2.Наукові погляди та підходи до предмету глибинної психології.

Основи психоаналізу були розроблені австрійським психіатром і психологом Зигмундом Фрейдом. Представники психоаналізу на відміну від біхевіористів і гештельтпсіхологов не орієнтувалися на точні та природничі науки як на зразок для побудови наукового психологічного знання. Вони прагнули знайти вихід з кризи у самій психології, утворивши більш тісний її союз з іншими науками, також мають справу з психічними явищами, наприклад з медициною. Фрейдизм - і в цьому його заслуга - прагнув наповнити психологічні знання про людину нової життєвою правдою, створити теорію і на її основі отримати інформацію, корисну для вирішення практичних, перш за все психотерапевтичних завдань. Не випадково, що свої наукові стягнення З. Фрейд почав саме з аналізу та узагальнення психотерапевтичної практики і лише потім перетворив накопичений досвід у психологічну теорію. Психологія у психоаналізі знову набула живої людини, з давніх часів притаманну їй глибину проникнення в сутність його душі і поведінки, проте захоплений своїми умоглядними теоретичними побудовами (більшість з них, як опинилася згодом, не мали під собою статистично достовірної фактологічної основи), З. Фрейд все далі йшов від емпіричної реальності в галузь психологічної фантазії, і це призвело до відмови від багатьох його ідей не тільки з боку ряду розсудливих вчених, а й власних учнів Фрейда. Подальша доля психоаналітичного вчення і ставлення до нього в різних країнах складалися по-різному. спочатку все, крім найближчих учнів і послідовників Фрейда, ставилися до нього дуже прохолодно. потім воно привернуло до себе прихильників в Німеччині та Австрії, в Європі, в США, де до цих пір є досить популярним. У перші роки радянської влади їм цікавилися і вітчизняні психологи, побачивши в цьому вченні одну з можливих матеріалістичних альтернатив панувала тоді інтроспективної ідеалістичної психології. потім, в 30-і роки, разом з обмеженнями психологічних досліджень, початком сильного некомпетентного ідеологічного тиску на цю науку, що особливо посилився після виходу постанови ЦК ВКП (б) «про педологічні перекручення в системі наркомосвіти» (1936), різкій критиці було піддано всі вчення Фрейда.

3.Місце глибинної психології у структурі напрямів психологічної допомоги.

У 1896 р. у психології виник напрям, який пізніше помітно вплинув на розвиток багатьох сфер діяльності, пов'язаних із пізнанням людини: медицину, літературу, мистецтво та ін. Його засновником був австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фройд (1856—1939). У своїй лікарській практиці він дійшов висновку, що фізіологічний підхід до психіки є недостатнім, і запропонував нову систему аналізу психічного життя людини, яку назвав психоаналізом. У структурі особистості Фройд виділив три компоненти, що взаємодіють, — Воно (Ід), Я (Его) і Над-Я (Супер-Его). Воно і Я локалізовані в несвідомому.

Воно — зосередження природжених інстинктів і потягів, серед яких провідну роль відіграють статевий інстинкт, інстинкт самозбереження, а також танатос (потяг до смерті і руйнування). Воно є джерелом психічної енергії, рушійною силою людської поведінки.

Я є свідомістю людини, яка в інтересах самозбереження пригнічує інстинкти і потяги відповідно до вимог соціального середовища.

Над-Я — носій моральних норм, що формується несвідомо за життя людини в процесі виховання, проявляється як совість, виконує функцію критики. Постійний і непримиренний конфлікт між цими компонентами, за Фройдом, породжує почуття напруженості і тривоги, що частково знімаються за допомогою захисних механізмів — витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у несвідоме), проекції (перенесення власних переживань на об'єктивну реальність), регресії (повернення до нижчих форм поведінки) і сублімації (витрачання енергії на різні дозволені форми діяльності).

Несвідоме проявляється у свідомості як помилки, описи, обмовки, сновидіння тощо. Воно є причиною різних неврозів — функціональних розладів вищої нервової діяльності. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити за допомогою аналізу вільних асоціацій і сновидінь переживання, які травмують особистість, допомогти усвідомити їх, а значить, звільнитися від них.

Фройд створив оригінальну і життєздатну теорію, але, поклавши в її основу несвідоме, значно знизив її цінність. Учні, послідовники, а згодом і значною мірою наукові опоненти Фройда стверджували, що не сексуальні потяги визначають психічний розвиток особистості, а почуття неповноцінності і необхідності подолати цей дефект чи архетип (колективне несвідоме), що нагромаджують у собі загальнолюдський досвід. Так, австрійський психолог Альфред Адлер (1870—1937) у своїй індивідуальній психології заперечував існування чіткої межі й гострих суперечностей між свідомістю і несвідомим, а основоположник аналітичної психології швейцарський психолог Карл-Гюстав Юнг (1875—1961) розглядав людину з точки зору того, що є в ній позитивного, а не її недоліків.

Американські психологи-неофройдисти Карен Хорні (1885—1952), Гаррі-Стек Саллівен (1892—1949), Еріх Фромм (1900—1980), реформуючи психоаналіз Фройда, були впевнені, що особливості людської психіки залежать і від несвідомого її ядра, і від соціальних умов життя індивіда. Вони стверджували, що спонукають людину до активності не тільки біологічно задані неусвідомлювані інстинкти, а й набуті прагнення до безпеки і саморегуляції (Хорні), образи себе та інших, що сформувалися в ранньому дитинстві (Саллівен), вплив культури (Фромм).

Попри розбіжності у поясненні природи людської психіки велике значення психоаналізу полягає в тому, що він уперше привернув увагу до несвідомого, а також заклав основи психологічної допомоги людині, чим утвердив психологію як науку, що має реальну практичну значущість. Деякі теоретичні здобутки цієї теорії й понині використовують при лікуванні психічно хворих людей.