Тема 3. Формування загальнотеоретичного правознавства як науки і навчальної дисципліни в контексті становлення та розвитку вітчизняної політико-правової думки

1. Головні тенденції становлення та розвитку уявлень про суспільство, державу і право в Україні.

2. Вплив ідеології більшовизму на процес формування державно-правових вчень у радянську добу в Україні.

3. Вплив академічної правової думки на процес формування уявлень про сус­пільство, державу і право в умовах демократизації українського суспільства.

Перелік знань та умінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми

У результаті вивчення даної теми студенти мають опанувати: головні тенденції становлення розвитку уявлень про право на території України; особливості політико-правових поглядів пред­ставників української Просвіти; особливості державно-правових концепцій громадських об'єднань і рухів; особливості державно-правової ідеології ліберального та радикального демократизму; го­ловні напрями вчень про державу і право в Україні кінця XIX—XX століття; вплив державно- правової ідеології більшовизму на процес становлення та розвиток уявлень про право у радянську добу на території України; вплив академічної державно-правової думки на формування уявлень про право в умовах побудови в Україні незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

1. Головні тенденції становлення та розвитку уявлень про суспільство, державу і право в Україні

Аналізуючи особливості становлення та розвитку уявлень про право, суспільство і держа­ву на території України, варто пригадати слова видатного українського правника, професора Київського університету ім. Святого Володимира на межі XIX—XX ст. Володимира Антоно­вича (1834—1908), який, визначаючи принцип демократизму провідним в історії розвитку України, стверджував, що цей принцип проходив червоною стрічкою крізь усю її історію, увібравши ідеї «широкодіапазонної демократії за активної участі народу, рівних політичних прав і рівності соціальних статусів».

На думку В. Антоновича, в історії розвитку інших слов'янських народів провідними були інші принципи. У поляків, зокрема, це — принцип аристократизму, який веде до боротьби між різними суспільними стратами; у росіян — принцип авторитету державної влади, який сприяв зміцненню і централізації влади царя.

При цьому принцип демократизму, зазначав учений, мав місце фактично у всіх сферах сус­пільного життя. У сфері політико-владних відносин він знаходив свій вияв у формі віче; у релігійній сфері — в обранні духовенства; у сільських громадах — у формі зборів. Зазначе­ний принцип втілювався також у часи козаччини.

Демократичні форми самоврядування, за вченням В. Антоновича, зберігались в Україні навіть за часів татаро-монгольського нашестя, а також у Литовсько-Польську добу і пізніші часи — до введення Магдебурзького права.

Демократичний принцип був притаманний українському народові й в інші часи. Зокрема, боротьбу між українськими козаками і польською шляхтою вчений розглядав, передусім, як боротьбу за відстоювання принципу демократизму.

Проте принцип демократизму не був запроваджений у соціальну практику після перемоги у війні з поляками не з вини Б. Хмельницького, а у зв'язку з відсутністю високого рівня культу­ри у народу, його неготовністю до активної участі у політичному житті, відсутністю чітких уявлень про бажаний суспільний ідеал.

Відсутністю високого рівня культури пояснював вчений руйнацію гетьманської держави, яка настала у зв'язку з перемогою особистого егоїзму козацької старшини над громадськими інтересами.

Поділяючи думку В. Антоновича щодо значимості принципу демократизму в історії України починаючи ще за часів Київської Русі, варто особливо наголосити на тому, що перша в світі Конституція («Пакти і Конституції законів та вільностей Війська Запорозь­кого» або так звана «Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 р.») була написана саме українським гетьманом П. Орликом (у вигнанні), у якій передбачались національно- державний суверенітет України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й су­дову, принцип верховенства закону в державі, виконання якого — основний обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян. Крім того, у цьому історичному доку­менті було передбачено цілий розділ, де робилася спроба вирізнити особистість, зменши­ти несправедливість стосовно до неї, тобто продемонстровано намір законодавчо врегу­лювати соціальні відносини, вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблення козаків і громадян старшиною. їй заборонялося зловживати службовим становищем і ви­користовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах, віднімати в них землі або примушувати їх продавати, забирати в них майно, використовувати їхні підводи і т. ін.

Таким чином, все вищевикладене засвідчує той факт, що особливості становлення та ро­звитку уявлень про право на території України є одним із проявів тих об'єктивних соціаль­них процесів, які відбувалися в світі протягом усієї історії людства. І навіть більше — ця особливість української історії як внутрішнє прагнення народу демократичних засад виявляє її глибинні духовні джерела та прояви.

