8. Дистрофія міокарда

У поняття «дистрофія міокарда» Г.Ф. Ланг включав незапальні захворювання міокарда, в основі яких лежить порушення обміну в серцевому м’язі. Це поняття в значній мірі є збірним, тому що порушення обміну в міокарді спостерігається при найрізноманітніших патологічних станах.

Однак у клініці дистрофія міокарда може спостерігатися як основний патологічний процес у серцевому м’язі, викликаний різноманітними причинами, внаслідок чого її можна розглядати як особливу форму захворювання міокарда. В іноземній літературі для позначення цього стану застосовуються терміни «міокардоз» і «міокардія».

Етіологія і патогенез. Основне значення в розвитку дистрофії міокарда мають наступні фактори: порушення харчування (аліментарна дистрофія, гіповітаміноз, особливо недостатність тіаміну, «пивне серце» і інші); різні ендогенні порушення обміну, насамперед білкового (недостатність функції печінки, нефроз, амілоїдоз, уремія й інші) і вуглеводного (цукровий діабет), а також обміну електролітів (гіпокаліємія, гіперкаліємія, гіпокальціємія, гіпохлоремія); ендокринні розлади (тиреотоксикоз, гіперальдостеронизм, клімактерична вегетативно-дизоварільна дистрофія міокарда, фіброміома матки з розвитком «міоматозного серця»); екзогенні інтоксикації, що справлять вплив на метаболізм у серцевому м’язі (отруєння угарним газом, передозування деяких лікарських засобів); порушення процесів метаболізму в міокарді на ґрунті його різкої перенапруги або в результаті гіпоксії; осередкова інфекція. Г.Ф. Ланг виділяв також «нейродистрофію міокарда», що стала привертати до себе увагу особливо в останні роки, і яку окремі автори йменують вегетативно-ендокринною дистрофією міокарда. У генезі наступаючих при цьому метаболічних порушень у міокарді, видимо надавати значення не тільки порушенню вегетативної іннервації, що супроводжується тахікардією, але також і безпосередньому впливу катехоламінів на серцевий м’яз. У розвитку дистрофії міокарда, очевидно, велике значення має порушення різних ферментативних і енергетичних процесів, пов’язаних з фосфорілірованням при синтезі вуглеводних сполук і утворенням аденозинтрифосфорної (АТФ) кислоти. Дистрофія міокарда має оборотний характер, однак можливі виражені структурні зміни в серцевому м’язі.

Клініка. Клінічна картина не типова. Відзначаються неприємні відчуття в ділянці серця, часто невизначеного характеру, підвищена стомлюваність, слабість, задишка, тахікардія, особливо при фізичній напрузі. Спостерігається розширення серця, зміна звучності тонів, наявність функціональних шумів. Можливе порушення ритму серця по типі екстрасистолії. Однак порушення діяльності серця не досягає високого ступеня. При фазовому дослідженні систоли визначається подовження фаз напруги й вигнання. На ЕКГ відзначається зміна вольтажу зубців, насамперед Т, і зсув інтервалу S – Т.

9. Гіпертонічна хвороба

Гіпертонічна хвороба характеризується підвищенням артеріального тиску: систолічного вище 160 мм рт. ст. (21,3 кПа) і діастолічного – 90 мм рт. ст. (12,7 кПа).

Це пов’язано зі збільшенням тонусу судин, що створює підвищену опірність кровотоку. Основною причиною гіпертонічної хвороби є порушення функцій вищих відділів ЦНС, розлад нейрогуморальних механізмів. До чинників, що спричиняють підвищення артеріального тиску, відносять психоемоційні перенапруження, часті стреси, надмірну розумову працю, атеросклероз, спадковість, ожиріння, діабет, клімакс, паління тощо.

Хвороба має хронічний перебіг з періодичними загостреннями, гіпертонічними кризами і періодами відносного благополуччя (ремісія). Проявляється вона головним болем, шумом у вухах, запамороченням, підвищеною дратливістю, зниженням працездатності. При гіпертонічному кризі ці симптоми різко посилюються, з’являється біль у м’язах і суглобах, виникають гострі розлади зору, блювота, іноді хворі втрачають свідомість.

У перебігу гіпертонічної хвороби розрізняють три стадії, кожну з яких поділяють на дві фази – А і Б.

І стадія – артеріальний тиск підвищується при психічних перенапруженнях (А – латентна) або на деякий час при визначених ситуаціях (Б – транзиторна), в звичайних умовах він у межах норми. Під впливом спокою, режиму, лікування і навіть тільки відпочинку артеріальний тиск знижується до нормального рівня.

II стадія – характеризується постійним значно підвищеним, але не стійким артеріальним тиском (А – лабільна) або він стає стійким (Б – стабільна). Артеріальний тиск досягає 200/115 мм рт. ст. (26,7/15,2 кПа). У цій стадії виявляються ознаки атеросклеротичного ураження серця і судин, зміни в очному дні, з’являється задуха при фізичних навантаженнях, виникають напади стенокардії та гіпертонічні кризи. Під впливом лікування тиск знижується, але не завжди досягає нормальних показників. У період ремісії хворі працездатні.

III стадія – склеротична, у якій разом зі стійким і значно підвищеним артеріальним тиском до 230/130 мм рт. ст. (30,7/17,3 кПа) виявляються суттєві органічні зміни серцево-судинної системи, перш за все значні атеросклеротичні ураження судин серця, мозку, нирок. Вони спочатку компенсовані (А), потім настає декомпенсація (Б). Спостерігаються серцева, ниркова та цереброваскулярна недостатність, напади стенокардії, можливі крововиливи в мозок, сітківку ока, інфаркти.

Гіпертонічну хворобу лікують комплексно, застосування різних методів лікування буде залежати від стадії хвороби. В першу чергу, призначають ліки, що знижують артеріальний тиск (гіпотензивні препарати); усувають або максимально зменшують дію чинників, що викликали його підвищення; призначають дієту зі зниженням у їжі кухонної солі; використовують засоби фізичної реабілітації на фоні раціонального рухового режиму; приділяють увагу організації праці і відпочинку.