3. Функціональне призначення теорії держави і права у системі правознавства

Функції теорії держави і права визначаються особливостями її предмету, оскільки ро­зуміння предмета теорії держави і права дозволяє оцінити її функціональне призначення в системі наук, які вивчають право і державу2.

Теорія держави і права є фундаментальною юридичною наукою та навчальною дисци­пліною, яка закладає базову систему знань, фундамент вивчення правознавства. Система знань, що їх дає теорія держави і права, не може дати інша наука. Соціальна цінність тео­рії держави і права полягає у тому, що вона надає систему знань про становлення, функ­ціонування та розвиток явищ правової та державної дійсності як складних соціальних фе­номенів. І тому значення цих знань полягає в тому, що студенти-юристи, які вивчили тео­рію держави і права, оволодівають «абеткою правознавства».

Таке особливе місце теорії держави і права в системі суспільствознавства та правознавства зумовлює її функціональну спрямованість, її науково-пізнавальне та навчальне призначення.

Функціями теорії держави і права є напрямки її дії, необхідні для вирішення завдань, які вона покликана виконувати, досліджуючи свій предмет².

В залежності від специфіки тих завдань, які теорія держави і права реалізує у взаємо­дії з іншими суспільними та юридичними науками, слід виділяти і відповідні функції тео­рії держави і права.

Визначаючи функції теорії держави і права, які виявляються у взаємодії теорії держа­ви і права із суспільними науками в процесі загальнотеоретичного пізнання явищ право­вої та державної дійсності, слід ще раз наголосити на тому, що теорія держави і права як провідна юридична наука вивчає закономірності становлення, функціонування та розвит­ку права і держави у нерозривному зв'язку із закономірностями виникнення, функціону­вання і розвитку суспільства, які так чи інакше взаємопов'язані з правовою і державною дійсністю, впливають на її розвиток, зумовлені її існуванням тощо.

Метою навчальної дисципліни «Теорія держави і права» є формування світогляду юриста, на основі загальнолюдських пріоритетів. У зв'язку з цим соціальне призначення теорії держави і права в умовах демократичних перетворень, полягає у розкритті, пізнанні та поясненні загальних і специфічних закономірностей становлення, функціонування та розвитку права і держави; тобто предмет теорії має досліджуватись у єдності онтологіч­ного і гносеологічного аспектів³.

Отже, провідними функціями теорії (як її першочерговими завданнями) визнаються: онтологічна⁴ функція, що полягає в об 'єктивному розкритті сутності існуючих право­вих та державних інститутів, виділенні їх із системи інших соціальних явищ, визначенні їх співвідношення та взаємозв'язку між собою, а також з іншими соціальними явищами тощо; та гносеологічна⁵ функція, що полягає у пізнанні цих явищ.

Виконуючи онтологічну функцію, теорія держави і права розкриває чинники виник­нення правової та державної дійсності, виявляє найважливіші особливі ознаки права і держави, зокрема, виділяючи особливості норм права, теорія держави і права розглядає й інші соціальні норми (звичаї, традиції, норми моралі тощо), а саме — їх співвідношення та взаємодію з правилами юридичного загальнообов'язкового характеру. Виявляючи ж сутність феномену права, в цілому, теорія держави і права зіставляє різні підходи до розуміння сутності права (концепції праворозуміння), які сформувались за різних істори­чних епох, у різних соціальних системах — із своєрідними культурними, політичними, економічними характеристиками тощо.

Виконуючи гносеологічну функцію, теорія держави і права виробляє теоретичні констру­кції, чим сприяє розвитку пізнання сутності змісту та форм права і держави, а також інших, ор­ганічно пов'язаних з ними, явищ і процесів . Приміром, у процесі пізнання феномену механізму правового регулювання в соціальній системі, теорія держави і права виробляє, пізнає та розвиває такі надзвичайно важливі теоретичні конструкції, як «механізм соціального регулювання» та «система соціального впливу» тощо.

Аналізуючи ті найважливіші завдання, які теорія держави і права виконує в системі «сус­пільні науки — теорія держави і права», слід особливо виділити також і комунікаційну фун­кцію. В юриспруденції теорія держави і права виконує функції своєрідного введення у «юри­дичний пізнавальний простір», оскільки лежить на межі юриспруденції з іншими суспільни­ми науками та вбирає в себе усі необхідні новації наукового соціогуманітарного пізнання.

