Розділ третій
І
Завдяки режимові, який заведено було за планом Максима, сліпий у всьому, де можливо, полишений був на власні зусилля і це дало якнайкращі наслідки. Удома він не здавався зовсім безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки й речі. Крім того, за змогою, Максим приділяв увагу фізичним вправам: у хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племінникові невелику й смирну конячку. Мати спочатку не могла уявити, щоб її сліпа дитина могла їздити верхи, і називала братову витівку справжнім божевіллям. Однак інвалід застосував увесь свій вплив і через два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч з Йохимом, який командував тільки на поворотах.
Отже, сліпота не перешкодила правильному фізичному розвиткові, і вплив її на моральний склад дитини було по змозі послаблено. Для свого віку хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. Чорне волосся відтіняло ще дужче білизну обличчя, а великі темні, малорухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що відразу привертав увагу. Легка складка над бровами, звичка трохи подаватися головою вперед і вираз смутку, що часом пробігав якимись хмарами по вродливому обличчю, — це все, чим виявилася сліпота в його вигляді. Його рухи в знайомому місці були впевнені, однак було помітно, що природна жвавість пригнічена й виявляється часом досить гострими нервовими поривами.
II
Тепер враження слуху остаточно набули в житті сліпого переважаючого значення, звукові форми стали головними формами його думки, центром розумової роботи. Він запам'ятовував пісні, вслухаючись в їхні чарівні мотиви, знайомився з їхнім змістом, забарвлюючи його смутком, веселістю чи роздумливістю мелодії. Він ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і, зливаючи невиразні відчуття зі звичними рідними мотивами, часом умів поєднати їх вільною імпровізацією, у якій важко було відрізнити, де закінчується народний, звичний для вуха, мотив і де починається особиста творчість. Він і сам не міг відокремити у своїх піснях цих двох елементів: так злилися в ньому вони обидва. Він швидко засвоював усе, що передавала йому мати, яка вчила його грати на фортепіано, але любив також і Йохимову дудку. Фортепіано було багатше, звучніше й повніше, але воно стояло в кімнаті, тимчасом як сопілку можна було брати із собою в поле, і її переливи так неподільно зливалися з тихими зітханнями степу, що часом Петрусь сам не міг збагнути, чи то вітер навіває здалеку невиразні думи, чи то він сам добуває їх зі своєї сопілки.
Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання; воно заповнювало й урізноманітнювало його існування. Максим користувався цим, щоб знайомити хлопчика з історією його країни, і вся вона пройшла перед уявою сліпого, сплетеною зі звуків. Зацікавлений піснею, він знайомився з її героями, з їхньою долею, з долею своєї батьківщини. Звідси виник інтерес до літератури, і на дев'ятому році Максим почав перші уроки. (...)
Отже, день хлопчика був заповнений, не можна було поскаржитися, що в нього замало вражень. Здавалося, він жив повним життям, наскільки це можливо для дитини. Здавалося також, що він не усвідомлює й своєї сліпоти.
А проте якийсь дивний недитячий смуток все ж таки проступав у його характері. Максим пояснював це браком дитячого товариства й намагався це надолужити. (...)
V
Тим часом у сусідньому маєтку підростала ровесниця Петруся. Від перших років життя маленька Евеліна дивувала рідних своїм «дорослим» характером. Якось дівчинка зненацька натрапила на Петруся, коли той відпочивав на горбку біля річки. її привабили чарівливі звуки сопілки, але звиклий до самотності хлопчик прогнав непрохану гостю.
Коли ображена Евеліна пішла, Петрусь пошкодував, що втратив можливість поспілкуватися з незнайомкою, яка мала напрочуд приємний голос. А за кілька днів, сидячи на тому самому горбку, він почув тихі кроки... Вона йшла тихо; берегова галька легко шаруділа під її ногами; і вона наспівувала півголосом польську пісеньку.
— Слухайте! — гукнув він, коли вона з ним порівнялася. — Це знову ви?
Дівчинка не відповіла. Камінці так само шаруділи під її ногами. В удаваній безтурботності її голосу, що наспівував пісню, хлопцеві вчувалася ще незабута образа.
