Античний стиль (Давня Греція та Давній Рим).

І. Поняття «античне мистецтво, «античний стиль» стосуються пам’яток Давньої Греції та Давнього Риму. Дійсно, принципи формоутворення – як і загальні світоглядні засади тут мають багато спільного. Водночас, в залежності від менталітету, державного устрою культури цих держав різняться між собою, що простежується в стилістичних відмінностях пластичних мистецтв.

1. Роль сполучної ланки між культурою Давнього сходу та античною цивілізацією за багатьма параметрами відігравав регіон Єгейського моря, провідним осередком якого були Крит і Мікени. Особлива роль Криту підкреслюється міфологією: там переховували немовлям Зевса, туди ж він відвозить у вигляді бика Європу (звідси і ритуальний характер «гри» з биком), а його син Мінос стає правителем острова. Крито-мікенська культура, що досягла розквіту у часи давньоєгипетського Нового царства, мала багато спільного з єгипетською образотворчою традицією у галузі форм, але відмінною за суттю. Якщо мистецтво єгиптян було зосереджене на заупокійному культі і уславленні божественної влади фараонів, весь сюжетно-образний бік критських стінописів, скульптури, прикладного мистецтва має виразний світський, оптимістичний характер.

Цікаво, що на Криті відсутні храми і найвищі досягнення архітектури втілені в в палацовому комплексі Кносу. Його особливістю стала відсутність більш-менш чіткого плану споруди – палац асиметрично розростається на кількох рівнях навколо внутрішнього двору і вражає кількістю сходів, коридорів та переходів, світлових шахт. Відсутня і різниця між зовнішнім і внутрішнім простором. Коридори взаємно пересікаються, опори виникають без всякої логіки, створюючи враження руху без напряму як основної функції. Найвиразнішим елементом архітектури Кноського палацу є його дерев’яні, пофарбовані в червоне з чорним колони, що звужуються донизу, ніби поставлені «з ніг на голову», з особливою капітеллю в вигляді могутнього валу.

Складовою комплексу є численні розписи – передусім орнаментальні, де переважають рухливі мотиви спіралі та хвилі, що розміщаються без врахування членувань стін і кутів, «перебігаючи» з площини на площину. Розписи виконувались в обмеженій гамі червоних, жовтих, блакитних, чорних кольорів. Захоплює невимушене, декоративне використання барв. Чоловічі постаті виконувались червонуватим кольором, жіночі – білим. Багато в чому трактування фігур подібне до давньоєгипетського - як в композиціях «Збирач крокусів» чи «Цар-жрець». Але настрій композицій зовсім інший – оптимістичний і самі композиції дуже вільні – на взірець знаменитої «Парижанки». Як і в архітектурі та інших видах мистецтв, на зміну статиці приходить динаміка («Акробати з биком»).

В скульптурі – пластиці малих форм – простежується потяг до натуралізму і живописності. Замість «формул» жестів і рухів в образотворчості єгиптян – величний рух «Богині зі зміями», де поліхромія відіграє значну роль у формуванні образу. Особливо яскраво динамічність крито-мікенської образотворчості виявляється в унікальній кераміці, яка поєднує пластично-живописні складові. Вази стилю «камарес» (переважно білою або червоною фарбою по чорному тлу), «морського» стилю (чорною фарбою по світлому черепку) та інші гончарні вироби мають декор, що базується на рослинно-водних мотивах: водоростях, раках і мушлях, хвилях, рухливих спіралях тощо. В пізньомікенському мистецтві яскрава динамічність змінюється, в свою чергу, на урочисто-тектонічний «палацовий стиль. Привертає увагу і світський характер критського костюма – зокрема, жіночого. Якщо чоловіки носили одяг на взірець схенті, то жінки убирались в сукні, що складались з тугого ліфу з короткими рукавами, що оголював груди та широкої спідниці в горизонтальні оборки. Такий костюм мав підкреслено тілесний вигляд і попри зовнішню протилежність, вплинув світоглядно-естетично на одяг греків.

2. На початку першого тисячоліття до нашої ери серед племен, що населяли територію Давньої Греції, відбувається процес розпаду родового ладу. Він супроводжується оформленням світогляду давніх еллінів – міфології, яку на перших порах передавали аеди. Прагнення еллінів пояснити світоустрій реалізується у дуже розвиненому пантеоні богів, які на відміну від давньосхідних богів були абсолютно подібні до людей у всіх почуттях і вчинках, лише несмертні. Греки вірили в розумність керованого богами світового ладу і тверезо оцінювали місце і можливості людини, яка повинна підкорятись долі та зберігати гармонію і єдність світу.