Упродовж довгого часу українському народові доводилося витримувати тяжкі випробування.

Так, предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійними утисками. Як відомо, тривала боротьба між римською та візантійською церквами за верховенство у християнстві закінчилася 1054 р. поділом та утворенням римсько-католицької та православної церков.

Державною релігією в багатьох країнах Європи, зокрема в Польщі, до складу якої входи­ла Україна, був католицизм, який мав на меті побороти православну церкву в українських землях, накинути корінному населенню свою систему релігійних поглядів, що викликало не­прихований опір з його боку.

Як відомо, в результаті Брестської унії відбулося об'єднання православної церкви на те­риторії Речі Посполитої з католицькою церквою 1596 року. Православна церква України й Білорусі визнала своїм главою римського папу, але виборола для себе право відправляти богослужіння на слов'янській мові та православну обрядність.

У розглядуваний період заслуговують на увагу погляди Івана Вишенського (між 1545— 1550 — після 1620), який критикував Брестську унію, суспільний устрій та шляхту, яка бо­ролась за владу над людьми.

І. Вишенський творив свій суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та сво­боди людини й народу можлива тільки з поверненням до демократичних основ раннього християнства.

І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її та все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насилля, деспотизм і тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкоші, бажання необ­меженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського.

Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Свя­тому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.

На думку І. Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої ка­толицькою церквою латини.

Отже, національно-релігійне поневолення, хоча і негативно впливало на розвиток політи­ко-правової думки в Україні, гальмуючи його, проте все ж таки в українських землях зароди­лася національна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV—XVI ст. в Україну через Польщу почали проникати з Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу й католицизму, який контролював майже всі сфери життя.

В українських землях поширення реформаційних ідей було пов'язане з антифеодальною національно-визвольною боротьбою народу проти польських магнатів, покатоличення й по­лонізації. Ці ідеї знаходили прояв у демократичній інтерпретації Біблії, у вимозі громадянсь­кої рівності, а перегодом — у критиці верхівки православного духівництва, яка 1596 р. взяла участь в укладенні Брестської унії та утворенні уніатської церкви.

Реформаційні ідеї підривали основи церковної влади, сприяли утвердженню нової політико-правової ідеології. Носіями реформаційних і гуманістичних поглядів того часу бу­ли переважно світські феодали та нижчі прошарки духовенства.

Перегодом в Україні у творчості просвітників з'являються системні правові погляди. Мо­ва йде про творчість «Українського Сократа», засновника української класичної філософії, просвітника-гуманіста Григорія Савича Сковороди (1722—1794).

Г. Сковорода розробляв етико-гуманістичне вчення морально-правової автономії особи, метою якого було моральне вдосконалення людини, визначення шляхів досягнення індиві­дуальної свободи і щастя.

У творі «Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира» мислитель обстоював ідею самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності. Повноцінною людина може бути лише тоді, коли вона пізнає свою істинну духовну сутність — спорідненість, схильність кож­ного індивіда до того чи іншого роду діяльності; морально вдосконалить себе, таке пізнання повинно сприяти «благоустрою» людини.

Він стверджував, що у кожної людини — своя природа. Змінити її не можна, її можна лише пізнати, обравши собі відповідно до неї заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Цей спосіб життя мислитель називає «сродна» праця, «життя згідно з натурою».

Тільки праця за призначенням здатна принести людині справжнє щастя, яке полягає не в винагороді, не в славі, а в процесі праці. Разом з матеріальними благами «сродна» праця є способом духовного самоутвердження людини.

Якісними суспільними відносинами філософ вважав такі, які будуються згідно з духов­ною природою людей, їх прагнень та інтересів. Його суспільним ідеалом був «новий світ», країна і царство любові, високоморальний світ, де немає місця нічому плотському, неспра­ведливому, такому, що порушує природні права людини і обмежує її індивідуальну свободу. Водночас рівень розвитку і досконалості суспільства залежить від того, наскільки люди пізнали себе і наскільки їх життєдіяльність відповідає духовній природі.

Крім того, на формування політико-правової думки українського суспільства вплинула ідеологія Західного просвітництва. Твори суспільно-політичної і правової проблематики мислителів Франції та Німеччини почали активно розповсюджуватись на українських землях з другої половини XVIII століття. їх репродукуванню сприяли також вчені, які працювали в навчальних закладах України. Серед них, зокрема, німецький професор- правник Йоган Бабтист Шад (1758—1834), відомий своїми науковими працями «При­родне право», «Поворот свободи в Європі», який займався викладацькою і науковою діяльністю в Харківському університеті.

