допомогою відповідної кредитно-грошової і фіскальної політики система змішаного підприємництва може не тільки уникнути ексцесів буму і різкого спаду, але і розраховувати на здорове прогресивне зростання. На його думку, регулювання попиту повинне здійснюватися не тільки шляхом змін в області державних витрат або податків, але і заходами, що передбачають зміну облікової ставки, відсотка, і проведення відповідних операцій на відкритому ринку.

Концепція П. Самуэльсона зробила значний вплив на подальший розвиток ортодоксальним кейнсіанством теорії фіскальної політики. Майже всі подальші дослідники розвивали його ідею поєднання фіскальної політики з кредитно-грошовою, Так, наприклад, А. Пикок і Г. Шоу вважають, що в модель фіскальної політики, розробленої на основі теорії Дж. Кейнса, потрібно ввести деякі принципи грошової політики, а також врахувати результати (тобто сальдо) платіжного балансу країни. Під впливом поглиблення інфляції послідовники Дж. Кейнса визнають, що впливати на попит однією тільки фіскальною політикою вже недостатньо, її необхідно поєднувати з грошовою політикою. Подальша зміна умов розширеного відтворювання в кінці 60-х — початку 70-х років і загострення капіталістичних суперечностей показали неспроможність моделі функціонування державних фінансів і фінансової політики Дж. Кейнса. Були потрібно нові теорії державного регулювання

Розробка фінансової політики і її реалізація на практику виходячи з основних положень теорії Дж. Кейнса була здійснена його послідовниками. В 40—60-і роки вона мала успіх. Екстенсивному типу економічному розвитку відповідав кейнсіанский постулат про необхідність зростання державних витрат, в чому були прямо зацікавлені монополії. Ідея досягнення повної зайнятості відповідала інтересам ліберально настроєних кіл. У ряді західноєвропейських країн були здійснені соціал-реформістами форми державного регулювання. На цій основі відбувалося зростання витрат на освіту, охорону здоровя , сформувалася досить ефективна система соціального страхування. І до 70 х років в основі фінансової теорії і практики більшості провідних промислово – розвинених держав капіталістичного світу лежали висхідні положення теорії Дж. Кейнса,

На думку англійського економіста Ф. Арестіса, теоретично ресурсне «витіснення» може відбутися тільки досягши повної зайнятості. Але при тому положенні, коли, наприклад з Великобританії, має місце високий рівень безробіття, урядові витрати привертають «незайняті чинники» виробництва. Концепція ресурсного «витіснення», затверджує Ф. Арестіс, недоречна при сучасній кон'юнктурі. Експансіоністська короткострокова фіскальна політика сприятиме підвищенню використовування виробничих потужностей і праці, не зачіпаючи ресурсів приватного сектора.

Англійський економіст Н. Калдор розвиває думку про введенні податку на споживання не тільки як урядову міру для заохочення заощаджень, але і як засіб боротьби з інфляцією. Податок, на його думку, скорочуватиме витрачання грошей на покупку споживацьких товарів, що приведе до зниження цін, разом з тим він не скорочує дохід, що направляється в інвестиції. Як представник лівого крила буржуазного реформізму, І. Калдор бачить в податку на споживання засіб для вирівнювання доходів населення, і поліпшення матеріального положення осіб з низькими доходами. Він вважає, що податок на споживання більш справедливий, ніж будь-які непрямі податки, оскільки його можна стягувати по прогресивним ставкам із застосуванням пільг, тоді як непряме обкладення регресивно. Представники лівого крила в своїх роботах відзначають, що податок на споживання в значній мірі задовольняє принципи ефективності і справедливості в оподаткуванні. Розмір податку можна підвести під реальні економічні і фінансові обставини кожного платника, а населення з низькими доходами можна повністю звільнити від цього податку. В проблемі заощадження і накопичення капіталу Н. Калдор виділяє два питання: циклічний і довгостроковий. Він пропонує рішення циклічного питання про вилучення зайвих заощаджень на кейнсіанський зразок, тобто за допомогою бюджетної політики, Довгострокове питання про заощадження як чинника економічного розвитку повинен бути вирішено шляхом заохочення їх зростання та зміни податкової системи.

Близькі до кейнсіанських поглядів на державні фінанси французького економіста ж. Леонарда. На його думку, світова економіка знаходиться в стані кризи, тому необхідні реформи. Соціальні і економічні перетворення слід здійснити за допомогою змін! в податках. Вони повинні відповідати принципам справедливості і ефективності. Ж. Леонард підкреслює, що реалізація задачі ефективності податків повинна виходити з мети справедливості. Економічна діяльність держави буде більш ефективною, якщо здійснити справедливий розподіл податків. Із його точки зору, сучасна податкова система неефективна і несправедлива, тому її потрібно змінити. З цією метою він пропонує замість існуючих прямих і непрямих, прогресивних і пропорційних, державних і місцевих податків і внесків на соціальне страхування ввести два основні загальні податки —на дохід і на капітал. Вони повинні стягуватися по прогресивних ставках з реально отриманого доходу і капіталу з тим, щоб задовольнити вимоги справедливості. Він критикує пропозиції англійських економістів про необхідність введення податку на витрати і вважає, що він не відповідає принципу справедливості. На його думку, ресурси, отримані державою за допомогою нових податків, будуть достатні, щоб сприяти зростанню інвестицій і повної зайнятості, тобто підвищенню ефективності економіки. Перерозподіл доходів, вважає ж. Леонард, повинне бути початком більш широких перетворень буржуазного суспільства.