Комунікативна функція теорії держави і права полягає у її слугуванні своєрідним «містком» між юридичними та іншими суспільними науками.

У цілому Юридична наука є консолідованою системою, елементи якої не лише співвідно­сяться, але й взаємодіють між собою, при цьому юридична наука вивчає правові феномени у їх нерозривному взаємозв'язку з суспільством та державою.

Як зазначалося, предмет теорії держави і права як фундаментальної науки певною мірою охоплює предмети практично всієї системи юридичних наук.

Виконуючи комунікаційну функцію, теорія держави і права збагачує юридичні науки фундаментальними теоретичними положеннями, оскільки «вбираючи» досягнення інших соціогуманітарних галузей, вона теоретично їх опрацьовує з метою застосування до пот­реб юридичних наук.

Евристична¹ функція теорії держави і права полягає у відкритті нею нових особливо­стей функціонування та розвитку явищ правового та державного характеру, у вимірі нових орієнтирів світосприйняття тощо. Зокрема, як вказувалося вище, одним із таких нових орієн­тирів світосприйняття є синергетика — наука, яка, володіючи так званою «інтернаціональ­ною мовою», цікавиться побудовою моделей систем різної природи та обслуговує різні сфе­ри наукового пізнання².

Знання, отримані теорією держави і права використовуються з метою визначення можли­вих орієнтирів розвитку правових та державних явищ та процесів.

Прогностична функція теорії держави і права полягає у визначенні можливих орієнти­рів і напрямів розвитку правових та державних явищ у майбутньому.

Право — це елемент соціальної системи і тому його розвиток зумовлений еволюцією усієї соціальної системи. З приводу цього теорія держави і права виробляє так звані «загальнотео­ретичні прогнози». Приміром, як буде еволюціонувати національна правова система в зале­жності від тих чи інших змін у політичних, культурних, соціально-економічних реаліях, які засоби правового регулювання слід використати, аби вдосконалити механізм правового ре­гулювання у тих чи інших сферах державного та суспільного життя тощо.

Виділяючи ті основні завдання, які загальна теорія виконує, реалізуючи свої завдання, в сис­темі «теорія держави і права — система правознавства», слід ще раз наголосити на тому, що саме вона як провідна, фундаментальна юридична дисципліна допомагає студентам-першокурс-

никам увійти у безмежний світ юриспруденції. І тому галузеві юридичні дисципліни вивчаються після оволодіння загальнотеоретичною наукою як базовою юридичною наукою.

Навчальна функція теорії держави і права зумовлена її провідним значенням у закла­данні базових навчальних знань та виробленні методології правового мислення (як «абетки правознавства») в процесі формування нової інтелектуальної юридичної еліти.

Предмет теорії держави і права як фундментальної юридичної науки певною мірою охоп­лює предмети практично всієї системи юридичних наук. Це означає, що конкретні, вузькі пи­тання галузевих юридичних дисциплін неможливо правильно осмислити без попереднього вивчення загальнотеоретичних категорій, понять та положень, а також без оволодіння мето­дологією правового мислення, що закладається на рівні загальнотеоретичного правознавства. Так, осмислити зміст складу певних злочинних діянь у галузі кримінального права можливо лише вивчивши поняття правопорушення та його склад із загальнотеоретичних позицій, ви­явити особливості конкретного правового інституту міжнародного права, що регулює відно­сини у сфері міжнародних договорів, можливо лише добре опанувавши зміст загальнотеоре­тичних категорій «нормативно-правовий договір» та «правовий договір», тобто, в повній мі­рі, уяснивши «загальнотеоретичні конструкції» цього правового феномену тощо.

Системотворча функція теорії держави і права полягає у об'єднанні всіх юридичних наук у злагоджену гармонійну систему.

Враховуючи те, що юридичне право існує у взаємозв'язку з державно-упорядженою соці­альною організацією, усі юридичні науки (предметом яких є право і держава) утворюють єдину консолідовану систему і керуються загальними, базовими положеннями, розроблени­ми теорією держави і права. По відношенню до інших юридичних наук теорія держави і пра­ва знаходиться на вищому рівні узагальнення правової та державної дійсності, оскільки, ви­вчаючи та визначаючи основні явища та процеси у сфері правової та державної дійсності, (такі, як норма права, правовідносини, правопорушення, юридична відповідальність, держа­вний суверенітет тощо), виступає теоретичною базою інших юридичних наук, надає цим на­укам низку теоретичних відправних положень.

