7. Новий етап у розвитку української літературної мови. Народні і книжні джерела творів т. Шевченка.

У XVIII — на початку XIX ст. сформувалася нова українська літературна мова, яка стала загальнонаціональною і послідовно розвинулася в сучасну українську літературну мову. Вона продовжувала художні традиції своєї попередниці — давньої мови, але інерція книжного викладу вже була перервана. Нова мова мала гомогенну основу, ґрунтувалася на народно-розмовній основі — південно-східному наріччі. Це вже був час остаточної і повної втрати Україною своєї державності, посиленої русифікації шляхетської верхівки, постійних утисків та заборон української мови, книг, релігії, літератури, культури. Сфера суспільних функцій української мови звужується, тому офіційно-ділове, наукове письменство української мови розвиватися не могло. Українська мова функціонує тільки у сфері побуту і з багатьма обмеженнями — у художній літературі. Нова українська літературна мова розвивається тільки у художньому стилі, спираючись на фольклор і живомовну практику. В побуті ще панує стихія усно-розмовної мови, та вже поширюється суржик.

Слід відзначити, що аналогічний шлях розвитку, з певними особливостями, проходили й літературні мови інших народів, зокрема тих, що не мали своєї державності чи втрачали її, — білоруська, словацька, сербсько-хорватська, верхньолужицька. Те, що українська літературна мова в її новому образі переорієнтовувалася через історико-політичні причини лише на художній стиль (інших можливостей просто не було), врятувало нашу мову від загибелі, хоча така загроза була. Серед інших стилів художній стиль займає особливе місце і як опора всієї літературної мови. Він міцно пов'язаний з усною і народною творчістю, живиться її образними і мовними засобами, постійно збагачується елементами усної розмовної мови, і використовує діалектизми. Оскільки художній стиль містить у собі елементи інших мовних стилів, сприяє їх розвитку і користується їх здобутками, іноді поняття літературної мови і мови художньої літератури ототожнюють, хоча насправді поняття літературної мови значно ширше, місткіше, об'єднує мову художньої літератури й інші стилі.

Нова українська літературна мова постала на добрій основі, вона сформувалася на синтезі кількох джерел. Це і традиції давньої літературної мови, і фольклор, і жива народна мова, і говірки основних наріч, і впливи сусідніх літературних мов. Проте серцевиною цього формування є концентрація діалектів української мови, насамперед середньо-наддніпрянських (полтавських, слобожанських, степових) говірок, що представляють південно-східне наріччя України, її центральну частину.

Вплив цих говірок помітний у живомовній стихії «Енеїди» і «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, у творчості Григорія Квітки-Основ'яненка, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Віктора Забіли, Миколи Петренка, Левка Боровиковського, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого та ін. Проте літературні мови «як щось стале виникають, звичайно, не відразу, а як сума спроб, вдалих і невдалих, часто — як окремі струмочки і струмки, поки не з'явиться серед представників слова, що вибивається вгору, авторитет, художній або граматичний, чи взагалі стилістичний, писемні твори якого вже не сприймаються як спроби, а стають зразковими і надовго визначають шлях мови, що він її репрезентує». Таким авторитетом, який став зразком (і не тільки у сфері мови) та визначив шлях української мови, є Тарас Шевченко. Мовотворчість Івана Котляревського міцно спиралася на живу народну мову, але не могла бути взірцем для загальнонаціонального мовно-літературного наслідування через бурлескний, комічний характер більшості його творів, обмеженість і розмовно-побутовістю і невисокою нормативністю, зокрема у сфері лексики.

Про те, що нова українська літературна мова зачиналася на народно-розмовній основі, свідчать лексика і фразеологія «Енеїди» І. Котляревського, яка стала першим великим твором нової української літератури.

