16. Літературний процес в Україні в 1920-1930 роки.

Українська література завжди була тісно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцніли ці зв’язки в революційну чи перехідну добу, йдеться про першу третину XX століття. Тоді гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. Відбувся переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Українська література стає модерною за змістом і формами, впевнено крокує під гаслами духовного оновлення й національного відродження. В жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-і роки. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп та організацій, які так чи інакше виражали проблеми своєї доби. Митці об’єднувалися за спільними світовідчуттями, естетичними принципами та певною політичною платформою. Частина письменників прагнула розв’язати соціальні й національні питання, інша — зосереджувала увагу на естетичних проблемах.

17. Розвиток літератури в Україні в другій половині 20ст.

Початок "відлиги" серйозно вплинув на становище української літератури. Передусім з таборів та заслання повернулися письменники, з'явилися твори багатьох посмертно реабілітованих літераторів. У цей час плідно працювали Б. Антоненко-Давидович ("За ширмою"), О. Довженко ("Зачарована Десна"), М. Стельмах ("Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), Г. Тютюнник ("Вир"), поети В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко та ін.

З сер. 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань. Тих, хто ухилявся від усталених канонів, піддавали нищівній партійній критиці, як не сталося з О. Гончарем за роман "Собор", де автор звернувся до історичних традицій українського народу, його патріотизму, традицій, виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на тривалий час позбавлялися можливості друкуватися. Так, від літературної діяльності відсторонили І. Чендея, М. Вінграновського, Ю. Щербака, В. Шевчука. У таборах і в'язницях опинилися літератори О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, М. Руденко та ін.

Під час перебудови українські літератори, активно долучившись до громадсько-політичного життя, відіграли провідну роль у відродженні як національної культури, так і державності.

19. Музична культура в Україні у 20ст.Вагомий внесок в розвиток хорового, вокально-симфонічного і симфонічного мистецтва зробили такі митці: С. Людкевич(автор опери «Довбуш»(1955), симфонічних поем «Каменярі», «Мойсей». Лауреат Шевченківської державної премії за твори «Кавказ» та «Заповіт), Л. Ревуцький, Б. Лятошинський (він написав дві опери «Золотий обруч», «Щорс», п’ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, увертюри, сюїти, балади, поеми, кантати, обробки народних пісень, музику до театральних постановок(«Ромео і Джульєтта» В Шекспіра, «У пущі» Л. Українки) та кінофільмів («Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Кармелюк»)).

, М. Скорик, Є. Станкович (Він є автором симфоній, інструментальних концертів, камерно-інструментальних творів, хорових творів, балетів – «Ольга», «Прометей», фольк-опери «Цвіт папороті», музики до кінофільмів («Роксолана»).

та інш. Світогляд С. Людкевича формувався під впливом двох велетнів української літератури Т. Шевченка та І. Франка. Протягом свого творчого життя С. Людкевичу вдавалося поєднувати композиторську діяльність та наукові дослідження. Його однодумцями були Соломія Крушельницька, М. Менцинський. С. Людкевич вважав твори мистецтва втіленням духовності народу, нації. Проте, плекаючи самобутність національного, він постійно акцентував на необхідності активної взаємодії з західноєвропейськими музичними системами.

20. Український театр у радянську добу. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру “Березіль” порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасем  п’єси молодого драматурга Миколи Куліша “Комуна в степах”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у  Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу “першого поета кінематографа”, а його кінокартину “Земля” (1930) у 1968 р.міжнародне жюрі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно. 

21 Українськек кіномистецтво ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО  (1894—1956) 

 У 1923 р. ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО  повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу.. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».  У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі».  У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа...  Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.  За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».  Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу.   У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму.      У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави. За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань  і ноаел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» 11928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957)