«Для того, аби володіти думкою про право, потрібно мати освіту, яка б привчила мислити і не перебувати лише у чуттєвому: потрібно застосовувати до предметів форму загальності і у волі орієнтуватися на загальне».

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831)

Будь-яка юридична наука за своєю структурою має як загальну, так і особливу частини. Саме із загальної частини починається становлення певної юридичної науки. Так, до загаль­ної частини будь-якої галузевої юридичної науки відносять передусім предмет, методологію, функції, систему тощо. Усі ці поняття складають основи категоріального апарату теорії дер­жави і права. Іншими словами усі юридичні науки, з одного боку, об'єднуються у єдину сис­тему юридичних наук, а з іншого — саме за критеріями предмету, методології тощо відбува­ється їх виокремлення у самостійні галузеві науки. При цьому теорію держави і права цікав­лять не лише вирішення проблем виокремлення «загального» із «часткового», але і те, як це «загальне» виявляє себе у «конкретному», в «частковому».

Своєю чергою, усі загальнотеоретичні положення спираються на аналіз та синтез відпові­дних даних усієї системи юридичних наук. Саме їх фактичний матеріал є одним із найважли­віших джерел існування та розвитку теорії держави і права.

Узагальнюючи викладене, необхідно наголосити на актуальності нижчеззазначених положень.

Правознавство вивчає явища правового та державного характеру у їх нерозривному систем­ному взаємозв'язку з іншими суспільними феноменами. Теорія держави і права, як фундамента­льне правознавство, відіграє роль «лідера», який завжди, знаходячись «на варті юридичного знання», знайомить з такими загальними положеннями про право і державу, без попереднього оволодіння якими перехід у світ конкретних юридичних наук видається неможливим.

Теорія держави і права уможливлює оволодіти найширшими за обсягом і найглибшими за змістом знаннями порівняно з іншими юридичними науками, які вивчають лише окремі ас­пекти правових та державних інститутів. І тому теорія не ставить собі завдання вивчення аб­солютно всіх конкретних правових, юридичних проявів тощо. Таке завдання вирішує уся си­стема юридичних наук. Знання, здобуті теорією держави і права, використовуються галузе­

вими юридичними науками як вихідні основи дослідження, що дозволяють уникнути однобі­чності у вирішенні галузевих наукових проблем.

Теорія держави і права розробляє поняттєвий апарат як систему юридичних термінів, що використовується іншими науками, розробляє методологію досліджень, яку використовують інші юридичні науки. Виходячи зі свого предмету теорія держави і права визначає актуальні та перспективні напрями досліджень для інших юридичних наук.

Зрозуміло, кожна юридична наука має власну систему понять та категорій. Теорія держави і права формулює такі узагальнені положення, поняття і категорії, які стають базовими для усіх, без винятку, юридичних дисциплін, і тому теорія держави і права по відношенню до інших юри­дичних дисциплін виступає методологічною наукою і навчальною дисципліною. Теорія держави і права, вивчаючи та визначаючи основні явища та процеси у сфері правової та державної дійс­ності надає іншим юридичним наукам та навчальним дисиплінам ряд теоретичних відправних положень, визначає методи пізнання державно-правових явищ. Юридичні науки керуються роз­робленими теорією держави і права загальними положеннями про право і державу.

Своєю чергою, усі загальнотеоретичні положення спираються на аналіз та синтез відпові­дних даних всієї системи юридичних наук. Саме їх фактичний матеріал є одним із найважли­віших джерел існування та розвитку теорії держави і права. Відбувається, таким чином, про­цес взаємозбагачення та взаємовпливу теорії та інших юридичних наук.

Практично-прикладна функція теорії держави і права виявляється у формулюванні на основі наукових загальнотеоретичних узагальнень, пропозицій і рекомендацій, звернених до компетентних правотворчих та правозастосовчих органів, установ і організацій тощо.

Взаємодія теорії держави і права з іншими юридичними науками не лише не виключає, а й передбачає її взаємозв'язок з практикою, її орієнтацію на вирішення практичних юридич­них завдань. Це знову ж таки обумовлено тим, що конкретні, вузькі юридичні питання не­можливо вирішити без попереднього вивчення більш загальних.

