Біологічні

розділ 1 ОСОБЛИВОСТІ

Плодових рослин

Глава 1. Біологічна

І ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЛОДОВИХ РОСЛИН

1. Ботанічна класифікація

і характеристика плодових рослин

За ботанічною класифікацією (систематикою) плодові росли­ни належать до типу покритонасінних, класу дводольних та різних порядків, родин, підродин і родів. У кожному роді здебільшого на­лічується до кількох десятків, а нерідко і сотень видів та різновид­ностей.

Порядок розоцвіті (Rosales)

Родина розанні (Rosaceae)

Підродина яблуневі (Pomoideae)

Яблуня {Malus). До цього роду належить 78 диких та 44 гіб­ридних, культигенних види, що свідчить про значний поліморфізм дикоростучих видів.

В Україні росте 12 видів яблуні, з яких 9 диких і 3 культур­них, що зустрічаються лише в садах.

Яблуня домашня (М. domestica) найбільш поширений на зем­ній кулі вид, який об’єднує понад 20000 сортів. Вирощування яб­луні в садах багатьох країн світу з помірним кліматом, де в осін­ньо-зимовий період температура повітря протягом двох місяців не вище 5—7 °С, зумовлене високою урожайністю, десертною якістю, транспортабельністю, тривалими строками зберігання плодів та достатньою зимостійкістю дерев.

Яблуня лісова (М. silvestris) — дерево до 8—10 м заввишки з широкою і густою кроною, гілки якої мають колючки. Дерева мо­жуть жити до 60—80 років, витримують морози до 35 °С, корене­ва система — до 16 °С, а в поверхневому шарі грунту — до 20— 22 °С. Плоди використовують для переробки, а в Росії з насіння ви­рощують підщепи для яблуні. Поширена в Лісостепу і Поліссі Ук­раїни, у Росії, країнах Північної і Західної Європи.

Яблуня низька (М. ритіїа) — дерево до 5—6 м заввишки з пірамідальною або округлою кроною. Порівняно з лісовою не така морозостійка і більш теплолюбна, добре розмножується відсадка­ми, кореневими паростками та зеленими живцями. Поширена в Україні (Крим), Середній і Малій Азії, на Кавказі.

До різновидів яблуні низької деякі вчені відносять яблуню ранню (дусен), парадизку і яблуню Недзвецького, інші вважають їх окремими видами.

Яблуня рання, або кущова, дусен (М. praecox) — дерево чи кущ до 4—5 м заввишки з овальною кроною, може витримувати морози до ЗО—32 °С, коренева система вимерзає при мінус 12— 13 °С. Плодоносити починає рано, плоди 3—4 см в діаметрі, задо­вільного смаку. Розмножується відсадками, кореневими паростка­ми. Має багато форм, деякі з них використовують як напівкарли- кові і середньорослі підщепи.

Парадизка (М. paradisiaca). Дерево або кущ до 2—3 м зав­вишки, витримує морози до 25—ЗО °С, а коренева система — до 8—10 °С. Утворює багато кореневих паростків, пагони без колю­чок, опушені. Плоди діаметром 3—4 см, кисло- чи прісно-солодкі. Коренева система ламка, розміщується поверхово, вимоглива до вологи. Розмножується відсадками та кореневими паростками. Ок­ремі форми, зокрема М 9, широко використовують як вегетатив­ну карликову підщепу.

Яблуня Недзвецького (М. Niedzwetzkyana) — дерево до 15— 20 м заввишки з широкорозлогою або округлою кроною, досить зимостійка. Гілки без колючок, фіолетово-коричневі. Характерною ознакою є наявність червоного антоціанового забарвлення плодів, листків і деревини; використовують у декоративному садівництві, селекції. Поширена в Середній Азії, Китаї.

Яблуня сливолиста, або китайка (М. prunifolia). Висота де­рева досягає 10 м, морозостійка, з сильно розгалуженою корене­вою системою. Плоди діаметром 1,5—4 см, червоні або зеленува­то-жовті з неопадаючою чашечкою; використовують для перероб­ки та свіжими, а з насіння вирощують підщепи (у Росії). Походить з Північного Китаю. Зустрічається лише в культурі у Росії.

Яблуня ягідна, сибірська (М. bacata). Надземна частина — сильноросле дерево до 12—15 м заввишки з високоовальною або округлою кроною, досить морозостійка — може витримувати мо­рози до 50—55 °С, посухостійкість середня. Плоди дрібні — 0,5—

1 см в діаметрі. Використовується в селекції як підщепа для яб­луні у Росії (Сибір, Далекий Схід). Поширена у Східній Азії, Мон­голії і Північному Китаї.

Яблуня східна (М. orientalis). Дерева досягають 10—15 м зав­вишки, малозимостійкі, посухостійкі, пізно вступають у плодоно­шення. Використовують як насіннєву підщепу яблуні на Північно­му Кавказі; поширена на Кавказі.

Яблуня опушена (М. dasyphilla) — дерево до 15 м заввишки, з округлою рідкою кроною, пагони опушені, без колючок. Плоди З—4 см в діаметрі різного смаку — від кислих до прісно-солодких; має задовільну морозостійкість і високу посухостійкість. Пошире­на в Степу України, Європі, на Північному Кавказі, зустрічаєть­ся в Закавказзі.

Яблуня Саржента (М. Sargentii) — кущ до 2 м заввишки, гіл­ки покриті колючками, темно-сірі; пагони зелені, опушені. Плоди дуже дрібні — 0,6—0,8 см в діаметрі, темно-червоні, кисло-терпкі.

\ Добре росте на солончакових грунтах, стійка проти парші і борош- уг нистої роси. У дикому вигляді зустрічається в Японії та на Дале- кому Сході Росії.

Груша (Pyrus). Рід Pyrus включає близько 60 видів, які по­ширені в Європі, Азії, Америці. Ряд дикоростучих видів зустрі­чається в Криму, Поліссі, Лісостепу і Прикарпатті України; бага­то видів на Кавказі, Середній Азії, Китаї.

Груша домашня (Р. domestica). До цього виду належать усі сорти груші, яких налічується близько 10000; вони відрізняються строками достигання плодів, морозо- і зимостійкістю, урожайніс­тю, активністю росту надземної частини тощо. На гілках дерев цього виду немає колючок, листя перед опаданням червоніє, тоді як в інших видів чорніє. Поширена в усіх країнах і регіонах з по­мірним кліматом на площі близько 1 млн га.

Груша лісова європейська, або звичайна (Р. communis). Де­рева досягають до 18—20 м заввишки, морозостійкі — витриму­ють морози до 36 °С, довговічні — живуть до 100 років і більше; крона широкопірамідальна, гілки покриті колючками, плоди дріб­ні, терпкі, їх можна використовувати для переробки. З насіння ви­рощують підщепи для сортів груші в Україні та інших регіонах. Поширена в Європі і Азії (в Україні, Молдові, Росії, Середній Азії, Казахстані, на Кавказі).

Груша снігова (Р. nivalis) — дерево до 6—7 м заввишки, рід­ше — дерево-кущ з ширококрислатою кроною, менш морозостій­ка, ніж лісова груша, посухостійка. Гілки без колючок, пагони, бруньки, суцвіття, зав’язь і лист^яимЖшющ боку мають біле пов- стяноподібне опушення. ПлоДй ,да діамелррм, кислі і терпкі, можуть використовуватись для,ііерЄ^бкЯ;а .з-наЬіцня вирощують підщепи у посушливих районах. Росте в Малілі Азії (звідки й по­ходить), Центральній Єррош_г*Середзем н омаре ькШ країнах.

Груша лохолиста (Р. еіеадпі/оііа) — дерево до 10 м заввиш­ки, морозостійка — витримує морози до ЗО °С, досить посухостійка і жаростійка. Крона широкоокругла, гілки покриті колючками, па­гони й листя з нижнього боку опушені. Використовують як підще­пу на Північному Кавказі. Росте в Криму, Закавказзі, Малій Азії.

Груша піщана (Р. вегоіїпа). Дерева досягають висоти 13— 15 м, гілки без колючок, пагони опушені, плоди з опадаючими ча­шолистиками; моростійка, дуже стійка до уражень паршею. По­ходить з Китаю, там же поширені дикоростучі насадження; вико­ристовується в селекції.

Груша верболиста (Р. йаігсг'/оіга) — невелике (до 3—5 м зав­вишки) дерево або кущ з широкоокруглою кроною, гілки густо по­криті колючками, листки і пагони опушені. Відрізняється дуже високою посухостійкістю, солестійка, морозостійка — витримує морози до 39 °С. Може використовуватись як підщепа в посушли­вих районах. Поширена в Північному Ірані, на Кавказі.

