Історія розвитку вчення про темперамент

Вчення про темперамент має свою історію. Ще в стародавні часи вчені звернули увагу на відмінності між людьми. Так, усім відомий грецький лікар Гіппократ (бл. 460 - бл. 377 рр. до н.е.) зробив першу спробу з'ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. Він та його послідовник Гален (давньоримський лікар, бл. 130 - бл. 200 pp. н.е.) дійшли висновку, що ці відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі людини. Якщо переважає кров (лат. sanguis) - людина поводиться як сангвінік, слиз (гр. phlegma) - флегматик, жовта жовч (гр. choie) - холерик, чорна жовч (гр. melania choie) - меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров'я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань.

Ця теорія дістала назвугуморальної (від лат. humor -рідина) теорії темпераменту Гіппократа - Галена і довгий час була провідною. Зазначимо, що створена Гіппократом та Галеном концепція залежності темпераменту від співвідношення "рідин" в організмі дістала часткове підтвердження в сучасних ендокринологічних та психофармакологічних дослідженнях. Наприклад, такі риси темпераменту, як реактивність, емоційна врівноваженість, чутливість, значною мірою зумовлюються індивідуальними особливостями функціонування гормональної системи.

Аристотель, пояснюючи цю теорію, стверджував, що різні темпераменти породжуються якостями крові людини. Так, від якості крові залежить загальна рухова активність людини. Аристотель виділяв такі якості крові, як швидкість згортання, ступінь густини та теплоти. Так, наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка - меланхолікам, тепла- холерикам, рідка - флегматикам.

Про вплив цього вчення на подальший розвиток типології темпераментів можна судити з того, що до середини XVIII століття майже всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи.

Так, відомий дослідник темпераменту німецький психіатр Е. Кречмер вважав, що визначені ним чотири основні риси темпераменту (чуттєвість до подразників, настрій, темп психічної діяльності та психомоторика) зумовлені хімічним складом крові.

Японський психолог Т. Фуракава також стверджував, що провідним методом діагностики темпераменту є визначення хімічного складу крові.

Паралельно з цими поглядами з середини XVIII століття почала розвиватися теорія, основою якої стали якості нервової системи. Так, Альбрехт Галлер, засновник експериментальної фізіології, який ввів такі важливі для психології поняття, як збудливість та чутливість, стверджував, що основним чинником відмінностей темпераментів є сила та збудливість самих кровоносних судин, через які проходить кров. Цю ідею сприйняв його учень Г. Врісберг, котрий пов'язував типи поведінки з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в людей холеро-сангвінічного темпераменту великий мозок, "сильні та товсті нерви", висока збудливість органів чуття. А для флегматиків і меланхоліків характерні невеликий мозок, "тонкі нерви" та невисока збудливість органів чуття.

57) Сангвініку властиві досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом з тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах спричинює недостатню зосередженість, похапливість, а то й поверховість.

Холерику властиві високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкість і поривчастість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівними, постійними та глибокими почуттями і настроями. Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхоліку властиві низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. При недостатньому вихованні у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як підвищена аж до хворобливості емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, 58) Слід пам'ятати, що характер - це не застигле утворення, він формується і трансформується протягом життєвого шляху людини. Характер не можна вважати і фатально визначеним. Хоча він і зумовлений об'єктивними обставинами життєвого шляху людини, самі ці обставини змінюються під впливом учинків людини. Тому після закінчення навчального закладу характер людини продовжує формуватися або змінюватися. У цей час людина сама є творцем свого характеру, оскільки характер формується залежно від світогляду, переконань і звичок моральної поведінки, які виробляє в собі людина, від справ і вчинків, які вона здійснює, від усієї її свідомої діяльності. Цей процес у психологічній літературі розглядається як процес самовиховання.

Самовиховання характеру передбачає, що людина здатна звільнитися від надмірної самооцінки, критично подивитися на себе, побачити свої недоліки. Це дозволить їй визначити мету роботи над собою, над тими рисами характеру, яких вона хотіла б позбавитися, або, навпаки, які вона хотіла б виробити в собі. Добре, якщо в цей період з'являється гідний наслідування наставник. Приклад для наслідування не обов'язково повинен бути реальним. Це може бути літературний герой або кіногерой, який виявляє такі риси характеру, як принциповість, твердість характеру тощо. Крім того, особливе значення у формуванні характеру належить суспільній діяльності людини, активна участь у якій розвиває почуття відповідальності перед колективом, сприяє розвитку організованості, витримки, почуття обов'язку тощо.