Зокрема, пізнання і юриста-практика, і юриста-теоретика предметно звернено до фактич­них обставин у процесі вирішення життєвих ситуацій. Але методологічно невірною є думка про те, що рух юридичного пізнання в сфері правотворчості та правореалізації починається лише з фактів.

Насамперед, суб'єкт юридичного пізнання працює з фактичними обставинами з позиції узагальнених положень теорії держави і права та її сучасного стану розвитку.

Варто зазначити, що практика — це справжній критерій істини; орієнтація теорії держави і права на вирішення практичних завдань надає теорії соціально дієвий характер.

При цьому наукова теорія особливо на значимих етапах соціального розвитку повинна пере­дувати практиці, аби остання не перетворилася, вренпі-ренгг, на «практику проб та помилок».

Взаємозв'язок теорії держави і права з юридичною практикою, здатність задовольнити запити останньої обумовлює життєвість і соціальну значимість теорії держави і права.

Теоретичне пізнання правових та державних реалій здійснюється з метою їх розвитку на науковій основі. Юридична практика, досвід функціонування правової дійсності слугують невичерпним джерелом розвитку теорії держави і права.

Таким чином, своєрідне місце теорії держави і права в системі правознавства зумовлює її завдання та функціональне призначення, що полягає не лише у розкритті та у пізнанні явищ правового та державного характеру, але й у слугуванні своєрідним «містком» між юридич­ними та іншими суспільними науками.

дження є однією із найважливіших передумов його позитивного результату. При цьому не ли­ше результат дослідження, але й шлях, що веде до нього, має бути істинним. «Метод» (в пере­кладі з грецької означає «шлях слідування») — це спосіб пізнання, прийом для досягнення будь-якої мети тощо. Стародавні греки, вводячи у науковий обіг поняття метода, прагнули пі­дкреслити важливість способу дослідження людського суспільства і оточуючого світу.

Методи теорії держави і права — це сукупність прийомів та способів пізнання, які за­стосовуються з метою виконання відповідних завдань дослідження в процесі отримання об'єктивно-істинних знань про її предмет. Це сукупність логічних прийомів та конкретних засобів пізнання загальних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держав­но-правових явищ.

«Метод — це знаряддя..., засіб, за допомогою якого суб'єкт співвідноситься з об'єктом»¹. Тому процес обрання, використання та застосування певних прийомів, засобів як «знарядь пізнання» правової та державної дійсності передбачає, передусім, опанування специфіки предмета теорії держави і права. Тобто предмет і метод виникають водночас, вони генети­чно пов'язані. Розвиток методології як сукупності методів знаходиться у взаємозалежності від предмета дослідження. Якщо предмет наукового пізнання відповідає на запитання: «Що вивчає наука?», то метод наукового пізнання — «Яким чином наука вивчає свій предмет?».

Теоретична цінність та актуальність методології теорії держави і права полягає у тому, що лише озброєна адекватними методами пізнання, вона може виконати завдання, що стоять перед нею і створити справжню наукову картину предмета пізнання. Практична актуальність вивчення методології теорії держави і права полягає у реальному застосуванні методів до іс­нуючих правових та державних інститутів.

Враховуючи своєрідні риси предмета теорії держави і права, слід зазначити, що кожен державно-правовий феномен крім притаманних йому особливостей характеризується пев­ною сукупністю таких ознак, які виявляють його зв 'язок з іншими державно-правовими яви­щами, зокрема — із соціальною системою. Так, норми права розглядаються як один із видів соціальних норм, що діє у системі соціального регулювання, при цьому норми права — це первинні елементи системи права, що є чинною у певному державно-упорядженому суспіль­стві в конкретний історичний період. Крім того, норми права певних видових груп, (напри­клад, норми конституційного права) характеризуються низкою особливостей у порівнянні з нормами інших галузей права.

Тому одним із показників прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу в процесі пізнання державно-правових явищ є його спроможність призводити не до приховуван­ня, а до розкриття їх соціальної сутності та тих об'єктивних загальносоціальних і специфічних проявів їх становлення, функціонування та розвитку тощо. При цьому правильний вибір методів забезпечує і наукову коректність теорії держави і права, і її практичну результативність.

