10.Традиційні доповнення до українського костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси.

радиційне взуття. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. Робили взуття переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри та повсті. Матеріали зумовлювали й техніку виготовлення взуття. Воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили просто босоніж.  Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього тину взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення Л. ішло лико лози, липи, в'яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі Л. трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Л. були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення,а плести Л. міг кожен.

11. Історія розвитку української національної кухні.

Українська кухня — характерний стиль приготування їжі, практика і традиції, які пов'язані з українською культурою, кулінарне мистецтво українців.

В українській кухні дуже багато продуктів зазнають складної теплової обробки — спочатку їх обсмажують або варять, а потім тушкують або запікають.^[1] Це є найбільш відмітною рисою технології української кухні.^[2] Складна теплова обробка дає змогу зберегти аромат страв і надає їм соковитості. Велика кількість страв (крученики, завиванці, фарширована птиця й овочі, шпиговане салом і часником м'ясо і тд.) приготовляються у шпигованому і фаршированому вигляді.^[3] Особливо смачні і корисні комбіновані страви з м'яса та овочів — голубці з м'ясом, крученики волинські, яловичина шпигована з буряками і тд.^[2] Українські страви відомі своєю різноманітністю та високими смаковими якостями. Українська кухня нараховує сотні рецептів: борщі й пампушки, паляниці й галушки,вареники й ковбаси, печені та напої з фруктів і меду, відомі далеко за межами України.

Багато особливостей української кухні були обумовлені способом життя народу, переважна більшість якого займалась важкою хліборобською працею. Щоб виконувати важку працю, людям була потрібна ситна, калорійна їжа. Тому для української кухні характерні страви багаті і на білки, і на жири, і на вуглеводи. Примхи ж національного характеру вимагали, аби ця їжа була смачною. Саме тому для більшості страв характерний складний набір компонентів (так, у борщі їх нараховується до 20), а також комбінування декількох способів теплової обробки продуктів.

В XVIII столітті в Україні дуже широко поширюється картопля, що використовується для приготування перших та других страв й гарнірів до рибних та м'ясних страв. Цей овоч став в Україні «другим хлібом»^[4] і знайшов широке застосування — практично всі перші страви починають готуватися з картоплею.

Для української кухні характерним є :

• Значне вживання борошняних виробів, зокрема виробів із кислого житнього й пшеничного борошна, пирогів, короваїв, калачів, а також із прісного тіста: вареників, галушок, млинців, киселів, каш, а також хліба з маком і медом, куті.

• переважання варіння і тушкування над смаженням, соління — над коптінням.

• Складна теплова обробка продуктів для приготування других страв.

• Особливими безалкогольними і алкогольними напоями української кухні є меди, кваси, збитні, узвари. Горілка з'явилася у XV ст.

• Нарізне вживання овочів, а не їх подрібнених сумішей у вигляді салатів, вінегретів. Салати й вінегрети — пізнє запозичення в XIX ст. із Західної Європи.

• Смакова різноманітність страв і продуктів в українській кухні досягається поєднанням теплової обробки, використанням різних жирів і вживанням місцевих прянощів, таких як цибуля, часник, хрін, кріп, петрушка та інші. Перець, кардамон,гвоздика, кориця — пізні запозичення з XVI–XVII ст.

• Щоденне вживання рідких гарячих перших страв: спочатку вариво із зіллям, пізніше борщі, супи, розсольники, кулеші та інші, що базуються переважно на рослинній сировині.

• Широке вживання свинини і сала.

• Широке використання яєць.

• Широке використання столових буряків.

Перші страви

Серед них по праву головне місце займає борщ, рецептура якого нараховує незліченну кількість рецептів: полтавський, волинський, чернігівський, галицький, львівський, селянський, дніпровський та ін. До того ж, кожна господиня готує борщ за своїм особливим рецептом. Не менш популярні в Україні також капусняк, розсольник, зелений борщ та солянка.

Салати

• Вінегрет

• Квашені овочі

Основні страви

• Вареники

• Пиріжки з картоплею

• Сирники

• Млинці

• Печеня

• Холодець

• Гречана каша

• Картопля (варена)

• Гуляш/ґуляш

• Ковбаса

• Сало

• Котлети

• Деруни

• Борщ

М'ясо і риба

З м'ясних продуктів використовується в першу чергу свинина, потім — яловичина і птиця. М'ясо споживається у різному вигляді, найчастіше смажене і тушковане. М'ясна кулінарія завжди була в Україні на високому рівні. Популярні у нас і такі страви, як голубці, печеня по-домашньому, українські битки, шпигована часником тасалом буженина, тушкована з капустою і салом свинина, бігос, крученики, завиванці, фарширована птиця. Особливо смачні характерні для України страви з м'яса, що готуються в череп'яних горщиках. Взагалі для української кухні характерно широко використовувати м'ясо для приготування і перших, і других страв.

Здавна важливе місце в харчуванні українців займає риба. Улюблені страви — карась, запечений у сметані, щука тушкована з хроном, короп, тушкований з цибулею в сметані, судак, запечений із грибами й раками, рибні крученики, короп, фарширований грибами і гречаною кашею тощо. Активно використовується морська риба та іншідари моря.

Борошняні страви

Постійно присутні в українському меню найрізноманітніші борошняні страви: галушки, млинці, налисники, бабки, кльоцки, деруни (тертюхи), зрази, палюшки.

Ну а про українську випічку годі й говорити: паски, тістечка, пироги. Так, тут є чим поласувати: пироги та пиріжки — солоні та солодкі: із тіста пісочного, листкового, дріжджового, здобного тощо. З начинкою найрізноманітнішою: і з кашею, і з маком, і з м'ясом, і з капустою, і з сиром, і з будь-чим. Про українські ж вареники, знані повсюди, хіба що поему писати. Популярні різні каші: пшоняна, гречана, гарбузова; робляться каші з борошна: гречаного та кукурудзяного, які їдять з молоком,сметаною чи соняшниковою олією із смаженою цибулею, навіть з бринзою, такі як банош, лемішка і мамалига. Широко представлені в українській кухні солодкі страви, для приготування яких використовуються фрукти, мед, мак, горіхи тощо.