Груша уссурійська (Р. извгіпепвгв). Дерева до 10—15 м зав­вишки, з широкопірамідальною густою кроною, гілки покриті ко­лючками, плоди округлі або широкогрушоподібні 1,5—6 см завдовж­ки; досить морозостійка — витримує морози до 45—50 °С. З насін­ня вирощують підщепи у Західному Сибіру та на Далекому Сході Росії. Поширена у Північному Китаї, на Далекому Сході Росії.

Айва, або гута (Сусіопіа). До цього роду належить лише один вид — айва звичайна, або довгаста.

Айва звичайна (С. оЬІопда). Вид об’єднує дикоростучі форми і сорти. У їх складі розрізняють айву яблукоподібну, грушоподіб­ну, португальську, пірамідальну і мармурну. Надземна частина дикоростучої айви — кущ 1—2 м заввишки, або дерево-кущ чи дерево до 5—6 м заввишки, а культурних — до 8 м. Айва посухо­стійка, жаростійка, світлолюбна, теплолюбна, але може витриму­вати морози до ЗО °С, засолення грунту переносить краще, ніж яблуня і груша. Плоди різні за розмірами і формою (яблукоподібні, грушоподібні тощо) використовують для переробки, а з насіння ви­рощують підщепи для сортів айви. Дикоростуча айва поширена у Північному Ірані, Малій Азії, на Кавказі.

Аронія (Агопіа). Рід об’єднує 15 видів, з них в Україні відомі З види: чорноплідна, сливолиста, арбутусолиста. У культурі поши­рюється аронія чорноплідна, яку часто називають горобиною чор­ноплідною.

Аронія чорноплідна (А. теїапосагра) — кущ до 2—2,5 м зав­вишки з розгалуженою кореневою системою, вологолюбна, світло­любна, морозостійка — витримує зниження температури повітря до мінус 35°С. Плоди чорні або чорно-червоні, 6—10 мм в діаметрі, використовують для переробки, а насіння — для розмноження рослин. Походить з Північної Америки, в культурі є в Лісостепу і Поліссі України, Білорусі, Росії, Прибалтійських країнах, Канаді.

Горобина (Sorbus). Рід об’єднує 84 види і багато гібридних форм, з яких найбільш поширені горобина домашня і звичайна.

Горобина домашня (S. domestica) — дерева 4—6 м заввиш­ки, іноді до 10—12 м, з округлою або широкопірамідальною кро­ною, волого- і теплолюбні, помірно вимогливі до світла. Плоди ма­ють масу до 20—ЗО г, містять 12—14% цукрів і до 0,85% кислот, їстівні, але здебільшого їх використовують на переробку. У дико­му вигляді росте у Малій Азії, Середземномор’ї, Україні (Крим), на Кавказі.

Горобина звичайна (S. аисирагіа) — дерева до 10—15 м зав­вишки, вологолюбні, дуже морозостійкі — витримують морози до 50 °С. Плоди червоні, дрібні — маса до 10—15 г, гіркі і терпкі, але деякі форми і сорти мають солодкі плоди; використовуються зде­більшого для переробки. Поширена в Європі, Передній і зрідка в Середній Азії.

Ірга (Amelanchiez). Налічується близько 25 видів цього роду, з яких найбільше значення має ірга звичайна, а також канадська, колосиста, малоплідна.

Ірга звичайна, круглолиста (A. rotundifolia) — кущ до 2—

5. м заввишки, іноді невелике (2,5—5 м заввишки) деревце, до­сить посухостійка, морозостійка — витримує морози до 35—40 °С, невибаглива до грунту. Плоди дрібні, соковиті, солодкі, викорис­товують на переробку, можна споживати свіжими. Розмножують іргу насінням, кореневими паростками. Дикоростучі види поши­рені у Північній Америці, Малій і Передній Азії, Центральній і Південній Європі, Північній Африці; в Україні зустрічається ірга звичайна майже по всій території.

Мушмула (Mespilus) — монотипний рід, до якого відносить­ся лише один вид — мушмула звичайна.

Мушмула звичайна (М. germanica) — дерево або дерево-кущ до 3—6 м заввишки з розлогою кроною і з колючками на пагонах, відносно посухостійка, невибаглива до родючості грунту, не досить морозостійка. Плоди приплюснутокулясті або грушоподібні, зав­довжки 2—3 см, опушені, з коричневим м’якушем, їх можна спо­живати свіжими (після підморожування або зберігання в купах) та виготовляти джеми, пастилу тощо. Зустрічається в садах Украї­ни (Крим), Грузії, Азербайджану, Болгарії, Франції, США та ін­ших країн, а в дикому стані росте в Криму, на Кавказі, Балканах, в Малій Азії.

Глід, бояришник (Grataegus). До цього роду відносяться по­над 1000 видів. В Україні найбільш поширені глід одноматочковий і колючий.

Глід колючий (G. oxyacantha) — дерево-кущ або дерево до

З—4 м заввишки з гострими колючками, невибагливий до вологи і родючості грунту, зимостійкий. Плоди дрібні, соковиті, кисло-со­лодкі, червоного, жовтого або чорного кольору з їстівним м’яку- шем; з них виготовляють мармелад, желе, джеми, повидло тощо, а також препарати для лікування хвороб серця. Дикі види глоду ростуть в Північній Америці, Малій і Середній Азії, в Криму і За­кавказзі, на Кавказі; в культурі зустрічаються по усій Європі, в Китаї і Північній Америці, Ірані і Туреччині, Афганістані та в ін­ших країнах.

Підродина сливові (Prunoideae)

Слива (Prunus). Рід об’єднує 35 видів, з яких найбільше зна­чення у плодівництві мають слива домашня, алича, тернослива, терен, слива китайська, уссурійська, канадська і американська.

Слива домашня (P. domestica). До цього виду належить май­же 90% сортименту сливи, зокрема всі сорти, з яких виготовляють чорнослив. Вид є лише в культурі і в дикому стані не знайдений. Вважають, що він виник на Кавказі в результаті спонтанної гібри­дизації. Вивчено близько 3000 сортів сливи, які поширені в регіо­нах з помірним кліматом по всій земній кулі, світове виробництво плодів становить близько 5 млн т. Рослини цього виду відрізняють­ся між собою за морфологічними ознаками, активністю росту і роз­витку, відношенням до зовнішніх умов.

Тернослива (P. insititia) — дерево або дерево-кущ до 4—6 м заввишки з опушеними короткими пагонами і густою кроною, не­вибаглива до родючості і вологи грунту, морозостійка — в період спокою може витримувати зниження температури повітря до мі­нус 35—40 °С. Плоди дрібні, круглі або овальні, синювато-червоні чи темно-сині, кисло-терпкуваті, їх можна споживати свіжими, виготовляти варення і соки, а з насіння вирощувати підщепи. По­ширена в Північній Америці і Європі, в Україні — здебільшого в північних районах. Цей вид багато вчених ботаніків-систематиків вважають різновидом сливи домашньої.

Терен (P. spinosa) — має багато форм, деякі з них крупно- плідні. Надземна частина — чагарник висотою 1—3 м, рідше — дерево до 5—6 м заввишки з гілками, густо покритими колючка­ми; утворює багато кореневих паростків. Невимогливий до грун­тових умов, дуже посухостійкий і зимостійкий — витримує моро­зи до 40 °С. Росте на узліссях, схилах, берегах річок, в ярах. Пло­ди дрібні, округлі, чорно-сині з восковим нальотом, терпкокислі, придатні для технічної переробки та вирощування підщеп. Росте по всій території України, Європи, в Малій і Середній Азії, Закав­каззі, Північній Африці.

Алича, або вишнеслива (P. cerasifera). Вид об’єднує дикорослі форми (різновидності) і сорти, які різняться між собою біологічно- виробничими ознаками. Росте у вигляді чагарника до 3—4 м зав­вишки, дерева-куща чи дерева висотою до 10—12 м; крони ок­руглі, пірамідальні чи крислаті з колючками на гілках. До грунтів невибаглива, відносно посухостійка і морозостійка — деякі фор­ми витримують зниження температури повітря до мінус 35—37 °С і нижчі, а зимостійкість кореневої системи у багатьох різновидів недостатня. Плоди переважно округлої форми, жовтого, червоно­го, фіолетового, синього і майже чорного забарвлення і в деяких сортів високих смакових якостей; їх споживають свіжими, для пе­реробки, а з насіння вирощують підщепи. Зустрічається на всій території України, Молдови, на Кавказі, в Середній Азії, Малій Азії, в Ірані, на Балканах.

Вишня (Cerasus) об’єднує близько 200 видів, з яких у плодів­ництві важливе значення мають вишня звичайна, кисла, степова, повстиста, холмова, антипка, черешня.