Пропаганду ідей Західної Просвіти шляхом перекладу творів її представників здійснювали інтелігенти — різночинці, вчені та випускники Києво-Могилянської академії І. У. Вансилов (1741—1796), Г.В. Козицький (1724—1775), Я. Я. Костенський (1738—1772), В.Г.Рубан (1739—1795), JI. І. Січкарьов (1741—1803), а також інших навчальних закладів — колегій, які були створені в Харкові, Переяславі, Чернігові. З дозволу офіційної влади було створене «Со- браніє, старающееся о переводе иностранных книг», (1768—1793 pp.), членами якого було пе­рекладено і видано більше ста наукових праць представників Західної Просвіти, серед яких роботи ПІ. Монтеск'є, Вольтера, Д. Дідро та інших.

Суттєвий внесок у розвиток державно-правової думки зробив український і російський про­світник Козельський Яків Павлович (бл. 1728 — після 1793), син наказаного сотника Полтавського полку, який свої наукові пошуки виклав у роботі «Философические предложения, сочиненные надворным советником и правительствующего сената, секретарем Яковом Козельским в Санкт- Петербурге 1768 года».

Поділяючи природно-правові погляди просвітників Заходу та визнаючи їх теорію суспільного договору, мислитель заперечував кріпацтво як засіб обмеження свободи людини та її експлуатації, вважав їх суттєвими вадами суспільства.

Вчений стверджував, що людина є частиною природи і вона повинна підкорятись її зако­нам, а всі люди є вільними і рівними, всі мають однакові природні права.

Розмірковуючи щодо ролі позитивного законодавства, Я. П. Козельський викладав ідею щодо його вдосконалення, що у свою чергу стало умовою вдосконалення суспільного життя. Мислитель зазначав, що закони держави повинні бути справедливими, відповідати вимогам природного права. Вкладені природою у людину закони її життєдіяльності мають бути тією основою, на якій повинні грунтуватись закони суспільства. Справедливими можуть бути ли­ше ті закони, які підтверджують природні права людини, а якщо цього не відбувається, то вони не можуть вважатись справедливими.

До представників плеяди українських просвітників належали також драматург і поет Василь Васильович Капніст (1758—1823), засновник Харківського університету (1805) Василь Назарович Каразін (1773—1842), філософ Петро Дмитрович Лодій (1764—1829).

Надзвичайно важливе значення для формування державно-правового світогляду україн­ського суспільства XVIII століття мала діяльність ученого-філософа П. Д. Лодія.

П. Лодій першим з поміж інших науковців познайомився з творами Канта, симпатизував поглядам X. Вольфа, сприяв розповсюдженню їх філософських поглядів в Україні та Росії.

Велику увагу вчений приділяв з'ясуванню сутності права і закону. Сила не сприймалася П. Д. Лодієм як засіб для вдосконалення суспільного устрою. Умовою позитивних перетво­рень соціуму може бути лише справедливий закон.

Своєрідну морально-правову концепцію з релігійним відтінком розробив професор Київської духовної академії, а потім Московського університету Памфіл Данилович Юрке- вич (1827—1874), лекції якого слухав російський філософ Володимир Сергійович Соловйов (1853—1900). Останній в історії вчень про державу і право відомий своєю фундаментальною працею «Право і моральність».

В роботі «Міф з ближніми, як умова християнського співжиття» П. Д. Юркевич з'ясовував співвідношення індивіда та суспільства, роль соціальних норму регулюванні відносин між людьми.

Людська спільність ставиться мислителем на перше місце. Він стверджував, що історія людсь­кого роду починається з історії колективу. З'являючись на світ, людина не виділяє себе з колекти­ву, а її моральність є моральністю племені, роду. Вона оцінює себе відповідно до того, як вона оцінює ціле, переносячи на себе вади і досконалості спільноти. Метою первісної людини є загаль­не добро спільноти, до якої вона входить. Лише пізніше в її свідомості починається виділення осо­бистого інтересу із загального. Зв'язки людини з часом поширюються, виходять за межі племені і роду, вона зв'язує себе зі світом, що поширюється за межі громади.