Однак, пройшовши кілька кроків, незнайома зупинилася. Дві-три секунди тривало мовчання. Вона перебирала в цей час букет польових квітів, який тримала в руках, а він чекав відповіді. У цій зупинці й подальшому мовчанні він уловив відтінок навмисної зневаги.
— Хіба ви не бачите, що це я? — спитала вона нарешті з великою гідністю, скінчивши з квітами.
Це звичайне запитання боляче відгукнулося в серці сліпого. Він нічого не відповів, і тільки його руки, якими він упирався в землю, судомно вхопилися за траву. Однак розмова вже почалася, і дівчинка, і далі стоячи на тому самому місці й пораючись зі своїм букетом, знову запитала:
— Хто тебе навчив так гарно грати на сопілці?
— Йохим навчив, — відповів Петрусь.
— Дуже гарно! А чому ти такий сердитий?
— Я... не серджусь на вас, — стиха мовив хлопець.
— Ну, то й я не серджусь... Давай гратися вкупі.
— Я не вмію гратися з вами, — відповів він, похнюпившись.
— Не вмієш гратися?.. Чому?
— Так. — Ні, чому ж?
— Так, — відповів він ледь чутно й ще дужче похнюпився. Йому не доводилося ще ніколи говорити з кимсь про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, що з наївною наполегливістю ставила це запитання, відгукнувся в ньому знову тупим болем.
Незнайома зійшла на горбок.
— Який ти смішний, — заговорила вона з вибачливим жалем,
сідаючи поруч нього на траві. — Це ти, мабуть, тому, що ще зі мною незнайомий. От узнаєш мене, тоді перестанеш боятися. А я не боюся нікого. Вона говорила це з безтурботною ясністю, і хлопець почув, як вона кинула собі у фартух купу квітів
— Де ви взяли квіти? — спитав він.
— Там, — мотнула вона головою, показуючи назад.
— На луках? — Ні, там.
— Значить, в гаю. А які це квіти?
— Хіба ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти чудний... справді, ти дуже чудний...
Хлопець узяв у руку квітку. Його пальці швидко й легко торкнулися листка й віночка.
— Це жовтень, — сказав він, — а ось це фіалка.
Потім він схотів тим самим способом ознайомитися і зі своєю співрозмовницею: взявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою став обмацувати її волосся, далі повіки й швидко пробіг пальцями по обличчю, подекуди зупиняючись і уважно вивчаючи незнайомі риси.
Усе це було зроблено так несподівано й швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати й слова; вона тільки дивилася на нього широко відкритими очима, у яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Аж тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніювала з його нерухомим поглядом. Очі хлопця дивилися кудись, цілком байдуже до того, що він робив, і в них дивно мінився відблиск призахідного сонця. Усе це здалося дівчинці на одну хвилину просто важким кошмаром.
Звільнивши своє плече з руки хлопця, вона раптом схопилася на ноги і заплакала.
— Навіщо ти лякаєш мене, поганий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози. — Що я тобі зробила?.. Навіщо?..
Він сидів на тому самому місці, спантеличений, з низько похиленою головою, і дивне почуття — суміш досади й приниження — сповнило болем його серце. Це вперше довелося йому зазнати приниження каліки; уперше довідався він, що його фізична вада може викликати не самий жаль, а й ляк. Звісно, він не міг ясно усвідомити тяжкого почуття, що гнітило його, але від того, що усвідомлення це було неясним і невиразним, воно спричиняло не менше страждань.
Почуття пекучого болю й кривди підступило йому до горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей ставав дедалі дужчим, судомні ридання стрясали все його маленьке тіло, тим більше, що якась природна гордість змушувала його гамувати цей вибух.
Дівчинка, що була збігла вже з горбка, почула ці глухі ридання й здивовано повернулася. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі й гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на горбок і зупинилась над тим, що плакав.
— Слухай, — заговорила вона тихо, — чого ти плачеш? Ти, мабуть, думаєш, що я пожаліюся? Ну, не плач, я нікому не скажу.
Слово співчуття й ласкавий тон викликали в хлопця ще більший нервовий вибух плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так з півхвилини, вона тихо торкнулася його волосся, погладила його голову і потім, з лагідною наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підвела злегка його голову й стала витирати хусткою заплакані очі.