З ідеями, темами й образами поширювався і закріплювався в освітньо-культурному житті українців мовний матеріал південно-східного наріччя — фонетико-орфоепічний, лексичний, граматичний, стилістичний. Саме це наріччя охоплювало найбільшу етнічну українську густонаселену територію і вже на початок XVIII ст. відзначалося найвищою уніфікованістю і лексичних, граматичних, вимовних норм. Носіями говірок цього наріччя було багато відомих письменників і діячів культури, серед яких особливе місце належить Тарасові Шевченку як засновнику нової української літератури і нової літературної мови.

Тарас Шевченко синтезував у своїй мовотворчості виражальні елементи багатьох джерел: живої народної мови, українського фольклору, зокрема народної пісні, давньої літературної традиції, біблійної міфології, запозичень тощо. Надзвичайна популярність Шевченка і поетичної творчості робили його мову вже літературною нормою для українців усіх регіонів. Вводить запозичену лексику. Слова стосовно образотворчого мистецтва, а також архітектури, скульптури, музики, театрального мистецтва, видавничої справи. Таким чином хотів вивести українську мову з розмовно-побутового стилю. Користуючись незамуленими джерелами народної пісні і живої розмови, Шевченко підніс українську мову до вершин неймовірної краси звучання і форми, розширив її виражальні можливості, показав спроможність передавати нею найтонші відтінки думок і почуттів, найглибші філософські й політичні узагальнення. Збагатившись мовотворчістю Т. Шевченка, нова українська мова остаточно переросла бурлескну традицію і стверджувалась як повноцінна літературна мова.

Друга половина XIX ст., попри численні екстралінгвальні чинники, що спричиняли звуження функціонального розвитку української мови (Польське повстання 1863 року і як його іррадіальний наслідок – Валуєвський циркуляр, а пізніше, у 1876 році – „Емський акт”, історико-культурна інерція та ідеологічна заданість на викладання у вищих навчальних закладах польською, російською та ряд інших чинників), пробудила потужні інтелектуальні інтенції українців, що привели, з одного боку, до тяглості й естетичного увиразнення художньої традиції зверненості до народу його живою мовою, з іншого – до визначення й теоретичної аргументації історичного права на самоідентифікацію [Шевченко 2001: 320].

Друга половина XIX ст. – це період інтенсивних змін в українській літературній мові, зокрема в її лексичному складі, спрямованих насамперед на збагачення засобів абстрактного вираження, створення системи наукової і публіцистичної лексики. Разом із цим беремо до уваги і той факт, що „жанрово-стилістична обмеженість функціонування української літературної мови на народній основі ... стала причиною припинення чи звуження використання в літературному обігові окремих лексичних одиниць і навіть цілих груп лексики, давно освоєних староукраїнською книжною мовою” [Історія 1983: 525].

П.Куліш гостро відчував невиробленість української книжної лексики. У листі до О.Барвінського він писав: „Попробував я перо на первих аркушах „Мальованої гайдамаччини” у мові філософічній – так ні! Вимовніше б написав я те саме по-московськи” [Вибрані листи 1984: 222].

Книжні елементи – це першооснова виділення наукового стилю. Лексика книжного походження називає предмети і явища реального світу, їхні властивості, відображає духовне життя людини, передає назви ідеологічних понять, наукові терміни тощо. Книжну лексику, вживану в науково-популярних та публіцистичних творах П.Куліша, поділяємо на групи:

1. Літературознавча та мовознавча термінологія: слово, граматика, критика, риторика, поезія, вірші, проза, епік, епопея, лірик, комедія, епос, лірика, поема, ескіз, творчество, поетичний образ, етнографія, етюд, переводчик, балада, рукописи, автор, акростих, повість, оповідання, компонування, писання (у значенні твори), правопис, мова устня, мова письменна: „Огласили себе поляки віршами й доброю прозою ще за королів своїх...”; „Гарні, да ще й боже, які гарні, стихи, поеми й повісті Пушкін понаписував!”; „...Справді наш сільський люд у своїй занедбаній долі носить у собі розбитими частинами той високий поетичний образ, котрий Шевченко надав йому у своїх поемах”.

