50)Синтаксична основа пунктуації.Основні етапи розвитку української пунктуації.

Під пунктуацією переважно мають на увазі «систему загальноприйнятих правил вживання додаткових письмових знаків (розділових знаків), які служать для членування тексту відповідно до його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей», хоча інколи підкреслюється, що пунктуація «…вказує також на змістові відтінки висловлення, на емоційність мовлення, що знаходить своє відображення в ритмомелодиці, інтонації». 

Пунктуацію слід розглядати у трьох аспектах:

1)пунктуація – система загальнообов’язкових графічних поза алфавітних знаків, які становлять (разом з графікою та орфографією) сукупність основних засобів писемної мови;

2)пунктуація – сукупність правил, кодифікувальних норм пунктуаційного оформлення писемного тексту;

3)пунктуація – розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуаційних знаків, їх функції та норми вжитку.

У пунктуації слід розрізняти два аспекти: 1) те, що стосується читача, 2) те, що стосується пишучого. Пунктуація виступає засобом, за допомогою якого пишучий виражає певні значення та відтінки, котрі він вкладає в своє писемне висловлення, а читач, бачачи пунктуаційні зна- ки в написаному тексті, на їхній підставі сприймає виражені ними значення та відтінки. Саме тому вимоги і для читача, і для пишучого повинні бути однакові та мають ґрунтува- тися на тотожних теоретичних засадах.

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох визначальних принципах: 1) структурному; 2) ритмомелодійному; 3) смисловому;

Структурний принцип

Вихідною позицією структурного принципу виступає значущість розділових знаків як показників граматичного членування речення. Цей принцип забезпечує сучасній пунктуації стійкість, загально прийнятність і загальнообов’язковість. Структурно-граматичні розділові знаки мають найбільшу соціальну значущість. До їх- нього числа належать: • крапка, яка фіксує кінець речення; • розділові знаки на межі предикативних частин складного речення; • розділові знаки, які виступають показниками різноманітних ускладнювачів про- стого речення (вставні та вставлені слова, словосполучення та речення; звертання; сег- ментовані конструкції; вигуки; однорідні члени речення; відокремлені члени речення).

Смисловий принцип

Смислові розділові знаки своєю значущістю спрямовані на виділення смислових ком- понентів. Часто смислова та структурна значущості компонентів збігаються, і в такому разі розділовий знак є подвійно мотивованим: Вірний син трудової поневоленої України, Шевченко став виразником дум і сподівань народних (О. Гончар) – відокремлена приклад- ка містить додаткове обставинне значення; Вогонь перекидається на хату, солом’яна стрі- ха займається, пожежа швидко охоплює хату – використання коми відбиває темпоральні відношення (послідовність подій), а наявність тире між першою та другою частинами Во- гонь перекидається на хату – солом’яна стріха займається, пожежа швидко охоплює хату відображає причиново-наслідкові відношення між ними. За смисловим принципом розділові знаки використовують для розмежування смис- лових компонентів єдиної структури – складного або простого ускладненого речення, тобто вони вичленовують окремі компоненти смислової організації речення

Ритмомелодійний (інтонаційний) принцип

Ритмомелодійні розділові знаки ґрунтуються на відображенні пунктуаційними засобами відповідних інтонаційних модифікацій: крапка ставиться на місці значного зниження голосу та тривалої паузи; відповідно вживаються знак питання та знак оклику, інтонаційне тире, три крапки тощо. Наприклад, звертання можна виділити комою, але підвищена емоційність зумовлює й інший розділовий знак – знак оклику. Інколи вибір розділового знака повністю залежить від інтонації. В такому разі інтонаційний принцип діє як визначальний, як осно- вний.

Сам термін «пунктуація» походить від латинського «рипсіит», що в перекладі означає «крапка». Він вживається удвох значеннях: 1)пра­вила розстановки розділових знаків; 2) самі розділові знаки. Загаль­новизнаною є думка, що розділові знаки вживаються на письмі для членування тексту. Розділові знаки — це та частина графічної систе­ми мови, основне призначення якої — полегшити розуміння тексту. При широкому підході до пунктуації включають усю систему розділо­вих знаків і тоді постає можливість вести мову про її замкнений і цілісний вияв, тобто пунктуація охоплює всю графіку членування тек­сту: абзаци, інтервали між словами, велику літеру, крапку, кому, крап­ку з комою, багатокрапку, двокрапку, тире, лапки, знак оклику, знак питання і т. ін. Узагалі розділові знаки як засіб членування тексту пов’язують з ім’ям італійських братів Мануціїв, які в середині V ст. н. є. винайшли їх. Це твердження є дещо сумнівним, оскільки окремі розділові знаки вже зустрічаються у давніх греків і давніх римлян. Швидше слід вести мову про ті чинники, які зумовили витворення пунктуаційної системи: 1) відсутність або недостатність у граматичній будові мови засобів передачі цілеспрямованості вислову (питання, про­тиставлення, наказ поза морфологічним спеціалізованим засобом ви­раження та ін.); 2) одноманітність тексту без розділових знаків; 3) по­ступове ускладнення синтаксичної будови мовлення, що прямувало від простого вияву до все складнішого; 4) необхідність правильного сприйняття думки, її логічної послідовності.

Формування укр. пунктуації, як і пунктуації інших слов'ян. мов, в основному відбувалося з початком книгодрукування 16—17 ст.). У старод. рукописах текст писали без поділу на слова; нечисленні розд. знаки (крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розміщені ромбиком) позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав. З 15 ст. з'являється кома, а згодом (1513) під впливом граматики венеціан. друкаря А. Мануція входить в ужиток низка ін. розд. знаків, використання яких уже пов'язане з певними нормами. Протягом 16-го і наступного століть у різних західноєвроп. граматиках намагалися врегулювати вживання розд. знаків, підводячи під це теор. базу. їхня практика позначилася і на письмі та друку сх. слов'ян, зокрема на граматиках Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького. Так, книжки і рукописи 17 ст. уже фіксують крапку, двокрапку, кому, крапку з комою, знак питання та знак оклику, дужки, лапки; тоді ж з'являються тире й крапки. Отже, укр. пунктуація під впливом західноєвроп. пунктуац. системи до 18 ст. в основному сформувалася. Наст, вдосконалення її пов'язане з розвитком жанрів у 19 ст., а також завдяки худож. практиці письменників і діяльності мовознавців-нормалізаторів 20 ст. Разом з тим пунктуація, як і графіка з орфографією, є осн. засобом унормування укр. писем. мови.