— Ну, ну, годі! — заговорила вона тоном дорослої жінки. — Я дав-но не серджуся. Я бачу, ти шкодуєш, що налякав мене...
— Я не хотів налякати тебе, — відповів він, глибоко зітхаючи, щоб угамувати нервові напади.
— Добре, добре! Я не серджуся!.. Ти ж більше не будеш. Вона підвела його з землі й намагалася посадити поруч себе. Він послухався. (...)
— Однак ти дуже чудний, — задумливо-співчутливо сказала вона.
— Я не чудний, — відповів хлопець із жалібною гримасою. — Ні, я не чудний... Я... я — сліпий!
— Сліпиий? — мовила вона протяжно, і голос її затремтів, начебто це сумне слово, тихо сказане хлопцем, завдало незгладного удару в її маленьке жіноче серце. — Сліпий? — повторила вона ще більш затремтілим голосом і, нібито шукаючи захисту від непереможного почуття жалю, що охопило всю її, вона раптом обвила шию хлопця руками й притулилася до нього обличчям.
Вражена несподіваністю сумного відкриття, маленька жінка не втрималась на висоті своєї солідності і, обернувшись раптом на засмучену й безпорадну в своїй засмученості дитину, вона й сама гірко й безутішно заплакала. (...)
Відтоді Евеліна й Петрусь стали друзями. Дівчинка часто навідувалася до свого приятеля й разом з ним навчалася різним наукам у дядька Максима.
Минули роки... Петро та Евеліна вже давно кохали одне одного, але юнак не наважувався освідчитися, бо вважав, що буде тягарем для своєї обраниці. Розуміючи це, Евеліна сама сказала, що стане його дружиною.
Якось Петро, його мати, Евеліна та їхні знайомі поїхали до монастиря, який знаходився неподалік. Л
III
(...) Сонце вже схилялося, коли маленьке товариство підійшло до замкнених дверей дзвіниці, покинувши Максима на ґанку однієї чернечих келій. Молодий, тонкий послушник, у рясі й гостроверхій шапці, стояв під склепінням, держачись однією рукою за замок замкнених дверей... Недалеко, наче розполохана зграя птахів, стояла купка дітей; було видно, що між молодим послушником і цією зграйкою жвавих хлопчаків відбувалася нещодавно якась сутичка. З його трохи войовничої пози та з того, як він тримався за замок, можна було зробити висновок, що діти хотіли пробратися на дзвіницю слідом за панами, а послушник відганяв їх. Його обличчя було сердите й бліде, тільки на щоках плямами виступав рум'янець. Очі молодого послушника були якісь дивно нерухомі... Ганна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя й очей і нервово схопила за руку Евеліну.
— Сліпий, — прошепотіла дівчина трохи злякано.
— Тихше, — відповіла мати, — ще... Ти помічаєш? — Так...
Важко було не помітити в обличчі послушника дивної схожості з Петром. Та сама нервова блідість, ті самі чисті, але нерухомі зіниці, той самий неспокійний рух брів, що насторожувалися при кожному новому звукові й бігали над очима, наче щупальця в зляканої комахи... Його риси були грубіші, уся постать незграбніша, — але тим виразнішою виступала схожість. Коли він глухо закашлявся, схопившись руками за запалі груди, Ганна Михайлівна дивилася на нього широко розкритими очима, наче перед нею раптом з'явився привид...
Переставши кашляти, він одімкнув двері й, спинившись на порозі, спитав трохи надтріснутим голосом: — Хлопців нема? Кипі, кляті! — метнувся він у їх бік усім тілом і потім, пропускаючи вперед юнаків, сказав голосом, що в ньому чути було якусь вкрадливість і жадібність:
— Дзвонареві пожертвуєте скільки-небудь?.. Ідіть обережно, — темно...
Усе товариство почало підніматися сходами. Ганна Михайлівна, яка раніше вагалася перед незручним і крутим сходом нагору, тепер з якоюсь покірливістю пішла за іншими. Сліпий дзвонар замкнув двері. (...)
— Дядьку, дядечку, пустіть, — залунали з-за дверей тонкі дитячі голоси. — Пустіть, дядечку, хороший!
