3.6.Маржиналізм

До відомих представників маржиналізму - нового напряму в економічній теорії (класифікації економічних наук), був К. Менгер. Відмітною рисою різних шкіл цього напряму, що виникли в останній третині XIX ст. одночасно в кількох країнах (Австрія, Англія, Швейцарія, США та ін.), стали основоположні теорії граничної корисності, граничної продуктивності, аналіз граничних величин в економіці.

На ґрунті теорії граничної корисності в фінансовій науці виникла самостійна школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л. Вальрас (Швейцарія), У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані (Італія), Е. Селігмен (США) та ін. Найбільш інтенсивно вони розробляли теорію податків і їх перекладення.

Е. Сакс -провідний представник цієї школи - професор Празького університету критично відносився до класифікації економічних наук К. Менгера. Він не заперечував проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку зору К. Менгера про фінансову на уку як прикладну. На думку Е. Сакса, політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргумент вчений висунув положення про те, що колективні потре би - це ті самі індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через спожи вання матеріальних благ. Тому, на думку Е. Сакса, фінансове господарство - це споживання багатств на задоволення певних потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю.. Тому про абсолютну суму податків не можна сказати нічого певного, крім того, що відносна сума їх знаходиться у співвідношенні з граничною корисністю багатства, яке має у своєму розпорядженні платник.

Класифікація К. Воблого. Видатний вчений, професор Київського університету і Київського комерційного інституту К.Г. Воблий (1876-1947) проблему класифікації економічних наук, завдань і методів кожної з них зокрема спеціально розглянув у праці "Питання про метод в історії політичної економії (історико-методологічний нарис)" (1907). Вчений вважав, що наука повинна дати відповідь на запитання: "Що є, як і чому воно так відбулося (звершилося) і як буде розвиватися далі?" Цей загальний принцип потрібно покласти в основу класифікації економічних дисциплін. З усіх існуючих на початок XX ст. класифікацій К. Воблий найбільше задовільною вважав систему, обґрунтовану К. Менгером. "Класифікація Менгера, - писав український економіст, - завоювала загальні симпатії вчених і, можна сказати, є загальноприйнятою в науці.

Заслуговує на увагу спроба К.Воблого пов'язати питання про класифікацію економічних наук з їх методами дослідження. На думку вченого, специфічні завдання, що їх вирішує кожна з окремих економічних дисциплін, зумовлюють і відмінність їх методів. Історія народного господарства та статистика переважно застосовують історико-порівняльний і статистичний методи. Як допоміжний прийом дослідження за­стосовується гіпотеза. Теорія народного господарства або політична економія у вузькому значенні слова, маючи метою дослідження форм та типів народного господарства і потім встановлення економічних законів, однаково користується індукцією та дедукцією. К. Воблий вважав, що з ходом часу в політекономії описовий елемент поступається місцем систематичному; паралельно з цим розширюється застосування дедуктивного методу дослідження за рахунок індуктивного. Економічна політика і наука про фінанси, через практичний

характер їх завдань, застосовують індукцію (історико-порівняльну та статистичну) та аналогію. На грунті індуктивних висновків може застосовуватись і дедукція для визначення тих наслідків, до яких спричинять ті чи інші заходи еко­номічної й фінансової політики.

У пізніших працях К. Воблий додав до першої групи еко­номічних наук історію економічних учень та економічну (комерційну) географію. До другої групи вчений відніс теорію політичної економії. Третю групу економічних наук становили економічна політика та наука про фінанси. У свою чергу, економічна політика розпадалась на відділи залежно від галузі господарської діяльності: сільськогосподарська, промислова, торговельна, транспортна, банківська тощо. К. Воблий відзначав, що у викладанні ці відділи економічної політики часто ви­ступають як самостійні, спеціальні курси.

Предмет науки про фінанси вчений визначив так: вчення про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління та контроль.

Парадокси класифікації. У XIX - на початку XX ст. в економічній науці реально існували дві тенденції: до диференціації (спеціалізації) наук і до утримання їх у лоні політич­ної економії. Обидві тенденції знаходили своє відбиття і в класифікації економічних наук.