Таке трактування обумовлює становлення античного антропоцентризму, зосередженого на людині, уславленні краси її тіла – його закономірності, організованості, пропорційності, симетричності і доцільності (за Вітрувієм). Мистецтво Давньої Греції, розкриваючи реальність світу, правдиво відтворює передусім людину, яка є центром і героєм сюжетів епосу, театру, скульптури. Антропоцентризм лежить в основі формування характерних рис художнього стилю загалом. Можна сказати, що стиль грецької архітектури і скульптури – перетворене зображення одухотвореного тіла людини. Друга особливість мистецтва еллінів – раціоналізм.

В процесі становлення давньогрецький стиль базувався на досягненнях далекосхідного та крито-мікенського мистецтва а також – культури дорійців, що прийшли з півночі.. Відносно архітектури, то в гомерівський період будівництво цивільне, типове для мікенської культури, відступає на другий план: на зміну палацам і фортецям приходять сакральні споруди. Давньогрецька архітектура протягом гомерівських часів та початку архаїки зберігає форму магарона, улюблену ще у ахейців. На початку VII ст. до н.е. було розроблено систему раціональних співвідношень між опорами та перекриттям – ордер. Формуються два основних напрямки: доричний – більш ранній, громіздко-величний та елегантний іонічний; в добу пізньої класики, з’являється коринфський. Дорійський напрямок прагнув до монументальної мужності, а для іонійського характерні вишукана «жіночна» легкість ліній.

Найулюбленішим типом храму став перистиль чи периптер / “з усіх боків окрилений” /, тобто, споруди, обнесені з усіх боків колонадою, Основними складовими частинами ордера є: трьохступінчастий стереобат, на якому стоїть периптер; колона з базою /в доричному ордері – без бази/, канелюрами і капітеллю; антаблемент (архітрав, фриз, карниз), двоскатний дах з двома фронтонами. Основні відмінності в ордерах стосуються колон, зокрема – капітелей. Якщо дорична капітель має чітку геометричну форму і складається з ехіни та абаки, то іонічна капітель має пишні закручені волюти, а коринфська – стилізований кошик з листям аканта. Середня частина антаблемента – фриз – поділений на тригліфи та метопи, що оздоблювались рельєфом. Всередині – наос. Можна сказати, що грецький храм – житло бога цілком подібного до людини.

Загалом ордерна система давньогрецької архітектури надає спорудам якостей типового будівництва з чітко обумовленими параметрами можливих варіантів будівель - на взірець співвідношення кількості колон на коротких та довгих сторонах прямокутника (1 До 2 плюс одна колона по довгій стороні для симетрії). Пропорції колон, розміри капітелей і баз розраховані виходячи з пропорцій постаті людини. Апогеєм такого уподібнення можна вважати використання в Ерехтейоні та інших храмах постатей кор та атлантів в якості колон-опор. Бездоганне чуття мірності і врахування специфіки зорового сприйняття людиною об’єкту на відстані справляють враження довершеності – наприклад, Парфенону. При достатній величності храм співрозмірний глядачеві.

На відміну від давньоєгипетського монументалізму, який був покликаний підкреслити мізерність людини і грандіозність святилища божества, монументальність давньогрецьких храмів - Парфенон як і інші споруди Акрополя – надихає і звеличує людину. Тобто, стильність грецької архітектури – логічне, розмірене членування форми, що візуально виявляє розподіл функцій окремих частин. Важливо, що грецькі споруди мають передусім не утилітарний, а художньо-образний смисл. Можна сказати, що архітектура Давньої Греції – образотворча, тоді як скульптура – архітектонічна і немає чітких меж між різними видами пластичних мистецтв, що знаходяться в гармонійній рівновазі. Не слід також забувати, що і архітектура і скульптура Давньої Греції була значною мірою поліхромною – зокрема, в архітектурі використовувались синій, червоний кольори з чорними контурами чи позолотою. В скульптурі ж використовувалась інкрустація (інкрустовані очі), та дорогі матеріали – зокрема хризоелефантинна техніка, в якій працював Фідій. В цьому простежуються глибинні зв’язки з давньосхідною мистецькою традицією. Взагалі еллінське мистецтво ще не знає чіткого розмежування між видами пластичних мистецтв, через що архітектура - живописна, а живопис – скульптурний. Скульптура ж має виразно геометричний характер.