Паралельно з розвитком зв'язків людини формується її моральність. Моральний розвиток здійснюється, виходячи з рухів серця, яке волає всюди бачити добро і щастя, а також інших з та­кими само намірами і бажаннями. Людина починає визнавати право речей, як таких, право живих істот на життя, опікується їх долею.

Моральні вимоги справедливості та любові і є тим важливим регулятором відносин у суспільстві, за допомогою яких встановлюється мир та злагода між людьми.

Основним джерелом любові, моральності і справедливості є «правдива і тепла релі­гійність». Всі вчинки, вся поведінка людей, зазначав П. Д. Юркевич, мають керуватись вірою, що Ісус Христос покликав весь людський рід до єдності під одним Богом. Кожен по­винен вбачати в іншому свого ближнього, знайомого, рідного, брата.

Під впливом ідеології просвітництва в кінці XWI — першій половині XIX століття в Україні виникли громадські об'єднання, які опікувались проблематикою вдосконалення державно- правових інститутів і суспільного устрою. їх засновниками і членами були представники найбільш освічених прошарків тогочасного суспільства: вчені, офіцери, суспільні діячі, письменники.

Зростаюча криза офіційної самодержавно-кріпосницької ідеології породжувала опозицію з боку дворянства. Так, одним із видатних виразників ідей рівності, добра і справедливості був Павло Іванович Пестель (1793—1826). З 1816 року він був членом таємного «Союзу по­рятунку» в Петербурзі, а пізніше, з 1821 року, в чині полковника входив до складу і керував Південним товариством у м. Тульчині Подільської губернії. В роботі цього товариства брали участь С. І. Муравйов-Апостол (1786—1826), М. П. Бестужев-Рюмін (1803—1826), А. В. Поджіо (1798—1871) та інші.

Усі соціально-політичні проблеми членами цієї таємної організації розглядалися крізь призму права. Суспільні та державні перетворення вважалися можливими тільки в разі зміни правової системи. У проектах конституційних перетворень закладалася ідея верхо­венства права, рівності всіх перед законом, пропонувалося запровадити гласне судочин­ство й суд присяжних, свободу совісті, слова й друку; створити умови для свободи госпо­дарської діяльності.

В 1825 році на пропозицію П. І. Пестеля до Південного товариства приєдналась інша таємна організація, що діяла з 1823 року в м. Новоград-Волинському — Товариство об'єднаних слов'ян, до якого виходили брати П. І. Борисов (1800—1854) та А. І. Борисов (1798—1854), 1.1. Горба­чевский (1800—1869), Ю. К. Люблінський (1798—1873), П. Ф. Громницький (1803—1851) та інші.

Головним аспектом державно-правових поглядів цього товариства була ідея федерально­го об 'єднання всіх слов 'янських народів та державного суверенітету, яка пізніше знайшла свій подальший розвиток у політико-правовій концепції таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 рр.), до якого належали Тарас Шевченко (1814—1861), Микола Ко­стомаров (1817—1885), Пантелеймон Куліш (1819—1897) таін.

Зокрема, Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Гарантом від сваволі, вважав він, має бути «праведний закон», що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Ідеологом лібералізму в Україні був Микола Костомаров. Основу його політико-правової концепції складали думки про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи. М. Костомаров критикував монархію, відзначав, що український народ завжди прагнув до демо­кратичних форм державного устрою.

У програмних документах товариства автор висловив критичне ставлення до самодер­жавства, пропонував скасувати кріпосне право, встановити юридичну рівність, не застосо­вувати смертної кари. Необхідною умовою нового державного устрою він уважав свободу господарської діяльності, свободу совісті, освіту народу. Програма передбачала побудову слов янської федерації християнських республік, поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов янами християнського заповіту. Складовою такого союзу мала бути незалежна Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв'язки з іншими республіками за принципами християнської моралі.

Ще одну систему політико-правових поглядів виклав член Кирило-Мефодіївського това­риства юрист Георгій Андрузький у «Начерках конституції республіки», вилучених у нього під час обшуку в березні 1850 р.

Попервах Г. Андрузький був прибічником обмеженої монархії, а потім дійшов висновку про необхідність її заміни. У згаданому проекті конституції основою суспільного життя визначалася громада. Держава мала об'єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор'ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію, Сербію, Болгарію, Дон).

Для Росії місця в складі федерації, запропонованій Г. Андрузьким, не передбачалося. Ба більше — він уважав, що для створення незалежної України необхідно зруйнувати Росію!