Вишня звичайна (С. vulgaris) — гібрид між черешнею і виш­нею степовою. До цього виду належить близько 400 сортів та ба­гато здичавілих форм. Надземна частина — дерево-кущ до 4— 5 м заввишки з майже округлою кроною, утворює багато корене­вих паростків. Є багато форм, які відрізняються розміщенням гілок у кроні, формою крони, розмірами плодів тощо. Здебільшого пло­ди округлої форми, світло-червоні, приємні на смак. Вид посухо­стійкий, відносно невибагливий до поживного режиму грунту, до­сить морозостійкий — витримує зниження температури повітря до мінус 36—38 °С. Зустрічаються здичавілі форми в Європі, на Кавказі, в Закавказзі, Прибалтійських країнах.

Вишня кисла (С. austera). Вишню звичайну і кислу часто об’­єднують в один вид (вишня звичайна кисла — С. vulgaris), що свід­чить про їх подібність. Однак до вишні кислої належать переваж­но культурні деревовидні форми — сорти, а також напівкультурні здичавілі форми. Надземна частина — дерево або дерево-кущ до 10—12 м заввишки, не утворює кореневих паростків. Посухо- і морозостійка — може витримувати морози до 35 °С і нижчі. Пло­ди використовують свіжими і для переробки, а з насіння вирощу­ють підщепи. Поширена в Україні, Молдові, на Північному Кав­казі, Закавказзі, в Середній Азії та інших країнах і регіонах.

Вишня степова (С. fruticosa) — кущ 1—2 м заввишки, який утворює багато кореневих паростків. Відрізняється високою посу­хостійкістю і морозостійкістю — витримує морози до 40 °С, уро­жайністю. Плоди б—15 мм в діаметрі, округлі чи яйцеподібні, різ­ного забарвлення (рожевого, червоного, чорного) і смаку; викори­стовується в селекції, для переробки, вирощування підщеп тощо. Поширена в Україні, на Кавказі, в Сибіру і Казахстані.

Вишня повстиста (С. tomentosa) — кущ до 1,5—2 м заввиш­ки з гофрованими листками і повстистим їх опушенням. Досить засухостійка і морозостійка — в зимовий період витримує знижен­ня температури повітря до мінус 40 °С. Плоди округлі до 1,5 см в діаметрі, опушені, прісно-солодкі. Поширена в Середній Азії, Ки­таї, Японії. Використовується в селекції і як підщепа.

Вишня холмова (С. соїііпа) зустрічається лише в садах у ви­гляді чагарника з похилими гілками і численними кореневими па­ростками. У культурі є декілька сортів (Володимирська та ін.) цьо­го виду, невибагливих до зовнішніх умов. Використовується в се­лекції як підщепа, а плоди для переробки. Поширена в Європі.

Вишня магалебська, антипка (С. mahaleb) — дерево або де- рево-кущ до 7—10 м заввишки, з округлою кроною і тонкими гіл­ками, невибаглива до грунтів, посухостійка, морозостійка — може витримувати морози до 37 °С і нижче. Плоди дрібні, неїстівні, ви­користовується як підщепа, в селекції. Росте в Україні, Малій і Середній Азії. Закавказзі, Ірані.

Вишня піщана (С. besseyi) — кущ 0,5—1,5 м заввишки з тон­кими гілками, посухостійка, морозостійка, невибаглива до грунту, може рости на засолених грунтах. Плоди округлі, темно-червоні до 1,5 см в діаметрі; можна використовувати свіжими, для пере­робки, а з насіння вирощують підщепи. Поширена в Північній Аме­риці, Азії, Європі.

Черешня (С. avium). Вид об’єднує дикорослі форми і сорти, яких у світі відомо близько 400. Надземна частина — дерево до 12—15 м заввишки з округлопірамідальною або округлою розрід­женою кроною, світлолюбна, посухостійка, теплолюбна — морози 29—ЗО °С сильно пошкоджують гілки і бруньки в період спокою. Плоди різних розмірів і забарвлення, соковиті, смачні, використо­вуються здебільшого свіжими, а з насіння диких форм вирощують підщепи. Поширена в СПІА, Італії, Франції, Німеччині, Україні, Молдові та інших країнах.

Абрикос (Агтєпіаса). Рід об’єднує 10 видів, з яких в Україні мають значення абрикос звичайний, чорний і маньчжурський.

Абрикос звичайний (A. vulgaris). До цього виду відносяться дикорослі і культурні форми, більшість сортів, валовий щорічний урожай яких у світі становить близько 2 млн т. Дерева до 8—10 м заввишки, з широкоокруглою кроною, живуть до 40—50 років, світло- і теплолюбні, але можуть витримувати морози до ЗО °С і більше, особливо деякі дикорослі дрібноплідні форми (жерделі), посухо- і жаростійкі. Плоди різної форми і маси (10—15 г), жов­того, оранжевого, оранжево-червоного кольору з оксамитно-пов­стистим опушенням, соковиті, кисло-солодкі, їх споживають сві­жими, переробляють, а з насіння жерделів вирощують підщепи. У дикому стані поширений в Середній Азії, Китаї, на Кавказі, куль­тивують у СПІА, Іспанії, Туреччині, Італії, Франції, Молдові, Ук­раїні та багатьох інших країнах.

Абрикос чорний (A. dasycarpa). До виду належать культурні форми, сорти, які виникли в результаті природного схрещування абрикоса звичайного з аличею. Дерева 5—6 м заввишки, світло­любні, посухостійкі, стійкі до багатьох грибкових захворювань, теплолюбні, але деякі сорти витримують морози до 39 °С. Взагалі зимостійкість дерева, зокрема генеративних бруньок, більш висо­ка, ніж абрикоса звичайного. Плоди темнуватого забарвлення (від світло-пурпурного до чорно-фіолетового), округлі, соковиті, кис­луваті, використовуються для приправ. Поширений у США, Ні­меччині, Ірані, в країнах Середньої Азії, Закавказзя.

Абрикос маньчжурський (A. manschurica) — дерево до 10— 12 м заввишки, посухостійке і морозостійке — витримує морози до 45 °С. Плоди дрібні (2—'3 см в діаметрі), округлі, опущені, жовті чи оранжеві, гіркувато-кислі, неїстівні у диких форм і ароматні, солодкі, з незначною гіркістю — у культурних крупноплідних форм. Викорис­товується у селекції. Поширений у Північній Кореї, Північному Ки­таї, на Далекому Сході Росії, в Україні є в колекційних садах.

Персик (Persica). Рід об'єднує 6 видів, з яких найбільше зна­чення мають персик звичайний і ферганський.

Персик звичайний (Р. vulgaris) в дикому стані не відомий. До виду належить більшість сортів, яких у світі налічується понад 500. Надземна частина — дерево або дерево-кущ 3—5 м заввиш­ки з широко розлогою кроною, світлолюбний, посухостійкий і теп­лолюбний — пошкоджується морозами 22—25 °С, найбільш моро­зостійкі витримують морози до ЗО °С. Плоди різних розмірів і маси (ЗО—150 г), форми і забарвлення, кисло-солодкі, смачні, їх спожи­вають свіжими і переробляють, а з насіння деяких сортів вирощу­ють підщепи. Поширений в США, Франції, Італії, Китаї. Молдові, Степу, Криму і Закарпатті України та в інших країнах.

Персик ферганський (Р. ferganensis) об’єднує сорти серед­ньоазіатського походження, найбільш поширені в Середній Азії і в Західному Китаї. Відрізняється від персика звичайного деяки­ми морфологічними ознаками, зокрема формою плодів, високим вмістом цукру та низькою транспортабельністю, що зумовлює ви­користання їх здебільшого для переробки.

Мигдаль (Amygdalus). Рід об’єднує 40 видів, з яких у плодів­ництві найбільше поширення має мигдаль звичайний.

Мигдаль звичайний (А. communis) — дерево-кущ або дере­во до 5—7 м заввишки, з округлою кроною, дуже посухостійке, світло- і теплолюбне — пошкоджується морозами до 25—ЗО °С. Плоди округло-видовжені, опушені, мезокарпій при достиганні за­сихає і розтріскується. Ядро у культурних форм солодке, у диких гірке, використовують свіжим та переробляють; з насіння вирощу­ють підщепи. Дикі форми ростуть в Західному Тянь-Шані, Кри­му, на Кавказі, а промислові насадження культурних форм виду (сорти) є в Криму, на Кавказі, в Середній Азії.

Підродина розові (Rosoideae)

Суниці (Fragaria). Відомо ЗО видів роду Fragaria, з них най­більш поширеними є суниці садові, лісові, зелені, мускусні.

Суниці садові великоплідні, або ананасні (F. grandiflora). До виду належать майже всі сорти, яких на земній кулі налічується до 10000. Суниці садові походять від двох видів: суниці чілійської (F. chiloensis) і суниці вірджінської (F. verginiana). Надземна час­тина — трав’янистий кущ до ЗО см заввишки: рослини однодомні з двостатевими квітками, вологолюбні, відносно тіньовитривалі, незимостійкі — надземна частина пошкоджується морозами 16— 20 °С. Плоди різних розмірів масою від 3—4 до 18—20 г і більше, різного кольору — від блідо-рожевого до темно-червоного, соко­виті, приємного смаку, використовують свіжими та для перероб­ки. Поширені по всій планеті, навіть у субтропіках і тропіках.