Найефективнішим засобом формування характеру є праця. Сильний характер мають ті люди, які ставлять перед собою певні цілі, наполегливо досягають їх втілення в життя, долають усі перешкоди на шляху досягнення мети. Тому можна стверджувати, що характер людини формується в діяльності. Зв’язок між темпераментом і характером визначається іх спіль-ною фізіологічною основою – типом нервової системи. Від власти-вості темпераменту залежать динамічні (швидкість, сила, інтенсив-ність) особливості рис характеру. Так, флегматик важко вступає в знайомство, а сангвінік – легко. Властивості темпераменту можуть сприяти або протидіяти розвитку певних рис характеру (холерику легше стати хоробрим ніж меланхоліку). Тип темпераменту – одна із найважливіших умов походження індивідиально-своєрідних рис ха-рактеру.  Від чого залежить характер: від вроджених рис чи виховання? Характер більш залежить від виховання, а темперамент – вроджений. У близнюків з однаковим генотипом темперамент однаковий, а характер різний. Тому при однаковій спадковості формуються різні риси характеру. Темперамент і мотивація. Мотивація - це спонукання, що викликають активність організму і визначають її спрямованість. У мотиваційній сфері поводження індивіда пояснюється сукупністю внутрішніх і зовнішніх причин психологічного характеру. Про те, яким чином мотиваційна сфера особистості проявляється в навчальній діяльності, можна судити з такого прикладу: «Часто ми переконуємося в тому, що оцінка темпераменту в одній конкретній ситуації не відповідає оцінці того ж властивості в інших умовах. Наприклад, працездатність учня, діагностована з поведінки на уроках математики, може сильно відрізнятися від оцінки того ж властивості на уроках історії. Так, у першому випадку учень виявляє велику діловитість, швидко, майже без відпочинку вирішує завдання, повністю зосереджується на своїх діях і може так працювати протягом тривалого часу, без перерви. Аналізуючи всі ці прояви, слід визнати, що ми маємо справу з витривалим, нізкореактівним індивідом. Однак зовсім іншої є оцінка поведінки того ж учня на уроках історії. Він не може зосередитися на предметі, постійно виглядає втомленим, працює повільно, щохвилини відволікається, внаслідок чого, природно, не досягає таких результатів, як з математики ».  Різновидом мотивації діяльності є мотивація досягнень. Вона пов'язана з потребою індивіда домагатися успіхів або уникати невдач.  Теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності розроблена Д. Макклеланд і Д. Аткінсоном. Відповідно до цієї теорії, люди, мотивовані на успіх, ставлять перед собою цілі, досягнення яких однозначно розцінюється ними як успіх. Вони прагнуть будь-що-будь домогтися успіху у своїй діяльності, вони сміливі і рішучі, розраховують одержати схвалення за дії, спрямовані на досягнення поставлених цілей. Для них характерна мобілізація всіх своїх ресурсів і зосередженість уваги на досягненні поставлених цілей. Зовсім інакше поводяться люди, мотивовані на уникнення невдачі. Для них явно виражена мета у діяльності полягає не в тому, щоб домогтися успіху, а в тому, щоб уникнути невдачі. Людина, мотивований на уникнення невдачі, проявляє непевність у собі, не вірить у можливість добитися успіху, боїться критики, не відчуває задоволення від діяльності, в якій можливі тимчасові невдачі.  Зі сказаного випливає, що індивіди, орієнтовані на досягнення успіху, здатні правильно оцінювати свої можливості, успіхи і невдачі, адекватно оцінюючи себе. У них виявляється реалістичний рівень домагань. Навпаки, люди, орієнтовані на уникнення невдачі, неадекватно оцінюють себе, що, в свою чергу, веде до нереалістичних домаганням (завищеними або заниженими). У поведінці це проявляється у відборі лише важких або занадто легких цілей, у підвищеній тривожності, невпевненості в силах, в тенденції уникати змагання, суперництва, вони некритичні в оцінці досягнутого.  Загалом, темперамент, характер, здібності та мотивація особистості відносяться до тих же індивідуально-психологічних особливостей, за якими люди істотно відрізняються один від одного. У сукупності ці індивідуально-психологічні особливості складають предмет психології індивідуальних відмінностей.  59) Структура характеру та симптомокомплекси його властивостей  Характер людини не представляє собою чисто випадкової сукупності різних властивостей. Окремі властивості характеру залежать один від одного, пов'язані одне з одним, утворюють цілісну організацію. Така цілісна організація називається структурою характеру. Тому, знаючи одне або декілька властивостей характеру людини, ми можемо передбачити інші невідомі нам риси його характеру. Так, знаючи, що людина зарозумілий і пихатий, ми можемо припустити, що він недоброжелателен до людей; якщо він скромний, то він - поступливий.  Системи взаємно пов'язаних психічних властивостей називаються сімптомокоплексамі або факторами. Аналізуючи ці системи, ми можемо з'ясувати, чим визначається структура характеру. Наприклад, може бути виділена система полярно протилежних властивостей характеру, які проявляються в міжособистісних відносинах.  Якщо мати на увазі крайні полярно протилежні властивості, то в одних людей ця система виявляється в поєднанні самовпевненості, самовдоволення, самовпевненості, хвалькуватість, агресивності, мстивості, зазнайство, замкнутості, нечутливості до суспільного схвалення, у зневазі до загальноприйнятих правил поведінки. У інших людей ця система виявляється в поєднанні протилежних властивостей: невпевненість у собі, скромності, поступливості, послужливості, безмовно, схильності у всьому звинувачувати себе. Такі люди відрізняються м'якістю, боязкістю, товариськістю, відвертістю, охоче виконують загальноприйняті правила поведінки. Легко бачити, що такі властивості, як зазнайство, замкнутість, нечутливість до суспільного схвалення і загальноприйнятих правил поведінки, висловлюють зневажливе ставлення до людей. Точно так само протилежна ним група властивостей - товариськість, відвертість, підпорядкування загальноприйнятим правилам поведінки - висловлює протилежне ставлення до людей. Звідси ясно, що взаємно пов'язані один з одним такі властивості характеру, які обумовлені одним і тим же відношенням особистості до певної стороні дійсності.  60) Акцентуації характеру