В останній третині XIX ст. вчені помітили прагнення в тодішній економічній літературі до зближення прикладної економії, управлінської і фінансової науки з політичною економією ("поворот до Сміта"). Представники історичної школи прямо повстали проти окремого викладання економічної політики (прикладної економії) від загальної теоретичної час­тини політекономії.

У цьому "повороті до Сміта" ряд відомих вчених (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Симоненко та ін.) вбачали один із суттєвих недоліків тодішньої економічної літератури і підходу "нових істориків" до класифікації.

Співіснування в класифікаціях економічних наук двох тенденцій - диференціації (спеціалізації) наук і зведення їх до політичної економії - призводило до парадоксу: одночасно з диференціацією мало місце ототожнення політекономії вз­галі з економічною наукою. Це відбувалося шляхом штучного розширення меж політичної економії до меж економічних на­ук в цілому, тобто фактичного "поглинання" їх політеко­номією. Навіть наприкінці XIX ст. академік 1.1. Янжул (1846-1914) звертав увагу на те, що фінансова наука "в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знання і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії". До того ж, як уже було сказано, хоч політична економія виступала вихідним і центроутворюючим елементом, але склад внутрішніх її частин мав різне тлумачен­ня. Навіть К. Менгер, що дав розгорнуту класифікацію еко­номічних наук, не уник одночасного зведення їх до політичної економії. "Під політичною економією, - писав учений, - ми бу­демо розуміти ту сукупність теоретико-практичних знань про народне господарство (теоретичну національну економію, народногосподарську політику і фінансову науку), яку тепер звичайно охоплюють вказаною назвою". Одночасно назва "політична економія" вживалася і у вузькому смислі - для оз­начення теоретичної, абстрактної науки про народне госпо­дарство. Така нечіткість термінології, на думку ряду вчених (К. Менгер, Дж.Н. Кейнс, Г. Шмоллер та ін.), сприяла вживан­ню терміна "політична економія" поряд з іншими (наприклад, "наука про народне господарство"). Відомий історик еко­номічної думки професор Бернського університету Август Онкен писав, що наука "національна економія", на відміну від традиційної політичної економії, зовсім не досліджує фінансових та податкових питань. Поняття "національна економія", вживане в цьому значенні, отримало права громадянства не лише в Німеччині, а і в інших країнах (Франція, Англія, Італія та ін.). Таким чином, його можна вважати загальноприйнятим. Підтримуючи класифікацію економічних наук К. Менге-ра, професор Харківського університету Володимир Левитський (1854-1939) одночасно суттєвим недоліком різних шкіл політичної економії вважав нерозуміння їх представниками неоднорідності політичної економії, зведення її лише до якоїсь однієї з чотирьох складових частин. "Для усунення плутанини, яка випливає з однобічного погляду на політичну економію, -підкреслював український вчений, - необхідно визначити за­вдання економічної науки в усьому складі її частин, тобто ок­ремо завдання теоретичної економії, прикладної економії або економічної політики, науки про фінанси і господарської історії, а також з'ясувати і ті методи дослідження, що властиві кожній із цих галузей економічної науки". В. Левитський вва­ав, що фінанси в одних випадках - це теоретична наука, а в інших - політика.

Звернемо увагу на те, що група практичних наук постійно поповнювалася, розширювалася за рахунок включення до неї нових галузей спеціалізованого економічного знання. Розвиток фінансової науки привів до виділення в складі її (за аналогією з розвитком і поділом політичної економії на позитив­ну і нормативну) фінансової політики. Класифікацію еко­номічних наук К. Менгера та його послідовників деякі вчені-фінансисти Російської імперії, наприклад професор І.Х. Озеров, критикували за нерозрізнення власне фінансової науки і фінансової політики. Подібне змішання дуже шкодить розвит­ку фінансової науки. Вона часом заповнюється чужим їй змістом; у ній даються рецепти на різні окремі випадки ігнору­ються чисто наукові завдання. На змішання фінансової науки з політикою, вважав І. Озеров, чинив вплив також етичний на­прям у політичній економії. Вчений закликав до строгого

розрізнення чисто фінансової науки, яка ставить і вирішує те­оретичні питання, і фінансової політики, що дає вказівки, як здійснювати в даний момент певні практичні завдання.