Суниці лісові (F. vesca). До виду відносяться дикоростучі, а також дуже обмежена кількість культурних ремонтантних форм, які плодоносять кілька разів протягом вегетації. Кущі прямостоячі, з світло-зеленими листками на довгих тонких черешках, квітки двостатеві, рослини однодомні, тіньовитривалі, вологолюбні, деякі, форми посухостійкі, інші — морозостійкі. Плоди дрібні (0,5—2 г), здебільшого яскраво-червоні, ароматні, їх споживають свіжими і переробляють. Поширені в Європі, Америці, Азії, Африці.

Суниці зелені, полуниці (F. viridis) ростуть лише в дикому вигляді на лісових галявинах і луках — невеликий прямостоячий трав’янистий кущик, на якому мало утворюється вусиків. Росли­ни тіньовитривалі, вологолюбні, відносно морозостійкі; листки тем­но-зелені з сріблястим опушенням, квітки великі, двостатеві, пло­ди дрібні, ароматні, рожеві або червоні. Поширені в Європі і Азії.

Суниці мускусні, мускатні, або клубника (F. moschata). Рос­лини сильнорослі з великими темно-зеленими, зморшкуватими і опушеними листками, дводомні, суцвіття високі з великими одно­статевими квітками, лише деякі культурні форми з двостатевими квітками; досить зимостійка, імунна до грибкових захворювань. Плоди дрібні, але більших розмірів, ніж у суниці лісової, округло- видовжені, рожеві і темно-фіолетові, з сильним мускатним арома­том. У культурі практично відсутня, насамперед через її дводом­ність, а в дикому вигляді зустрічається по всій Європі і Середзем­номор’ю.

Малина, ожина (Rubus). Деякі ботаніки-систематики визна­чають малину як окремий рід, інші — підрід (Idaeobatus) або вид роду Rubus. Підрід об’єднує 120 (за даними зарубіжних ботаніків — 195 видів), з яких європейська червона і американська червона мають найбільше значення у плодівництві як родоначальники майже всіх сортів.

Малина європейська червона (R. idaeus var. vulgatus) — на­півкущ з дворічним життєвим циклом покритих шипами стебел і багаторічною кореневою системою. Рослини вологолюбні, деякі мо­розостійкі форми витримують зниження температури повітря до мінус 32—35 °С, розмножується кореневими паростками. Ягоди овально- чи тупоконусоподібні, світло- або темно-коричневі, соко­виті, приємного смаку, використовують свіжими і для переробки; має значення для селекції. В дикому стані поширена по всій Єв­ропі, в Сибіру Росії, Середній Азії.

Малина американська червона, або щетиниста (К. г'йаемя var. яїпдоягіі'). Стебла прямостоячі, жорсткі, з невеликою кількістю ко­лючок. Рослини відносно зимостійкі, помірно ВИМОГЛИВІ до світла, вологолюбні, окремі форми і сорти досить посухостійкі. Плоди округ­лі, світло-червоні, з численними волосками або без них, ароматні, приємного смаку, споживають свіжими та переробляють; має зна­чення для селекції. У дикому стані поширена в Північній Америці.

Порядок міртові (МіНаІез)

Родина гранатові (Рипісасеае)

Гранат (Рипіса)‘. До цього роду входять два види, з яких най­більш поширений гранат звичайний.

Гранат звичайний, справжній (Р. дгапаХит) — листопадне дерево або дерево-кущ 3—5 м заввишки, у карликових форм — 0,5—1 м заввишки. Пагони — часто з колючками. Гранат невибаг­ливий до грунтів, посухостійкий, світло- і теплолюбний, але може витримувати короткочасні морози до 14—18 °С. Цвіте з кінця трав­ня до серпня, плоди достигають у вересні-листопаді; вони вели­кі — масою до 400—500 г, кулясті, їх споживають свіжими і пере­робляють. Поширений в субтропічних і тропічних регіонах світу, особливо у Середземноморських країнах.

Родина лохові (Еіеадпасеае)

Обліпиха (НгррорНае). Рід об’єднує три види, з яких най­більш поширена обліпиха крушинова.

Обліпиха крушинова (Я. гігатпоіііев) — кущ до 1,5—2 м зав­вишки або дерево-кущ висотою до 6—8 м, гілки дикорослих форм мають колючки, пагони сріблясто-білі. Рослини дводомні, квітки одностатеві, запилення відбувається за допомогою вітру; невибаг­ливі до грунту, солестійкі і посухостійкі, світлолюбні, морозостій­кі — можуть витримувати зниження температури повітря до мінус 50 °С, але негативно реагують на різкі коливання температури. Ко­ренева система витримує морози до 18—20 °С, має здатність фік­сувати атмосферний азот. Плоди дрібні (0,4—0,6 г), округлі, май­же жовті, соковиті, кислі або кисло-солодкі, густо обліплюють гі­лочки (звідки й назва — обліпиха); їх переробляють здебільшого для одержання олії, вміст якої 4—8%. Розмножується насінням, кореневими паростками, живцями. У дикому стані поширена в Східній Європі, Середній Азії, на Кавказі, в Монголії і Китаї, в Сибіру Росії.

Родина міртові (Mirtaceae)

Фейхоа (Feijoa). З 6 видів роду має значення у плодівництві фейхоа Селлова.

Фейхоа уругвайська, Селлова (F. Sellowiana) — вічнозелений кущ до 2—3 м заввишки, рідше дерево чи дерево-кущ до 4—6 м зав­вишки, цвітіння триває іноді до двох місяців. Рослина теплолюбна — пошкоджується морозами 13—15 °С, відносно посухостійка, невибаг­лива до грунтових умов. Плоди округло-видовжені, масою 20—100 г використовують для переробки; розмножують насінням. У дикому стані поширена в Південній Америці, в культурі зустрічається в Азербайджані, Грузії, Україні (Крим), інших країнах.

Порядок деренні (Cornales)

Родина деренні (Согпасеае)

Дерен, кизил (Cornus). Рід об’єднує близько 50 видів, з яких лише дерен звичайний має значення як плодова культура.

Дерен звичайний, кизил звичайний (С. mas) — дерево до 6— 8 м заввишки, іноді дерево-кущ висотою до 3—5 м, морозостій­кий — витримує морози до 40 °С, посухостійкий, невибагливий до грунтових умов, довговічний — живе до 200—300 років. Цвіте ра­но, плодоносить щороку. Плоди довгасті завдовжки 2—4 см, чер­воні, соковиті, кисло-солодкі, використовують для переробки, а також свіжими. Розмножують насінням, відсадками, живцями, щепленням. У дикому стані росте в Україні, Середній Європі, Азії, на Кавказі.

Порядок черсакоцвіті (Dipsacales)

Родина жимолостеві (Caprifoliaceae)

Калина (Viburnum). Відомо близько 200 видів цього роду, з них найбільш поширені калина звичайна, гордовина і вічнозе­лена, а як плодова рослина на території України — калина зви­чайна.

Калина звичайна (V. оpulus) — кущ або дерево-кущ 2,5— 5 м заввишки, вологолюбна, невимоглива до родючості грунту, від­носно тіневитривала, зимостійка — в період спокою може витри­мувати зниження температури повітря до мінус 35 °С і нижчі. Листкова пластинка три-п’ятилопатева, квітки зібрані у великі зонтикощиткоподібні суцвіття, плоди дрібні, овальні, червоні, на гілках тримаються іноді протягом зими і після перших морозів на­бувають приємного кисло-солодкого смаку, їх використовують сві­жими, переробляють; калина має значення як лікарська рослина (плоди, кора) та медонос. Розмножують насінням, відсадками, живцями, діленням куща. Росте майже по всій території України.

Порядок горіхоцвіті (Juglandales)

Родина горіхові (Juglandaceae)

Горіх (Juglans). Рід об’єднує 40 видів, з яких у дикому стані найбільш поширені волоський, маньчжурський, чорний, сірий, Зі- больда, каліфорнійський. На території нашої країни ці види є в ботанічних садах, у лісосмугах (чорний, сірий, Зібольда), а в куль­турі — лише горіх волоський.

Горіх волоський, або грецький (J. regia). До цього виду входять дикорослі і культурні форми, висота дерев окремих з них досягає ЗО—35 м. Вони відрізняються і за формою крони (округла, пірамі­дальна, крислата), строками цвітіння і розміром плодів, характером плодоношення тощо. Рослини однодомні, квітки різностатеві, цвітіння їх неодночасне (діхогамія), тому анемофільне запилення відбувається завдяки співпаданню цвітіння чоловічих і жіночих квіток сусідніх дерев. Дерева світло-, волого- і теплолюбні — пошкоджуються мо­розами ЗО—32 °С, але деякі форми на Житомирщині витримують морози до 35—36 °С, довговічні — живуть до 200—300 років. Плоди округлої або округло-видовженої форми завдовжки 25—50 мм і 15— ЗО см завширшки; використовують здебільшого в кулінарії, для пе­реробки. Розмножують вегетативно і насінням. У дикому стані пошире­ний в Китаї, Японії, Кореї, Ірані, Афганістані, Середній Азії, а в куль­турі — у СІЛА, Італії, Франції, Молдові, Україні та інших країнах.