Сало

Достаток сала вважається в народі ознакою справжнього добробуту.

Сало вживають як самостійну їжу, головним чином, в сирому, запеченому вигляді, у вигляді шкварок або у вигляді різної приправи і жирової основи різних страв. Така увага до свинини поріднює українську кухню з кухнями західних слов'ян і угорців та білорусів. Сало їдять не тільки сире, солоне, варене, копчене і смажене, на ньому не тільки готують, але ним шпигують інше м'ясо, де сало відсутнє. Сало також використовують для засмажування чи затовкування рідких страв: борщів, капусняків, юшок. Його використовують навіть у солодких стравах, поєднуючи з цукром або патокою.

Борщ

Це традиційна українська страва, яку їли бодай не щодня та подавали і на вечорницях, і на весіллі. Добре приготований у печі борщ не приїдався, а другого дня був навіть смачнішим, ніж першого. На Поліссі борщ здавна вважався символом сім'ї. Адже усі інгредієнти, мліючи у глиняному горщику, передають свої смаки одне одному, і стають ніби одним цілим. Віддаючи — збагачуємось, чи не це філософія справжньої міцної родини. Перш ніж подати на стіл — господиня «затирала» борщ, тобто розтовкувала у ковганці внутрішній жир з сіллю та часником. У гарній хаті борщ подавали гарячим, та таким, щоб з нього ще пара йшла. Українці вірили, що то не просто пара, а духи-душечки предків, що відійшли у світ інший, а нині завітали, щоб допомагати нам. Подати гостю борщ без пари, або й зовсім холодним — вважалося за неповагу. У давні часи м'ясо у борщі можна було зустріти лише на великі свята, бо свиней часто не кололи. Коли не було посту — клали ще й добрячу ложку сметани.

Напої

З напоїв для української кухні характерні молочні, особливо користується популярністю пряжене молоко, кисляк та ряжанка. Одним з улюблених напоїв є також узвар — відвар із сухофруктів, який влітку часто заміняють компотом. Ну і з давніх давен в Україні царюють кваси: хлібний — з сухарів, фруктовий — із дичок — сирівець, а також борошняний, як-от ціберей. А такі напої як чай та кава давно стали повсякденістю на усій території України.

Алкогольні напої

Невід'ємним атрибутом святкового застілля є алкогольні напої — різноманітні горілки, коньяки, вина, міцні настоянки. Багато рецептів алкогольних напоїв відомі українцям з давніх давен. Із великого різноманіття легендарних українських горілок особливо вирізняється медова горілка з перцем, в якій поєдналися суперечливі смаки, що втілюють багатогранність і непередбачуваність самого життя — гіркість перцю, медовий смак і запашний аромат диких трав. Не позабуті калганівка,спотикач, медовуха, широкий спектр самогонів.

Завдяки сприятливим природним умовам, на теренах України здавна практикувалося виноробство. З давніх-давен ним займалися грецькі колоністи, а в наші часи кримські та одеські вина, закарпатські коньяки відомі в усьому світі.

12.Традиції народного харчування: харчові запаси, повсякденні та святкові страви, напої української національної кухні.

Традиції народного харчування

Традиційне харчування українців пройшло тривалий шлях становлення і розвитку. Деякі способи зберігання продуктів, приготування страв, що дійшли до нас, застосовувалися ще в часи Трипілля, ранніх слов'ян та Київської Русі. Століттями вдосконалювалося, поліпшувалося харчування українців, вбираючи кращий досвід поколінь і сусідніх народів. Унаслідок цього сформувалася оригінальна народна кулінарія з великим асортиментом унікальних страв, смачних та поживних, надзвичайно корисних для організму людини.Українська кухня — національна кулінарія, яка має свою давню історію та славиться різноманітністю, нараховує сотні рецептів: борщі й пампушки, паляниці й галушки, вареники й ковбаси, печені та напої з фруктів і меду, відомі далеко за межами України. Деякі страви мають багатовікову історію, як-от, наприклад, український борщ.

Повсякденна й святкова їжа

Система харчування українців. Традиційними способами обробки продуктів для приготування їжі були переважно варіння і тушкування, меншою мірою – печіння та смаження, пряження. Заготівлю продуктів на запас проводили теж засобами термічної обробки, а також без термічної ферментації та в‘ялення. Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу притаманні своєрідні звичаї, пов'язані з приготуванням повсякденних і ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез. Святкові страви готувалися рецептами повсякденної кухні, але при цьому мали вищу калорійність завдяки м‘ясним, рибним, жировим компонентам, різноманітним набіалам із сметани, ряжанки тощо.

13.Традиції української гостинності.

Однією з найхарактерніших рис спілкування в середовищі українців вважається гостинність. Вона становить не тільки обов'язковий компонент їхнього способу життя, а й частину світосприймання, вірувань і повір'їв.

Ця традиція сягає сивої давнини, і тільки набагато пізніше вона була відкоригована православ'ям, яке надало їй морально-релігійної спрямованості. За уявленнями східних слов'ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість (звідси — гостювати, пригощати, гостинець, гостиниця, а згодом заїжджі купці та їхні подарунки — гостина, шлях, яким вони їздили, — гостинець), ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу. Отож, незнайомих перехожих сприймали з певною настороженістю: «Хто ти — чужинець або гість?» Не випадково, наприклад, на Поліссі збереглось архаїчне вітання подорожнього: «Щоб прихід твій був добрим», — власне, формула закляття проти недобрих намірів.

Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалі-зувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядових діях та піснях. Так, у найвідповідальніші моменти життя люди кликали на допомогу Бога, Матір Божу, Спаса, Святий Хрест або ангелів, нерідко запрошуючи їх сісти у червоний кут («на покуть») за накритий стіл. І дотепер подекуди побутує давній обрядполазника — зустріч першого відвідувача хати напередодні Нового року або Різдва, свого роду вісника доброго чи недоброго. Якщо полазник — людина щаслива, таланиста, то і в хаті буде багатство, вдача та здоров'я; якщо та людина миршава й неповажна, то з нею до оселі прийдуть злидні та хвороби. Найбажанішими в ролі полазника вважалися іноземці або діти — до них ставилися як до посланців іншого, божественного світу.

Міфологізація гостя становила для українців зручну модель для спілкування не тільки з живими людьми, а й з потойбічними явищами. Так, давня назва однієї з хвороб — гостець — пов'язана з міфом про маленьку демонічну істоту, котра приходить до людини і може принести їй біду. Отож, народна медицина рекомендувала хворому, крім інших засобів, спробувати задобрити такого гостя, розтопивши, скажімо, для нього лазню. Гостем українці нерідко називали й небіжчика. «Зібратись у гості» — означало вмерти, оскільки вважалося, що смерть — це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого світу. Звідси й обряди запрошення померлих родичів на урочисту вечерю, і ходіння до них у гості на могилу.

Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати (тобто віддати, почесть) прибульця. З часом це переросло у звичай обов'язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі — ці головні атрибути не тільки слов'янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств. Крім того, вважалося, що той, хто скуштує кусень хліба з сіллю, дістане господнє благословіння і ніколи не посміє скривдити того, хто частує. Головним у звичаї частування було таке правило: «Спочатку нагодуй людину, а потім вже й розпитуй її». При цьому вважалося непристойним дізнаватися в подорожнього або гостя про мету його приходу. У більш давні часи, перш ніж почастувати, господиня мила гостеві ноги. Ритуал прийому значно ускладнювався, коли спеціально приходили в гості. Приводом для гостини слугували великі свята: Різдво, Трійця, Великдень, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості — весілля, народний. Обов'язково сходилися на похорони і поминки. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалось. На Тернопільщині, наприклад, ходили лише в дні Івана та Михайла, на Одещині — на храмові свята. Щодо неділі, то у цей день скрізь по Україні збиралися тільки родичі.

Відповідно до народного етикету гості приходили за запрошенням. Воно лунало наприкінці кожного гостювання: «Приходьте вже й ви до нас»,— зверталися гості до господарів. До приходу гостей ретельно готувалися — пекли хліб, готували святкові страви, іноді подарунки дітям, яких було прийнято залишати вдома. У гості йшли також із подарунками, які звичайно були простими — окраєць хліба та «горілка-сороківка». Господарі по закінченні застілля також «віддарювали» гостей — хлібом та пирогами. Виняток становили гостини з приводу весілля чи народин: на них дарували рушники або хустки весільним чинам, черевики та чоботи — батькам молодої, крижмо — бабі-повитусі. Під час похорон при виконанні обряду прощі, поширеного серед гуцулів та бойків Українських Карпат, родина покійного роздавала всім присутнім на процесії речі: сорочки, ремені, перемітки тощо.

Звичай дарування й віддарювання являв собою важливу, але не обов'язкову частину традиції звичайної, необрядової гостинності; подарунки виступали скоріше символами прихильності й дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Останніми вони стають пізніше, але це стосується, як правило, лише тих обрядів, котрі безпосередньо пов'язані з шлюбними угодами.

Обов'язковий компонент української святкової гостини — трапеза. Під час трапези гостей садовили на найзручніші місця, а найдорожчих — на почесне місце, покуть. Господарі, як правило, не сідали за стіл, а прислуговували, постійно запрошуючи гостей їсти: господиня — жінок, господар — чоловіків. Гості ж перед кожною новою стравою чекали запрошення і розпочинали їсти тільки після неодноразової «принуки»; самостійно вони не сміли ні брати щось зі столу, ні виходити з-за столу. Таким чином процес трапези розтягувався надовго. Сигналом до його закінчення слугувало внесення хліба з сіллю. Словами «Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу» гості 'дякували господарям за гостину і гостинність.

Вдячність за трапезу, згідно з давніми віруваннями, адресувалася не лише господарям, а й духам їхніх предків, а через них — самому Всевишньому. І всі присутні — співтрапезники — були ритуально об'єднані цією ідеєю. Така ідеологічна основа святкового застілля до того ж підсилювалася моральними чинниками — симпатіями до ближнього. Саме тому трапеза завжди була серцевиною української, а в цілому й східнослов'янської, гостинності.

З гостинністю тісно пов'язана благозичливість — система стереотипних форм, які виражають різноманітні сторони спілкування: вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяку тощо. Благозичливість неодмінно передбачає взаємність, по суті це загальнолюдська потреба у вдячності.

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно становить досить складний ритуал, який включає і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули.

Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова «Добрий день» («Добрий ранок», «Добрий вечір») чи «День добрий». Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи «Слава Богу».

Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру. У цьому розумінні найбільш показовим є рукостискання, яке у різних комбінаціях з іншими засобами благозичливості побутує в широкому етнокультурному ареалі. У гносеологічному плані рукостискання належить до одного з засобів фізичних контактів, регламентованих етнічними стандартами і нормами звичаєвого права.

14.Український міфологічний світогляд.

Народний світогляд українців має два основні історичні пласти: міфологічний (демонологічний у ньому) та християнський, які ґрунтуються на двох основах походження: первинної — індоєвропейської і пізнішої — слов’янської. Демонологічний — притаманний найдавнішим часам, коли люди персоніфікували як надзвичайні природні явища, так і конкретні предмети навколишнього світу.