Іншим парадоксом усіх розглянутих вище класифікацій було те, що, на жаль, у них не відбиті диференціація та інтег­рація всередині самої фінансової науки, - явища, які реально мали місце. Так, у другій половині XIX ст. фінансове право, історія фінансів та історія фінансової думки як самостійні на­укові дисципліни диференціювалися від науки про фінанси, звичайно, не втрачаючи зв'язку з останньою.

Ця диференціація відбилася в бібліографічних покажчиках фінансової науки. Так, приват-доцент кафедри фінансового права Московського університету П.П. Гензель у своїй "Бібліографії фінансової науки" виділив спеціальні розділи з історії англійських, французьких, німецьких, російських фінансів та фінансів деяких інших країн (Швейцарії, Австрії, Італії, США). Крім того, в покажчику був також розділ "Підручники, збірники та керівництва з історії фінансової науки". Про друге видання підручника "Финансовое право" (1889-1893) професора В.О. Лебедєва читаємо: "Перший ви­пуск присвячений історії фінансової науки; цей розділ опрацьо­вано дуже докладно і він є видатною монографією з історії фінансової науки; автор розбирає і цитує велику кількість творів, переважно більш старих фінансистів усіх країн; тому перший випуск підручника професора Лебедєва - це, між іншим, важливий бібліографічний посібник з історії нашої науки".

Протягом другої половини XIX ст. в самій фінансовій науці мали місце дві точки зору на її співвідношення з фінансо­вим правом. Згідно з першою, вчені (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Еллінек, І.Х. Озеров та ін.) заперечували самостійність фінансового права і не визнавали межі між фінансовим правом і фінансовою наукою. Професор Озеров, наприклад, ототож­нював поняття "фінанси", "фінансове право", "фінансова наука" і "наука про фінанси" як ідентичні. На його погляд, фінансова наука (або в просторіччі "фінанси") вивчає господарство союзів публічного характеру (держави, общин), тобто су­купність відносин, що виникають на грунті добування і витра­чання цими союзами матеріальних засобів; вона досліджує та­кож відбиття різних форм господарства на різних сторонах на­родного життя.

Інші вчені розрізняли фінансову науку і фінансове право як відносно самостійні наукові дисципліни зі своїми предме­том та методами дослідження. Вони зводили завдання науки фінансового права, що трактувались у нормативістському дусі, до вивчення позитивного законодавства.

Професор кафедри фінансового права Санкт-Петербурзь-кого університету Леонід Ходський (1854-1919) визначив фінансову науку як науку про державне господарство, предме­том якої вважав систематичне дослідження та оцінку способів добування матеріальних засобів, необхідних державі для вико­нання ЇЇ найближчих цілей і способів ведення державних підприємств. Відповідно до цього визначення вчений до складу фінансової науки включив: 1) викладення теоретичних основ різних видів доходів; 2) вивчення діючого фінансового законо­давства, тобто фінансове право у тісному смислі; 3) вивчення та критичну оцінку фактичного матеріалу, що відноситься до державного господарства; 4) вироблення раціональних основ для ведення всіх частин державного господарства. Отже, за складом елементів та завданнями фінансова наука, у розумінні Л. Хомського, була набагато ширшою, ніж поняття фінансово­го права. Як бачимо, останнє становило лише суттєву частину фінансової науки. На думку вченого, фінансове право повинно слугувати вихідним пунктом в усіх фінансових дослідженнях, але воно вже не може вичерпати зміст фінансової науки.

Одним з наслідків виведення фінансової науки за межі політичної економії та врахування нової економічної ролі дер­жави стали класифікації німецьких вчених Роберта Моля та Лоренца Штейна. Парадокс їх полягає в тому, що фінансова

наука одночасно розглядається як одна із самостійних так зва­них державних наук і складова частина політики управління. Р. Молль класифікував "державні науки" в такому порядку:

1) загальне вчення про державу; 2) публічне право з поділом на державне і міжнародне право; 3) етика; 4) державна політика з поділом на внутрішню і зовнішню. Внутрішня ж охоплює:

а) політику державного правління;

б) політику управління.

