2. Валуєвський циркуляр

Спочатку російський уряд не реагував на піднесення українського руху, вважаючи його прояви суто літературними та культурно-просвітніми. Проте після польського повстання 1863 року, яке засвідчило пожвавлення національно-визвольних рухів у Російській імперії, антиукраїнські настрої почали зростати. Невдовзі українофобія стала визначальною в політиці Російської імперії щодо всього українського: мови, літератури, культури, перекладів тощо.

Ознакою 70-х рр. стають обшуки, арешти, переслідування, заборони. Закривають недільні школи, 1862 року припинено діяльність «Основ», 1863 року заборонено «Черниговский Листок», а самого видавця, Л. Глібова, звільнено зі служби. Протее для остаточного знищення українського національного руху потрібен був вагоміший привід, і він знайшовся. Останньою краплею, що переповнила чашу великодержавницького терпіння, став переклад Федором Морачевським українською мовою Нового заповіту. І хоч переклад був визнаний духовною комісією як «вірний оригіналу та виконаний добре», проте Синод, що вів боротьбу з українською національною самобутністю в будь-яких

виявах: чи в будуванні церков, чи в іконописанні — визнав переклад Морачевського «опасным и вредным».

У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не можетъ». Цей документ дістав назву Валуєвського циркуляра. Він забороняв українські наукові, релігійні та особливо педагогічні публікації. «Малороссийским наречием» дозволялося друкувати лише художні твори.

Репресивні заходи щодо української культури призводили до так званих «антрактів» — вимушених перерв у літературному поступі. З 1863 року починається період жорстокої реакції, одні письменники опинилися на засланні (наприклад, О. Кониський, П. Чубинський), а світоглядні позиції інших змінювалися під тиском широкомасштабної русифікації. На жаль, навіть патріархи українського руху — М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович — не завжди могли чинити опір цим силам. Так з’явилася концепція про винятково «домашню ужитковість» української літератури, літератури для простолюду.

3. Роль західноукраїських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова

У поступі української літератури настає вимушена перерва до 1870 року. Були часи, зокрема 1866 рік, коли в Росії не вийшло друком жодної книжки українською мовою. У цей період письменники звертають погляд на прогресивнішу Галичину, прагнучи на новому ґрунті розвинути літературну діяльність.

Починаючи з 1772 року, Галичина та Буковина були в складі Австрії. Австрійський уряд, на відміну від російського, не забороняв та не переслідував українське слово. Галицьке покоління 60-х рр., ознайомившись із творами І. Котляревського, П. Гулака-

Артемовського, Т. Шевченка, П. Куліша, органічно засвоїло ідеї українського письменства: творити для народу, а не для так званої «освіченої верстви», якої на Західній Україні майже не було; писати народною українською мовою, кулішівкою; сприяти збли-

женню, об’єднанню штучно розчленованого українського народу. Унаслідок цього постає ціла низка нових видань: «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка», в яких уже систематично починають працювати письменники з Наддніпрянської України.

У 1867 році з ініціативи та за фінансової підтримки П. Куліша був заснований літературно-науковий часопис «Правда» (1867–1898 рр.), що став фактично єдиним усеукраїнським виданням під час реакційних 60–70-х рр. ХІХ ст. Журнал висвітлював творчість письменників старшого покоління, передруковуючи художні твори та наукові праці П. Куліша, Т. Шевченка, О. Кониського, знайомив із новими письменниками — Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, М. Старицьким тощо.

1868 року у Львові засновано товариство «Просвіта», члени якого провадили просвітницьку діяльність з метою національного та культурного відродження українців. Праця просвітян виявилася настільки плідною, що вже за кілька років «Просвіта» стала

центром, координатором і натхненником процесу відродження не лише у Львові, але й далеко за його межами.

Сподівання літературних і культурних діячів Наддніпрянської України на те, що в часи реакції Галичина стане плідним ґрунтом для розвитку літературної діяльності та національного руху, справдилися. Українська ідея, українське слово зазвучали у повний голос на західноукраїнських землях.