Характер може виявлятися більшою або меншою мірою. Це саме стосується також й рис характеру, кожна з яких має різний кількісний ступінь вияву. Надмірний вияв окремих рис характеру та їх поєднань, крайні варіанти норми в психології називають акцептуаціями характеру.

У людей, акцентуації яких відхиляються від середньої норми, іноді можуть виникати деякі проблеми і труднощі, а при певних обставинах - однотипні конфлікти і нервові зриви. Для запобігання неправильних вчинків, перевантажень та ускладнень на роботі, у навчанні і в побуті кожній людині належить знати слабкі місця свого характеру.

Німецький вчений К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій характеру. Його класифікація базується на оцінці стилю спілкування людини з оточуючими. Типи акцентуацій характеру поділяються К. Леонгардом на дві групи за принципом акцентуації рис або характеру, або темпераменту. До акцентуації рис характеру К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.

Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до «витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».

Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність «загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.

Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам'ятність», прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.

Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи.

До акцентуацій рис темпераменту відносяться гіпертимний, дистимічний, тривожний, циклоїдний, екзальтований, екстравертований та інтравертований типи.

Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.

Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.

Тривожний тип. Головна риса - високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс неповноцінності» - як підтвердження заниженої самооцінки.

Циклотимічний тип. Провідна ознака - схильність до невмотивованих різких змін настрою протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного і навпаки.

Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.

Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі тонких емоцій.

Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму. Їм притаманні високий рівень товариськості, балакучості, поступливість, ретельність.

Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість, відірваність від реальності, схильність до філософствування. Вони орієнтовані на свій внутрішній світ, на свою оцінку предмета або події, а не на предмет як такий.