А до цієї останньої віднесені: а) вчення про державний лад; б) політика правосуддя; в) поліцейська наука (або наука про поліцію); г) фінансова наука.

До схеми наук управління Л. Штейн включив: міжнародне право; 2) військову справу;

3) юстицію; 4) внутрішнє управління; 5) державне господарство. Це останнє розпадалось на: а) власне господарську частину або витрачання; б) отримання доходів, яке й становить предмет фінансової науки. У п'ятому виданні свого чотиритомного "Підручника фінансової науки" (1885-1886) Л. Штейн розвинув цю класифікацію на­ук управління на основі системи поділу праці в державі. Звідси випливали п'ять обширних галузей управління: 1) зносини з іншими державами, звідки виникає управління зовнішніми справами, - міжнародне право; 2) влаштування фізичної сили держави - відомство військове; 3) здійснення існуючого права - відомство юстиції; 4) створення умов для загального розвитку народу - відомство внутрішніх справ; 5) галузь державного (тобто фінансового) господарства, що мала предметом самостійне управління господарським життям дер­жави, а з ним - матеріальні умови всіх інших галузей уп­равління в "працюючій" державі.

Таким чином, економічна і фінансова думка XIX - почат­ку XX ст. відзначена численними спробами класифікації (сис­тематизації) економічної науки. Вони, як бачимо, адекватно відбиті в історії економічних і фінансових учень багатьма відо­мими їх представниками, в тому числі вітчизняними.

Але так звані безпосередньо-практичні форми господарю­вання ("поверхові", "зовнішні економічні форми", за терміно­логією К. Маркса) мають відносно самостійний характер руху і прямо визначають господарську діяльність. Відбувається це незалежно від того, чи взагалі з'ясований їх зв'язок із сутністю та внутрішнім змістом, чи ні. Для розуміння складної сукуп­ності взаємодіючих явищ та процесів господарського життя необхідні спеціальні економічні знання, тобто особливі еко­номічні науки, включаючи фінансову і управлінську. Госпо­дарський механізм суспільства з притаманними йому еко­номічними, фінансовими, управлінськими відносинами - так само законний об'єкт вивчення політичної економії та інших економічних наук, як і проблеми власності, вартості, грошей тощо.

Тому марксове протиставлення дослідження "глибинних" і "поверхових" економічних форм, як відповідно - наукових і ненаукових, на нашу думку, безпідставне та хибне.

Разом з тим слід врахувати, що К. Маркс та його прихиль­ники розглядають політичну економію А. Сміта як наукову в цілому і вважають її теоретичним джерелом свого економічно­го вчення.

Так, сучасний відомий історик економічної думки професор М. Блауг (Англія) вважає визначення завдань політичної економії А. Смітом (нормативна частина науки) та­ким, що "разюче не відповідає загальному тону "Багатства на­родів". Однак, за Смітом, навіть у режимі природної свободи за державою зберігається ряд важливих функцій. Характерно, що вчений чітко сформулював і глибоко проаналізував їх у книзі V "Про доходи государя або держави". Тому А. Сміта не можна вважати прихильником абсолютної, крайньої форми

економічного лібералізму. А відтак "разюча невідповідність" позитивної і нормативної частин політичної економії в нього насправді виявляється не зовсім такою.

До того ж необхідно врахувати таке. Головний полемічний заряд "Багатства народів" А. Сміта спрямований проти меркантилізму, завдяки чому насамперед книга користувалася по­пулярністю в сучасників. Одними з основних положень реаль­но існуючого тоді навіть в Англії меркантилізму були про­текціонізм у зовнішній торгівлі і принцип активного втручан­ня держави в приватне економічне життя. Проти них насампе­ред спрямоване вістря красномовної критики А. Сміта. "Дер­жавний діяч, який намагався б давати приватним особам вказівки, як вони повинні використовувати свої капітали, -пи­сав учений, - обтяжив би себе цілком зайвою турботою і та­кож привласнив би собі владу, яку не можна без шкоди довіряти не лише будь-якій раді чи установі і яка ні в чиїх руках не вия­вилась би настільки небезпечною, як у руках людини настільки божевільної та самовпевненої, щоб уявити себе здатною вико­ристати цю владу". Подібні критичні випади містяться на ба­гатьох сторінках "Багатства народів" А. Сміта.