Як і будь-яка наука, теорія держави і права вивчає свій предмет за допомогою трьох груп методів (загальнонаукових та спеціальнонаукових). Так, до загальнонаукових методів теорії держави і права відносять^прийоми і способи пізнання, які використовуються всіма науками:

1. Метод діалектики. Його зміст полягає: у дослідженні державно-правових явищ у їх розви­тку, взаємозв'язку, з урахуванням усіх тих чинників, які впливають на їх сутність, призначення, особливості; у виявленні об'єктивних, стійких, істотних тенденцій у процесі їх становлення, фу­нкціонування та розвитку. Цей метод зумовлений загальними категоріями діалектики (сутність і явище, форма і зміст, можливість і дійсність та ін.) та її законами (єдності і боротьби протиле­жностей, заперечення заперечення, переходу кількісних змін у якісні). Тому за допомогою цього методу розкриття об'єктивних (загальних і специфічних) проявів державно-правових явищ від­бувається, враховуючи їх безупинний розвиток, якісне відновлення (наприклад, соціально- правова держава розглядається виключно як один із етапів розвитку правової держави, а не як її завершальний етап тощо). Завдяки діалектиці сутність та істотні риси держави і право розгля­даються у їх закономірних зв'язках з іншими соціальними явищами.

2. Метод аналізу — це прийом, за допомогою якого дослідження загальних проявів цілісних державно-правових комплексів здійснюється з метою виділення специфічних рис їх окремих складових (наприклад, формування об'єктивного уявлення про систему соціального регулюван­ня передбачає, передусім, розгляд своєрідних особливостей її відповідних складових — норм права, норм моралі, політичних норм тощо).

3. Метод синтезу — це прийом, за допомогою якого дослідження специфічних проявів окремих державно-правових інститутів здійснюється з метою виділення їх споріднених ознак та об'єднання цих інститутів у єдині, цілісні державно-правові комплекси (наприклад, виді­лення спільних рис, які існують між нормами права, нормами моралі, політичними нормами та ін. сприяє їх об'єднанню у єдину систему соціальних норм).

4. Логічний метод являє собою певні логічні прийоми (передусім, дедукції та індукції), які засновані на законах логіки та відображають вимоги зв'язаного, послідовного викладу думок, що сприяє формуванню відповідної — дедуктивної або індуктивної — логіки дослідження (тобто вироблення певного напрямку руху методологічного дослідження). Так, дедуктивна логіка дослі­дження — це рух думки від загального до часткового, від абстрактного до конкретного, як-то за­стосування загальнотеоретичних положень до конкретного державно-правового випадку тощо; індуктивна логіка дослідження — це рух думки від часткового до загального, від конкретного до абстрактного, як-то отримання загальнотеоретичного висновку на підставі пізнання окремих явищ даного виду тощо. Логіка дослідження безпосередньо залежить від особливостей предмета дослідження і від тих конкретних завдань, які ставить перед собою суб'єкт дослідження.

5. Метод абстрагування — це прийом, за допомогою якого виявляються істотні, визначальні риси державно-правових явищ. Термін «abstrahere», в перекладі з лат. мови означає абстрагува­тися, відділити. Тому абстрагування слід розуміти як відділення того, що в предметах пізнання не є головним. Абстракції або теоретичні узагальнення відображають істотні, необхідні ознаки, які притаманні предмету пізнання (наприклад, правовідносинам притаманна ціла низка ознак, які характеризують їх істотну особливість у системі суспільних відносин та зв'язків тощо). У зв'язку з цим теорія держави і права відіграє щодо інших юридичних наук роль узагальнюючої науки, а усі юридичні науки і навчальні дисципліни керуються розробленими теорією держави і права узагальненими правовими положеннями (наприклад, теорією правовідносин, теорією юри­дичної відповідальності тощо).

6. Метод моделювання — це прийом, за допомогою якого відбувається розкриття певних спільних ознак, які існують між різними державно-правовими явищами шляхом опанування го­ловних властивостей та істотних ознак одного з цих явищ (моделі). Тобто моделювання дозволяє дослідити зміст, сутність, різновиди державно-правових явищ, процесів та інститутів, викорис­товуючи їх моделі (наприклад, зміст, сутність та типи соціально-правової держави досліджують­ся на тих її моделях, які існують у різних державно-правових системах соціально-правової орієн­тації, зокрема, — Швеції, Великобританії, США та ін.).