В основі міфологічного шару лежала потреба обожнювання природних, переважно небесних, стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів — міфологія — уже відтворює їх певну ієрархічність, визначаючи головних богів і другорядних. Головні боги (при всіх різночитаннях візьмемо один з них) — Див і Сварог — називалися просто Богом. Давній культ був монотеїстичним. Існував один прабог неба — Див. Керуючи Всесвітом, він виявляв себе як Сварог — зодіак з його 12 сузір’ями і Сонцем, Оком, що летить, оберігаючи Прадерево Всесвіту.

У пантеоні богів астрального культу Русі були: Лада — життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню і води в одній особі, матері Сонця; Див — яскраве сплетіння (екватор); Сварог — зодіак (екліптина), Дана (Леля) — втілення води; Полель — втілення світла. Водночас пантеон цих богів має глибоке індоєвропейське коріння, зокрема: Перун — батько Сонця, Місяця і Зорі є трансформацією бога пастуха і воїна Індри (за «Рігведою» арійців-скотарів).

Християнський пласт абсолютизував цю ієрархічність і разом з тим максимально пристосував її до своїх потреб, значною мірою зруйнувавши його цілісність і поетичність.

Через віру, шляхом виконання магічних дій, український етнос намагався захистити людину і її землеробську діяльність від негативних проявів природи. Ці дії насамперед реалізувалися через систему прикмет, віщувань і передбачень, які надзвичайно поширені в українській звичаєвій культурі.

Важливу роль у звичаєвій культурі українців відігравали різні обрядові дійства, що були пов’язані з весільним або поховальним циклом: освячували перехідні, етапні моменти в житті людини та її трудової діяльності тощо. Обрядова культура українців глибоко філософічна, досить розвинута у варіативних виявах, відтворює духовний зв’язок між поколіннями та коловорот річного землеробського життя, вбачаючи в землеробській праці в цілому сенс людського існування. У календарно-обрядовій культурі лежить землеробська основа, а в родинно-обрядовій переважає філософія родинних взаємин, ідеали краси, здоров’я, моралі, у першу чергу моральних підвалин праці.

15.Українські народні вірування як синтез язичництва та християнства.

Процес заміни давньоруського язичництва християнством, який розтягнувся на кілька століть, часто розглядається дослідниками через призму певної релігійної конфесії, що призводить до необ'єктивності і однобокості в оцінках впливу світових християнських центрів на вибір релігії Володимиром. Ще один аспект проблеми полягає в наявності діаметрально протилежних точок зору щодо наслідків християнізації українського народу, автори яких або надто перебільшують роль християнства в українській культурі, натомість недооцінюючи язичництво або ж абсолютизують значення останнього, надаючи християнському впливові негативного забарвлення. Об'єктивний і незаангажований погляд на процес становлення народного християнства дозволить вирішити ряд наукових проблем, пов'язаних із взаємодією язичництва і християнства в Київській Русі другої половини ІХ – середини ХІІІ століть.

Запровадження Володимиром Святославовичем християнства офіційною релігією у Київській Русі стало новим поштовхом у процесах взаємовпливу його з язичництвом і формування такого феномена як “Київське християнство”. З опорою на етнічну релігійну традицію, використання прийнятних форм східної (візантійсько-православної) та західної (римо-католицької) гілок християнства в Київській Русі в кінці Х-середині ХІІІ ст. була здійснена спроба впровадити варіант християнства, що в своїй основі мав кирило-мефодіївську спадщину, вивчення впливу якої на характер співіснування старої та впроваджуваної релігій відіграє конструктивну роль у розробці шляхів порозуміння і співпраці церков, які функціонують в Україні на сучасному етапі.

Проблемам утвердження церковного християнства в Київській Русі в історіографії відведена чимала роль. Проте малодослідженим залишається процес зміни уявлень та вірувань серед широких народних мас, які й після прийняття нової релігії залишалися язичниками і досить поверхнево сприймали християнські положення. Саме в цьому середовищі сформувалася нова релігія, що стала основою народного світогляду не лише в розглядуваний період, а й в наступні століття, існуючи у формі оязичненого християнства. Дослідження процесу становлення народного християнства в Київській Русі забезпечить можливість цілісного  вивчення наслідків християнізації українського народу.

16.Календарна обрядовість як елемент повсякденного життя українців.

Календарно-побутові звичаї регламентували всі сфери життя українського селянина – виробничу та побутову. Виробничі календарні цикли утворювались із послідовних дат праці у полі й вдома і супроводжувалися релігійними святами й обрядами, повір´ями, звичаями. Календарно-побутові звичаї і обряди українців формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були свята і пости. Найсприятливішим для селянського побуту повсюди в Україні вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.Початок нового господарського року у введінських повір´ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці прийде першим до хати, той буде першим “полазником” на новий господарський рік. За народним віруванням перший полазник приносить до хати щастя або невдачу. Якщо перешим ввійде молодий гарний чоловік, а до того ще і з грішми – добра ознака: весь рік у хаті буде здоров´я та гроши. Якщо ж увійде старий та кволий і до того ж бідний – погана ознака: і хвороба і злидні заведуться. А найгірше якщо до хати увійде стара жінка – “то вже добра не жди…”. Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введіння – так само, як і на Різдво та Великдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить щось позичити. У східних районах України зберігся дивний звичай серед дівчат – святити воду в ніч проти Введіння. Ніби така “свячена” вода годиться на “привернення” парубка до дівчини. Такий звичай особливо поширений на Уманщині та в інших місцях Наддніпрянської України. У ніч під “Андрія” дівчата ворожать, щоб пізнати свою долю – дізнатися чи вийде вона заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік. Ще звечора дівчата печуть балабушки – невеликі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка вони носять із криниці не відром, не глечиком, а … ротом і так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать – біда!… Коли балабушки спечені, до хати впускають голодного пса, який поїдає тістечка. Дівчата уважно слідкують за цим дійством. Чию балабушку пес проковтне першу, та першою вийде заміж. Найгірше якщо пес тільки надкусить і не з´їсть балабушку. У ніч під “Андрія” дівчата ворожать, щоб пізнати свою долю – дізнатися чи вийде вона заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік. Ще звечора дівчата печуть балабушки – невеликі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка вони носять із криниці не відром, не глечиком, а … ротом і так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать – біда!… Коли балабушки спечені, до хати впускають голодного пса, який поїдає тістечка. Дівчата уважно слідкують за цим дійством. Чию балабушку пес проковтне першу, та першою вийде заміж. Найгірше якщо пес тільки надкусить і не з´їсть балабушку.