Добре схопив суть проблеми видатний український вче-ний-економіст та державний діяч М.Х. Бунге (1823-1895). Він писав про значний вплив праць і частково викладацької діяль­ності А. Сміта та його прибічників на економічні перетворен­ня, особливо першої половини XIX ст. Ці перетворення - в дусі вчення про свободу підприємництва - відзначалися особ­ливим характером. А. Сміт не пропонував готового госпо­дарського та фінансового устрою; його мета - звільнити еко­номіку від монополій та утисків. Тому реформи, що навіюва­лись началами його теоретичної системи, потребували вивчен­ня дійсності, усвідомлення суспільством необхідності реформ і строгої обачливості при їх здійсненні з боку самих реформа­торів. (Додамо від себе: жодне із зазначених положень не втра­тило своєї актуальності в світлі нинішніх ринкових перетворень економіки постсоціалістичних країн.) Майже всі великі європейські країни можуть вказати на діячів, вихованих шко­лою Сміта: Росія може назвати М.М. Сперанського і графа Гур'єва (до речі, міністра фінансів Росії); Німеччина - Л. Штейна, Франція - де Мольєна. Але ніде не був так підготов­лений грунт для реформ у дусі вчення А. Сміта, як в Англії, яка висунула ряд чудових державних діячів-реформаторів.

Нарешті, підхід прихильників та шанувальників смітівських розрізнень. Згаданий уже А. Еспінас високо цінував позицію А. Сміта щодо розрізнення теоретичної та практичної частин політичної економії і неодноразово вдавався до власно­го трактування її. Вчений вважав смітівський поділ (розрізнен­ня) чітким, послідовним та особливо важливим. Очевидно, А. Еспінас навіть дещо перебільшував його значення, коли писав, що завдяки цьому поділу А. Сміту цілком обґрунтовано припи­сують титул засновника політичної економії.

Професор Варшавського університету Г.Ф. Симоненко бе­зумовно визнавав пріоритет А.міта в постановці та вирішенні питань класифікації економічної науки, його значний вплив на подальше їх розв'язання. Вчений ґрунтовно виклав це пи­тання в історичному аспекті, із залученням значної літерату­ри, за такою схемою: значення прикладних економічних наук у системі меркантилістів; відношення прикладних частин еко­номічної науки до чистої частини її в системі фізіократів; пра­ця А. Сміта як перше самостійне викладення законів чистої ча­стини економічного вчення; постановка А. Смітом приклад­них частин економічної науки в безпосередню залежність від законів чистої частини її; А. Сміт як батько не лише політич­ної економії, а й вчення про фінанси у зв'язку з вченням про управління; роз'єднання після А.Сміта прикладних частин економічної науки з чистою її частиною; полеміка та оцінки внеску А. Сміта у класифікацію економічних наук.

. В своїй відомій праці А. Сміт заклав перші основи і науки про народне господарство в тісному розумінні цього слова (тобто політичної економії), і науки про державне госпо­дарство або про фінанси, яка лише пізніше відокремились від першої і утворила окрему науку. Тому А. Сміта визнають од­ночасно батьком і політичної економії, і фінансової науки.

Оцінка внеску А. Сміта в науку про фінанси. В історії економічної та фінансової думки засобами порівняльного аналізу ґрунтовно розкрито вагомий внесок А. Сміта у фінан­сову науку, показані суттєві відмінності його фінансових по­глядів на фоні меркантилізму і фізіократії. Особливу увагу з'ясуванню цих питань приділили російські та українські істо-рики-економісти (І.І. Янжул, В.О. Лебедєв, В.Ф. Левитський, М.І. Туган-Барановський та ін.). Так, академік І.І. Янжул (1846-1914) підкреслював, що погляди А. Сміта на джерела багатства, а отже, і на фінансові питання, суттєво відрізняють­ся від поглядів його попередників - меркантилістів та фізіократів - і "значно вище них". Зокрема, була подолана од­нобічність (а отже, і хибність) попередніх економічних вчень