Дзвонар сердито кинувся до дверей і несамовито загрюкав кулаками по залізній обшивці.
— Геть, геть, кляті... Щоб вас грім побив! — кричав він, хриплячи й захлинаючись від злості...
— Сліпий чорт, — відповіло раптом кілька дзвінких голосів, і за дверима почувся прудкий тупіт десятка босих ніг. (...)
Ще кілька східців, і вони всі вийшли на першу площадку дзвіниці. Тут було вже досить високо, але відтулина в стіні вела ще незручнішим проходом вище. З останньої площадки краєвид відкривався широкий і чарівний. (...) Від усієї картини, що стелилася внизу, віяло тихим спокоєм і глибоким миром.
Однак тиша, що запала серед невеличкого товариства, мала й іншу причину. З якогось загального збудження, що випливало, певно, з відчуття висоти й власної безпорадності, обидва сліпі підійшли до кутів просвітів і стали, спершись на них обома руками, повернувши обличчя назустріч тихому вечірньому вітрові. (...)
Помилувавшись краєвидом, товариство рушило до виходу. Петро, однак, залишився, аби поспілкуватися зі сліпим дзвонарем. Залишилася також Евеліна, аби потайки послухати, про що вони говоритимуть.
Сліпі вважали себе на самоті на вишці. Кілька секунд вони стояли ніяково, нерухомі, до чогось прислухаючись.
— Хто тут? — спитав дзвонар. — Я...
— Ти теж сліпий? — Сліпий. А ти давно осліп? — спитав Петро.
— Народився таким, — відповів дзвонар. — От другий є в нас, Роман, — той в сім років осліп... А ти ніч від дня відрізнити можеш? — Можу.
— І я можу. Відчуваю, світає. Роман не може, а йому, проте, легше.
— Чому легше? — жваво спитав Петро.
— Чому? Не знаєш, чому? Він світ бачив, свою матку пам'ятає. Второпав ти: засне вночі, вона до нього уві сні й приходить... Тільки вона стара тепер, а сниться йому молодою... А тобі сниться?
- Ні, — глухо відповів Петро. — Тож-бо, ні. Це діло буває, коли хто осліп. А хто вже так родився!
Петро стояв похмурий і потемнілий, наче на обличчя його насунулася хмара. Брови дзвонаря теж раптом звелися високо над очима, у яких видно було такий знайомий Евеліні вираз сліпого страждання. (...)
У проході виринула враз із темряви нова особа. Це був, вочевидь, Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою і надзвичайно добродушне. Закриті повіки ховали ямки очей, на губах грала добродушна усмішка. Пройшовши повз дівчину, що притислася до стіни, він зійшов на площадку. Розмахнута рука його товариша влучила йому збоку в шию.
— Брате! — гукнув він приємним грудним голосом. — Єгорію, знову воюєш?
Вони стикнулися й обмацали один одного.
— Нащо бісенят впустив? — спитав Єгорій українською, усе ще зі злістю в голосі.
— Нехай собі, — благодушно відповів Роман... — Пташки божі. От як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята...
Діти сиділи по кутках біля ґрат, причаївшись, і їхні очі блискали лукавством і почасти страхом. Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею почулися впевнені кроки обох сліпих, а згори долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними. (...)
Дорогою додому усі мовчали. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і пройшов навпомацки в кімнату, коли всі полягали...
Того дня Петро раптом усвідомив усю жахливість своєї сліпоти, яка раз і назавжди позбавила його можливості бачити світ і найдорожчих людей. Дізнавшись від Евеліни про розмову, яка відбулася між Петром і сліпим дзвонарем, Максим зрозумів, що небіж озлився на життя й зосередився на своїх переживаннях.
Дядько намагався пояснити Петру, що його становище не найгірше, що у світі багато людей, які зазнають більших страждань, але не втрачають віри в життя. Юнак слухав, але не чув. Він заздрив сліпому дзвонареві, навіть сліпому старцю-злидарю, які хоч і потерпали від голоду й холоду, але не мучилися тими роздумами, що пекли його душу.
З
годом
Максим переконав небожа вирушити разом
зі сліпими жебраками до Почаївської
лаври. У тих мандрах Петро зазнав чимало
лиха, але душа його зцілилася, і додому
він повернувся зовсім іншою людиною.
