Сліпий музикант (Уривки) Розділ перший

У подружжя поміщиків Попельських народилася дитина. Хлопчик, названий Петрусем, видавався цілком здоровим, але мати передчувала горе. Невдовзі медичне обстеження показало, що маля сліпе.

ІІІ

Сім'я, у якій народився сліпий хлопчик, була невеликою. Крім названих уже осіб, вона складалася ще з батька й «дядька Максима», як звали його геть усі домашні й навіть сторонні. Батько був схожий на тисячу інших сільських поміщиків південно-західного краю: він був добродушний, навіть, мабуть, добрий, добре наглядав за робітниками й дуже любив будувати та перебудовувати млини. Ця робота забирала майже весь його час, і тому голос його лунав у домі тільки в певні, визначені години дня, що збігалися з обідом, сніданком та іншими такими подіями. У таких випадках він завжди вимовляв незмінну фразу: «Чи здорова ти, моя голубко?» — після чого сідав до столу і вже майже нічого не говорив, хіба коли-не-коли розповідав щось про дубові вали та шестерні. Ясна річ, що його мирне й нехитре існування мало позначалося на душевному складі його сина. Зате дядько Максим був зовсім іншою людиною. Років за десять до описуваних подій дядько Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві «на Контрактах»1. Усі дивувались, як у такій поважній з усякого погляду сім'ї, якою була сім'я пані Попельської, народженої Яценко, міг удатися такий жахливий братик. Ніхто не знав, як слід з ним поводитись і чим йому догодити. На чемність панів він відповідав грубіянством, а мужикам дарував свавільство й грубощі, на які найсмирніший із «шляхтичів» неодмінно відповідав би ляпасами. Нарешті, на велику радість усіх добромисних людей, дядько Максим за щось дуже розсердився на австрійців і виїхав до Італії: там він приєднався до такого самого забіяки й єретика — Гарібальді2, що, як з жахом переказували пани-поміщики, побратався з чортом і за ніщо має самого папу. (...)

Мабуть, австрійці теж дуже розсердилися на дядька Максима. Час від часу в «Кур'єрку», здавна улюбленій газеті панів-поміщиків, згадувалося в реляціях° його їм я серед одчайдушних гарібальдійських сподвижників, поки одного разу з того ж таки «Кур'єрка» пани не довідалися, що Максим упав разом з конем на полі бою.

Контракти — місцева назва колись славетного київського ярмарку.

Гарібальді, Джузеппе (1807-1882) італійський революціонер, очільник національно-визвольного руху.

Реляція — донесення, повідомлення про бої.

***

Розлючені австрійці, що вже давно, очевидно, гострили зуби на завзятого волиняка (що ним мало не одним, на думку його земляків, держався ще Гарібальді), порубали його, як капусту. (...)

З'ясувалося, однак, що австрійські шаблі не зуміли вигнати з Максима його впертої душі, і вона зосталась, хоч і в дуже попсованому тілі. Гарібальдійські забіяки винесли свого гідного товариша з бійки, віддали його кудись у шпиталь, і от, за кілька років, Максим несподівано прибув до своєї сестри, де й зостався.

Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім одрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була покалічена й придатна тільки на те, щоб сяк-так спиратися на палицю. Та й взагалі він став серйознішим, угамувався, і тільки час від часу його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля. Він перестав їздити на «Контракти», рідко показувався на людях і більшу частину часу просиджував у своїй бібліотеці, читаючи якісь книжки, про які ніхто нічого не знав, крім припущення, що книжки зовсім безбожні. Він також писав щось, та що писання його ніколи не друкувалися в «Кур'єрку», то ніхто не надавав їм серйозного значення.

На той час, коли в сільському будиночку з'явилася й почала рости нова істота, у коротко остриженому волоссі дядька Максима вже пробивалася срібляста просивина. Плечі від постійного підпирання милицями піднялися, тулуб набрав квадратної форми. Чудний вигляд, похмуро зсунуті брови, стук милиць і клуби тютюнового диму, якими він завжди повивав себе, не випускаючи з рота люльки, — усе це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б'ється гаряче й добре серце, а у великій квадратній голові, укритій щетиною густого волосся, працює невгамовна думка.

Та навіть і близькі люди не знали, над яким питанням працювала ця думка в той час. Вони бачили тільки, що дядько Максим, повитий синім димом, просиджує часом цілі години нерухомо, із затуманеним поглядом і похмуро зсунутими густими бровами. Тим часом скалічений боєць думав про те, що життя — боротьба і що в ньому немає місця для інвалідів. Йому спадало в голову, що він навіки вибув з лав і тепер даремно завантажує собою фурштат1; йому здавалося, що він — лицар, вибитий із сідла життям і повалений у прах. (...)

Спочатку він не звертав уваги на сліпу дитину, але потім химерна подібність долі хлопчика до його власної зацікавила дядька Максима.

— Гм... так, — задумливо сказав він якось, скоса поглядаючи на хлопчика, — цей малий теж інвалід. Коли скласти нас обох докупи, то, може, вийшов би один сякий-такий чоловічок. Відтоді його погляд став спинятися на дитині дедалі частіше.