Обрядовість весняного циклу.

Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). В обрядових дійствах, ворожіннях, народних прикметах, приурочених до Стрітення виразніше простежуються весняні турботи.За народним календарем весна починається від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи. Цей день шанували: не прали, не працювали кіньми і волами, тому що на нього припадало багато прикмет про майбутній достаток.

Найбільш шанованим святом вважають Великдень. Неодмінними атрибутами Великодня було приготування великодніх страв – випікання пасок, виготовлення писанок, крашанок.На Великдень раненько поспішали до церкви, де відбувалося урочисте посвячення пасок. Відтак усі поспішають додому. Гуцули, наприклад, заходять до худоби і заклинають її, щоб давала більше молока. Найпоширенішими забавами у великодні дні були дівочі хороводи у супроводі весняних обрядових пісень. У різних місцевостях їх називають по-різному: у східних районах – веснянками, в Галичині – гаївками, ягілками, гагілками. Найбільш поширеними вважалися весільні мотиви. Головний їх зміст – залицяння сватання, щасливе чи нещасливе одруження, протиставлення милого нелюбові тощо. Знайомство з весняними звичаями та обрядами було б неповним, якщо не згадати про ще два важливі весняні свята, які завжди мають точно визначену дату. Перше з них – Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня). Згідно з народним повір´ям на Благовіщення прокидається земля, яка до цього часу відпочивала, пробуджується природа. “По Благовіщенню не ворож, а хліб у землю полож, то Бог уродить”, - казали в народі. У центральних і східних районах України після церковного богослужіння дівчата біля церкви починали весняні хороводи.

Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом – Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер. У народі за ним закрпилися різні назви. На Поліссі та в деяких східних регіонах його називають Ушестям, в Карпатах – Знесінням. На Полтавщині спеціально до цього дня пекли пасхи і фарбували крашанки, як перед Великоднем. Гуцули цього дня їдять засушену свячену пасху, розмочену в молоці. У східних районах України на Ушестя печуть обрядове печиво – “драбинки”. З ним дівчата на виданні влаштовують дівочу гостину.

Літні звичаї та обряди.

Літній цикл, як і весняний, вщент заповнений хліборобськими турботами, доглядами за посівами. 21 травня відзначали день Івана Богослова. В народі з цього приводу казали: “Хто не посіяв до Івана Богослова, той не вартий доброго слова”.

З-поміж урочистостей літнього циклу важливими є Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями – неділею і наступним понеділком.

Давнім і найбільш емоційним літнім торжеством є купальське свято, або Івана Купала, яке з незначними змінами зберіглося до нашого часу, особливо на Волині і Поділлі. Тут в період підготовки до святкування, дівчата збирають польові квіти і пахучі трави, плетуть вінки. Хлопці дбають про купальське деревце, солому і дрова для вогника. Основна урочистість починається з ушанування деревця, на якому запалювали берестяні, чи воскові свічки. Дівчата урочисто співають купальські пісні. Парубки розпалюють багаття, яке підтримують протягом усієї ночі. Влаштовувалася громадська вечеря. Потім стрибали через вогонь – поодинці чи парами. Фіналом свята було ворожіння на вінках. Один вінок загадували на себе, другий – на хлопця. Якщо вінки сходилися допари, то дівчині судилося бути у парі зі своїм нареченим.

Осінні звичаї та обряди.

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю, чи повернення худоби з літніх пасовищ – полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна турбота – забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його сьогоднішні рамки охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до свята святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст – Пилипівка, яка триває аж до Різдва.Одним з важливих осінніх свят день пам´яті мучеників Маккавеїв – у народі його називають Маковія. Жінки і діти йдуть до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев´язують їх житнім чи пшеничним вінком, стромляють головку маку. Цей своєрідний букет перев´язували кольоровими нитками чи стрічками. З цими “маковейчиками” йшли до церкви. В багатьох місцевостях відбувалося посвячення криниць.

Другим важливим святом був день Преображенія Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). В цей день святили яблука і груші, які заборонялося їсти поки вони не будуть освячені. Гуцули крім фруктів приносять до церкви воду в глечиках і калачики. Виходячи з церкви люди обмінювалися освященими дарами. Кожний обдарований повинен був з´їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині пекли пироги з яблуками і мастили їх медом.Завершувалося осіннє обрядове коло перед різдвяним постом, званим Пилипівкою. 27 листопада влаштовували заговіни, або, як кажуть у Галичини, “запусти”. Ходять в гості до родичів, кумів, сусідів.Щодо сучасного свята Врожаю, то поряд з новими символами воно включає такі традиційні хліборобські атрибути, як обжинковий сніп, обжинковий вінок, пшеничний коровай, прикрашений вишитими рушниками та їн.Підсумовуючи дане питання, підкреслимо, що рішучі кроки до утвердження реальної незалежності України відкривають шлях для зрушень на терені загальнолюдської моралі й гуманістичних ідеалів. Так, у 1990р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Трійця. Ця акція вливається у загальний рух за відродження звичаїв і традицій, календарно-побутової обрядовості.

17.Українська родина та родинна обрядовість як елемент повсякденного життя українців.

Сім’я, як відомо, є природною основою суспільства. В сім’ї, через сім’ю, в умовах родинного побуту, праці, дозвілля формуються первинні ціннісні орієнтації та соціальні настанови молодого покоління.