Зазначені типи акцентуацій проявляються не завжди. Оскільки структура характеру є динамічною і змінюється протягом життя людини, акцентуації характеру можуть бути зменшені в процесі виховання, самовиховання або психокорекції. Людині слід знати свої характерологічні особливості й удосконалювати їх у разі необхідності.

61) Психологія часто оперує поняттям риси характеру - глибокі спонукання, що визначають дії та вчинки людини. В однакових умовах, за однакових мотивів, прагнучи єдиних цілей, люди діють по-різному. Саме в цьому проявляється характер. Іноді людина діє недоцільно: умови змінюються, а вона діє, як звикла. Нерішуча людина може ретельно розмірковувати при прийнятті рішень навіть тоді, коли це не обов'язково. Іноді риси характеру створюють життєві труднощі, якщо вони не відповідають умовам, і полегшують життя, якщо узгоджуються з ними. Найкраще характер виявляється у важливих, складних обставинах.

В одних вчинках найпомітніше проявляється характер особистості, в інших - уся особистість (світорозуміння, спрямованість, характер, здібності), наприклад при виборі спеціальності, місця праці, дружини (чоловіка), сенсу життя. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона діятиме в конкретних обставинах, спрямувати її поведінку.

Характер не описує всієї особистості, адже основними в ній є не закріплені стереотипи реагування на ситуації, а активні прагнення до певних цінностей.

Сутність і суспільна зумовленість характеру

Індивідуальна своєрідність особистості проявляється не тільки в особливостях перебігу психічних процесів (глибока спостережливість, добра пам'ять, багата уява) і рисах темпераменту, а й у її ставленні до інших людей, праці та ін., тобто в особливостях її характеру. За всієї своєї важливості особливості темпераменту не розкривають того, чим керується людина у своїх діях і вчинках, як ставиться до своїх обов'язків, інших людей і до себе. Але ці риси характеризують її як особистість. їх охоплює поняття «характер».

Якості або риси характеру: Аналізуючи риси характеру, слід враховувати, що характер як інтегральне утворення найбільш повно виявляє себе у таких основних властивостях:повноті, цілісності, визначеності, силі. Кожна з цих властивостей акумулює у собі декілька якостей особистості. Повнота характеру вказує на гармонійний розвиток розумових, моральних, емоційно-вольових якостей особистості, різнобічність її прагнень і захоплень. Цілісність характеру - це єдність психічного складу людини, незалежність проявів рис характеру від ситуацій, відсутність розбіжностей у поглядах, єдність слова та діла.Визначеність характеру виявляється у сталості поведінки, яка базується на переконаннях та моральних уявленнях, що складають смисл життя і діяльності людини. Сила характеру - це енергія, з якою людина прагне досягти поставлених цілей, її здатність до концентрації зусиль при зустрічі з перешкодами і труднощами, вміння їх долати.

В характері кожної людини можна виділити типові (загальнолюдські, національні тощо) та індивідуальні риси, які взаємодоповнюють одні одних і утворюють цілісний психічний склад особистості.

Людина виявляє ті чи інші особливості поведінки залежно від того, які властивості переважають у її характері.

62) Здібності — індивідуально стійкі психічні властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності. Здібності — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може існувати без них.

Кожна здібність становить складну синтетичну якість людини, в якій поєднуються окремі психічні властивості: чутливість, спостережливість, особливості пам'яті, уяви, мислення і т.д.

Виділяють:

• загальні здібності, які включають, ті якими визначаються успіхи людини в видах основної діяльності;

• спеціальні здібності, які сприяють успіхам людини в специфічних видах діяльності.

Важливим фактором розвитку здібностей є стійкі спеціальні інтереси до вивчення змісту якоїсь галузі людської діяльності.

Найчастіше виділяють такі види здібностей:

• навчальні та творчі;

• розумові та спеціальні;

• математичні;

• конструкторсько-технічні

• музичні;

• літературні;

• художньо-зображувальні;

• фізичні;

• унікальні (парапсихологічні, у швидкій лічбі, запам'ятовуванні тощо).