Горіх чорний (J. nigra) — дуже велике дерево, яке досягає 40—50 м висоти і до 2 м в діаметрі стовбура. Крона могутньо розви­нена, широкоокругла або округлопірамідальна, пагони коричнювато- бурі, бруньки білувато-опушені, листки чергові, видовжено-овальної форми 25—ЗО см завдовжки і до 20 см завширшки. Рослини одно­домні, роздільностатеві, з різко вираженою діхогамією — спочатку запилюються квітки у протоандричних екземплярів, а потім у про- тогінічних. Дерева світлолюбні, відносно посухостійкі, зимостійкі — витримують морози до 35 °С, живуть до 400 років. Плоди округлої чи видовжено-грушоподібної форми до 6 см в діаметрі, ендокарпій тем­но-коричневий, товстий, ядро невелике, містить до 60% олії і 30% білка, використовують для переробки, вирощування підщеп, роз­множення. Походить з Північної Америки, поширений в СІЛА, Ка­наді, є в лісонасадженнях України, Молдови, Білорусі та інших країн.

Карія (Caria). Рід об’єднує 20 видів, з яких поширення набув один вид — пекан.

Пекан (С. pecan) — дерева до 50—65 м заввишки і до 2 м в діа­метрі стовбура, однодомні, квітки роздільностатеві, листки великі, непарноперисті до 50 см завдовжки. Рослини вологолюбні, вимогливі до грунту, теплолюбні, але нетривалі морози до 30 °С переносять без пошкоджень. Плід пекана, як і горіха грецького, чорного та інших — несправжня кістянка, яку називають горіхом, має овально-довгасту форму до 5 см завдовжки і 3 см завширшки з масою ядра близько

5. 6 г; вміст жирів у ядрах досягає 80%, білків — 11, цукрів — 14%, їх споживають свіжими, використовують у кулінарії та кондитер­ській промисловості. Сіянці починають плодоносити на 12—14-й рік, щеплені дерева — на 4—5-й рік після садіння, урожайність — 20— 40 ц/га. Живуть дерева до 400 років, їх розмножують насінням і ве­гетативно. Поширений у СІПА, Мексиці, вирощують також в Іспанії, Італії, Греції, Туреччині, країнах Близького Сходу. На території України є в ботсадах, наукових закладах, лісових господарствах.

Порядок березоцвіті (Betulales)

Родина ліщинові (Согуїасеае)

Ліщина (Corylus). Відомо 20 видів ліщини, з яких найбільше значення мають ліщина звичайна, ломбардська, понтійська, аме­риканська, деревовидна, різнолиста, рогата, тібетська.

Ліщина звичайна (С. avellana). До цього виду входять дико­рослі та культурні форми, сорти, які за великоплідність дістали назву фундук, тоді як за кордоном фундуком називають ліщину ломбардську, або велику. Надземна частина ліщини звичайної — дерево-кущ до 6—9 м заввишки з добре розгалуженою кореневою системою. Рослини однодомні, квітки роздільностатеві, анемофіль- ні. Відрізняється вимогливістю до родючості грунту, вологолюбна, відносно тіневитривала, зимостійка — переносить морози до 32— 34 °С, тривалість життя — до 40—50 років. Плоди — однонасінні горіхи, містять до 70% жиру, використовують для виготовлення молока, олії, борошна тощо. Розмножують насінням, відсадками, кореневими паростками, щепленням. Поширена по всій Європі, в Закавказзі і Малій Азії.

Ліщина велика, фундук, або ломбардський горіх (С. maxi­ma) — дерево-кущ 3—10 м заввишки, який складається з кількох рівних стовбурів. Рослини однодомні, роздільностатеві, анемофіль- ні, вимогливі до грунту, вологолюбні, зимостійкість помітно ниж­ча, ніж у ліщини звичайної, але витримує зниження температури повітря у період спокою до мінус ЗО °С. Плоди (горіхи) значно біль­ші, ніж у ліщини звичайної, округло-видовженої форми до 2,5 см завдовжки і до 1,5—2 см у діаметрі, з обгорткою (плюскою) кри­ваво-червоного забарвлення і темно-рожевою оболонкою ядра го­ріха. Походить з Малої Азії і Балкан, зустрічається в Україні (Крим) і на Кавказі.

Порядок букоцвіті (Fagales)

Родина букові (Fagaceae)

Каштан (Castanea). Рід об’єднує 14 видів, з яких важливе зна­чення мають каштан посівний, або їстівний, європейський і аме­риканський.

Каштан посівний, їстівний, або європейський (С. ваїгиа) — дерева досягають висоти 35—40 м і 2 м діаметра стовбура з округ­лою чи округло-пірамідальною кроною, однодомні, роздільноста­теві, дихогамічні, протоандричні і протогінічні, вологолюбні, вибаг­ливі до родючості грунту, теплолюбні — ростуть і плодоносять там, де температура не знижується до мінус 20—25 °С. Плід — горіх округлої форми до 5—б см у діаметрі, масою до 20 г, містить по­над 60% крохмалю, 16% цукрів, 5—6% білків, плоди споживають свіжими, печеними, використовують у кулінарії та кондитерсько­му виробництві. Розмножують насінням і вегетативно. У дикому стані росте в Середземноморських країнах, Малій Азії, Закав­каззі, на Північному Кавказі, культивується в Україні (Крим), Іта­лії, Іспанії. Франції та інших країнах.

Порядок ілліцієві (Шісіаіез)

Родина лимонникові (ЗсШгапйгасеае)

Лимонник [БсНігапсіга). До цього роду відносять 25 видів, з яких як плодова і лікарська рослина має значення лимонник ки­тайський.

Лимонник китайський (5. сТітетшя) — листопадна ліанопо- дібна дерев’яниста багаторічна рослина, виткі стебла якої мають довжину 2—10 м і діаметр біля основи — 1,5—2 см. Надземна ча­стина може мати кущоподібну форму, якщо умови вирощування не відповідають вимогам рослини. Відрізняється високою морозо­стійкістю — переносить зниження температури повітря до мінус 45 °С, вологолюбна і вимоглива до грунтів і світла рослина, але перезволоження не переносить, однодомна, квітки роздільноста­теві, але при порушенні нормального росту і плодоношення спо­стерігається полігамність або ж формуються квітки лише з тичин­ками. Цвіте пізно, плоди округлі чи обернено-грушоподібні, 7— 10 мм у діаметрі, червоні, соковиті, кислі, з характерним арома­том, містять 6—10 мг% схізандрину, 25 мг% вітаміну С, 3—5% цук­рів, 6—8% кислот. Розмножують насінням і вегетативно. У дико­му стані росте в Китаї, Кореї, Японії, Росії, вирощують в Україні, Молдові, Білорусі, Литві та інших країнах.

Порядок верееоцвіті (Егісаіез)

Родина актинідієві (АсИпісІіасеае)

Актинідія {АсНпісНа). Рід об’єднує 36 видів, більшість з яких використовують як декоративні рослини для вертикального озе­ленення. У плодівництві мають значення 4 види: актинідія коло- мікта, гостра, полігамна і китайська.

Актинідія коломікта {А. Ісоїотісіа) — ліана до 7—8 м зав­вишки з тонким (до 3—5 см у діаметрі біля основи) стеблом, яке

має здатність витися вертикально за допомогою листків і пагонів. Рослина однодомна, квітки двостатеві, але інколи бувають і одно­статеві; вологолюбна, невибаглива до грунту, морозостійка — ви­тримує зниження температури повітря до мінус 35—40 °С. Плоди тупоеліптичні до 2 см завдовжки і 1,5—2 см завширшки, масою 1,5—4 г, зелені, соковиті, солодкі, з приємним ананасним арома­том, містять 200 мг% і більше вітаміну С (у 8-—10 разів більше, ніж лимон і апельсин), 5—8% цукрів, 20—-ЗО мг% вітаміну Р, 0,2—1,0% дубильних речовин, 0,8—2,5% кислот; достигають неодночасно і обсотаються. їх споживають свіжими, сушать, виготовляють ва­рення, соки. Актинідію розмножують відсадками, живцями, щеп­ленням, насінням. Дикоростучі рослини поширені у Східній Азії, в культурі зустрічається у Росії, Молдові і Білорусі, Україні, на Кавказі, в Закавказзі і Середній Азії.