Рід наш багатий на традиції, свята й обряди, прекрасний духовністю, оскільки з найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали той келих мудрості і здоров’я нації з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. 

Тривала історична функціональність родинних традицій, звичаїв і обрядів конкретного народу є свідченням його духовної та фізичної живучості, цивілізованості, культурної витривалості, доцільності існування у світовому просторі. Саме тому з-поміж найчисленніших давніх традицій, мабуть, однією з найбільш поцінованих різними народами є патріотизм – це благородне, синівське почуття до своєї Батьківщини, яка водночас є часткою світової спільноти. І той, хто втрачає відчуття своєї «малої вітчизни», нездатний осягнути надбання вселюдської культури.  Визначальною умовою шлюбу в українців завжди була взаємна любов молодят. Уже саме звучання староукраїнською мовою слова «шлюб» як «слюб» вказує на добру волю й душевну злагоду подружжя. Ці важливі положення духовних основ української родини трансформовано в законодавчі акти про шлюб і сім’ю в Україні.  Важливою інтеграційною основою давньої української родинно - сімейної культури виступала релігія. До традиційних дійств української сім’ї, як уже зазначалося, долучалися християнські обряди хрещення дітей, вінчання тих, хто бере шлюб, поминання померлих рідних тощо. Адже головна функція сім’ї — народження дітей, а також їхнє виховання, отже — передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь. Тим самим окреслюється роль сім’ї як визначальної ланки у збереженні етносу. З виховною функцією пов’язана й економічна — виведення дітей в люди вимагає спільного мешкання і спільного ведення родинного господарства малою або (в багатьох випадках) складною сім’єю. У середньовічних суспільствах більшу, ніж пізніше, роль відігравала та функція сім’ї, яка полягала у наданні дітям певного статусу: за кожною законною дитиною визнавалися права, привілеї, зобов’язання, шанси на успіх залежно від місця сім’ї у суспільній структурі.

Середньовічна сім’я була, цілком певно, сім’єю патріархальною. Чоловікові належала вирішальна роль у розв’язанні всіх питань. Натомість порівняно високе суспільне становище жінок-матерів і вдів у середньовіччі деякі дослідники вважають збереженням пережитків матріархату, хоч ця теза і не є остаточно доведеною.

Про вплив церкви на сімейний побут свідчить впровадження християнських імен. Втім, у середовищі князів дохристиянські та християнські імена співіснують в XII ст., а в окремих випадках — ще в XIII ст.; у нижчих прошарках суспільства дохристиянські імена, хоч рідко, трапляються й пізніше. Роль сім’ї як суспільної ланки зміцнювалася включенням до неї кумів, яким церква присвоїла статус хрещених батьків і, прирівнюючи їх до кровних родичів, заборонила шлюби з ними та їхніми нащадками, — зовсім так само, як заборонялися шлюби в межах заснованої на кровній спорідненості родини. Церква була змушена погодитися з визнанням сакральності побратання людей без кровного споріднення. Коріння історії української родини сягає в сиву давнину, адже сім`я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалась в ході історичного розвитку людства. Функції сім`ї надзвичайно благородні й різноманітні: відтворення і продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства і побуту, забезпечення і передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей та життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя.

18.Первісна культура та релігійні вірування на території сучасної України. Мізинська стоянка, Кам’яна Могила.

Первісні форми релігії

Нагромадженням практичних знань про світ і неможливість пояснити велику кількість явищ зумовило появу релігійних уявлень. Релігія – віра людини в надприродні сили та існування богів. За допомогою їх людина намагалася пояснити те загадкове та незрозуміле, а можливо й лякаюче, що існувало у природі. Перші релігійні вірування з’явилися в середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) у неандертальців. До первісних форм релігії належать: тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Тотемізм (від індіан. ототем – його рід) – віра у походження роду від спільного предка – тварини, рослини чи і птаха. Пращура вважали захисником роду, просили у нього допомоги у полюванні. Тварину-тотем не можна було вбивати. їй поклонялися, зображали на стінах печер, вирізьблювали з каменю та кістки.

Фетишизм (від португ. feitigo – талісман) – наділення неживих предметів надприродними властивостями. Люди вірили, що фетиш міг захистити від злих сил, подарувати удачу. Фетишем могла бути будь-яка річ. її носили із собою, тримали у помешканні, клали у поховання. Поклоніння предметам збереглося й донині. У храмах можна побачити ікони, скульптури богів, яких сучасна людина наділяє надприродними властивостями.

Магія (від грецьк. mageia – чаклунство) – віра у можливість впливати на навколишній світ за допомогою ворожіння, заклинань, замовлянь. На думку первісної людини, магічні дії могли викликати дощ, допомогти у полюванні або завдати шкоди ворогам.

Виникнення анімізму (від лат. anima – душа) було пов'язане з намаганням зрозуміти, чому людина, яка нещодавно рухалась, розмовляла, раптом ставала нерухомою і холодною. Первісна людина пояснювала це тим, що з тіла пішла душа. Вважалося, що, втративши тіло, душа шукала нового притулку. Не знайшовши його, вона змушена була блукати вічно, лякаючи родичів або чинячи їм кривди. Із цим віруванням пов'язаний звичай ховати небіжчиків. А оскільки первісна людина вважала, що у потойбічному світі дух живе так само, як і на землі, то небіжчика забезпечували їжею, знаряддями праці тощо. Якщо померлий за життя був вождем, то після смерті він мав особливу пошану. Таким чином анімізм – це наділення живих істот та неживих предметів душею, яка живе самостійно.

Не кожна людина знала, як говорити з духами, задобрити чи вигнати їх. З часом з'явилися шамани, чаклуни, жерці, які знали замовляння, закляття. їх кликали, коли хворіла людина чи помирала худоба. Від імені роду, племені вони спілкувалися з душами та духами предків. Усі ці форми релігії тісно переплелися між собою, що зрештою привело до появи культу богів.Культ – спосіб поклоніння богам.

