Характерні особливості класичної філософії

ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ

ОСНОВНІ РИСИ1 ПОЛОЖЕННЯ

ВИЗНАЧНІ ШКОЛИ ТА ЇХ ПРЕДСТАВНИКИ

Класична антична філософія

(Греція V-VІ ст. до н.е).

• пошук першооснов світу. Космоцентризм (орієнтація на Космос як гармонійно організовану цілісність, що розвивається за своїми законами);

• атомістична теорія світу. Постановка основних філософських проблем (онто­логія, детермінізм, гносеологія);

• епістемний спосіб філософствування.

Левкіпп , Демокріт

• зосередженість на проблемах теорії пізнання. Чітка логічна фіксація визначень понять;

• практична розробка проблем риторики, граматики та логіки. Переконання у важливості мови для впливу на людину;

• розмежування ідей практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.

школа софістів: Георгій ; Прогагор ; Гіпій, Продік, Антифонт, Критій, Алкідам, Полемон та ін.

• усвідомлення місця філософії у суспільстві. Філософія - це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до світу. Предмет філософії: «людина-світ»;

• антропоцентризм. Софійний спосіб філософствування.

Сократ (469-399 р.р. до не.)

• поглиблення проблеми реальності існування загального («краси» взагалі,«мужності», «добра» тощо). Загальне - ідеальний предмет, ідея, що є еталоном, справжньою реальністю. Речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого – ідеального. Об’єктивний ідеалізм;

• ідея ідеальною методу пізнання, ідеальної держави тощо;

• проблема людини і її моралі. Софійність філософствування.

Платон (427-347 р.р. до н.е.)

• спроба системного підходу до філософії. Наука про суще (метафізика). Вчення про начала і чотири причини сущого. Форма і матерія;

• Форма як сутність усіх речей. „Форма форм” та закони і правила логічного. Вчення про категорії;

• Проблема соціальної орієнтації. Теорія світової держави

Арістотель (384-322 р.р. до н.е. )

Посткласична антична філософія (Греція ІІІ ст. до н.е - І ст. н.е.):

Криза демократичного суспільства;

Диктаторський режими;

Послаблення інтересу до теоретичного знання;

Втрата довіри до пізнавальної сили людського розуму

• сумнів щодо можливості пізнання об'єктивного світу. Істина не може бути встановлена на основі чуттєвого пізнання, Вона може бути доведена іншою істиною;

• констатація підкорення, "розчинення" індивіда як тілесної істоти у суспільно історичному світопорядку. Але поряд з цим визнання внутрішнього світу людини, де вона виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам („атараксія”)

скептицизм: Піррон, Енесідем, Агріпп, Секст Емпірік

прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які Повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до „незворушного” життя, як проста відсутність страждань).

• поглибленя атомістичної теорії. Матеріалістичне розуміння світу згідно із

законами існування об'єктів з їх властивістю «самочинного відхиленні» від «лінії необхідності»;

• ідея тілесності, «атомарності» душі. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі - рух атомів у тілі;

• сенсуалістське вчення про пізнання;

• оптимістична і утилітарна життєстверджуюча етика. Моральне життя погребує дотримання міри у всьому. Ідеал - у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість

полягає в тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. Взаємостосунки людей будуються на особистій вигоді, яка розповсюджується і на безкорисливу дружбу.

Епікурейство: Епікур

• Вчення про першооснову світу і невблаганну необхідність у ньому. Вивчення світу (хоча і є необхідним) не здатне завадити сліпій необхідності. Воно лише уможливлює більш розумно підкорятися необхідності, щоб щонайменше страждати;

• космоцентризм. Субстанцією Космосу є «пневма», «дух» (правогонь), що розливається у світі, створюючи усе навколишнє;

• етичне вчення будується на фаталізмі. Фатум - незаперечна істина, свобода ж -

ухилення від законів Космосу. Смирення перед необхідністю життя вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя

Стоїцизм: Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп

СТАРОДАВНІЙ РИМ

• прагнення пристосувати грецьку філософію до універсального духу світової римської держави.

• розвиток атомістичної теорії, вчення про щастя людини, на шляху до якого лежить дві перепони : страх перед потойбічною відплатою і страх перед Богом. Засобом подолання першої є філософія, яка може звільнити людину від цього шляхом просвітництва Другої - розуміння того, що боги (хоча і існують). не втручаються у життя людей;

• епістемічний спосіб філософствування.

Лукрецій Кар

• еллінізація стоїцизму. Антропоцентризм.

Людина - гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззвоні, а проникаючи у середину, зливаючись з нею, «проростає в душі»;

• визнається провідна роль долі (фатуму),

але поряд з цим наголошується на самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди (природна і надприродна) в житті людини.

Римський стоїцизм : Панацей

• синтез ідей еллінізованого стоїцизму з ідеями Платона

Посідоній

• вчення про душу (тілесність і духовність).

Бог виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стану достотного буття, то він станс божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі;

• людська природа (у своєму виникненні)

чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Істинна насолода душі можлива лише поза тілом.

Сенека

• зближення взаємопроникнення філософських вчень і шкіл. Еклектизм. Намагання примусити філософію працювати на конкретні політичні цілі. Прояв релігійної тенденції розвитку світогляду.

Римський еклектизм: Марк Тулій Цицерон, Марк Аврелій

• тяжіння до суто релігійною способу самоусвідомлення. Філософія набуває рис теософського вчення: - синтез уявлень про Космос та людину на основі філософії Платона. Ієрархічність будови дійсності. Єдине (справжнє бути) - Розум (нус) - Душа - Матерія (несправжнє буття); - існування ідеального світу, втілення ідеї в матерію, ідея безсмертя душі, Пантеїстичний зв'язок божественного та світського.

Неоплатонізм: Плотін, Прокл, Порфірій