3. В часи архаїки кругла скульптура демонструє виразні впливи єгипетської пластики: вона статична і має малу розчленованість мармурового блока («Богиня з зайцем» тощо). Разом з тим архаїчні кори і куроси сповнені такого оптимізму і чуття тілесності, які відсутні в єгипетській пластиці (за виключенням амарнського періоду). Класична еллінська скульптура містить в собі ті ж риси раціональної мірності. Геометризм скульптури базується на точному розрахунку і модульності пропорцій, про що свідчить знаменитий «Канон» Поліклета та його Дорифор. Дещо абстрагований ідеал тілесності втілено тут майже з математичною ретельністю. Так, Поліклет твердив, що голова ідеально пропорційної постаті складає одну восьму зросту, а вся фігура ділиться у всіх відношеннях на 3,5,8 частин згідно правила золотого перетину.

Той же раціоналізм і геометрія спостерігається в деталях: трактуванні голів, рук, ніг статуй. Обличчя персонажів симетричні - як і зачіска на голові; незалежно від віку і характеру образу обличчя по висоті ділиться на 3 рівних частини і відповідно суворо симетрично розташовані очі, ніс, вуста. Подібні рішення призводять до відсутності емоцій і характерної піднесеної ідеалізації творів – скульптура греків при граничній тілесній переконливості створює узагальнені образи богів і героїв, якими вони мають бути. Навіть такі конкретні персонажі як «Дискобол» Мирона відзначаються беземоційністю – обличчя спортсмена абсолютно не співвідноситься з напругою фігури і вражає безстрасністю.

Причиною такого трактування є загальні етичні принципи еллінів, які прагнули до урівноваженої стриманості в житті (згідно девізу: «В меру радуйся удаче, в меру в горести горюй»). Свідоме уникнення індивідуалізації в скульптурних образах обумовило і відсутність портретного жанру протягом періоду класики. Прагнення до ідеалізації дійсності найкраще виявлялось не в портретах конкретних осіб, а в відтворенні пластики оголеного тіла та драпіровок одягу. Якщо придивитись до уславлених творів Фідія чи Праксителя, то переконуємось, що красі стопи, руки чи складок хітону приділено не менше уваги, ніж обличчю. Можливо саме тому і напівзруйновані статуї сприймаються цілісно і гармонійно. Тобто, ідеалізація, гармонія, своєрідна «статика руху» стали тими стильовими відмінностями давньогрецької пластики, які в майбутньому в певні часи стають еталоном для наслідування. Раціональне художнє мислення стане основою класицизму в мистецтві Нового часу – від Ренесансу до Ампіру.

4. Гончарство та пов’язаний з ним вазопис вже в гомерівські час демонструє найвищий рівень. На межі тисячоліть виконані на крузі вироби почали розписувати лінійно-геометричним орнаментом можливо магічного значення. Великим розмаїттям відзначаються форми посуду, в залежності від призначення. Одні використовувались для зберігання рідин – піфос, пеліка, гідрія; амфора – для рідин і зерна; для змішування вина з водою – кратер, дейнос; охолоджування – псіктор; наливання – ойнахойя, пиття – кілік. Крім цього – арібаллоси, ритони, лекіфи. Всі вони захоплюють довершеністю форми, функціональністю, гармонією декору і тектоніки. Кращими творами геометричного стилю слід вважати вази, а власне, культові посудини з Діпілонського кладовища. Вони вищі за людину і слугували надгробками євпатридів. Вся поверхня ваз вкрита розписами. Орнамент відіграє роль не лише декоративну, а покликаний підкреслити тектонічні, конструктивні особливості посуду. Поверхня розділена на окремі горизонтальні смуги-пояси, утворені геометричними узорами: трикутниками, меандрами, зірками В розписах цих ваз з’являються мотиви процесій, гранично стилізованих, підпорядкованих орнаментиці.