7. Метод порівняння — це прийом, завдяки якому встановлюється тотожність або ві­дмінність об'єктів, що співвідносяться, здійснюється відображення та фіксація відно­шень тотожності, подібності державно-правових явищ. Порівняння набуває наукового характеру за умови, якщо порівнюються типові явища, враховується їх взаємозв'язок тощо. Порівняння може здійснюватись шляхом зіставлення (пошуку подібних рис) або протиставлення (пошуку відмінностей). Тому порівняння тісно взаємопов'язане з кла­сифікацією, завдяки якій відбувається виокремлення множини об'єктів на певні видові групи, керуючись їх відповідними особливими ознаками (наприклад, норми права виок­ремлюють у відповідні видові групи за наступними критеріями: галузевою належністю, характером диспозиції, терміном їх дії, структурними характеристиками права тощо).

До спеціальнонаукових методів теорії держави і права відносять прийоми і способи пізнання, які використовуються багатьма науками. Насамперед, це системний метод — прийом, завдяки якому державно-правові явища досліджуються і вивчаються як відкри­ті системи, у зв'язаній цілісності їх складових та взаємозв'язку з іншими системами. «Система» (в перекладі з грец. — утворення) — це цілісна єдність складових елементів. Наприклад, норма права, маючи свою системну структуру — гіпотезу, диспозицію та санкцію, є складовою інституту права. Своєю чергою, інститут права, що охоплює сис­тему однорідних правових норм, є складовим елементом підгалузі або галузі права; га­лузі права входять до складу системи права; система права є однією із найважливіших складових національної правової системи; остання виступає елементом правової сім'ї. Крім того, держава і право мають розглядатися як відкриті системи, які знаходяться у стані постійного обміну інформацією з соціальним середовищем, де вони функціону­ють. У зв'язку з цим мають досліджуватися взаємозв'язки держави і права з іншими со­ціальними явищами (наприклад, взаємозв'язки правової системи з економічною, полі­тичною системами, їх взаємовплив тощо).

Свого часу, німецький правник Георг Фрідріх Пухта (1798—1848) у праці «Енциклопедія права» зазначав: «Завдання науки полягає у тому, аби пізнати юридичні положення у їх сис­тематизованому взаємозв 'язку... з метою пізнання генеалогії окремих юридичних положень до їх основоположних принципів і, навпаки... За такого способу пізнання можна осмислити такі юридичні положення, які приховані в дусі національного права і які не можуть виявити себе ні в безпосередніх переконаннях членів народу, ні у висловах законодавця, які відповід­но стають зрозумілими лише як продукт наукової дедукції...»¹. Тому, приміром, визначаючи межі юридичної компетенції відповідних органів держави, необхідно знати їх призначення у системі органів держави; вирішуючи колізії між законами та іншими нормативно- правовими актами, необхідно виходити з вищої юридичної сили законів у системі законо­давства щодо підзаконних актів; розкриваючи причини існування вищої юридичної сили за­конів, слід враховувати особливе місце або особливі повноваження органу держави, що його видав, в системі органів державної влади тощо.

Ще одним важливим методом є структурно-функціональний метод, за допомогою якого державно-правові явища пізнаються з точки зору єдності їх форми, змісту і призна­чення. Застосування цього методу надає можливість: глибше проаналізувати соціальне призначення правових явищ, опанувати їх сутність, їх місце в соціальній та правовій сис­темах; віднайти шляхи удосконалення і підвищення їх ефективності; краще зрозуміти взаємозв'язки структурної побудови тих чи інших правових феноменів з їх внутрішнім змістом, особливостями та функціональним призначенням (наприклад, опанувати своєрі­дність структури та особливих рис норм права можливо лише в результаті осмислення їх функціонального призначення — регулювання та охорони суспільних відносин).

Серед спеціальнонаукових методів пізнання державно-правової дійсності особливе мі­сце займають також статистичний та історичний методи. Так, значущість статистичного методу полягає:

• у встановленні та вивченні кількісних змін у державно-правовому житті, в обробці результатів відповідних спостережень для наукових і практичних цілей; у вивченні тих державно-правових явищ, які мають особливо велике значення при виявленні стану за­конності, правопорядку (кількість прийнятих законів за відповідний період, кількість зве­рнень громадян до органів держави тощо);

• у дослідженні державно-правових явищ на основі узагальнення та аналізу головних їх зовнішніх проявів за певний період; у виявленні певних тенденцій розвитку тих чи ін­ших державно-правових явищ у процесі здійснення відповідних державно-правових ре­форм (наприклад, у процесі здійснення адміністративної реформи виявлено, що за останні 10 років кількість сільських рад збільшилась на 1052 одиниці при зменшенні чисельності сільського населення на 1,1 млн осіб та зменшенні кількості сільських населених пунктів на 153 села; ця тенденція посилилися з прийняттям Конституції України, згідно з якою кожна територіальна громада дістала право на формування власних органів місцевого са- моврядування2) тощо.