Кожен штат поділявся на області, області — на округи, а округи — на громади, що скла­далися з сімейств. Управління в громадах здійснювалося через управу, яка поєднувала розпорядчу, виконавчу і судову владу. На чолі управи стояв голова, до неї входило троє- четверо старшин, десять депутатів від громади, священнослужитель, кілька писарів, а також один місцевий житель із гімназичною освітою.

Управа вирішувала всі питання місцевого значення демократично, через голосування, ка­рала за порушення закону (оголошувала догану, накладала штраф, піддавала ув'язненню в тюрмі на строк від одного до семи днів).

На рівні округу діяла окружна палата за такими ж принципами, як і управа у громаді. Де­путати обиралися на два роки. Виконавчою та розпорядчою владою було окружне правління в складі окружного начальника, його заступника і трьох радників. На цьому рівні діяли поліція та совісний суд. До складу суду входили суддя (депутат від палати) і депутати від думи. Дума обиралася на один рік із купців і ремісників.

На рівні області проектом Г. Андрузького передбачалися обласна палата, обласне управ­ління, поліція, магістрат, інші інституції соціального напрямку (опікунська рада, навчальні заклади, будівельно-шляхове управління тощо).

У складниках держави — штатах законодавчою владою був сенат, виконавчу владу очо­лював президент, при якому знаходився цензурний комітет. До гілки виконавчої влади вхо­дили комітети — внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фінансовий та наглядовий. Штати мали вищі навчальні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий заклад виховання.

Усі штати об'єднувала державна надбудова, що складалася із Законодавчих зборів, Державної ради, куди входили президент республіки, міністри, прокурор, а також прези­денти штатів. На цьому рівні діяли міністерства фінансів і промисловості, військово- морське, а також міністерство юстиції, чого не було на рівні штатів. Міжнародні від­носини здійснювалися тільки на рівні держави, тут передбачалося міністерство закордон­них справ. Окрім означених органів виконавчої влади, проект передбачав міністерство внутрішніх справ, тюремний комітет, посаду державного прокурора. Як і в автономних штатах, у державі діяв наглядовий комітет.

Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства на державу і право мали ве­лике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси — єдиним кри­терієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни мо­нархії демократією.

В XIX столітті в політико-правовій думці України виокремлюється ліберально-демократичний та радикально-демократичний напрям, основними аспектами якого були національне визволення, суспільний та державний переустрій на засадах парламентаризму, забезпечення прав і свобод лю­дини, а перегодом і свободи господарювання.

Ліберально-демократичне спрямування мало місце в державно-правових поглядах М. П. Драгоманова, В. Б. Антоновича, радикально-демократичне — у вченнях С. А. Подолинсь- кого, М. І. Павлика, О. С. Терлецького та інших.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений.

Досліджуючи генезис та сутність права і держави, мислитель вважав найбільш суттєвим чин­ником, який сприяв виникненню держави і права розвиток людського розуму, що викликав зміну поглядів на порядки в додержавну епоху, а також ускладнення суспільних відносин та виникнення об'єднань людей (сім'ї, роду, племені та інших колективів).

Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загальної волі народу, волю біль­шості. Причому така воля може не співпадати з інтересами окремих осіб і груп людей.

Закони повинні встановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Всі гро­мадяни, посадовці, законодавці і прості люди повинні бути рівними перед законом. Однією з умов вдосконалення суспільного і державного ладу має бути демократизація права, ство­рення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи.

Права і свободи людини і громадянина не можуть бути відмінені або скасовані ні поса­довцями, ані постановами, ні законами. Вони повинні захищатись у судовому порядку.

Важливим джерелом права М. Драгоманов вважав звичай. З цього приводу він зазна­чав, що вивчення звичаєвого права дає можливість побачити його зв'язки з загальною еволюцією суспільства і правової свідомості народу. Звичаєве право у вченні мислителя постає як система юридичних звичаїв, загальнообов'язкових правил поведінки, продукт правової свідомості. Воно відіграє важливу роль у формуванні принципів писаного права і правотворчості.

В історії теоретичної думки про право і державу України другої половини XIX століття важливе місце посідає науковий доробок Сергія Андрійовича Подолинського (1850—1891).

Безпосереднє ознайомлення в ряді країн Західної Європи з передовими теоріями, співпраця в складі «Київської громади» з провідними вченими та представниками інтелігенції України, а також знайомство з К Марксом, Ф. Енгельсом та іншими мислителями Європи сприяли транс­формації світогляду С. А Подолинського від народництва в бік радикального демократизму.