Давньогрецький вазопис доби архаїки і класики – як, вірогідно і стінописи – демонструє подібну до архітектури стильову еволюцію – від тектонічного геометричного через строгий чорнофігурний і вишуканий червонофігурний до надмірно розкішного пізньоеллінського «килимового» варіантів. Чорнофігурний розпис з його доцільністю, конструктивною виразністю, (вироби Ексекія) змінюється на пластично-живописний червонофігурний – до речі, як і сама форма сосудів. А «рамки» композицій, що чітко відмежовують зображення згідно тектоніки виробу перетворюються на легке обрамлення складних сюжетних композицій, що мають самодостатнє значення. Порівняно з чорно фігурним розписом червоно фігурний збагачує вазопис як розмаїттям сюжетів – окрім міфології ще й події повсякденного життя – так і більш детальним, вишукано-лінійним трактуванням сцен («Пеліка з ластівкою»).

5. Завдяки вазопису класичної доби можна скласти уявлення про засади формування давньогрецького інтер’єру. В його основі – гармонійна простота. Форми меблів, розроблені еллінами, теж раціональні і вишукано-гармонійні завдяки пропорціям. Вони прикрашались набірною мозаїкою. Основні типи меблів – лави стільці та церемоніальні стільці, ложа, скрині. Зокрема, характерну античну форму має клісмос – крісло з ніжками у вигляді гнучко перехрещених шабель. Поряд зі столами звичних обрисів зустрічаються низенькі столики на трьох ніжках – часто з завершенням у формі звіриних лап. Внутрішні приміщення прикрашались декоративними переважно орнаментальними розписами (кесонні стелі і стіни), а підлоги – мозаїкою. Улюбленими колорами були синій,жовтий та смарагдовий. Досить широко застосовувались тканини – килими на підлогах, покривала ліжок тощо. Мотиви орнаментів – стилізовані архітектурно-рослинні, особливо уживані – пальмети та знаменитий меандр – «спрямлена» спіраль як уособлення еллінського геометризму.

6. Призначення давньогрецького костюму виявлення гармонії людської постаті. Співвідношення фігури принципово інше, ніж у єгиптян. Кщо в давньосхідному костюмі його форма задається заздалегідь. То одяг еллінів набуває форму лише на фігурі. Греки максимально обігрують здатність тканини збиратись у складки, не кроять її і майже не зшивають. Найчастіше прямокутні чи овальні шматки тканини збирались у вертикальні складки, обгортаючи тіло. Необхідність щоразу закладання і закріплення складок одягу призводило до щоденного власного моделювання костюма носієм, що надавало одягу особливої емоційної індивідуальності. Драпірування демонстрували як красу тканини так і підкреслювали істинні форми тіла. Крім цього гендерний розподіл еллінського костюма виявляється більше не в основних компонентах, а в аксесуарах та декорі.

Основні види одягу – хітон та гіматій. Одягом юнакам слугував короткий хітон екзоміс, а поверх нього – недовгий плащ - хламіда. Поважні чоловіки крім довшого хітона вбирались в гіматій – великий плащ (два на чотири метри), яким можна було повністю обгорнути тіло з головою. Різні способи його драпірування виявляли соціальний стан і рід занять (ораторський тип драпіровки) греків. Жінки убирались в довгі хітони. Більш ранній, простіший варіант – дорійський пеплос - та нарядний іонійський хітон – прикрашались каймами. Обидва варіанти скріплялись по лінії плечей застібками і підперезувались. Жінки також убирались в більш легкі гіматії. Підпорядковуючись особливостям певної людської постаті, її природним лініям, еллінський костюм максимально повно реалізував стилістичні риси античності.

ІІ. На Апенінському півострові в першому тисячолітті до нашої ери склалась розвинена етруська культура міського типу. Міста будувались з дерева і цегли-сирцю, тому вони не збереглись. Маючи розвинений культ архаїчного заупокійного типу, етруски велику увагу приділяли похованням. Тому і їх мистецтво пов’язане зі спорудженням і прикрашанням гробниць. При цьому в основі даної традиції лежить прагнення, щоб предмети і зображення нагадували (відображали) реальність. В цьому зацікавленні повсякденністю – відмінність етруської скульптури і живопису попри безсумнівні впливи еллінської творчості. Особливо чітко даний факт проявляється при огляді розписів гробниць. Сюжети фресок окрім погребальних сцен відображають земне життя покійників. Їх герої – музиканти і танцівники, міфологічні персонажі, мисливці і рибалки. Вражає поєднання декоративної спрощеності і натуралізму – підкреслена виразність жестів і міміка облич, насичені теплі барви, постаті чітко виділені контурами. Лише з 4 ст. до н.е. на зміну ритуально-емоційному настрою приходить смуток і поглиблюється реалістичність композицій (з’являється перспектива). З погребальними обрядами значно пов’язана і етруська скульптура. Характерно, що етруски використовували для робіт переважно глину і досягли дуже високого технологічного рівня в теракоті складних композицій. Окрім декоративно - архітектурних елементів ( антефікси) виконувалась погребальна скульптура – канопи та саркофаги - і статуї богів. Справжніми шедеврами майстерності вважаються саркофаг подружжя з Черветері та Аполлон з Вей.