2. Загальнонаукова лексика: колегіум, університет, академія, школа, наука, учений, гімназія, філософія, мораль, історія, розумова робота, всесвітній розум, формувати: „Ми б, може, вернулись у ті часи, як формувались їх голови розумні...”; „Появись там був речник з письменників”; „...Поет сам собі робить школу, і в тій школі працює більш, аніж працювали учені книжники по гімназіях і академіях”.

3. Лексика офіційно-ділової та суспільно-політичної сфери: правителі, держава, порядок, сенат, громада, нація, національність, гражданин, право, суд, суддя, законник, канцелярія, предсідатель, предводитель дворянства, уголовна палата, українська справа, служба: „... Не покидав служби Квітка до смерті: служив він то предводителем дворянства, то совісним суддею, то предсідателем уголовної палати...”; „От і підпирають своїм живим словом нерозсудливе слово московського „Дня”, а через те воловим поступом іде наша українська справа”; „...Словесность процвітає в народі в годину його сили і слави государственої і падає з упадком нації”.

Найвиразніша ознака наукового стилю – термінологічність, тобто наявність термінологічної лексики й фразеології. „Наукова репрезентація інтелектуальних набутків нації неможлива без системно, планомірно і грамотно твореної термінології” [Шевченко 2001: 327].

Тривала відсутність в українській літературній мові ділового й наукового стилів привела до втрати орієнтації в термінотворенні.

1798 виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає історію нова українська літературна мова.Два джерела нар. мови — розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання укр. фольклору, теор. настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової укр. літ. мови (див. Роль письменників у розвитку української літературної мови).

На 20 — 40-і pp. 19 ст. припадають спроби грамат. лексикогр. вивчення укр. мови, зокрема граматика О. Павловського (1818), словник П. Білецького-Носенка (1840), поява в Зх. Україні альм. «Русалка Дністровая» (1837) сприяли кодифікації норм укр. літ. мови. Тоді ж з’явилися граматики української мови в Галичині та Закарпатті (автори — І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай), друкуються також публіцист, твори укр. мовою. Нова укр. літ. мова утвердилася щодо нормування і повноти своїх стиліст.-естет. можливостей у мовній творчості Т. Шевченка.

2-а пол. 19 — поч. 20 ст. характеризуються розвитком різножанрового художнього стилю і, меншою мірою,публіцистичного стилю, наукового стилю. Виробляється культура сцен. мови в укр. театрі (див. Мова театру). В умовах Рос. та Австро-Угор. імперій стилі укр. літ. мови функціонували непропорційно, неприродно. Рос. царат видавав укази про заборону укр. мови: Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876, розпорядження 1881, 1892 та наст. років. У підавстр. Україні в кін. 19 ст. формувався наук. стиль, вироблялася наук, термінологія. Через роз’єднаність земель, заборону ввозити до підрос. України книжки укр. мовою не було умов для витворення спільних загальноліт. норм, що об’єднували б мовно-літ. практику українців, які жили в різних державах. Моменти послаблення цар. цензури викликали активізацію мовно-літ. життя у Сх. Україні. Після рос. революції 1905 на нетривалий час розширилося функціонування україномовної преси. Багатотемність укр. худож. і публіцист, л-ри, діяльність письменників у галузі худож. перекладу (див. Перекладознавство) сприяли розширенню словника укр. мови, появі нових жанрів, розвитку мовно-стиліст. системи. У цей час відбувається акт. процес нормалізації, кодифікації норм укр. літ. мови. З’являються словники Є. Желехівського та С. Недільського, Б. Грінченка, граматики А. Кримського, В. Сімовича. Точиться полеміка навколо укр. правопису й алфавіту.