Вчений вважав право продуктом розвитку як культури, так і економічного життя суспіль­ства і всілякі зміни в структурі економічних відносин або розвитку культури викликають зміни в структурі системи права і його норм.

Законодавство західних країн С. А. Подолинський вважав несправедливим, правовою ос­новою нерівності, яке оберігає приватну власність.

При цьому в роботі «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) С. А. Подолинський піддав аналізу Магдебурзьке право, яке прийшло в українські землі з німецькими переселенцями в часи середньовіччя. Він стверджував, що його норми лише частково забезпечували само­управління. В основному вони були направлені проти робітників і простих людей, скрізь бу­ло дозволено за плату виключне право на всяке ремесло.

Магдебурзьке право, на думку мислителя, з часу його запровадження заперечило систему самоуправління, що існувала в українських землях, запровадило в судах чуже право, засно­ване на німецьких звичаях, зашкодило українському звичаєвому праву, якому він приділяв важливе значення в подальшому розвитку українського суспільства.

В роботі «Про хліборобство...» мислитель стверджував, що з ліквідацією приватної влас­ності зникнуть всі види злочинів, оскільки саме вона є їх першопричиною. Закріплення при­ватної власності на землю, на думку С. А. Подолинського, було законодавчим закріпленням основ всякої несправедливості.

У боротьбі зі злочинами він пропонував не встановлювати жорсткі види покарань, а усунути умови, які їх породжують. У роботі «Громадівський рух в Англії і Ірландії», підгримуючи ідею англійського сощаліста-утопіста Р. Оуена щодо зміни кримінальної політики, С. А. Подолин­ський стверджував, що не людина винна в своїх злочинах, які вчиняє по відношенню до інших, а винні в цьому умови життя людини; тому, щоб унеможливити злочинні прояви слід змінити умови життя, зробивши власність і працю загальними.

При цьому у своєму вченні про право і державу мислитель переоцінював можливості громади, ставив її вище юридичних установ держави. Він мріяв про суспільство, в якому не має бути судів, а 'їх функції повинні виконувати громади. В умовах вирішення економічних проблем не буде умов, які народжують злочини, отже не буде і злочинців. При громадівському житті, стверджував ми­слитель у згадуваній роботі «Про хліборобство...», «не потрібно буде ні законів, ні поліції, ні острогів, ні холодних, ні арештів і ніякого іншого покарання».

В державі майбутнього власність на засоби виробництва буде всенародною, народ буде власником землі, заводів і фабрик.

Політичною основою держави має бути громада, в якій об'єднаються трудящі з метою виконання загальних справ спільноти. Основними принципами організації діяльності грома­ди будуть самоврядність, демократичність, суверенітет народу. Окремі громади села, району та інших територіальних одиниць будуть об'єднуватись на засадах федерації у союз громад. Громада буде виконувати функції управління загальними питаннями певних територій і дер­жави в цілому, вирішувати питання власності, виробництва та розподілу.

Кожна громада має свою власність, певна частина якої належить кожному члену громади. У таку суспільну власність повинна перейти земля поміщиків, яка повинна бути основою ор­ганізації великих господарських утворень. Управління виробничими структурами: заводами, фаб­риками, сільськогосподарськими об'єктами повинно обиратись громадівцями на необмежений термін з можливістю переобрання тих, хто належним чином виконує доручені обов'язки.

В умовах суспільного виробництва операцій купівлі-продажу не буде, їх заступить пря­мий товарообмін. У зв'язку з чим відпаде необхідність у грошах. Громада повинна поєднати в собі законодавчу, виконавчу і судову функції. Всі рішення повинні прийматись на зборах громади шляхом надання згоди з питань, що вирішуються всіма її членами.

Водночас мислитель передбачав наявність у республіці волосних і уїзних органів, які повинні формуватись з депутатів, що обираються громадівцями і виконують настанови останніх.

Окрім цього, на рівні держави повинен бути створений орган у вигляді Ради громад, до функцій якого було б віднесено розгляд питань, що виникають між громадами. Суспільні відно­сини в громадах повинні регулюватись нормами, що встановлюються ними.