Культура Давнього Риму поєднала в собі певні місцеві традиції, такі як спадщина етрусків, з дуже вагомим впливом давньогрецьких духовних засад. Ментально римляни відрізнялись від греків ще більшим раціоналізмом та практицизмом мислення, що виявилось у культурному внеску в цивілізаційний процес: наприклад, грекам ми завдячуємо розвиненою міфологією, яка синкретично віддзеркалила мрійливість еллінського світосприйняття, а римляни подарували світові правовий кодекс, який і по сьогодні вивчають майбутні юристи. Для римлян цілком прийнятним виявилось запозичення давньогрецького пантеону з доповненням його місцевими богами; якщо греки сповідували культ краси людини, то для римлян характерним був культ сили і влади, державності і нездоланності Риму. Подібне ж ставлення до культурної спадщини греків спостерігається і в мистецькій сфері. Греки розробили ордерну систему архітектури, яку застосували для створення гармонійних храмових комплексів. Візуально ця система втілювала ідею гармонійної рівноваги вертикалі та горизонталі в колоні та архітраві. Римляни, опираючись на досягнення греків, поєднали колону з аркою і склепінням, що символізувало засади єднання та підпорядкування і найповніше реалізували свої архітектурні пошуки в палацах, цирках, термах, акведуках та інших спорудах цивільного призначення. В давньогрецькій скульптурі відтворено піднесено-ідеалізовані образи прекрасних богів і героїв, а римляни, освоївши давньогрецьку майстерність, найповніше виявили її в портреті. Тобто, ми можемо констатувати спорідненість культурних традицій Давньої Греції та Давнього Риму, яка дозволяє говорити про загальну античну культуру і разом з тим відмічаємо окремий внесок кожного з давніх народів у спільну спадщину.

7. Архітектура Давнього Риму розвивалась, як зазначено, на поєднанні давньогрецьких будівельних досягнень з місцевими. Зокрема, римляни адаптували ордерну класичну систему культових споруд до традиційних етруських храмів на високому постаменті, відмовляючись в більшості випадків від типу периптера і надаючи колонам чи півколонам довших сторін прямокутника чисто декоративних функцій. Вони також доповнили грецькі ордери найбільш конструктивним, спрощеним тосканським ордером та найбільш декоративним – композитним. З поєднання арки, колони та склепіння утворили арково-ордерну ячейку (тріумфальні арки) і розробили принципи зведення величних склепінь на взірець Пантеону. Численні форуми, амфітеатри, тріумфальні арки демонстрували силу і розкіш.

Прагматизм римлян обумовив їх особистий внесок у будівельну діяльність. Вони винайшли бетон, застосування якого спростило конструкції (відмова від опорних склепінь), а випалювання цегли надало спорудам бажаної міцності. Найповніше римський варіант античного стилю виявляється в таких спорудах як Колізей, Гардський акведук, Пантеон тощо. Потяг до величності і розкоші зростає в імператорський період, коли мистецтво римлян завдяки контактам з давньосхідними культурами набуває особливої пишності. Римляни першими приділили провідну увагу внутрішньому простору своїх просторих споруд. Грецькі храми, наприклад були всередині дуже тісними, тоді як Пантеон захоплює величчю свого інтер’єру.

Серед цивільних давньоримських споруд особливе місце займають базиліки – будівлі для громадських засідань, що могли вмістити значну кількість людей. Базиліка була прямокутною, видовженою в плані і розділялась на нефи (проходи) рядами опор (колони чи стовпи з арками та склепіння). Середній неф був вищим і мав вікна над бічними частинами. Часто центральний неф завершувався виступом. Базилікальний тип споруди з містким інтер’єром і добрим освітленням став значним внеском римлян в архітектуру.