Стоянка Мізин

Одне з двох найперших відомих людських поселень Полісся та одна з найцінніших пам'яток пізнього Кам'яного віку (Палеоліту) усієї Європі, що датується близько 15 тисяч років до н.е., відкрита в селі Мезин (правильніше Мізин) Коропського району Сіверщини Чернігівської області. Знайдена ця фантастична пам'ятка була зовсім випадково. 1905 року в Мізині вирішив звести собі нову хату місцевий мешканець козацького стану, славної пам'яті Сисой Кошель. Під час земляних робіт козак виявив дивні кістки, що в них він не міг упізнати жодну з відомих йому тварин. На щастя людства, Сисоєві не забракло клепки передати знайдене місцевому священникові, який відправив кістки до Чернігова. Далі справою зацікався провідний український учений, доцент Петербурзького університету Хведір Вовк, а за ним враженою лишилася й уся археологічна спільнота...  Протягом численних експедицій тут було розкопану унікальну стоянку первісних людей Полісся, що жили в 5 великих дерев'яних куполоподібних "юртах" площею біля 20 метрів, утеплених шкірами тварин. Стріху будинку прикрашав череп вовка - тотем найдавніших поліських мешканців. Ці люди становили общину принаймні 50 родичів, прожили тут не менше 20 років, займалися полюванням на мамонтів, блискуче вміли обробляти кремінь і кістки, зокрема, в досі незрозумілий спосіб уміли скручувати в браслети ікла мамонтів. Найбільший же свій скарб "мізинці" лишили в царині мистецтва – саме на Поліссі знайдено найдавніший у світі браслет із меандром та єдині у всій Європі музичні інструменти – своєрідні кастаньєти доби палеоліту надзвичайно тонкої роботи разом із графічними нотами. На жаль, сам музичний інструмент за часів СРСР було вивезено до Росії. Проте найдавнішу на континенті поліську музику, відтворено за нотами палеоліту, до сьогодні з успіхом грає в Чернігові військовий оркестр Північного оперативного командування української армії.  Окрім того, Мізинська стоянка довела існування контактів поміж кроманьйонцями Полісся та Центральної Європи, подарувала людству багато безцінних технічних та мистецьких витворів, зокрема унікальні статуетки прадавнього божества Жінки-Матері.  Мізинська стоянка дала ім'я славетній Мезинській археологічній культурі. Яка, дарма що не має таких спонсорів, як раптом модна в 21 столітті балканська за своїм походженням Трипільська культура, проте є за неї відчутно старшою (за європейською класифікацією Мізин належить до ранньої Мадленської культури) і значно більш автохтонною.

Кам’яна Могила

У геологічному відношенні пам'ятка природи Кам'яна могила, розташована на 16 км північніше міста Мелітополя, являє собою останець пісковика Сарматського моря (третинного періоду), з тріщинами і розломами, що привели до нагромадження плит і утворення великого числа гротів. Близько 12 млн років тому тут була піщана мілина, механізм намиття якої визначив особливості речовинного складу і неоднорідність (шаруватість) піску. Перші письмові відомості про унікальну пам'ятку історії і природи належать до кінця XVIII ст. У 1778 році біля Кам'яної могили встановили поштову станцію. У 1793 році на карті Мелітопольського повіту Таврійської губернії це місце позначалося «Камінь-Ююн-Таш», що в перекладі з тюркського означає «камінь збору» (історичне місце збору татарських орд для експансії на землі України та Польщі). У 1837 році тут побував відомий російський академік П. І. Кьоппен, який писав про пам'ятку: «Кам'яна могила. Так в Мелітопольському повіті називається горб, що складається з величезних куп пісковика, і знаходиться на правому березі ріки Молочної… Навалені тут природою камені то виступають із землі вертикально, то, відхиляючись у протилежні боки, утворюють начебто навіси. У одному місці між скель, що обросли мохом, знаходиться проміжок на зразок вулиці… і тут-то колись був вхід до печери, в якій один з моїх провідників, що був в дитинстві пастухом і нерідко з товаришами тут проводив час, бачив на стінах написи, з яких один був завдовжки з аршин або більше, складаючи один рядок; в інших місцях були висічені окремі слова. Вхід до цієї печери занесений піском близько 1822 року». ам'яна могила займає площу близько 3-х гектарів, висота останця сягає 12 м, кількість плит пісковику перевищує 3 тисячі. Великий кам'яний пагорб в степу приваблював давніх людей як явище надзвичайне, фантастичне; його виникнення залишалося для них таємницею. Очевидно, що саме з цих причин первісні люди обожнювали пагорб і перетворили його на місце поклоніння своїм богам, здійснення культових обрядів, зображення сакральних малюнків. Потрібно зазначити, що у давніх народів існував релігійний культ гори, яка ототожнювалася з житлом богів. Пізніше цей культ перейшов до цивілізованих народів (Олімп у Греції, «Священна гора»японців Фудзіяма тощо). На тих, хто «входив у гору», будь то давній шаман або гірник, розповсюджувався містичний, таємничий ореол.

Багаторічні дослідження Кам'яної могили привели до відкриття 65 гротів і печер, на стелях яких виявлено кілька тисяч найрідкісніших наскельних зображень різних історичних епох (від пізнього палеоліту і мезоліту до середньовіччя). Гроти являють собою в основному невеликі (до 5-8 м), невисокі (1,2-1,5 м) скельні розколини з плоскими (або близькими до них) стельовими плитами. У наш час значна частина гротів заповнена піском (законсервована) для забезпечення збереження давніх петрогліфів.