Кінець XIX — початок XX століть ознаменувався подальшою диференціацією політико- правових поглядів в Україні. Серед чинників, які сприяли цьому процесу, були інтенсивний розви­ток економіки, загострення соціальних протиріч, поширення робітничого руху і пролетаризація селянства у зв'язку з відміною кріпосництва, а також збільшення протестного потенціалу сус­пільства.

З другої половини XIX століття, інтенсифікація виробничих і обмінних процесів почалась на українських землях, що входили до складу імперії Габсбургів, а в 60—80 роки було про­ведено аграрну, судову і військову реформи, що сприяло промисловому перевороту в Російській імперії, вплив якої поширювався на 80 % українських земель.

Становленню багатоманітності теоретико-правових учень сприяли також розширення ко­мунікативних зв'язків, безпосереднє ознайомлення вчених, суспільних і політичних діячів з науковими теоріями, практикою державного будівництва та соціальними процесами в краї­нах Західної Європи, налагодження співпраці між представниками української громади і куль­тури, що жили в підросійській території України та Галичині.

Водночас формування плюралізму державно-правових теорій було обумовлене політизацією суспільних процесів, залученням до них представників різних соціальних верств, виникненням політичних партій.

З кінця вісімдесятих років XIX століття до 1905 року в Україні була створена 31 політична партія. Впродовж кількох десятиліть, з кінця XIX до середини XX століття в Україні сформува­лась суспільно-політична думка, яка охоплювала кілька окремих, взаємопов'язаних і взаємо­залежних напрямів, серед яких були: демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, націона­лізм, комунізм і фашизм.

Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові Івану Яковичу Франкові (1856—1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX—XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків а боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів.

І. Франко за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. У 1877 р. зазнав арешту за пропаганду соціалізму.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Пи­тання філософії, права і політики, особи і держави знайшли відображення в його творах «Фор­мальний і реальний націоналізм», «Що таке прогрес», «Про соціалізм», «Наука та її взаємини з працюючими класами» та ін.

За І. Франком, з виникненням приватної власності виникає і держава з притаманними їй апара­тами управління і примусу. Він був прибічником ідеї гро те, що політичні інститути і право вип­ливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах сус­пільного життя. Поняття «право» і «закон» він розглядав як генетично пов'язані, але не то­тожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціально спрямованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 p., яка не брала до уваги просту людину.

Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ'я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.

Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам спра­ведливості, бо в її практиці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санкції про­курора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.

Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх «Тюремних сонетах», у нарисах тюремного життя («На дні», «До світла»), а також у сатиричних творах «Дві конституції», «Історія однієї конфіскації» та ін.

Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження пря­мого й рівного виборчого права, що дало б змогу на першому етапі розширити коло вибор­ців, а на другому — заволодіти політичною владою в країні.

Суспільним ідеалом І. Я. Франка була соціалістична держава. Проте в його уяві поняття соціалізму не співпадало з поняттям засновників цього державно-правового вчення. Зокрема, в статті «З історії робітничого руху в Австрії» він писав, що Марксова доктрина, «в якій не зва­жаючи на її мниму свободолюбність у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських». Запропонована Марксом «програма державного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій».

Впродовж всієї своєї політичної діяльності Іван Франко пробував поєднувати дві лояль­ності — національну («служіння інтересам свого народу») та соціалістичну («вірність за­гальнолюдським, поступовим, гуманним, ідеям»). Таке поєднання — так званий «українсь­кий дуалізм» — було дуже характерним для розвитку української політичної і правової дум­ки наприкінці XIX — початку XX ст. Ще про діячів Старої київської громади офіційна російська преса писала, що вони в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка), а в другій «Капітал» К. Маркса.

Базою соціалістичного устрою за вченням мислителя має бути комбінований союз, сувора організація праці, централізована робоча сила і федерація всіх людей в одному союзі з від­повідним поділом праці.

У державі мають бути створені реальні умови для забезпечення свободи кожного громадяни­на шляхом узгодження індивідуальних та загальних інтересів.

Така держава має будуватись на засадах федерації, до якої повинні увійти всі землі України. Слов'янські народи також повинні об'єднатись на засадах демократичного федералізму.

Багато уваги проблемам політики і права, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділив вчений Юліан Олександрович Бачинський (1870—1940).

В роботі «Україна irredenta» Ю. О. Бачинський виклав своє правове вчення. Право мисли­тель вважав похідним від держави і таким, що залежить від її історичного типу.