Водночас певні тенденції розвитку державно-правових явищ виявляються не лише в резуль­таті їх кількісного обліку. В процесі опанування стійких, істотних державно-правових зв'язків важливе значення належить історичному методу, завдяки якому можливо:

• розкрити специфіку державно-правового явища, простеживши процес його об'єктивного становлення та розвитку за конкретний історичний період (наприклад, з метою визначення осо­бливих ознак законодавчих актів — виявити причину бурхливого розвитку законодавства у пе­ріод становлення парламентаризму тощо);

• розглянути будь-яке державно-правове явище в історичному контексті, з позицій історич­ної обумовленості, тобто в усій багатогранності та повноті його розвитку — із усіма стихійними випадковостями, позитивними та негативними проявами, накопиченими історичним досвідом тощо (приміром, з метою опанування причин, які вплинули на формування специфічих особли­востей певних правових систем — виявити ті своєрідні соціальні фактори, які впливали на їх становлення та розвиток у відповідний історичний проміжок часу тощо).

До спеціальнонаукових методів відносять такі прийоми та способи, які використову­ються в процесі дослідження предмету однієї науки (наприклад, правознавства). Серед таких методів теорії держави і права, передусім, виділяють формально-юридичний ме­тод — прийом, який допомагає: описати головні внутрішні ознаки державно-правових явищ і процесів та дослідити їх зовнішні форми прояву; встановити специфічні риси дер­жавно-правових інститутів, виробивши відповідні їх визначення та теоретичні поняття — конструкції (наприклад, складу правовідносин, складу правопорушення тощо).

Важливим спеціальнонауковим засобом пізнання є також порівняльно-правовий ме­тод. Він є конкретизацією загальнонаукового методу порівняння і застосовується в про­цесі здійснення типології держави і права, співвідношення елементів, що належать до од­нієї правової системи, співвідношення основних правових систем сучасності, вивчення систем правового регулювання, що діють у різних державах, співвідношення норм між­народного права і норм внутрішньодержавного права тощо. Використання порівняльно- правового методу призвело до формування відносно самостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правових систем світу).

Опанувавши зміст усіх трьох груп методів теорії держави і права, особливо важливо звернути увагу також і на те, що практично не існує державно-правових явищ, природу яких можливо розкрити, користуючись лише одним методом. Набір методів теорії держа­ви і права в їх конкретній співвіднесеності та взаємозв'язку для вирішення тієї чи іншої проблеми визначається як методика загальнотеоретичного пізнання. Ця методика має відповідати ступеню складності об'єкта, який пізнається, глибині проникнення у його природу. Крім того, конкретний набір методів та їх поєднання залежить від суб'єкта пі­знавальних операцій, від наукової кваліфікації, професійної зрілості, вузької юридичної спеціалізації тощо. Таким чином, методика правового пізнання визначається не лише об'єктивними, але й суб'єктивними чинниками.

Резюме за змістом теми

Теорія держави і права як вихідна основа правознавства закладає базові знання у цій сфері з метою формування світоглядних орієнтирів з позиції загальнолюдських ціннос­тей, і передусім, верховенства прав людини і громадянина.

Значення таких знань полягає в тому, що студенти-юристи, які вивчили теорію держави і права, оволодівають «абеткою» правознавства, методологією правового мислення, без наяв­ності яких неможливо в подальшому просуватися в безмежний світ правознавства.

Теорія держави і права надає найширші за обсягом і найглибші за змістом знання порівняно з іншими юридичними науками, які вивчають лише окремі аспекти явищ правового характеру. То­му теорія держави і права не ставить собі за завдання — вивчити абсолютно всі конкретні прояви правових, юридичних явищ тощо; таке завдання вирішує уся система юридичних наук.