За відсутності нац. школи, в умовах цар. політики «обрусіння» важким був шлях вироблення спільного для усіх українців правопису, шлях унормування літ. мови. Гостро стояло питання про шляхи розвитку укр. літ. мови у Сх. Україні (І. Нечуй-Левицький, П. Куліш, М. Драгоманов), а також у Західній, де точилася боротьба між «народовцями» та «москвофілами» щодо тенденцій розвитку літ. мови (див. Західноукраїнська мовно-літературна практика). «Азбучну війну» висміяв І. Франко, який продовжував ідеї альм. «Русалка Дністровая», обстоював думку про єдину укр. літ. мову, що має розвиватися на східноукр. основі, природно вбираючи особливості пд.-зх. наріччя. Мовна практика в Сх. і Зх. Україні відбивала різні літ.писемні традиції; східний і західний з характерними регіоналізмами варіанти літ. мови спиралися на різні діал. основи. І. у. л. м. безпосередньо пов’язана з історією укр. правопису, в якому залежно від тенденцій переважали фонет. або істор.-етимол. принципи, а також з розвитком грамат. та лексикогр. думки в Україні, тобто з виданням граматик і різного типу словників, що кодифікують загальноліт. норми.

Усі словники поділяють на енциклопедичні й лінгвістичні.

Лінгвістичні словники — це словники слів. Вони дають інформацію не про речі, явища, поняття, а про слова. Якщо енциклопедичні словники подають лише назви предметів та явищ, які в мові представлені іменниками та іменними словосполученнями, то лінгвістичні словники пояснюють усі типи слів, їх граматичні та стилістичні ознаки, особливості їх функціонування.

Лінгвістичні словники поділяють на одномовні й багатомовні.

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ. У цих словниках розкривається (тлумачиться) значення слів. У слові позначається наголос, вказується на його граматичні й стилістичні властивості. До кожного значення наводиться ілюстративний матеріал (приклади вживання з художньої та іншої літератури). ("Словник української мови" АН в 11 томах (К., 1970—1980))

СЛОВНИКИ НЕОЛОГІЗМІВ. Це словники тлумачного типу, в яких зібрані слова, що недавно з'явилися в мові. ( "Новые слова и значения" за редакцією Н.З. КотеловоЦМ., 1973; М., 1984).

СЛОВНИКИ ІНШОМОВНИХ СЛІВ. Ці словники охоплюють запозичену лексику, вказують на джерело запозичення слова, наводять іншомовну форму в оригіналі і тлумачення слова рідною мовою. ("Словник чужомовних слів" А. Орла (Нью-Йорк,1963)).

ДІАЛЕКТНІ СЛОВНИКИ. У діалектних словниках зібрано й розтлумачено лексику одного діалекту або декількох діалектів однієї мови. Як правило, такі словники охоплюють Лише ті слова, яких немає в літературній мові або які мають семантичні відмінності порівняно з такими самими словами літературної мови. ("Словник бойківських говорів" М.Й. Онишкевича (К., 1984), "Словник полтавських говорів" B.C. Ващенка (Харків, 1960), "Словник поліських говорів" П.С. Лисенка (К., 1974), "Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини" в 4-х томах В.А. Чабаненка (Запоріжжя, 1992) та ін.

СЛОВНИКИ МОВИ ПИСЬМЕННИКІВ. У цих словниках зареєстровано всі слова, які використав письменник у своїх творах, наводяться значення, в яких ці слова вжиті, фіксуються всі форми кожного слова, скільки разів яка форма вжита і де. (Словники мови Еврипіда, Платона, Цицерона, Шекспіра, Шеллі, Пушкіна, Міцкевича. В Україні вийшов "Словник мови Шевченка" в 2-х томах (К., 1964) та ін.

ІСТОРИЧНІ СЛОВНИКИ. В історичних словниках подано лексику певного історичного періоду.

("Історичний словник українського язика" Є. Тимченка (К., 1930—1932), "Словником староукраїнської мови XIV—XV ст." за редакцією Л.Л. Гумецької (К., 1977).

Етимологічні словники розкривають походження слова, зокрема в них вказується, власне чи запозичене слово; якщо запозичене, то коли і з якої мови. Для корінних (власних, питомих) слів установлюється корінь, із яким ці слова пов'язані, наводяться паралелі з інших мов, простежуються зміни в значенні і формах слова. В Україні вийшло 3 томи "Етимологічного словника української мови" за редакцією О.С. Мельничука (К., 1982—1989).