У свою чергу сутність права, правовий державний порядок залежать від соціального класу, що знаходиться гри владі. Форма права змінюється разом із зміною форми держави. Соціальна роль права проявляється в оформленні нових владних інститутів держави, закріпленні політичного по­рядку, а в державі майбутнього, гро яку мріяв Ю. О. Бачинський, також у забезпеченні грав людей.

На зламі століть у державно-правовій думці України в окрему течію виокремився консер­вативно-монархічний напрям, який, за визначенням Івана Лисяка-Рудницього (1919—1984), не дивлячись на те, що був «...найслабший і найменше підтримуваний у масах...», але «...зро­бив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття».

Фундатором цього напряму був історик і соціолог, виходець з польського шляхетного ро­ду В'ячеслав (Вацлав) Липинський (1882—1931). Основні аспекти свого вчення він виклав у роботі «Листи до братів-хліборобів» та інших творах.

За визнанням відомого українського філософа Мирослава Поповича, В. Липинський у першій чверті XX століття став чи не єдиним послідовником, культурним, відвертим полі­тичним ідеологом консерватизму.

У 1917—1921 pp. В. Липинський був прибічником демократії, вважав, що тільки вона «може стати твердою опорою української національно-державної ідеї, тільки вона в силі тепер перейня­ти на себе боротьбу, котру за цю ідею вели давніше — верства боярсько-дружинна в часах Київської держави і верства козацька в часах гетьманщини. І процес економічного, політичного та культурного росту української демократії — се одночасно процес творення Вільної України».

Відповідно до цих уподобань В. Липинський в Нарисі програми Української демократич­ної хліборобської партії (1917) виклав суспільний ідеал — проект Української Демократич­ної Республіки, в якій найвища державна влада «у всіх справах внутрішніх і міжнародних» реалізується Законодавчим (Сеймом) та виконавчим (Генеральним Секретаріатом (Радою Міністрів)) органами. За цим проектом Законодавчі Збори повинні обиратись на 4 роки шля­хом рівного, вселюдного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за про­порційною системою.

Главою Української Демократичної Республіки є президент, що також обирається на 4 ро­ки, якому надано право представляти державу, а також у законодавчому порядку визначені його «правно-державні функції».

Водночас у проекті йдеться про запровадження таких демократичних інститутів, як законо­давча ініціатива та референдум, юридичне гарантування і забезпечення «прав всіх горожан (незайманість особи, волю друку, слова, спілок, страйків і т. д.) і національно-культурних прав національних колективів».

Законодавчо повинен бути визначений порядок пропорційного представництва «націо­нальних колективів» у владних органах, запроваджене широке місцеве самоврядування і куль­турно-національна автономія.

Аспекти правової державності були викладені і в інших положеннях програми. Передба­чалось, зокрема, що «громадянські права і обов'язки мусять бути рівні для всіх. Все дер­жавне законодавство, суд і вся державна адміністрація мусять формуватися на суто демокра­тичних засадах і мати на меті добро всієї людності України, без ніяких привілеїв для пооди­ноких станів, класів, полу і віри». Для забезпечення функції захисту суверенітету держава повинна мати побудовані на демократичних засадах сильну армію і флот, характер діяль­ності яких слід наблизити до «типу всенародної міліції».

У проекті державного устрою майбутньої держави В. Липинський значну увагу приділяв пи­танням свободи віри, зазначаючи, що «перше місце мусить належати церкві православній, яка повинна бути автокефальна, незалежна від всяких чужесторонніх політичних впливів і від дер­жави в своїм внутрішнім ладу». На таких же засадах повинні діяти в Україні греко-католицька і римо-католицька церкви. Матеріальний стан священиків повинен забезпечуватись державою.

Поміж основних завдань держави мислитель виділяв також розвиток освіти і культури, створення системи навчальних закладів для селян-хліборобів.

Перегодом, в еміграції, на основі аналізу причин втрати можливостей утворення неза­лежної української держави В. Липинський змінив соціально-політичну орієнтацію.

Викладаючи своє бачення щодо походження держави мислитель стверджував, що вони з'яв­ляються в результаті зовнішнього і внутрішнього завоювання. Перше має місце у разі захвату ін­ших територій, а внутрішнє — коли влада завойована представниками з місцевого населення.

Носієм влади, на думку вченого, завжди є провідна верства суспільства. Він виділяв три таких верстви — джерела влади: військових, економістів та інтелігентів. Причому вважав, що перші дві мають провідне значення, а інтелігенція виконує допоміжну роль.