Серед більшості малюнків, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і домашніх тварин, сцениполювання, танцю, злягання, чаклунства, солярні знаки тощо. Наскельне мистецтво Кам'яної могили, по суті, є аналогом витворів первісних людей у печерах Західної Європи, Уралу, Сибіру, і відрізняється лише переважанням мистецтва малих форм. Більшість малюнків наносилася на пісковик не фарбами (виняток — печера № 36), а протиралися шматком твердого каменю, утворюючи заглиблення у менш твердому пісковику, які лише іноді вкривалися мінеральними червоними і чорними фарбами. Поряд з наскельними малюнками в окремих гротах збереглися барельєфи і кам'яна скульптура (дракон, риби, лев, голова людини тощо).

19.Розвиток трипільської культури. Вікентій Хвойка. Пам’ятки трипільської культури на території Черкащини.

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́нь (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́нь-Трипі́лля») — археологічна культурачасів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась міжКарпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Вірогідно, за густиною розселення об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею за площею або за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури за різними оцінками від близько 410 тис. чоловік до щонайменше 1 млн.

Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Вікентій (Чеслав) Хвойка народився 8 лютого 1850 року в Чехії в с. Семіні. У 1876 році В. В. Хвойка переїхав до Києва, де спочатку викладав малювання та німецьку мову, успішно працював у сільському господарстві. Згодом, покинувши ці справи, він пов'язав свою долю з дослідженням старожитностей. Відомий В. В. Хвойка і як один із засновників Київського музею старожитностей і мистецтв (офіційно відкритий у 1899 році, зараз у цьому будинку знаходиться Національний художній музей України). Від часу організації музею і до кінця свого життя він працював хранителем археологічного відділу. Пішов з життя у 1914 році, похований у Києві на Байковому кладовищі. На рахунку В. В. Хвойки-археолога декілька гучних відкриттів — Кирилівська палеолітична стоянка, трипільська культура, зарубинецька та черняхівська культури, дослідження Київського дитинця та літописного Білгорода. 

25.Розвиток усної народної творчості та літератури в добу Київської Русі. Літературні пам’ятки часів Київської Русі. («Повість минулих літ», «Руська правда», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім»).

 Усна народна творчість у Київській Русі

Цей найбільше стародавній і багатий жанр передісторичної України продовжував розвиватися теж у нових умовинах духового життя. До речі, не легко воно встановити якусь точно означену межу між цим прадавнім і новим циклом усної народної словесності. Дослідники літератури цього періоду все таки встановили певні особливості фольклорних прозових жанрів, якими були: казки, перекази, легенди, а теж приказки, прислів’я, загадки. Вони виникнули ще в передісторичній добі, поступово змінялись, доповнювались, набирали побутових елементів і в зміненому виді дійшли до наших часів.До найстарших треба віднести казки про тварин, наділених специфічними рисами людської поведінки; окрему групу творять фантастично-пригодницькі та героїчні казки, які відображають звичайно боротьбу людини зі звірями й темними силами природи. Відображена в них віра в силу заклять, в магію слова і т.п., а інші мають знову етично-моральну основу, як от напр. «Казка про правду і кривду». Казковими образами та мотивами переткані повісті раннього періоду.Близько до казок стоять перекази побутового характеру, як от про Кирила Кожем’яку, або історичного змісту. Історичні народні перекази стали навіть одним з джерел староруського літописання (як от про розселення слов’ян чи про заснування Києва трьома братами).Близько до переказів стоять легенди пізнішого походження і пов’язані з християнською тематикою (як от легенда про подорож св. Андрія — апостола по Русі і його благословення київським горам).Народна тврорчість цього періоду багата теж на прислів’я і приказки, якими переткані літописи, і на загадки, як форма алегоричного вислову, своєрідного випробування розумових здібностей людини.

По́вість мину́лих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літературиКиївської Русі.Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена уВидубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади,утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

«Руська Правда» (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI–XII ст. на основі звичаєвого права.

Руська Правда мала важливий вплив на всі правові пам'ятки литовсько-руської доби в історії України (наприклад, «Судебник»Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського правагетьманської доби.

«Повча́ння ді́тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ»під 1377 роком у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1109 рік.

З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Перша частина "Повчання" складається з цитат з так званої ворожільної Книги псалмів. Псалтир під час ворожіння найперше розкривався на тих сторінках, які були Мономахом найбільш "зачитані". Чим раніше цитується той чи інший псалом, тим суб'єктивно важливішою була його тема для Мономаха^[1]. За законами психологічного захисту, з тексту, що "випав", будуть виписуватися якомога більш загальні й нейтральні місця, тобто цитована і нецитована частини псалма перебувають у відношенні свідомого-підсвідомого у психіці людини: нецитована частина міститиме заборонені, витіснені теми, тінь особистості. Найпершим було процитовано 42 псалом: "Чого печалишся душе моя? Чого непокоїш мене?" У нецитованій частині 42 псалма Бог асоціюється з водними потоками: "Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів, усі вали Твої й хвилі Твої перейшли наді мною". Аналіз другої, автобіографічної частини "Повчання", дає підстави вбачати тут чітко прописану тему переправи через ріку Стугну в 1093 році, яка спричинила значну психотравму Мономаху^[2] Завдяки кропіткій праці Л.Є. Махновця з віднесення згадуваних Мономахом подій до конкретних років^[3] було зроблено висновок про феноменальне відтворення князем минулих подій у чіткій часовій послідовності. Але ця чітка хронологічна послідовність має дві лакуни - перша між 1087 і 1093 роками, друга - між 1094 і 1096 роками. Не виключена можливість, що насправді це одна лакуна, а умовний центр її (1093 рік) саме і позначає психотравмуючу подію - смерть брата Ростислава у водах ріки Стугни на очах у Мономаха, який не зміг (чи не захотів?) врятувати зведеного брата^[4]

Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 року.

Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова», або альтернативне прочитання: "Слово о полку і гореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова ", тобто «Слово про похід і горе»^[1] ) — героїчна поема кінця XII ст, одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури.