Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
політологія.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
774 Кб
Скачать
☆

129. Ксенофобія

(Xenophobia) У буквальному перекладі означає страх перед іноземцями і незнайомими людьми. Нерідко вживається для позначення швидше ненависті або презирства, ніж страху. Ксенофобія відрізняється від понять chauvinisme (шовінізм) у французькій мові або джингоїзм (jingoism) в англійській, що позначають гіпертрофоване почуття патріотизму або завищену національну самооцінку, тому є негативним почуттям. Ксенофобія завжди була присутня у світогляді окремих груп і співтовариств в цілому. Протягом двох останніх століть вона протистояла ідеологічної універсальності більшості основних ідейних течій, таких як лібералізм і соціалізм, і рухає більш доктринерским політичними явищами - расизмом і націоналізмом. Створюється враження, що елементи ксенофобії найбільш помітні там, де руйнуються традиційні структури, як це було в Німеччині після 1918 р або в Східній Європі в 1990-і рр. після краху комуністичної системи. Найчастіше ксенофобія спрямована проти іммігрантів і євреїв.

Етнополітична мобілізація - це процес, за допомогою якого група, що належить до однієї етнічної категорії (або приписує собі приналежність до такої), в боротьбі за політичну владу і лідерство з членами іншої/інших етнічних груп або державою маніпулює етнічними звичаями, цінностями, міфами та символами в політичних цілях, використовуючи їх як головний ресурс заради отримання загальної ідентичності і политичної/державної організації групи.

Першим компонентом у «структурі політичних можливостей» етнополітичної мобілізації може бути названий процес використання внутрішніх ресурсів етнополітичної мобілізації. У свою чергу, цей процес, як правило, розгортається поетапно.

Перший етап - конструювання традиції і мобілізація «народності». Цей етап етнополітичної мобілізації передбачає відтворення або реконструювання інтелектуалами, що належать до етнічної групи, традицій, звичаїв, символів і особливо мови; їхню популяризацію і розповсюдження в широких масах заради отримання людиною етнічної/національної ідентичності.

Другий етап - політизування етнічної/національної спадщини. На цьому етапі історична і культурна спадщина етнічної спільноти, навіть її мова, набувають функції значущого політичного ресурсу. Відбувається інституалізація етнічності, тобто починається процес формування національного руху, що використовує цей ресурс у політичній боротьбі. Те, що раніше було традицією, яка підтримувалася етнічною групою, стає знаряддям культурної та політичної боротьби за відтворення або отримання національної державності. Крім того, пережита історія, яка передається з покоління в покоління, є лише «сировиною» для конструювання «справжньої» історії нації, формування «образу давнини», такого важливого для національної самосвідомості. Уся колишня історія народу тепер визначається в національних категоріях. На цьому етапі в групову свідомість упроваджується уявлення про збитковість, утисненість, «залишковість» етноутворюю ючих маркерів, комплекс етнокультурної неповноцінності і/або комплекс «народу - жертви». На підставі цього відбувається формування та інституалізація етнополітичних еліт у тих етнічних спільнот, які їх до цього не мали. В інших же ситуаціях лідерами створених етнічних рухів можуть здійснюватися публічні акції для того, щоб зацікавити в етнічній проблематиці владу відповідного рівня (наприклад, регіону у складі держави), змусити визнати її й прийняти як найважливіший політичний ресурс. Таким чином, етнічний чинник стає проблемою для існуючої влади.

Третій етап - «етнічне очищення». Етнічну спільність, її культуру на цьому етапі перетворюють на абсолютну, сакральну цінність, яку необхідно будь - якою ціною зберегти та захистити від спотворюючих впливів «чужих» культур і груп, тобто вона повинна залишатися будь - якою ціною «чистою», між нею й іншими повинна бути проведена чітка непереборна межа. У цій ситуації притаманна етнонаціоналізму ідея загального походження набуває конфронтаційного характеру, абсолютизується та закриває більш важливі елементи потенційного об'єднання з «іншими», пов'язані із загальною культурою, історією, політичними інститутами, колективним та індивідуальним самовизначенням. Етноцентризм логічно звертається до мотиву «етнічної чистоти», що передбачає закритість, ворожість до всього «іншого», до придушення його проявів як усередині спільноти, так і поза нею. При цьому і члени етнічної групи повинні бути захищені від усього, що є «чужим», і робиться це шляхом формування «образу ворога».

При всьому різноманітті можливих варіацій ця логіка розвитку мобілізації притаманна перш за все всім видам етнічного націоналізму, носії якого й виступають головними агентами етнополітичної мобілізації. Тому потенціал і результати радикальної та вибухонебезпечної колективної дії, притаманної етнонаціоналізму, обумовлюються ресурсами, що виникають при розгортанні цих трьох взаємозв'язаних процесів.

Дуже схожу трифазну схему етнополітичної мобілізації для опису еволюції національних рухів Центральної та Південно - Східної Європи періоду зростання й утвердження в цьому регіоні капіталізму запропонував чеський вчений М. Грох. Перша з них (фаза «А») характеризувалася появою окремих патріотично настроєних ідеологів, які зверталися до розробки проблем мови, культури й історії своїх народів. У результаті поступового зростання національних рухів намічався перехід до національно - патріотичної агітації (фаза «В»), коли напрацювання національної інтелігенції ставали фактом суспільної свідомості. В оптимальних випадках ця еволюція завершувалася виникненням масових національних рухів, які вели боротьбу за національну державу (фаза «С»).

Найцікавішою з погляду впливу на етнічний розвиток М. Грох вважав фазу «В», яка, проте, не у всіх неповноправних народів змогла перейти у фазу «С» [4]. Запропонована М. Грохом теоретична схема вже стала орієнтиром в історико - типологічних дослідженнях становлення націй у Центральній та Східній Європі. Але її, як ми вважаємо, можна застосовувати і для дослідження процесів «національного будівництва» на території колишнього СРСР.