Засади грецького перистилю римляни використали в організації житлових споруд - в центральному залі-атриумі, навколо якого розташовувались інші приміщення (їдальні, спальні) і особливо – внутрішніх дворах-садах як важливої складової садибних комплексів. Такі рішення були продиктовані потребами максимального захисту, через що зовнішні стіни житлових споруд були глухими (без вікон).

8. Скульптура і живопис давнього риму мають подібні ж особливості і співвідношення з відповідними давньогрецькими мистецтвами. Як зазначалось, пластика римлян тяжіє до конкретності відтворення реальних образів. Маючи своїм джерелом ритуальну пластику етрусків і відповідаючи традиції збереження в родинах масок померлих предків, римська скульптура проявляється найбільш могутньо в портретному жанрі. Переймаючи всю майстерність еллінів у завданнях переконливої передачі людських постатей, латиняни зосереджуються на втіленні не абстраговано-нормативних а індивідуально-характерних деталей: рис обличчя, пропорцій фігури, а головне - переконливості почуттів і настроїв зображуваних (портрети Цицерона, сиріянки тощо). Сказане стосується передусім портрету республіканських часів, тоді як в період імперії портретна скульптура набуває ідеалізованого характеру, покликаного відтворити узагальнений обрах могутнього володаря-мператора.

Трагічне виверження Везувію в 79 році, знищивши Помпеї, Геркуланум і Стабію, зберегло для нащадків численні мистецькі пам’ятки і передусім – шедеври монументального живопису, які археологи відкрили світу у 18 столітті. Як і в скульптурі, в живописі римляни виявили себе з одного боку учнями греків, а з іншого – спадкоємцями етрусків. Стиль фресок демонструє широкий діапазон застосування засобів передачі вражень реальної дійсності – добре знання повітряної і лінійної перспективи, живі барви, світлотіньове моделювання тощо. Такі шедеври як розписи вілли Містерій і «Весна» із Стабії чи «Альдобрандинське весілля» демонструють блискуче знання анатомії невимушеність поз і жестів персонажів, яскраву образність. Загалом мотиви стінописів еволюціонують від більшої простоти і стриманості до пишності і насиченості. Разом з тим, чудово зберігається необхідний для даного виду живопису баланс між потягом до жіттєподібності та узагальненням і лаконізмом. Не менш блискучого рівня досягає мозаїчна техніка. Антична мозаїка, що використовувалась для оздоблення підлог, демонструє чудові орнаментальні рішення і ще більш яскраві – у фігуративних композиціях (битвам Олександра Македонського з Дарієм). Маючи більш умовний, стилізований характер, римська мозаїка зберігає певну реалістичність завдяки нейтральним світлим фонам, що надають сюжетним сценам відчуття повітряності.

9. Монументальність і розкіш притаманна оздобленню римських приміщень. Для багатьох античних римських інтер’єрів характерні кесонні стелі з позолотою, ліпним чи мальованим декором та мозаїчні підлоги. Стіничасто прикрашались розписами – імітацією облицювання, архітектурними мотивами, сюжетними сценами. Дуже виразним був червоний колір та поєднання 2-3 кольорів схожої тональності. Меблі, як і у греків, мали нерідко форму грифонів чи лев’ячих лап і щедро прикрашались різьбою та інкрустацією. Досить широко застосовувались драпірування. Значна роль в оформленні відводилась світильникам, скульптурі тощо.

10. Костюм давніх римлян також демонструє прагнення до виявлення краси людської постаті, однак робить ці принципи більш урегульованими та соціально виразними порівняно з еллінськими. Основу костюма, як і у греків, складає драпірований одяг, подібний до хітона і гіматія і разом з тим – відмінний. Його мета – виявити жіночу грацію та урочисту значимість чоловіка. В республіканські часи основні складові римського костюма – туніка і тога – нагадують хітон і гіматій. Разом з тим в Греції жоден елемент костюма ніколи не мав такого статусного значення як римська тога, завдяки способу носіння якої виявлявся соціальний стан носія, його вік, освітній рівень і державна належність: іноземці не мали права її носити. Юні римляни вивчали мистецтво драпірування тоги як важливу дисципліну. В імператорський період під впливом давнього сходу, зокрема – появою парчі костюм стає більш статичним, складки одягу – статичними, а кольори яскравішими і орнаменти інтенсивнішими.