Актинідія китайська (A. chinensis) — ліана з багаторічними і 2—3-річними гілками, дводомна з одностатевими квітками, воло­голюбна, неморозостійка — пошкоджується морозами близько 20 °С. Плоди масою 25—40 г, а деяких промислових сортів — до 100—150 г, приємного десертного смаку, містять до 300 мг% віта­міну С; після достигання можуть висіти на ліанах до 4—5 місяців, а потім зберігатись ще 2—3 місяці. Розмножують вегетативно (сор­ти) і насінням. Вирощують в Австралії, Новій Зеландії, Італії, Франції, Німеччині та інших країнах, у дикому стані росте в Китаї.

Порядок кунонієві (Cunoniales)

Родина смородинові (Ribesiaceae)

Смородина (Ribes). Рід об’єднує 150 видів, поширених зде­більшого в помірній зоні північної півкулі, Північній Африці і Ан­дах. Рід поділяють на 8 підродів, до кожного з яких відносять певну кількість видів, зокрема смородину чорну — до підроду Еисоге- оsma, порічки звичайні і червоні — до підроду Ribesia, смородину золотисту до підроду Symphocalix.

.Смородина чорна (R. nigrum). До виду належать два підви­ди: смородина чорна європейська (R. nigrum var. еигораеит) і чор­на сибірська (R. nigrum var. sibiricum).

Смородина чорна європейська — кущ до 2—2,5 м заввишки і 1—1,5 м діаметром, геоксильний, тобто формується з прикоре­невих пагонів, які утворюються з бруньок підземної частини стеб­ла. Рослини однодомні, квітки двостатеві, здебільшого самозапиль­ні; вологолюбні, помірно вимогливі до світла, зимостійкі — витри­мують зниження температури повітря до мінус 35 °С і нижчі, але можуть пошкоджуватись різкими коливаннями температур рано навесні. Листки, пагони, гілки, бруньки і плоди мають специфіч­ний запах. Плоди округлі, чорні, дрібні — масою 0,3—3,0 г, містять до 300 мг% вітаміну С, 6—12% цукрів, 1,5—3% органічних кислот,

до 200 мг% Р-активних сполук тощо, їх споживають свіжими і пе­реробляють. Розмножується вегетативно. У дикому стані пошире­на у зонах помірного клімату Європи, як і в культурі.

Смородина чорна сибірська відрізняється від європейської підвищеною морозостійкістю, більшими розмірами плодів, їх за­барвленням (чорні, темно-червоні, фіолетові, зелені), меншими розмірами куща. Дикорослі форми поширені в Сибіру Росії, Казах­стані, Монголії, Киргизстані, а культурні впроваджують і в євро­пейських країнах, у тому числі в Україні.

Порічки звичайні (R. vulgare) — компактний або дещо роз­ложистий кущ до 1,5 м заввишки і до 1 м діаметром, кореневих паростків не утворює. Рослини однодомні, самозапильні, більш по­сухостійкі, ніж смородина чорна, помірно вимогливі до світла і грунту, морозостійкі — морози до 35—38 °С переносять без істот­них пошкоджень. Плоди дрібні, масою 0,3—1 г, червоні, округлі, містять ЗО—80 мг% вітаміну С, 4—10% цукрів, 1,5—4% кислот та інших речовин, їх споживають свіжими і переробляють. Розмно­жують вегетативно. Дикорослі форми поширені в Західній Європі.

Порічки червоні (R. rubrum) — кущ до 1,5—2 м заввишки з прямостоячими стеблами, шкірястими листками, чашоподібними квітками, дрібними, округлоприплющеними червоними плодами. Рослини не вибагливі до родючості і вологи грунту, дуже моро­зостійкі — переносять морози до 45 °С, в дикому стані поширені в Арктиці і Сибіру Росії.

Смородина золотиста (R. аигеит) — кущ заввишки 1,5—

5. м, листки округло-брунькоподібної форми з трьома надрізано- зубчастими лопатями, голі, квітки жовті з приємним запахом, дво­статеві, перехреснозапильні; плоди округлі чи овальні, більші, ніж в інших видів, чорні, рожевуваті, оранжеві або пурпурові, солодкі, кисло-солодкі чи кислі, містять до 200 мг% вітаміну Є, до 8% — каротину, 6—11% цукрів, до 3% кислот та інших речовин, їх спо­живають свіжими і переробляють. Рослини жаростійкі, посухо­стійкі і достатньо морозостійкі; розмножують вегетативно (сорти) і насінням. Можна використовувати як підщепу штамбової куль­тури для агрусу. Походить з Північної Америки, поширена в Єв­ропі, Середній і Східній Азії.

Родина агрусові (Grossulariaceae)

Агрус (Grossularia). Рід об’єднує 52 види, з яких 46 ростуть у Північній Америці, 3 — в Азії і один — у Європі — агрус євро­пейський.

Агрус європейський (G. reclinata) — кущ до 1—1,5 м заввиш­ки, розлогий, рідше — компактний, стеблові утворення якого по­криті колючками завдовжки 2,4 см. Листки голі або трохи опушені, зазубрені, 3—5-лопатеві, квітки двостатеві, самозапильні. Корене­ва система мичкувата, паростків не утворює. Рослини посухостій­кі, помірно вимогливі до світла і грунту, відносно зимостійкі. Пло­ди округлі чи широкоеліпсоподібні, зеленуваті, жовті або рожеві, масою 0,5—10 г, їх споживають свіжими і переробляють. У дико­му стані росте у Європі, у тому числі в Карпатах, Прикарпатті.

Агрус голчастий (Є. асгсгЛат) — кущ до 1 м заввишки, па­гони покриті колючками, листки дрібні 3—5-лопатеві, плоди округлі, дрібні, зелені або червонуваті. Характеризується високою зимо-, посухо- і сферотекостійкістю. Поширений в Західному Си­біру, Середній Азії, Казахстані.

Порядок рутоцвіті (Киїаїея)

Родина анакардієві (Апасагсііасеае)

Фісташка (РФіасга). Рід об’єднує 20 видів, поширених у Пе­редній, Середній, Малій Азії та в Середземномор’ї. З цих видів найбільше значення у плодівництві має фісташка справжня.

Фісташка справжня (Р. пега) — дерево-кущ або дерево до

6. 10 м заввишки, з великою — до 5—6 м у діаметрі — кроною, вкритою темно-зеленим шкірястим листям. Рослини дводомні, квітки різностатеві, анемофільні. Найбільш посухостійка рослина, неморозостійка, але деякі дикорослі форми можуть витримувати короткочасні зниження температури повітря до мінус 21—32 °С. Тривалість життя до 300—400 років. Плоди — фісташкові горіхи (кістянки) з червонуватою оболонкою — містять до 65% жиру, до 20—25% білків і 10—13% вуглеводів, їх споживають свіжими, пе­рероблюють на олію. Розмножують щепленням, кореневими паро­стками, насінням. У дикому стані росте в Середній Азії, Закав­каззі, культивують у Північній Америці, Середземномор’ї, Серед­ній Азії, Закавказзі, Україні.

Манго (Мапді^ега). Рід об’єднує 40 видів, з яких у культурі найбільш поширеним є манго індійське, менше значення мають манго сизе і пахуче.

Манго індійське (М. іпйіса) — культурний вид об’єднує по­над 3000 сортів. Тропічна вічнозелена рослина, живе до 100 років і більше. Надземна частина — дерево до 10—ЗО м заввишки. Рос­лини однодомні з двостатевими квітками або мають лише чоловічі квітки. Пагони мають хвилеподібний ріст і на них формуються суцвіття квіток — по 200—400 квіток у кожному. З цього числа квіток плоди утворюють 0,5—2%. Залежно від зовнішніх умов цвітіння відбувається один-три рази протягом року. За несприят­ливих умов вирощування спостерігається періодичність плодоно­шення. Здебільшого сильне цвітіння відбувається в лютому, а всі плоди достигають одночасно у червні. Є сорти різних строків дос­тигання, тому період збирання триває 2—3 місяці. Плоди масою 200—300 г, за формою подібні до плодів персика, шкірка буває жовтого, золотистого чи зеленого кольору, іноді з червоним рум’­янцем; м’якоть їх має приємний десертний смак і сильний при­ємний аромат, містить 11—20% цукрів, 0,2—0,5% кислот, 0,5% біл­ків, вітаміни С, В, D. Манго — рослина невибаглива до грунтів, вологолюбна — успішно росте в зонах з опадами 750—3750 мм, теплолюбна — середня температура найхолоднішого місяця має бути вищою за 15 °С, Розмножують манго щепленням і насінням. Промислова культура манго поширена в Індії, Індокитаї, Бірмі, Південному Китаї, Індонезії, Північній Африці, Латинській Аме­риці.

Родина рутові (Rutaceae)

Підродина померанцеві (Aurantioideae)

Цитрус {Citrus). До цього роду належать 16 видів, з яких ли­мон, апельсин, мандарин, грейпфрут, цитрон у дикому стані не відомі.