СИНОНІМІЧНІ СЛОВНИКИ. У синонімічних словниках наводяться синонімічні ряди, які складаються зі слів і словосполучень тотожних або близьких за значенням. У межах кожного синонімічного ряду подається семантична (вказується на відмінні відтінки значень) і стилістична характеристика слів, окреслюється їх сполучуваність, наводяться приклади їх уживання в контексті. Саме так побудовані академічний "Словник синонімів української мови" у 2-х томах (К., 1999—2000) і "Словарь синонимов русского языка" в 2-х томах за редакцією А.П. Євгеньєвої (М., 1970—1971).

СЛОВНИКИ АНТОНІМІВ. У цих словниках наводяться і тлумачаться слова з протилежними значеннями, характеризується їх сполучуваність, наводяться приклади їх вживання в суцільному тексті. Так, зокрема, за цими принципами укладені "Словник антонімів" української мови Л.М. Полюги (Київ, 1987)

Словники омонімів. До словників омонімів включено слова, які збіглися за звучанням. У словниковій статті вказують на тип утворення омонімів, а також на граматичні, стилістичні та інші ознаки цих омонімів, які підкреслюють їх протиставленість.

ОРФОГРАФІЧНІ СЛОВНИКИ. В орфографічних словниках слова наводяться в алфавітному порядку в їх нормативному написанні. ("Орфографічний словник української мови", укладений С.І. Головащуком, М.М. Пещак, В.М. Русанівським і О.О. Тараненком (К., 1994)).

орфоепічні словники. В орфоепічних словниках подано перелік слів літературної мови з позначенням нормативного наголосу і з вказівкою на вимову. Є такі орфоепічні словники української мови: "Словник наголосів української літературної мови" М.І. Погрібного (К., 1973), "Українська літературна вимова і наголос" за редакцією М.А. Жовтобрюха (К., 1973).

Словники правильності мовлення. Такі словники містять найскладніші в уживанні слова. В них пояснюється написання й вимова слів, словотворення, даються граматична і стилістична характеристики слів, наводяться приклади можливої сполучуваності слів і керування.("Словник труднощів української мови" за редакцією С.Я. Єрмоленко (К., 1989).

Концепції літературної мови 2-ї пол.XVI - 1-ї пол.XVII ст.

На початок XVI ст. завершує процес оформлення трьох слов’янських народностей і їх мов. давньоруська літературна мова трансформувалася в староукраїнську літературно - писемну мову, тобто старослов’янська. До середини XVI ст. книжна українська мова потіснила слов’яноруську навіть у жанрі конфесійної літератури. Свідченням цього є переклади "простою мовою" ряду конфесійних текстів ( Пересопницьке євангеліє 1556-1561рр., Внаслідок Люблінської унії 1569р. абсолютна більшість українських земель опинилася в складі Польського королівства, Одним із засобів покатоличення і шляхетської асиміляторської політики на Україні було переслідування української мови – як слав’яноруської, так і "простої".На Україні силоміць насаджувалася польська мова як мова панівної нації, і латинь – як мова панівної релігії. Староукраїнська літературно-писемна мова в обох її виявах не мала жодної підтримки з боку держави. Мовна ситуація на Україні в XVI – I половині XVII ст. ускладнювались тим, що на більшості її території поширювалась польська мова і латинь. Латинська мова у східних слов’ян ніколи не мала такого суспільного значення, як у країнах Західної Європи.  Латинська мова була обов’язковим предметом викладання в єзуїтських колегіях, її вивчали в українських братських школах та в Києво-Могилянській академії. Але загалом всі дослідники відзначають, що XVII ст. стало першим національним відродженням. Спостерігається тісне зближення літературної мови із загальнонародною, розмовною, розвивається національне письменство. Літературна мова XVII ст. обслуговує основні сфери суспільного і культурного життя народності. Функціонують офіційно-діловий, літописний, конфесійний стилі української мови, розвиваються полемічний, проповідницько-ораторський, художній і науковий.