Знання, здобуті теорією держави і права, використовуються галузевими юридичними на­уками як вихідні основи дослідження, що дозволяють уникнути однобічності у вирішенні га­лузевих наукових проблем.

Виходячи зі свого предмету, теорія держави і права визначає актуальні та перспективні напрями досліджень для інших юридичних наук, розробляє поняттєвий апарат як систему юридичних термінів, загальнотеоретичних конструкцій, що використовується іншими нау­ками. Тобто теорія держави і права надає найширші за обсягом і найглибші за змістом знан­ня про правову та державну дійсність.

Життєвість і соціальна значущість теорії держави і права визначається її тісним зв'язком з юридичною практикою, здатністю задовольняти запити останньої.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільствознавстві (в тому числі і в правознав­стві) на всьому пострадянському просторі характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної «одержавленої» методології, до розмаїття методологічних прийомів, що, своєю чергою, стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження теорії держави і права.

Теорія держави і права є внутрішньоузгодженою системою знань. Неможливо вивчати державу без врахування її «підпорядкованості» праву, і, навпаки, неможливо опанувати пра­во без врахування держави як головного засобу забезпечення права.

Терміни та поняття до теми

Правознавство — як одна із визначальних галузей суспільствознавства — це система юридичних наук (історико-правових, галузевих, прикладних, наук, що вивчають міжнарод­не право та зарубіжне право), які мають своїм завданням осмислення та отримання нових знань про різноманітні явища правової та державної дійсності у їх системному взає­мозв'язку з суспільними феноменами.

Теорія держави і права є провідною, фундаментальною юридичною наукою і навчаль­ною дисципліною, що, закладаючи базові знання у сфері правознавства, спрямована на фор­мування світоглядних орієнтирів з позиції загальнолюдських цінностей, і, насамперед, вер­ховенства прав людини і громадянина.

Об'єкт наукового пізнання охоплюює явища оточуючого світу, на які поширюється пі­знання та практичний вплив суб'єктів дослідження.

Предмет наукового пізнання — це певна частина об'єкта, той чи інший його аспект, який досліджується даною наукою; це коло найбільш суттєвих питань, які вона вивчає та досліджує; зокрема, предметом теорії держави і права є загальні та специфічні законо­мірності виникнення функціонування і розвитку права і держави, що розглядаються як цілісні і взаємопов'язані соціальні інститути, та пов'язані з ними суспільні відносини; при цьому слід виділяти:

• загальні та специфічні закономірності виникнення, функціонування та розвитку права як одного із найважливіших суспільних феноменів, які дозволяють осмислити вплив духовно-моральних феноменів суспільства, інших специфічних факторів соціальної системи (культурних, політичних, економічних та ін.) на формування та розвиток тих чи інших концепцій праворозуміння, особливостей «правового порозуміння» людей, їх пра­восвідомості, правової культури, правореалізації, правопорядку, існування відповідних правових ідеалів у суспільному організмі тощо;

• загальні та специфічні закономірності виникнення, функціонування та розвитку юридичного права і держави, які дозволяють з'ясувати, чому і на якій стадії соціального розвитку з'являється потреба у державній організації та у механізмах юридичного регу­лювання.

Закономірність — це регулярна повторюваність прояву істотних, об'єктивно існуючих і повторюваних зв'язків між явищами; закономірності виявляються лише як тенденції, що ві­дображають необхідні, стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів.

Функціями теорії держави і права є напрямки її дії, необхідні для вирішення завдань, які вона покликана виконувати, досліджуючи свій предмет.

Методологія — це складна категорія, що розглядається: як сукупність методів (засо­бів та прийомів пізнання), які застосовуються в науці або в іншій галузі пізнання; як про­цес, що включає не лише пізнавальне відображення методів, але і їх конструктивну моде­рнізацію, накопичення їх новим, більш удосконаленим змістом; як наука про методи — вчення про парадигми, принципи побудови, прийоми і засоби наукового пізнання в про­цесі дослідження. Структура методології включає три рівні: рівень парадигм; рівень принципів; рівень методів; теоретична цінність та актуальність методології теорії держа­ви і права полягає у тому, що лише озброєна адекватними методами пізнання, загальна теорія може виконати завдання, що стоять перед нею і створити справжню наукову кар­тину предмета пізнання.

Метод у науковій діяльності — певний спосіб, порядок дослідження явищ об'єктивної дійсності наук.

Питання для самоконтролю