Лимон (С. limon) — багаторічне вічнозелене дерево до 5 м заввишки з відкритою і розлогою кроною, гнучкі гілки якої зде­більшого мають колючки. Листки живуть 2—4 роки, квітки дво­статеві, самозапильні, у сприятливих умовах цвітіння і плодоно­шення відбувається майже цілий рік. Плоди, масою 60—120 г, ба- гатогнізді, овальні або яйцеподібні з світло-жовтою гладенькою чи бугристою шкіркою, що містить 150 мг% вітаміну С і олію; у м’я­коті вітаміну С — 60—90 мг%, до 2% цукрів і 5—7% органічних кислот. Рослини вологолюбні, світло- і теплолюбні — підмерзають при температурі мінус 2—2,5 °С, а при мінус 8—9 °С обмерзають основні гілки. Розмножують щепленням, насінням та зеленими живцями. Вирощують у СІЛА, Італії, Іспанії, Франції, країнах Пів­денної Америки і Африки та інших.

Апельсин солодкий (С. sinensis) — вічнозелене багаторічне дерево до 10—12 м заввишки, з округлою компактною густою кро­ною, на пагонах якої є колючки. Листки темно-зелені, шкірясті, живуть до трьох років. Квітки двостатеві, пахучі, самозапильні, у окремих сортів плоди утворюються без запилення (партенокар- пічно) і не мають насіння. Плоди кулясті або трохи овальні, масою 100—500 г, оранжеві або майже червоні, соковиті, кисло-солодкі, смачні, містять 5—8% цукрів, 0,9—1,5% кислот, 50—70 мг% вітамі­ну С, 0,9% пектинових речовин, вітаміни А, В_І5 В₂, РР; їх спожи­вають свіжими, виготовляють сиропи, соки, мармелад, варення, технічну олію тощо. Розмножують щепленням і насінням. Серед цитрусових апельсин — найбільш посухостійка, жаростійка і світ­лолюбна рослина, більш холодостійка, ніж лимон, і сильно пошкод­жується при температурі мінус 9 °С. Походить з Китаю і Індоки­таю, культивують також в Італії, Іспанії, СІЛА, Греції, Алжирі та інших країнах.

Мандарин (С. reticulata) — вічнозелене дерево або кущопо­дібна форма до 3—4 м заввишки з ширококрислатою кроною до 4 м в діаметрі, гілки без колючок, листки темно-зелені, шкірясті. Рослини однодомні, квітки двостатеві, самозапильні, але здебіль­шого плоди утворюються без запилення, партенокарпічно, і не ма­ють насіння. Плодоносити починає на 3-й рік після садіння, про­дуктивний період триває до 40—50 років. Плоди масою ЗО—100 г, кулястої або сплющено-округлої форми, шкірка оранжевого або темно-оранжевого кольору, гола, м’яка, м’якоть кислувато-солод­ка, соковита, приємна на смак, містить близько ЗО мг% вітаміну С, до 8—9% цукрів, 0,7—0,9% кислот; плоди споживають свіжими, виготовляють соки, цукати, джеми, повидло. Розмножують щеп­ленням. Мандарин більш холодостійкий, ніж лимон і апельсин — сильно пошкоджується при температурі мінус 10—11 °С, менш вимогливий до тепла, менш світлолюбний і вологолюбний. Похо­дить з Китаю, промислова культура поширена в Японії, Китаї, Італії, Іспанії, Франції, США та інших країнах.

Грейпфрут (С. paradisi) — вічнозелене дерево 8—12 м зав­вишки з великою округлою кроною і невеликими колючками на гілках, великими шкірястими листками; волого- і світлолюбне, жа­ро- і посухостійке, теплолюбне — гине при зниженні температу­ри повітря до мінус 7—9 °С; вегетаційний період з температурою вищою 10 °С має становити 220—240 діб. Плоди приплюснуто-ку- лястої форми до 15 см у діаметрі, світло- або темно-жовті, м’якоть соковита, запашна, солодкувато-кисла з терпкуватою гіркістю, зумовленою глюкозидом нарингіном; вміст цукрів — 3,5—7%, кис­лот — 1,5—2,5%, вітаміну С — до 45—60 мг%. Плоди споживають свіжими і переробляють. Розмножують грейпфрут щепленням на трифоліаті. Промислова культура його поширена в США, Японії, Іспанії, Єгипті.

Цитрон (С. medica) — вічнозелене невелике (2—3 м заввиш­ки) дерево або кущ з колючками, найбільш теплолюбне серед цит­русових. Плоди великі (у 2 рази більші, ніж у лимона), овальні чи видовжені, жовті, м’якоть кислувата з незначною гіркотою, їх ви­користовують здебільшого для переробки. Вирощують в Індії, Ки­таї, Японії та інших країнах з тропічним і субтропічним кліматом.

Порядок горечавкові (Gentianales)

Родина маслинові (Оіеасеае)

Маслина (Olea). Рід об'єднує 20 видів, з яких найбільше зна­чення має маслина європейська.

Маслина європейська (О. еигораеа) — вічнозелене дерево 3— 8 м заввишки з округлою чи овальною кроною, утворює багато кореневих паростків. Рослини однодомні, квітки двостатеві, але за несприятливих умов можуть мати лише життєздатний пилок, за­

пилюються вітром і комахами. Рослини тепло- і світлолюбні, по­сухостійкі, не вибагливі до грунтових умов, окремі сорти можуть витримувати короткочасне зниження температури до мінус 16— 17 °С; період життя досягає 1500—2000 років, продуктивний період триває 200 років і більше, урожайність становить 10—100 ц/га. Плоди сливоподібні — 1—3 см у діаметрі, містять до 60—70% жиру, який з них добувають і використовують під назвою оливкової чи прованської олії в кулінарії, консервній промисловості, фармаколо­гії тощо. Попитом користуються і консервовані (засолені) плоди.

Маслина поширена у субтропічних і тропічних районах сві­ту;. європейську, до якої належать усі сорти (понад 500), культи­вують в Іспанії, Італії, Франції, Португалії, Греції, Алжирі, Ал­банії, Грузії, Вірменії, Україні та інших країнах.

Порядок крапивоцвіті (Urticales)

Родина тутові (Могасеае)

Тута, шовковиця (Morus). Рід об’єднує 15 видів, з яких у на­шій країні ростуть і мають значення для плодівництва шовкови­ця чорна, біла і червона.

Шовковиця чорна (М. nigra) — дерева до 15 м заввишки, од­нодомні, квітки роздільностатеві; світло-, волого- і теплолюбні, але в період спокою витримують короткочасне зниження температу­ри повітря до мінус 25—ЗО °С. Плоди округлоциліндричні завдов­жки 2—4 см, чорно-фіолетові, соковиті, кисло-солодкі; спожива­ють свіжими і переробляють. В культурі розмножують вегетатив­но: відсадками, кореневими паростками, щепленням. Вирощують в Китаї і Японії, в Середній Азії і на Кавказі, в Україні.

Шовковиця біла (М. alb о) — дерева до 15—20 м заввишки з густою округлою кроною, однодомні, квітки роздільностатеві; по­сухостійкі, більш зимостійкі, ніж шовковиця чорна — витримують морози до ЗО—35 °С. Плоди (супліддя) округлі або циліндричні завдовжки до 4 см, білі, жовті чи рожеві, соковиті, солодкі — цук­рів у них до 20%, кислот — до 2%; їх споживають свіжими, виго­товляють варення, сиропи тощо. Шовковицю білу розмножують щепленням, відсадками (культурні форми і сорти), насінням; ви­рощують у ряді європейських країн, Середній Азії і Закавказзі, Японії і Китаї.

Інжир (Ficus). Рід об’єднує 1000 видів, з яких у промисловій культурі має значення інжир звичайний.

Інжир звичайний (F. сагіса) — субтропічна дводомна росли­на. Надземна частина — листопадне дерево 7—12 м заввишки з широкою крислатцю кроною або дерево-кущ таких же великих розмірів, посухостійке, невибагливе до грунтових вод, світло- і теплолюбне, хоч у зимовий період може витримувати морози до 12—14 °С, тривалість життя — ЗО—60 років. Плодоносити почи­нає на 2—3-й рік. На одних деревах .з жіночими квітками, які на­зивають фігами, плоди утворюються без запилення і не мають на­сіння (партенокарпічні), на інших — плоди формуються лише при запиленні і мають нормально розвинуте насіння, у третьої групи перше плодоношення відбувається без запилення, а друге, осіннє, тільки при запиленні; дерева з чоловічими квітками (каприфіги) є запилювачами і на них утворюються неїстівні плоди. Інжир цві­те, як і усі інші плодові рослини, але це відбувається всередині суцвіття — сиконіума — порожнистого грушоподібного утворен­ня, в якому розміщені квіточки. В суцвіттях каприфіг оселяються маленькі оси-бластофаги, які переносять пилок в суцвіття фіг. Плоди (супліддя) фіг містять до 20—26% цукрів, до 2% білка, до 0,7—0,8% кислот, їх споживають свіжими, сушать, переробляють. Розмножують інжир живцями, можна відсадками, кореневими па­ростками. У дикому стані росте в Індії, Ірані, Афганістані, краї­нах Закавказзя, Малої і Середньої Азії, де інжир і культивують, та в інших країнах, у тому числі в Україні (Крим).