Епілог
Минуло три роки. Численна публіка зібралася в Києві, під час «Контрактів», слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, але чутка розповідала чудеса про його музичний талант та про його особисту долю. (...)
У залі запала глибока тиша, коли на естраді з'явився молодий чоловік з гарними великими очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта. (...)
Живе почуття рідної природи, чуйний оригінальний зв'язок з безпосередніми джерелами народної мелодії відбивалися в імпровізації, яка лилась з-під рук сліпого музиканта. Багата на барви, гнучка й співуча, вона бігла дзвінким струмком, то підносячись урочистим гімном, то розливаючись задушевним журним мотивом. Здавалося часом: то буря гучно гримить у небесах, розкочуючись у безмежному просторі, то лише степовий вітер дзвенить у траві, на могилі, навіваючи неясні мрії про минуле.
Коли він замовк, грім оплесків захопленої юрби наповнив величезний зал. Сліпий сидів з похиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркоту. Та ось він знову підняв руки і вдарив по клавішах. Багатолюдний зал вмить принишк.
У цю хвилину увійшов Максим. Він уважно оглянув цю охоплену одним почуттям юрбу, яка звернула на сліпого жадібні, палкі погляди.
Старий слухав і чекав. Він більше, ніж хто інший у цій юрбі, розумів живу драму цих звуків. Йому здавалося, що ця могутня імпровізація, яка так вільно лилася з душі музиканта, раптом урветься, як раніше, тривожним, болісним запитанням, що відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця. Але звуки росли, міцніли, повнішали, ставали дедалі владнішими, захоплювали серце об'єднаної й завмираючої юрби.
І що більше прислухався Максим, то ясніше звучав для нього в грі сліпого піаніста знайомий мотив.
Так, це вона, гамірна вулиця. Ясна, гримуча, повна життя хвиля котиться, роздрібнюючись, виблискуючи й розсипаючись тисячею звуків. Вона то підноситься, зростає, то спадає знову до далекого, але безугавного рокоту, залишаючись повсякчас спокійною, гарно-безпристрасною, холодною та байдужою.
І враз серце Максима впало. З-під рук музиканта знову, як і колись, вирвався стогін.
Вирвався, продзвенів і завмер. І знову живий рокіт, дедалі яскравіший і сильніший, виблискуючий і рухливий, щасливий і ясний.
Це вже не самий стогін особистого горя, не саме сліпе страждання. На очах старого забриніли сльози. Сльози були й на очах його сусідів.
«Він прозрів, так, це правда, — він прозрів», — думав Максим.
Серед яскравої й жвавої мелодії, щасливої й вільної, як степовий вітер, і, як він, безжурної, серед строкатого й широкого гомону життя, серед то сумного, то величного мотиву народної пісні дедалі частіше, дедалі наполегливіше й дужче проривалась якась нота, що брала за душу.
«Так, так, мій хлопчику, — думкою підбадьорював Максим, — спобігай їх серед веселощів і щастя...»
Через хвилину над зачарованою юрбою у величезному залі, владна й захватна, стояла вже сама тільки пісня сліпих... — Подайте сліпеньким... р-ради Христа. Але це вже було не прохання милостині й не жалісний зойк, заглушуваний гамором вулиці. У ній було все те, що було й раніше, коли під її впливом обличчя Петра перекривлялось і він тікав від фортепіано, неспроможний боротися з її роз'їдаючим болем. Тепер він подолав її в своїй душі і скоряв душі цієї юрби глибиною й жахом життьової правди... Це була пітьма на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя...
Здавалося, ніби удар розітнувся над юрбою, і кожне серце тремтіло, начебто він торкався його своїми руками, що швидко бігали по клавішах. Він давно вже замовк, але могильна тиша проймала юрбу.
Максим похилив голову й думав: «Так, він прозрів... Замість сліпої й невгамовної егоїстичної муки, він носить у душі відчування життя, він почуває й людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних...»
І старий солдат дедалі нижче схиляв голову. От і він зробив своє діло, і він не марно прожив на світі, йому говорили про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над юрбою.
Так дебютував сліпий музикант. Переклад А. Хуторяни