63) Вияв здібностей завжди строго індивідуальний та найчастіше неповторний. Тому звести обдарованість людей, які найчастіше займаються однією діяльністю, до набору конкретних показників практично неможливо. Це наочно підтверджує характерний для американських досліджень перелік "конкретних здібностей та психічних властивостей, необхідних для роботи в галузі науки й техніки", наведений Г.Я. Розеном. Автор подає їх перелік у тому ж вигляді, у якому він вказаний у роботі Тейлора та інших джерелах (ми подаємо його за Я.А. Пономарьовим); Неабияка (незвичайна) енергія. Спритність, винахідливість. Пізнавальні здібності. Чесність, прямота, безпосередність. Прагнення до оволодіння фактами. Прагнення до оволодіння принципами (закономірностями). Прагнення до відкриттів. Інформаційні здібності. Вправність, експериментальна майстерність. Гнучкість, здатність легко пристосовуватися до нових фактів та обставин. Упертість, наполегливість. Незалежність. Здатність визначати цінність явищ та висновків. Здатність до співробітництва. Інтуїція. Творчі здібності. Прагнення до розвитку, духовного зростання. Здатність дивуватися, збентежуватися при зіткненні з новим або незвичним. Здатність повністю орієнтуватися у проблемі, віддавати собі ясний звіт про її стан. Спонтанність, безпосередність. Спонтанна гнучкість. Адаптивна гнучкість. Оригінальність. Дивергентність мислення. Здатність до швидкого набуття нових знань. Схильність ("відкритість") у відношенні до нового досвіду. Здатність легко долати розумові межі та перепони. Здатність поступатися, відмовлятися від своїх теорій. Здатність "народжуватися кожного дня заново". Здатність відкидати несуттєве та другорядне. Здатність до важкої, наполегливої праці. Здатність до створення складних структур із елементів, до синтезу. Здатність до розкладання, до аналізу.

Здатність до комбінування. Здатність до диференціації явищ. Ентузіазм. Здатність до самовираження. Внутрішня зрілість. Скептицизм. Сміливість. Мужність. "Смак до тимчасового безладу, хаосу". Прагнення залишатися надовго наодинці. Підкреслення власного "Я". Упевненість в умовах невизначеності. Терплячість до неясності, двозначності, невизначеності.

Таким чином, звести обдарованість людей до конкретних показників неможливо, так само, як і за допомогою психодіагностичних тестів визначити рівень наявності та розвитку здібностей (останнє носить відносний характер), підтвердженням чого можуть бути тести інтелектуального розвитку (IQ).

Отже, структура кожної конкретної здібності, як і готовність особистості до даної діяльності, відрізняється значною складністю, включає в себе комплекс якостей, серед яких є провідні та другорядні, спільні та загальні.

Роль задатків у формуванні здібностей ще далеко не з'ясована. Проте вже теперішній рівень знань про будову і функції мозку дав змогу відкинути деякі необґрунтовані припущення. Так, не підтвердилася гіпотеза Ф. Галля про чітку локалізацію здібностей у різних ділянках мозку. Не витримали перевірки практикою і припущення про залежність задатків від розмірів мозку, його маси чи кількості звивин у ньому. Так, за середньої маси мозку дорослої люди 1400 грамів мозок російського письменника Івана Тургенева (1818—1883) мав масу 2012, англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788— 1824) — 1800, французького письменника АнатоляФранса (1844—1924) — всього 1017 грамів. А найважчий мозок виявили в однієї розумово відсталої людини.

Найпродуктивнішими нині є гіпотези, які пов'язують задатки з диференціальними особливостями нервових процесів (силою, врівноваженістю, рухливістю) та з парціальними (частковими) особливостями нервової системи, тобто зі своєрідністю типологічних властивостей, які проявляються в одних індивідів у зоровій, других — у слуховій, третіх — у руховій сферах. Тому логічно припустити, що задатки як специфічні морфологічні й функціональні структури підпорядковані загальним біологічним законам і успадковуються. Однак це зовсім не означає, що успадковуються здібності.