Порядок діоспіроцвіті, ебенові (Ebenales)

Родина ебенові (ЕЬепасеае)

Хурма (Diospiros). До роду належать близько 200 видів, з яких у культурі поширений один — хурма східна, а деякі інші — хурма віргінська, кавказька — мають значення як підщепи.

Хурма східна, субтропічна, або японська (D. kaki) — листо­падне дерево 5—10 м заввишки з округлою, рідше пірамідальною кроною, шкірястими, темно-зеленими, овальними чи еліптичними листками. Рослина дводомна або полігамна — утворюються квітки трьох типів: чоловічі, жіночі і двостатеві; квітки перехресноза­пильні, ентомофільні. У більшості сортів формуються лише жіночі квітки, в інших — тільки чоловічі, у деяких — жіночі і чоловічі, і є сорти, у яких в одні роки утворюються жіночі квітки, а в інші — жіночі і чоловічі. Хурма невибаглива до грунту, світлолюбна, теп­лолюбна, але може витримувати короткочасне зниження темпе­ратури до мінус 18—20 °С. Тривалість життя становить 50—60, інколи навіть 100 років і більше. Плодоношення починається на 3—

4. й рік, урожайність становить 100—200 ц/га. Плоди (ягоди) ма­сою 100—500 г, округлі, конічні або циліндричні, завдовжки 6— 8 см, оранжевого або червоно-оранжевого кольору, з насінням або без нього (партенокарпічні); вони містять до 20% цукрів, до 45— 50 мг% вітаміну С, до 0,8—1,2% кислот та інші речовини, їх спо­живають свіжими, сушать, виготовляють мармелад, повидло, пас­тилу тощо. Розмножують сорти вегетативно — щепленням. Хур­ма східна у дикому ст'ані росте в Китаї, в культурі найбільш поши­рена в Японії і Китаї, вирощують її також у Грузії і Азербайджані, в країнах Середньої Азії, в Україні (Крим) та в інших країнах.

Порядок бромелієві (Bromeliales)

Родина бромелієві (Вготеїіасеае)

Ананас (Ananas). Рід складається з 5 видів, які походять з Південної Америки. Промислове значення у плодівництві має один вид — ананас культурний.

Ананас культурний (A. comosas) — тропічна трав’яниста ба­гаторічна рослина з коротким — 20—ЗО см заввишки — стеблом, на якому розміщені довгі, вузькі, м’ясисті листки, зібрані в при­кореневу розетку. В пазухах листків утворюються бічні пагони, а з верхівки центрального стебла на 2—3-й рік формується'квітконіс до ЗО—60 см завдовжки; суцвіття колосоподібне і складається з великої кількості (понад 100) квіток, які дуже зрослися. До від­цвітання суцвіття на його верхівці формується розетка дрібних листочків, які згодом розростаються. Із суцвіття, внаслідок зрос­тання його осі з оплоднем і приквітком, утворюється велике (ма­сою 0,5—5 кг) м’ясисте, бугристе, золотисто-жовте, широко-оваль­не супліддя. М’якоть цього плода не має насіння, дуже ароматна, смачна, містить 10—18% цукрів, 0,4—0,8% кислот, вітаміни А, В, С. Розмножують живцями з бічних пагонів, які до садіння один-два місяці тримають на сонці, можна розмножувати укоріненням вер­хівкової розетки, кореневими паростками. Промислова культура ананаса поширена в Китаї, Мексиці, Бразилії, Австралії та інших країнах з тропічним кліматом; щорічне світове виробництво плодів становить понад 3 млн т.

Порядок зінгібералес (Zingiberales)

Родина бананові (Musaceae)

Банан (Musa). Рід об’єднує близько 80 видів, які ростуть в Північній Австралії, тропічній Африці, південній Азії і Малай­ському архіпелазі. Але основних видів, які мають важливе значен­ня у плодівництві, три: банан культурний, банан смачний і карли­ковий.

Банан культурний (М. paraclisiaca) — однодольна багаторіч­на трав’яниста тропічна рослина з товстим кореневищем і розга­луженою кореневою системою, яка поширюється в горизонталь­ному напрямі до 6 м від стебла і до 0,5—0,8 м у глиб грунту. З ко­реневища виростають величезні листки — до 4 м завдовжки і до

1. завширшки. Ці листки біля основи поскручувані в трубку, через яку проростає нове листя і таким чином з піхов трубки листків утворюється несправжній стовбур до 15 м заввишки. Листки роз­міщені лише на верхівці стовбура, де виникає і колоскоподібне суцвіття з 100—500 квітками. Після цвітіння з жіночих квіток пар- тенокарпічно утворюються плоди, супліддя (грона) яких досягають

2. м завдовжки, а кожний такий стручкуватий плід — 20—ЗО см.

Плоди містять до 20% цукрів і до 6% крохмалю. Споживають їх свіжими, виготовляють борошно, консерви, соки тощо. Після пло­доношення надземна частина відмирає, а нова утворюється з бруньок на багаторічному кореневищі. Урожайність банана — 200—700 ц/га, період експлуатації плантації — 3—10 років. Розмножують паро­стками, частинами кореневища. Культура банана поширена в тро­піках, де відсутні приморозки, зокрема у Південно-Східній Азії, Південній і Центральній Америці, Африці.

Порядок пальмоцвіті (Palmales)

Родина пальмові (Раїтасеае)

Кокосова пальма, кокос (Cocos) — монотипний рід, у дикому стані невідомий; до цього роду відноситься лише один вид, який є в культурі — С. nu.cifera.

Кокосова пальма (С. nucifera) — дерево, яке досягає ЗО— 40 м заввишки і 60—70 см у діаметрі стовбура; на верхівці стовбу­ра утворюється 20—ЗО листків до 4—6 м завдовжки і до 1 м зав­ширшки. Рослини однодомні, квітки роздільностатеві, запилюють­ся за допомогою вітру і комах. Плодоношення починається на 5— 10-й рік і триває ЗО—80 років, тривалість життя — 70—100 років. Цвіте і плодоносить протягом року — в грудні і червні, у вересні і березні. Плоди (кокосові горіхи) мають масу 2—4 кг, 20—35 см зав­довжки і 15—20 см завширшки, містять понад 40% білка, близько 40% олії, 10—11% вуглеводів, а копра (очищене і висушене ядро горіха) —- близько 9% білка, до 70% олії і 10—15% вуглеводів. Роз­множують пальму насінням. Культивують її в Індії, Індонезії, Пів­денній Америці, на Філіппінах і Цейлоні та інших тропічних зонах.

Фінікова пальма, фінік (Phoenix). Налічується 12 видів цьо­го роду, з яких найбільше значення має культурний вид — справ­жня фінікова пальма.

Фінікова пальма справжня, фінік справжній (Ph. dactylife- ra) — дерева досягають 20—ЗО м заввишки, на них утворюється ЗО—80 великих, складних листків до 3—5 м завдовжки. Біля ос­нови стовбура часто виникають паростки. Рослини дводомні, ане- мофільні, світлолюбні, жаро- і посухостійкі, теплолюбні, але мо­жуть витримувати приморозки до мінус 0—4 °С, і лише морози до 15 °С викликають пошкодження — опадають листки і декілька років немає плодоношення. Цвітіння відбувається рано навесні, плоди достигають протягом вересня-грудня. Плоди утворюються на мітлоподібних квітконосах; спочатку вони мають зелений колір, а при достиганні стають жовтими або рожевими, їх можна спожи­вати свіжими, але здебільшого сушать. Сушені плоди містять 70— 75% цукрів, близько 2% білків, 2—7% жирів. Культура фініка по­ширена в країнах Малої і Південно-Східної Азії, Північної Афри­ки та інших регіонів.

Пальма олійна (Elaeis) — рід об’єднує 3 види, з них у промис­ловій культурі поширений один — пальма олійна гвінейська.

Пальма олійна гвінейська (Е. guineensis) — досягає 15—20 м заввишки; кількість листків на ній — 20—40, довжина кожного — 4—5 м, тривалість життя листка — близько одного року. Рослини факультативно однодомні з роздільностатевими квітками, пере­хреснозапильні, анемофільні. Суцвіття формуються в пазухах лист­ків; в одному суцвітті 100—200 тис. чоловічих квіток і 2000—3000 жіночих, з яких формується 1000—2000 плодів масою 10—70 кг. Плід містить 50—60% олії. Тривалість життя пальми — до 80—100 років. Розмножують рослини насінням. Культура її поширена в Бразилії, Індонезії, Конго, Нігерії та інших тропічних країнах.