9. Роль драматургії в українському літературному та культурному житті

Доля українського театру така ж складна й терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко — робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий

репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХст. У 1873–1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Вісімдесяті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.

10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні

були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, подвоїти хор, створити власний оркестр, підвищити платню акторам. Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру».

Трупа М. Старицького мала величезний успіх у глядачів, особливе захоплення викликала гра М. Кропивницького та М. Заньковецької. Своїм успіхом корифеї мали завдячувати й творчому співробітництву з відомими композиторами: П. Ніщинським (автором «Вечорниць», «Назара Стодолі»), К. Стеценком, М. Лисенком. Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступив проти розважальної ролі театру та спотвореного зображення українського мужика як недоумкуватого й п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький — «український Мольєр» — був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, життєвої правди, психологічного розкриття образу.

Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя; україномовні спектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали права на постановку; в один вечір обов’язково треба було зіграти п’єсу ще й російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.

Негативним явищем було й постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М. Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М. Кропивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа — М. Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп: у 90-х рр. ХІХст. їх налічували вже близько 30.

Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося ждати та жертвувати собою задля розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за виживання, тривалі судові процеси підірвали здоров’я М. Старицького, призвели до повного банкрутства. Марія Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла на сцені; Іван Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції; Марко Кропивницький після струсу мозку від навмисно спущеної на київській сцені на нього завіси почав глухнути, а під старість зовсім утратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів й акторів дала змогу не лише вистояти й утвердитися українському театру, а й вивела його на світовий рівень.

Український етнографічно-побутовий театр мав величезний успіх. Мистецтво ансамблю, органічний такт у виставах слова й пісні, чудове знання та яскраве відтворення національного побуту, відданість принципам історичної правди й народності —

надбання українського національного театру.