Проблему успадкування здібностей намагався вирішити Ф. Гальтон. У 1869 р. у книзі «Спадковість таланту» він опублікував результати своїх багаторічних досліджень багатьох поколінь (трьохсот сімей) відомих суддів, державних діячів, полководців, письменників та музикантів. Учений дійшов висновку, що таланти передаються у спадок. Проте його висновки не містять переконливої аргументації про успадкування здібностей суддями, державними діячами, полководцями і письменниками. Разом із тим було встановлено, що в сім'ї відомого німецького композитора Йоганна-Себастьяна Баха (1685—1750) протягом 250 років (1550—1800) було 57 музикантів, із яких 20 — видатних, в роду австрійського композитора Вольфганга-Амадея Моцарта (1756—1791) — 5 музикантів і т. ін. Мабуть, це було зумовлено успадкуванням певних задатків і суспільними умовами, що сприяли розвитку музичних здібностей.

Аналіз співвідношення задатків і здібностей показує, що хоча розвиток здібностей залежить від природних передумов, які є різними, однак здібності — це не дар природи, а продукт національної і світової історії. Опановуючи досягнення національної і світової культури, особистість формує свої здібності. їх прояв безпосередньо зумовлюють методи і способи формування знань і вмінь, що історично склалися в суспільстві.

64) Окрім задатків, важливе значення для розвитку здібностей має врахування у виховному процесі сенситивних періодів формування функцій. Кожна дитина в своєму розвитку проходить періоди підвищеної чутливості до певних виховних впливів, до засвоєння тих чи інших видів діяльності. Наприклад, у віці двох-трьох років дитина інтенсивно оволодіває мовою оточення, яка згодом стає для неї рідною. Важливо підкреслити, що періоди особливої готовності до оволодіння певними видами діяльності рано чи пізно закінчуються. І якщо та чи інша функція не була розвинена у сензитивний період, то згодом її розвиток стане ускладненим, а то й зовсім неможливим. Саме тому, люди, які прагнуть вивчити іноземну мову у дорослому віці, докладають багатьох зусиль, але майже ніколи не володіють нею краще ніж рідною.

Специфічним видом розвитку здібностей особистості є її психологічна підготовка до того чи іншого виду діяльності. Наприклад, психологічна готовність особистості до професійної діяльності передбачає сформованість у неї знань й умінь з фаху, а також певних моральних і емоційно-вольових якостей.

Якісний аналіз здібностей спрямований на виявлення таких індивідуальних характеристик людини, які є необхідними для ефективного здійснення будь-якого конкретного виду діяльності. Кількісні виміри здібностей характеризують міру їх наявності.

Для оцінки рівня розвитку здібностей досить широко використовують різноманітні тести (тести досягнень, тести інтелекту, тести креативності тощо). Дослідження конкретно-психологічних характеристик різних здібностей дозволяють виділити загальні якості індивіда, які відповідають вимогам не одного, а багатьох видів діяльності (наприклад, інтелект), а також спеціальні якості, що відповідають більш вузькому колу вимог конкретної діяльності(спеціальні здібності). Урахування рівня розвитку здібностей під час вибору професії та при доборі кадрів сприяє підвищенню ефективності діяльності людини й ступеня її задоволеності результатами своєї діяльності.

поняття "здатність" не зводиться до тих знанням, чи навичкам умінням, що уже вироблені в даної людини. Нерідко буває, що педагог не вдоволений роботою учня, хоча цей останній виявляє знання не менші, чим деякі з його товаришів, успіхи якого радують того ж самого педагога. Своє невдоволення педагог мотивує тим, що цей учень працює недостатньо; при гарній роботі учень, "приймаючи до уваги його здатності", міг би мати набагато більше знань.

Коли висувають молодої людини на яку-небудь організаційну роботу і мотивують це висування "гарними організаційними здібностями", те, звичайно не думають при цьому, що володіти "організаційними здібностями" - значить володіти "організаційними навичками й уміннями". Справа обстоїть як раз навпаки: мотивуючи висування молодого і поки ще недосвідченого працівника його "організаційними здібностями", припускають, що, він, може бути, і не має ще необхідних навичок і умінь, але, завдяки своїм здібностям він зможе швидко й успішно придбати ці уміння і навички.

Вищенаведені приклади показують, що в житті під здібностями звичайно мають через такі індивідуальні особливості, що не зводяться до наявних навичок, чи умінням знанням, але які можуть пояснювати легкість і швидкість придбання цих знань і навичок. Далі у своїй роботі я постараюся проаналізувати все зв'язане зі здібностями, з їхніми проявами, із причинами що обумовлюють чи пояснюють їхню появу.